Перемога у Кубку СРСР-1985

Перемога у Кубку СРСР-1985

Завойовані на початку 1980-х два поспіль чемпіонські титули, срібні медалі 1982-го та перемога в тогорічному розіграші Кубку СРСР налаштовували прихильників київського «Динамо» на оптимістичний лад, вимагаючи продовження успішної ходи й аж ніяк не віщуючи майбутнього провалу.

Однак усього рік відсутності в колективі Валерія Лобановського спровокував системну кризу.

«На гру команди і мікроклімат у ній не могла не вплинути відсутність такого тренера, такої особистості, як В.В.Лобановський, – аналізували причини невдач «Динамо» в 1983 році автори календаря-довідника «Футбол-84», випущеного видавництвом «Здоров’я». – Хтось скаже, що у доброго тренера команда продовжує добре грати й після того, як він піде – приклади Ємця і Малофєєва. Це так. Але у випадку з київським «Динамо» все набагато складніше. Лобановський не лише створив команду і впевнено вів її до визнання, разом із ним багато хто з гравців уже досяг у футболі найвищих вершин. Ну, а молоді дивилися на свого тренера, як на легенду. І раптом інший голос на тренуваннях, не ті установки на гру, менш (або більш) суворий аналіз дій на полі. Ветерани втратили звичайний ритм життя, вироблену роками впевненість, а молоді заздалегідь подумали про примхливість фортуни».

Намагання тренерського штабу на чолі з Ю.Морозовим утримати корабель на плаву закінчилися провалом. Утім, аналітики відзначали: не варто сприймати відступ «Динамо» як катастрофу, критичні сезони – навіть подекуди цілими гронами – траплялися в біографії будь-кого з грандів світового футболу. Отже, слід сподіватися на краще. Тим більше, що, по-перше, до рідних пенатів повернувся Лобановський, по-друге – нижче падати такому клубу, як київський, уже просто нема куди.

● Восени 1984-го підопічні висловили Валерію ЛОБАНОВСЬКОМУ абсолютну довіру. За кілька місяців перемога «Динамо» в кубковому фіналі стала першим гучним результатом нової київської команди-зірки... Фото Миколи БОЧКА

Напевно, ніхто не міг уявити, що 1984-й для Валерія Васильовича і його підопічних стане такою собі оруеллівською антиутопією, що про покращення стану команди можна буде говорити лише за підсумком окремих матчів, що синусоїда врешті-решт затягне «Динамо» в іще глибшу трясовину таблиці, що питання професійної придатності тренера гостро постане вдруге за неповний календарний рік!..

Це тільки з одного боку повернення Лобановського було «пом’якшувальною обставиною». З іншого – опальний фахівець, якому московська преса (за вказівкою згори та з позицій особистої неприязні) не збиралася вибачати поразку збірної Союзу португальцям в останньому матчі відбору європейської першості, перетворював своє «Динамо» на ще більш яскраву, ще більш жадану для затятих критиків мішень. Не вперше вже саме його прагнули звинуватити в усіх проблемах і негараздах радянського футболу. Й десяте місце в сезоні-1984 було для цього запійного цькування залізною підставою.

«Відразу й не пригадаєш, коли востаннє київське «Динамо» посідало настільки невиразне для себе місце в першості, – наголошував «Советский спорт». – І це при тому, що в команді грають щонайменше семеро футболістів, які торік і в нинішньому сезоні виступали в складі першої збірної країни. Гра багаторазових чемпіонів зайшла в якийсь глухий кут, майстерність гравців не те що не росте, а навіть регресує».

Пізня осінь 1984-го не обійшлася без чуток про можливу ротацію на тренерському містку провідного клубу республіки. Крапку мав поставити звіт Лобановського відповідальним чиновникам із ЦК компартії України. Перед аудієнцією Валерій Васильович зібрав команду на відверту, нелегку для всіх і насамперед для нього самого розмову. Й лише заручившись абсолютною підтримкою колективу, почав розробляти плани на найближче майбутнє.

...Ось до якої картини вписалися мазки двох перших етапів розіграшу Кубку СРСР-1984/85 – турніру, що містком проліг до нового золотого в усіх розуміннях періоду динамівської історії.

Перший суперник «Динамо», кишинівський «Ністру», що за підсумками сезону-1983 вилетів із еліти, продовжував падіння. Перемога в 1/32 над краснодарською «Кубанню» (2:1) стала для підопічних Анатолія Борша лише одним із рідкісних спалахів, подолати киян у наступному раунді їм могло допомогти хіба що диво. Динамівці перемагали в усіх трьох попередніх кубкових дуелях із молдавською командою, а в чемпіонаті торік двічі обіграли її «всуху» – 1:0 і 3:0, по два м’ячі забили Олег Блохін і Вадим Євтушенко.

Останній знову відзначився гольовим дублем, знявши геть усі запитання щодо переможця.

