Победа в Кубке СССР-1966

Победа в Кубке СССР-1966

Уже перші два сезони співпраці Віктора Маслова з київським «Динамо» яскраво засвідчили: тренер і команда знайшли одне одного. За рік після завоювання Кубка СРСР 1964 року клубна скарбничка збагатилася комплектом срібних нагород, причому від чемпіона – московського «Торпедо» – кияни відстали всього на очко. На 1966-й наставник і керівництво команди покладали великі сподівання...

Як ми вже знаємо, завдання були виконані з блиском: біло-сині достроково здобули золоті чемпіонські медалі, поклавши їх невдовзі у Кубок.

Той розіграш Кубку СРСР вийшов унікальним, припавши на період структурної реорганізації радянського футболу. Зокрема, другу групу класу А було значно розширено за рахунок колективів із третього дивізіону – класу Б. Довелося переписувати регламент всесоюзних змагань, що спричинило неабиякий безлад у суперечці за кришталевий трофей. Урешті-решт 25-й кубковий турнір, який мав завершуватися в 1966-му, стартував двома днями раніше від попереднього, датованого виключно 1965-м. І деяким учасникам довелося стартувати в ньому... двічі. Зокрема, й ставропольському «Динамо».

1/16 фіналу
«Динамо» Ставрополь (Д2) – «ДИНАМО» Київ 0:1 (0:0)
7 серпня 1966. Ставрополь. Стадіон «Динамо». 25 000 глядачів.
Гол: 
0:1 Поркуян (58).
«Динамо» К: 
Рудаков, Щегольков, Соснихін, Вол.Левченко, Круликовський, Турянчик, Поркуян, Мунтян, Медвідь, Біба, Хмельницький.

Можна собі уявити стан середняка другого дивізіону в очікуванні беззаперечного лідера елітної ліги. Після 19 турів кияни випереджали найближчого переслідувача на п’ять очок, не зазнавши в першості жодної поразки, маючи вражаюче співвідношення м’ячів – 42:5!

У Ставрополі Маслов випустив на поле практично той же склад, що напередодні розгромив «Чорноморець» із рахунком 3:0. Зробив лише одну заміну – замість Бишовця, котрий в Одесі відзначився хет-триком, задіяв у нападі Поркуяна. І – влучив у «яблучко»: саме несподіваний герой світової першості, де збірна СРСР посіла четверте місце, провів єдиний гол у зустрічі та вивів киян у наступний етап Кубку.

● Віктор МАСЛОВ указав підопічним шлях до перемог. Нелегкий, але правильний...

«Як грати хорошій команді з слабким суперником та й ще на поганому полі? – цим риторичним запитанням розпочинався звіт про поєдинок у «Спортивній газеті». – Ставропольська команда навіть у другій групі класу «А» вважається не з сильних. І все ж киянам довелося докласти чимало зусиль, щоб подолати опір суперників, яких дружно підтримував вщерть заповнений стадіон...»

Отже, динамівці Ставрополя відбулися легким переляком, більш іменитим і принциповим кубковим суперникам пощастило менше.

Причому, скажімо, «Зеніту» не пощастило ще до виходу на поле київської арени. Адже кількома днями раніше «Динамо» зазнало першої поразки в чемпіонаті, поступившись у Москві торпедівцям. Торішні головні конкуренти в боротьбі за титул немовби нагадали головному претенденту на «золото», що поки саме вони є чинними чемпіонами країни.

1/8 фіналу
«ДИНАМО» Київ – «Зеніт» Ленінград 3:0 (1:0)
26 серпня 1966. Київ. Центральний стадіон. 40 000 глядачів.
Голи: 
1:0 Медвідь (36), 2:0 Біба (79), 3:0 Медвідь (90).
«Динамо»: 
Рудаков (Банников, 80), Щегольков, Соснихін (Круликовський, 70), Вол.Левченко, Мунтян, Турянчик, Поркуян, Бишовець, Медвідь, Біба, Хмельницький.
«Зеніт»: 
Востроїлов, Непомилуєв, Рудь, Совейко, Данилов, Дергачов, Садирін, Васильєв (Орлов, 60), Рязанов, Наумов, Бурчалкін.

