У зв'язку з цією важливою датою саме час згадати цього гравця, який стояв біля витоків перших досягнень «біло-синіх».
Костянтин Щегоцький народився 13 квітня 1911 року в Москві, був четвертою дитиною в сім'ї, що рано втратила батька.
Починав він грати у вуличній команді, яка називала себе «полянські», за назвою вулиці. Ганяли м'яча спочатку в церковному саду, обводячи не лише суперників, а й дерева, потім силами гравців та ентузіастів з числа глядачів спорудили поле на місці колишнього вугільного складу, що розташовувався поряд із Полянським ринком. Там влаштовували вже міжвуличні битви з «ординськими» та «п'ятницькими». Бігали дивитися матчі провідних у 20-і роки московських, у яких намагалися запозичувати технічні прийоми та вчилися тактиці.
Будь-яку вільну хвилину Костя, якщо сам не грав та не дивився матчі першості Москви, проводив із м'ячем проти кам'яної стіни, жорсткого «партнера», який за найменшу неточність змушував бігати й бігати. Зате він же, «партнер», привчив до акуратності, точності, уважності.
Ця стінка стала для Костянтина Щегоцького своєрідною «прохідною» у великий футбол. Біля неї в 16 років його помітив інструктор футбольного клубу «Гірник» (Гірничого інституту) та запросив до команди, яка виступала на першість Москви в четвертій-шостій групі. За півроку форвард-початківець виріс із третьої команди клубу до першої. Після цього він пограв за команду заводу АМО.
У січні 1933 року відбулася подія, що змінила все життя Костянтина Щегоцького. Ситуація була складною. Робота, підробітки, навчання, футбол забирали багато сил: Костянтин нагадував вмираючого. Та й гра за АМО великого задоволення не приносила. Найпрестижніші матчі першості країни проводили збірні міст та республік, а потрапити до першої збірної Москви в той час шансів не було. Там у центр і нападу, незважаючи на солідний уже вік, безроздільно панував загальний улюбленець та кумир Костянтина з дитячих років Петро Ісаков, якому вже було за 30. І ось тут-то українські товариші, які знали Щегоцького за виступами за молодіжку Москви під час турне по Україні, покликали його до київського «Динамо».
Костянтин вирішив поїхати, подивитися зблизька, що йому пропонували. Разом із Єпішиним, Путистіним, Паніним він вирушив до Києва. Зустріли його дуже добре, колектив підібрався дружний. До речі, збірна Києва в 1932 році під час свого турне перемогла збірну Москви на її полі з рахунком 5:2. Однак, після завершення того сезону троє футболістів з основного складу київського «Динамо» переїхали до Іванова. Туди ж вирушили динамівський тренер та п'ять сильних гравців із профспілкових команд Києва. Загалом, сталося так, що Костянтин думав поїхати до Києва на місяць-другий, а залишився на все життя. Та й не останнім аргументом було рішення матеріального питання: у НКВС тоді можливостей було явно більше.
У «Динамо» Щегоцький швидко став основним гравцем та капітаном команди, що накладало безліч додаткових обов'язків. Адже інституту тренерів на початку 1930-х років не існувало, й капітану доводилося бути начальником, тренером та адміністратором команди. Словом, її організатором та керівником.
Костянтин Щегоцький виступав за збірні Києва, України, СРСР. У складі української команди, яка в 1935 році вперше представляла радянський футбол у Франції, брав участь у відомому матчі, коли з рахунком 6:1 була розгромлена професійна команда міжнародного класу «Ред Стар».
А влітку 1936 року в Києві почалися зйомки комедійного художнього фільму «Воротар», який надалі став дуже популярним. Майже вся команда київського «Динамо» взяла участь тоді у створенні цієї легендарної кінострічки. Хтось зіграв роль футболістів «Чорних буйволів», хтось виступив у ролі гравців збірної СРСР. Щегоцький, зокрема, виводив «радянську збірну» в якості капітана, а також «зробив пенальті» – тобто зіграв рукою у своєму штрафному майданчику.