1/16 фіналу
«Ністру» Кишинів – «ДИНАМО» Київ 2:4 (1:2)
17 вересня 1984. Кишинів. Республіканський стадіон. 20 000 глядачів.
Голи: 
0:1 Балтача (11), 1:1 Карас (22), 1:2 Рац (42), 1:3 Євтушенко (77), 1:4 Євтушенко (79), 2:4 Карас (84).
«Ністру»: 
Курочкін, Тегляцов, Карас, Сирбу (Тарлапан, 73), Миличенко, Аркан (Богданець, 46), Чебану, Мацюра, Гамарац, Савченко, Максим (Александров, 81). Тренер – Борш.
«Динамо»: 
Чанов, Безсонов (Вад.Каратаєв, 74), Балтача, Євсєєв, Дем’яненко, Рац, Буряк (Михайличенко, 86), Баль, Хлус (Олефіренко, 68), Євтушенко, Блохін.
Арбітр – 
Рагімов (Баку).

«Відносна легкість, з якою динамівці відкрили рахунок уже в дебюті зустрічі, безперечно, вплинула на подальший розвиток подій у першому таймі, – писав у звіті для «Спортивної газети» кишинівський журналіст В.Шимановський. – Обмежившись іще кількома спробами зміцнити перевагу, гості недвозначно показали, що не заперечують проти спокійної позиційної гри, мабуть, сподіваючись поберегти сили. Зміною настрою в суперника кишинівці скористалися сповна. Активізувалися півзахисники «Ністру», пішли вперед і гравці оборони. Першим небезпеку відчув Чанов, оскільки захисники «Динамо» легковажно дозволяли кишинівцям завершувати атаки ударами. Проти одного з них з-за меж штрафного майданчика в нижній кут воріт голкіпер виявився безсилим».

Автором влучного «пострілу» став Йон Карас – майбутній головний тренер збірної вже незалежної Молдови. Обіймав він позицію захисника, проте чимало забивав своїми коронними ударами здалеку. Віктора Чанова тоді засмутив іще раз, однак то були лише голи престижу.

У наступному раунді підопічним Лобановського довелося протистояти московським одноклубникам – чинним володарям трофея. Червневий тріумф команди, очолюваної добре знайомим київському вболівальнику Олександром Севідовим, сприймався за сенсацію, адже на той момент «Динамо» посідало передостанній рядок таблиці першості, а інший фіналіст – «Зеніт» – ішов у групі лідерів, аби восени таки здобути чемпіонське золото. Але, завершивши основний час унічию 0:0, москвичі в овертаймі забили два «сухі» м’ячі.

Для московських динамівців подолання київського бар’єру двічі – в 1970 та 1977 роках – ставало передвісником перемоги в кубковому турнірі. Крім статистики, гостям додавали оптимізму й результати останніх поєдинків: у першості – дві поспіль перемоги, над «Шахтарем» (1:0) і «Металістом» (4:1), у 1/8 Кубку кубків – розгром мальтійського «Хамрун Спартанс» (5:0). Додавши, що на старті континентального турніру був нещадно битий далеко не найслабший югославський «Хайдук» (1:0 удома й 5:2 – на виїзді), можна було зробити висновок про відмінну форму москвичів.

Натомість головна команда України вперше за 14 років залишилася без єврокубків. За певну компенсацію служили липневі товариські зустрічі у Франції з «Марселем» (2:1) і «Тулузою» (1:0), а також візит останньої до української столиці на початку вересня (знову 1:0 на користь «Динамо»). Однак, жоден спаринг не замінить офіційного міжнародного матчу. Отже, дуель у Кубку СРСР мала ще один важливий підтекст, даючи шанс реалізувати завдання якнайшвидше повернутися на міжнародну арену.

1/8 фіналу
«ДИНАМО» Київ – «Динамо» Москва 1:1 (0:0, 1:1, 0:0), пенальті – 6:5
28 жовтня 1984. 19:00. Київ. Республіканський стадіон. 14 600 глядачів.
Голи:
 1:0 Михайличенко (68), 1:1 Буланов (81).
«Динамо» К:
 Чанов, Кузнецов, Балтача (к), Євсєєв, Дем’яненко, Рац, Михайличенко, Баль, Яковенко (Олефіренко, 67), Євтушенко (Хлус, 102), Блохін.
«Динамо» М: Прудников, Буланов, Новиков (к), Фомичов, Головня, Хапсаліс, Атаулін, Пудишев, Аргудяєв (Бородюк, 56), Вас.Каратаєв (Ментюков, 120), Газзаєв.
Серія пенальті: 1:0 Балтача, 1:1 Буланов, 1:1 Блохін (воротар), 1:2 Атаулін, 2:2 Михайличенко, 2:3 Головня, 3:3 Дем’яненко, 3:3 Газзаєв (штанга), 4:3 Олефіренко, 4:4 Пудишев, 5:4 Євсєєв, 5:5 Бородюк, 6:5 Кузнецов, 6:5 Ментюков (воротар).
Арбітр – Жук (Мінськ).
Попередження: Блохін.