І перші півгодини кубкового протистояння із «Зенітом» гра в господарів ніяк не йшла. Ленінградці, які чемпіонат почали на цьому ж стадіоні з поразки 0:4, зосередилися на обороні – намагалися не дати розгулятися форвардам Хмельницькому та Бишовцю, а також якомога більш пильно стерегти найнебезпечніших, на їхню думку, хавбеків – Поркуяна, Бібу та Мунтяна. Розуміючи, що кияни діють більш злагоджено й швидко, їхні суперники не гребували жорсткою грою, нерідко – за межею правил, аби хоч у такий спосіб завадити киянам реалізувати територіальну перевагу, яка дедалі ставала все відчутнішою.

Найбільшою стратегічною помилкою підопічних Валентина Федорова стала їхня неуважність до Медвідя.

«Цього напівзахисника ленінградці стерегли не так пильно, бо надто багато клопоту завдавали їм рейди форвардів, – читаємо у звіті кореспондента «Вечірнього Києва» Івана Коваля. – У такій обстановці Медвідь зумів проявити інший бік свого обдарування – став сміливо включатися в атаки, завершувати їх сильними і точними ударами по воротах».

● Федір МЕДВІДЬ наводив на суперників жах не лише завдяки прізвищу

Одне з таких підключень Федора до атаки нарешті пробило захист гостей.  Біба з центру пасує праворуч Поркуяну. Той навішує до карного майданчика. Там Хмельницький, перестрибнувши двох захисників, скидає м’яч Медвідю під гарматний удар – 1:0!

Медвідь поставив і крапку в зустрічі, завершивши свій рейд із глибини поля ефектним ударом з кута карного майданчика в праву «дев’ятку». А між його голами відзначився Біба, котрому допоміг захисник Рудь, фактично вразивши власні ворота.

«3:0 – рахунок переконливий, – підбив підсумок «Вечірній Київ». – Він – найкраще свідчення того, що остання поразка не зашкодила бойовому духові киян, їх умінню пробивати будь-які «бетони».

Тема стійкості, здатності пересилити несприятливі обставини та себе на їхньому тлі стала ще вагомішою перед лицем опонента по чвертьфіналу. Якщо динамівцям довелося збирати волю та нерви докупи, наполягаючи на власних турнірних амбіціях після однієї-єдиної поразки, то московському «Спартаку» варто було бити на сполох – чинний володар Кубка СРСР перебував у крутому піке.

Ще на початку серпня червоно-білі йшли на другій позиції в чемпіонаті, сподіваючись скласти киянам конкуренцію в боротьбі за титул. Але, програвши три матчі поспіль землякам із «Торпедо» (0:2), «Динамо» (0:4) і ЦСКА (2:4), розписавши нульову нічию з аутсайдером – «Крилами Рад», підопічні Миколи Гуляєва фактично викреслили себе з учасників золотих перегонів. Два вересневі побачення з київським «Динамо» – кубкове та другоколове в рамках першості – могли вплинути на ситуацію принаймні у психологічному плані.

Проте візит до столиці України, яка все впевненіше перебирала на себе статус столиці радянського футболу, лише засвідчив усю глибину спартаківської кризи. Москвичі забили тричі, кияни – лише двічі, але матч завершився... перемогою «Динамо» – 4:1!