Влітку 1937 року Костянтин брав участь у складі московського «Спартака» у зустрічі з басками, семеро з яких входили до складу збірної Іспанії. Команда Басконії, яка розгромила до цього володарів Кубка СРСР 1936 року, «Локомотив», із рахунком 5:1, а також двічі виграла 2:1 та 7:4 у переможців весняної першості країни-1936 та других призерів осені, московських динамівців, поступилася «посиленому» «Спартаку» 2:6.
У 1937 році Щегоцький у числі 11 радянських футболістів, включаючи Петра Дементьєва (Печу), трьох старших братів Старостіних, Сергія Ільїна, Станіслава Леута, Анатолія Акімова та інших був нагороджений орденом «Знак Пошани», як тоді писали «за великі заслуги у справі розвитку радянського спорту». Серед нагороджених у Кремлі разом із футболістами того разу були Маршал Радянського Союзу В.Блюхер, академік-офтальмолог В.Філатов, скульптор В. Мухіна.
Ось, що було написано тоді в спортивній газеті журналістом О.Вітом: «... Центрфорвард Костянтин Щегоцький – людина неймовірної працездатності. Під час матчу його можна бачити всюди, на всіх ділянках поля. І всюди він корисний. Він чудово комбінує, майстерно б'є по воротах. У гарячу хвилину – спокійний. Наполегливий, але розважливий, добре обводить, але ніколи не «заводиться», не губиться, завжди надихає команду, виховує в ній волю до перемоги. Він не втрачає бадьорості, коли команда програє, не зазнається при перемозі. Блискучий центрфорвард та чудовий капітан. Один із найрозумніших гравців на полі та, мабуть, найсильніший центр нападу в Радянському Союзі. Йому 26 років".
Незважаючи на блискучу спортивну кар'єру в «Динамо», товариші по службі готували Щегоцькому свій «сюрприз». У серпні 1938 року після матчу з ленінградцями до Костянтина підійшли двоє, представилися співробітниками НКВС та запросили на прийом. Той «прийом» тривав п'ятнадцять місяців. Хтось доніс, що простий московський хлопець із Великої Полянки є сином польського графа, який співпрацює у Варшаві з польською розвідкою. Слідчий кричав: «На кого працюєш? Чий ти шпигун? Польський, румунський, португальський? ». І кожного разу бив ніжкою від стільця. На все життя запам'яталися Костянтину Васильовичу інтенсивні допити, які тривали дванадцять діб у 21-й кімнаті на четвертому поверсі будівлі НКВС УРСР. Двері там були важкі, дубові, й коли ними затискали пальці правої руки, Костянтин непритомнів. Але на всі питання відповідав «Ні». Вибити визнання катам не вдалося. Схудлий, майже без сил, але щасливий, що повністю реабілітований, вийшов він на волю за рік та три місяці. Через два дні йому повернули документи та орден. Потрібно було починати нове життя: сім'я, спортивна слава, спортивна форма, квартира в Києві були втрачені.
Костянтин повернувся до Москви. Мати не відходила від свого «мізинчика», сестри та брат підтримували, як могли. У цей важкий час Щегоцький не залишився без підтримки футбольних друзів. Запросив його до себе Микола Старостін, запропонував грошову допомогу, роботу в «Спартаку», пообіцяв квартиру.
Незважаючи на погане фізичне самопочуття, Щегоцькому було важко у 28 років змиритися із завершенням футбольної кар'єри та пов'язаних із нею надій. Під час тижневих роздумів він отримав телеграму з Києва й страшенно зрадів. Начальники команди «Динамо» запрошували на переговори. Три години тривала розмова, Костянтина переконували, що він буде корисний команді, нагадували про любов уболівальників. І Щегоцький погодився. Мацестинські ванни та посилене харчування допомогли йому набратися сил до сезону 1940 року. Він виступав за основний склад біло-блакитних, який, на жаль, не зміг піднятися вище 8-го місця в першості країни.