1/4 фіналу
«ДИНАМО» Київ – «Спартак» Москва 4:1 (1:0)
16 вересня 1966. Київ. Центральний стадіон. 50 000 глядачів.
Голи: 
1:0 Сабо (32, з пенальті), 2:0 Корнєєв (49, автогол), 3:0 Бишовець (57), 4:0 Амбарцумян (82, автогол), 4:1 Хусаїнов (83).
«Динамо»: 
Рудаков (Банников, 72), Щегольков, Соснихін, Островський, Сабо, Турянчик, Бишовець (Поркуян, 61), Мунтян, Медвідь, Біба, Хмельницький.
«Спартак»: 
Маслаченко, В.Петров, Дикарєв (Мещеряков, 12), Корнєєв, Крутиков, Амбарцумян, Голодубов, Хусаїнов, Осянін, Логофет, Рейнгольд.

Свою місію спартаківці провалили в унісон, повним складом, але й серед них знайшовся справжній антигерой – Олексій Корнєєв. Саме за його гру рукою рефері призначив пенальті, чітко реалізований Йожефом Сабо. Гол став логічним втіленням значної переваги господарів. А той факт, що вже втретє упродовж кількох тижнів суперників киян карали 11-метровим за подібні порушення, свідчить, наскільки важко доводилося захисникам стримувати атаки команди Маслова – від цієї веремії в тих не лише руки, а й голови йшли обертом. І автогол Корнєєва – яскрава тому ілюстрація.

● У кубковому чвертьфіналі кияни жорстко всадили московський «Спартак» на п’яту точку

«Бишовець рветься до карного майданчика, на підступах його штовхають раз, другий – і всім абсолютно очевидно, що це фоли, що потрібно призначити штрафний удар, – описував події Аркадій Галинський у «Советском спорте». – Спартаківці згодом скажуть, що їх збентежила піднята рука арбітра, проте піднята рука – не зупинка гри, а Бишовець між тим котить м’яч у ворота. Перед воротами м’яч потрапляє до Корнєєва, той проштовхує його до Маслаченка, котрий біжить назустріч. Але воротар біжить чомусь по дузі, а м’яч спокійнісінько вкочується в незахищений простір між двома штангами. Ніхто не розуміє, що ж сталося. А сталося одне – гол...»

Одна з кульмінацій комедії помилок у виконанні спартаківців збереглася на історичному відео. Напевно, навіть Володимир Маслаченко, з усією красномовністю майбутнього телекоментатора, у відповідь на прохання пояснити природу цього колективного затьмарення лише розвів би руками. Зайвих слів не потребував і третій гол: Бишовець, немов слаломіст, обійшов на шляху до воріт кількох суперників і довів рахунок до розгромного.

Звісно, червоно-білим можна було нарікати на примхи Фортуни, бідкатися, що вже в дебюті гри зазнав пошкодження й був замінений один із провідних оборонців Дикарєв. Та, напевно, причини їхньої поразки лежали в іншій площині. Той же Галинський зафіксував у провідній московській спортивній газеті своє враження: широка, красива, натхненна гра киян моментами наштовхувала на думку, що на полі – команди різного класу.

● Цей удар Йожефа САБО з 11-метрової позначки став початком розгрому. З Києва «Спартак» поїхав уже з префіксом «екс-»

Наостанок команди обмінялися голами, що сталися завдяки рикошетам. Амбарцумян, намагаючись урятувати ворота після удару Сабо, став автором ще одного автогола, а гіркоту нищівної поразки підсолодив Хусаїнов, після розіграшу штрафного поклавши «свояка» у «лузу» воріт Банникова.

«Спартаку» жорстко вказали на його місце – спочатку вибивши з кубкових змагань, а за чотири дні вдруге обігравши в чемпіонаті (1:0). Уперше в історії протистоянь, які згодом визнаватимуться головним радянським дербі, кияни перемогли «народну команду» в усіх очних поєдинках упродовж одного сезону.

У біографії Кубка СРСР траплялися лічені роки, коли жоден із чотирьох півфіналістів не мав переваги свого поля. Так сталося, зокрема, в тріумфальному для нашого «Динамо» 1954-му, коли у зібраному до Москви провідному квартеті обійшлося без тамтешніх клубів. І в 1966-му суперечки за право зіграти у вирішальному матчі точилися на нейтральних аренах: Ленінград прийняв столичне «Торпедо» з одеським «Чорноморцем», а в Тбілісі з’ясовували стосунки одноклубники Києва та Мінська.

Мінчани, очолювані тоді Олександром Севідовим, у попередньому розіграші зупинилися біля самісінького підніжжя кубкового Олімпу. Перша їхня фінальна зустріч із московським «Спартаком» принесла нульову нічию, а наступного дня червоно-білі здобули вольову перемогу 2:1 – знов-таки в додатковий час! 

● Київське «Динамо» перед початком півфіналу в Тбілісі. Ліворуч – мандаринове деревце, подарунок гостинних господарів майбутнім чемпіонам і володарям Кубка

Узагалі овертайми могли вважатися ледь не фірмовим знаком візитного колективу Білорусії: в поточному турнірі динамівці Мінська лише на старті подолали казанський «Рубін» за 90 хвилин (1:0). По 120 знадобилося в дуелях із московськими біло-синіми (2:1) та «Шинником» (1:0) – Рьомін і Мустигін забили переможні м’ячі відповідно на 106-й і 109-й хвилинах. Іще реальнішою була перспектива перегравання у півфіналі, проте чотирьох таймів у столиці Грузії все ж вистачило – завдяки пізньому голу Василя Турянчика...

Півфінал
«ДИНАМО» Київ – «Динамо» Мінськ 1:0 (дод. час)
9 жовтня 1966. Тбілісі. Стадіон «Динамо». 40 000 глядачів.
Гол: 
1:0 Турянчик (115).
«Динамо» К: 
Рудаков, Щегольков, Соснихін, Островський, Сабо, Турянчик, Бишовець, Мунтян (Пузач, 60), Медвідь, Біба, Хмельницький.
«Динамо» Мн: 
Глухотко, Колтунов, Зарембо, Рьомін, Савостиков, Толейко, Арзамасцев, Адамов, Мустигін (Васильєв, 100), Малофеєв, Погальников.
Арбітр –
 Круашвілі (Тбілісі).
Попередження: 
Щегольков (груба гра) – Арзамасцев (груба гра).
Вилучення: 
Бишовець (48, удар по ногах).

«Стартовий штурм киян (а тривав він хвилини 3-4) не на жарт налякав захисників мінського «Динамо», – ділився з читачами «Советского спорта» тбіліський власкор газети Гарун Акопов. – І вони почали діяти за принципом: у боротьбі всяк спосіб гарний...»

Тобто – ввімкнули на максимум жорстку гру, «віртуозів» якої у складі білоруської команди вистачало. Рьомін, Савостиков, Усаторре, Зарембо – кожного з них технічні форварди радянського футболу бачили в жахливих снах. Перший отримав прізвисько «Чавунна нога». Останній вважався королем підкату, але міг і стусанів надавати – не лише гравцям команди-суперниці, а й комусь із персоналу. Його позбавили звання майстра спорту за побиття... лікаря єреванського «Арарату».

Головною мішенню мінчани обрали Анатолія Бишовця. Найвлучніший снайпер киян, котрий уже в дебюті двічі проривався на ударні позиції, потерпав і терпів увесь перший тайм. А на початку другого – не стримався, перетягнувши по ногах одного з кривдників, Арзамасцева, за що миттєво був вилучений з поля.     

Бишовець згодом вибачиться перед командою – й в інтерв’ю, й своїми діями у фіналі. А його партнери ще в Тбілісі дадуть усім зрозуміти, що успіхи київського «Динамо» – результат не лише техніки, тактики та «фізики», що не остання складова перемог – це морально-вольові якості, бойовий дух і колективізм.