У 1941 році до початку війни було зіграно 73 матчі першості СРСР. Саме в неділю, 22 червня, мало відбутися урочисте відкриття нового стадіону в Києві на 50 тисяч місць. Усі з нетерпінням чекали на матч із ЦДКА, якому динамівці на той час жодного разу не програвали (7 перемог та 2 нічиї). Але вночі Щегоцькому подзвонив друг та повідомив про напад Німеччини.
Матч, зрозуміло, не відбувся. Зі стадіону розійшлися по військкоматах. Щегоцький отримав відстрочку від медиків, давалися взнаки наслідки перебування у званні «ворога народу». Він брав участь в організації евакуації рідних та дітей гравців команди, працював під керівництвом майбутнього керівника Українського штабу партизанського руху, до останніх днів перед здачею Києва працював у пожежній охороні. Отримавши вказівку залишити місто, Костянтин Васильович приєднався зі своїм загоном до однієї з останніх частин регулярних військ, що залишали Київ. Це було в розпал київського бабиного літа 19 вересня 1941 року.
Уже неподалік від Борисполя почалися регулярні нальоти німецької авіації. На приміському шосе панувала паніка та безлад. Машини, які вже не їхали, просто зіштовхували в кювет. Пізніше більш-менш організована колона відступаючих піддалася нападу фашистських танків, що замикали київський котел, та була розсіяна. Разом із кількома попутниками, яким вдалося вижити, Костянтину довелося ховатися в лісі, чекати темного часу доби та рухатися на схід. Як він згадував пізніше: «Ніколи не думав, що на українських землях стільки болотистих місць».
Навряд чи Щегоцький та його товариші по нещастю вижили би без допомоги селян, які навіть за присутності гітлерівців не відмовляли втікачам у їжі та ночівлі. В один із перших днів шляху сільський дід поділився селянською білизною, дістав сорочки, піджаки, картузи, черевики такого фасону, що відступаючі нічим не відрізнялися від селян. Орден довелося прикрутити до трусів. Через 67 днів після від'їзду з Києва, пройшовши випробування холодом, голодом, осінньою вогкістю та невідомістю, Костянтин Щегоцький та єдиний товариш, який залишився з ним, вийшли до розташування танкової частини, яка в контратаці відбила село під Ростовом, і відразу потрапили під жорстку перевірку.
Костянтина врятував орден, захований у нижній білизні. Важко було впізнати відомого спортсмена у брудній, в обірваному одязі та черевиках, підв'язаних проводом, людині з густою бородою.
Далі з відступаючими військами довелося рухатися до Луганська, а звідти – до Махачкали й, нарешті, до Казані. Тут у 1942 році була створена команда «Динамо», до якої включили футболістів із Києва, Москви та Ленінграда, які опинилися в місті. Чемпіонат країни не проводився, але в Омську, містах Середньої Азії, проводилося чимало турнірів та товариських зустрічей. Народ любив футбол та ходив на нього навіть у воєнний час. Сам факт проведення змагань додавав упевненості в перемозі над ворогом. Пізніше, в 1943 році, Щегоцького призначили інструктором військової фізичної підготовки великого підрозділу пожежної охорони Ташкента, а за сумісництвом – тренером усіх динамівських команд Узбекистану, що передбачало організаторську роботу з футболу в Ташкенті та всій республіці, в тому числі складання календарів розіграшу першості та Кубка міста, республіки, суддівство матчів, розбір конфліктів та, звичайно, роботу з футболістами. Паралельно він продовжував грати за динамівців Ташкента.
На початку серпня 1945 року Костянтина Васильовича було викликано на переговорний пункт телефонної станції, де дізнався, що центральна рада товариства «Харчовик» надала йому посаду начальника та старшого тренера команди майстрів класу «Б» – одеського «Харчовика». Так відбулося повернення Щегоцького до України. Пізніше, в 1947-1948 роках, Костянтин Васильович разом із Михайлом Бутусовим тренував київське «Динамо», практично відтворивши команду наново.