«Майже весь другий тайм кияни провели вдесятьох, – аналізував гру на сторінках тижневика «Футбол» заслужений майстер спорту Борис Пайчадзе. – Перед динамівцями Мінська відкрилася можливість заволодіти ініціативою, домогтися хоча б територіальної переваги. Але більшість свою команда реалізувати не зуміла. Складалося враження, що вона не знає, як це треба зробити, тому продовжує гру в тому ж плані, що й проти одинадцяти суперників. Ніяких перебудувань або спроб посилити атакувальну міць. Навпаки, єдина можливість домогтися успіху була не у мінчан, а у їхніх суперників – Хмельницький влучив у штангу».

А ось Турянчик на 115-й хвилині – не промазав! Кияни таки покарали опонентів за грубощі: Біба подачею з чергового штрафного, майже від кутового прапорця на лівому фланзі атаки, знайшов на дальній стійці центрального захисника, котрий головою невідпорно пробив. Гол, що вивів українців до фіналу Кубку СРСР, поповнив вражаючу колекцію Василя. Той стріляв рідко, але мітко, та ще й у найскрутніші, найвідповідальніші, найпотрібніші моменти.

● Ось таким побачили гол Василя ТУРЯНЧИКА у ворота мінського «Динамо» телеглядачі

«На установці йшлося про те, що кияни забивають здебільшого після стандартних положень. Так сталося і цього разу, – резюмувало видання «Фізкультурник Білорусії». – Багатьох своїх шанувальників засмутили мінчани. Прикро не лише за поразку. Невеселі думки навіювала гра наших форвардів: протягом 120 хвилин вони створили зовсім мало гольових моментів. Слабо грав Мустигін. Васильєв, замінивши його в додатковий час, також діяв боязко. Його недбалість коштувала команді гола, він не зміг завадити Турянчику. Найбільше можливостей забити мав Малофєєв (5-а, 20-а, 33-я хвилини), проте в усіх випадках грав не кращим чином...»

У чемпіонаті кияни практично закрили питання про долю золотих нагород, напередодні візиту до Тбілісі розтрощивши найближчого переслідувача, московський ЦСКА. А останнім бар’єром на шляху до переможного динамівського дубля було московське «Торпедо», котре якраз і поступилося місцем на чемпіонському троні. 

У півфіналі автозаводці досить легко розправилися з «Чорноморцем», позбавивши шансу зіграти проти свого колишнього клубу одеських форвардів Олега Базилевича й Валерія Лобановського, а також наставника моряків Юрія Войнова. Лобановського спіткала чергова футбольна молодість – у трьох кубкових зустрічах він відзначився п’ять разів, допомігши своїй команді подолати кемеровський «Кузбас» (2:1), ташкентський «Пахтакор» (2:0) і свердловський «Уралмаш» (3:1).

Однак проти торпедівців одесити нічого вдіяти не змогли – 0:3, відкрив рахунок Бреднєв, а потім дублем добив суперника Стрєльцов. Автозаводці, потрапивши до легшої половини кубкової сітки, отримали й куди слабших, аніж кияни, суперників: тбіліський «Локомотив» (1:0) і волгоградський «Трактор» (3:1) представляли другий дивізіон, а «Чорноморець» і алма-атинський «Кайрат» (2:1) борсалися в нижній половині таблиці змагань еліти.

Цікаво, що 9 жовтня – день, коли динамівські клуби Києва та Мінська грали в Тбілісі свої чотири кубкові тайми, – попервах вбачався датою фінального поєдинку за трофей! Принаймні так було зазначено в плані-календарі, з яким футбольну громадськість ознайомили ще в лютому. Однак дотриматися термінів організаторам змагань не вдалося, а з остаточним призначенням фіналу взагалі вийшла майже анекдотична історія. Спочатку розповсюдили інформацію, що Кубок розіграють 22 жовтня, але врешті-решт змістили матч «Торпедо» – «Динамо» на 8 листопада через... проведення в «Лужниках» товариської зустрічі між московським «Динамо» та марокканським клубом ФАР, на якій були присутні король африканської держави Хасан ІІ і голова президії Верховної Ради СРСР Микола Подгорний.

Велика політика знову потіснила великий футбол на задній план. На цьому тлі твердження тижневика «Футбол» про кубковий фінал як про «головний матч сезону» виглядали лицемірством, як і намагання прив’язати його дату до одного з найголовніших радянських свят. Напевно, саме «червоний день» став причиною того, що читачів поважного видання «забули» сповістити про здобуття київським «Динамо» заслуженого чемпіонського титулу. В заголовках статей вітали ростовський СКА зі сріблом, бакинський «Нафтовик» – із бронзою, відзначали підвищення в класі луганської «Зорі».

А новоспечених тріумфаторів першості, котрі забезпечили собі титул за шість (!) турів до її завершення, звисока поплескали по плечу, ще й дорікнувши: «Самі винні, що день їхнього народження відзначений скромно. Треба ж було так забігти вперед! Але ж існує звичай, що феєрверк запалюють, коли чемпіонату кінець. І швидше за все звичай цей хороший, ввічливий, шанобливий до всіх, хто на рівних правах брав участь у довгому й важкому турнірі. Нічого не поробиш, доведеться трохи зачекати чемпіонам...»

Що ж, як кажуть – діждемо пори, що й ви злізете з гори. Очікування фіналу впродовж 19-денної паузи навряд чи було для киян надто вже обтяжливим. Ані несприятливою статистикою попередніх побачень із «Торпедо» в Москві підопічні Маслова не переймалися, ані прогнозами щодо ранніх холодів.

Фінал
«Торпедо» Москва – «ДИНАМО» Київ 0:2 (0:1)
8 листопада 1966. Москва. Центральний стадіон. 60 000 глядачів.
Голи: 
0:1 Бишовець (1), 0:2 Біба (73).
«Торпедо»: 
Кавазашвілі, Андреюк, Шустиков, Марушко (Михайлов, 70), Сараєв, Леньов, Воронін, Бреднєв, Щербаков, Стрєльцов, Сергєєв. Тренер – Мар’єнко.
«Динамо»: 
Рудаков (Банников, 85), Щегольков, Соснихін, Турянчик, Островський, Сабо, Біба, Медвідь, Серебряников, Бишовець, Хмельницький (Круликовський, 85).
Арбітр – 
Хярмс (Таллінн).
Попередження: 
Бреднєв (удар по ногах) – Щегольков (груба гра).

Промерзле, але ще зелене поле «Лужників», з якого лише в день гри зняли синтетичну «ковдру», виглядало такою собі оазою в оточенні засніжених бігових доріжок і трибун, по-зимовому вдягнених глядачів. Подбали про комфорт і суперники «Динамо», що тижневу підготовку до кришталевої дуелі провели на півдні, в Сочі.

«На розминку торпедівці вийшли у вовняних рейтузах, рукавичках і шапочках, – читаємо у звіті Льва Філатова, тодішнього «в.о.» головного редактора тижневика «Футбол». – Кияни, навпаки, не стали утеплюватися. Може, й не варто було б зупинятися на цих подробицях, якби на першій же хвилині не запропонували нашій увазі сюрприз. Дві передачі від свого штрафного майданчика вперед – від А.Біби до Л.Островського й до А.Бишовця. Звичайне просування м’яча, нічого особливого. Аж раптом Бишовець на диво легко обігрує В.Марушка, кидає м’яч повз В.Шустикова і біжить прямо на ворота. А.Кавазашвілі не встиг поворухнутися, а м’яч повз нього прослизнув у лівий нижній кут. Не ручатимуся, але, можливо, сповільненість торпедівських захисників і стрімкий ривок киянина мали якийсь зв’язок із тим, як команди були одягнені під час розминки».