«Зустріч, хоч і не відзначалася видовищністю, була сповнена внутрішнього драматизму, – ділився враженнями з читачами «Спортивної газети» Дмитро Александренко. – Йшла постійна боротьба за кожен м’яч у кожному ігровому епізоді. У киян після травми в середині поля зіграв Яковенко. Спортивної форми, звичайно, він ще не відновив, і це зрівняло шанси суперників у боротьбі за плацдарм для атаки. Зусиллями досвідченого Пудишева і молодого Атауліна москвичі нейтралізували намагання київського півзахисту стабільно володіти ініціативою. Щоправда, переважну частину голевих моментів гості створили після того, як пропустили м’яч. До середини другого тайму Євсєєв повністю виключив з гри Газзаєва, без якого атаки москвичів були епізодичними і хаотичними. Потім Газзаєв усе частіше почав зміщуватися на звичний лівий фланг, і в кількох випадках Євсєєв утрачав контроль над нападаючим. На 80-й хвилині Газзаєв дістав чудову нагоду забити гол, але влучив у штангу, А в додатковий час у штангу влучив уже Михайличенко, який головою відкрив рахунок з передачі Блохіна».

● 28 жовтня 1984 р. Перемога у кубковому двобої з московськими одноклубниками дозволила Олексію МИХАЙЛИЧЕНКУ (ліворуч) і його партнерам не вважати рік остаточно змарнованим. І – стала містком до наступних тріумфів. Фото Миколи БОЧКА

Головної небезпеки для воріт Віктора Чанова слід було чекати, звісно ж, від Валерія Газзаєва. Форвард намацав свою гру, що стало однією з передумов успішного виступу всього колективу. У виїзному поєдинку з «Хайдуком» він відзначився хет-триком, провів по два м’ячі у ворота харків’ян і мальтійців. Саме ефектний гол одинадцятого номера московського «Динамо» в додатковий час кубкового фіналу – ударом головою в падінні – фактично вирішив долю кришталевого трофея. Та й киян Газзаєв у тому сезоні засмутив: у грі першого кола заробив пенальті, реалізований Бородюком, а через два місяці забив і сам – у падінні, через спину «ножицями»!

Голеадор вів товаришів за собою, надихаючи власним прикладом. І якщо раптом хтось із партнерів кидав Газзаєву виклик, цій конкуренції тренери колективу могли тільки радіти. Іноді в бомбардирах опинялися ті, від кого цього найменше чекали. Скажімо, захисник Ігор Буланов у останніх перед візитом до Києва чотирьох поєдинках вразив чужі ворота тричі – рівно стільки ж, скільки загалом у попередніх 40 іграх за московський клуб. Саме він опинився найспритнішим під час подачі кутового, зрівнявши рахунок.

Овертайм не вийшов багатим на гольові моменти, влучання Михайличенка в стійку залишилося, по суті, єдиним шансом суперників уникнути післяматчевої «рулетки». Втім... Багато хто зовсім не схильний ставитися до серії 11-метрових виключно як до забаганки Фортуни. І в цьому елементі футбольного змагання, крім везіння, важливі майстерність, підготовка, характер.

Насамперед, звісно, це стосується воротарів. Дуель перших номерів двох динамівських команд у той вечір видалася непересічною – із заочної цілком могла перетворитися на безпосередню. Адже обидва голкіпери – і Віктор Чанов, і Олексій Прудников – не лише вважалися майстрами відбивання пенальті, а й самі інколи йшли до 11-метрової позначки. Зокрема, в активі киянина (тоді він іще захищав кольори «Шахтаря») значився переможний удар у післяматчевій серії в чвертьфіналі молодіжного чемпіонату світу-1979 проти Парагваю.

Кубок 1984 року став не тільки колективним тріумфом підопічних Олександра Севідова, а й особистою перемогою Прудникова. Ба навіть більше – маленьким спортивним подвигом, адже під час фінального матчу воротар зазнав струсу мозку. Проте, характер травми з’ясувався вже після церемонії нагородження, свого посту Олексій не залишив, по праву здійнявши кришталевий трофей одним із перших.

Віктор Чанов сезон-1984 також догравав на уколах. Біль відчув на одному з тренувань іще в червні, а діагноз поставили в листопаді: перелом!..

Це був 135-й матч київського «Динамо» в розіграшах Кубку СРСР. І лише втретє переможець мав визначатися в серії пенальті. Попередній подібний випадок датувався 1973 роком, коли на стадії півфіналу в суперниках киян були... московські одноклубники! Успіх із рахунком 6:5 святкували наші земляки. Але хронологію тієї серії в жовтні 1984-го навряд чи змогли б відновити в пам’яті без допомоги довідників навіть учасники тих подій – Юрій Пудишев, Олег Блохін і... Олександр Севідов, тодішній тренер київського клубу. А ось їх величності Фортуна й Випадок, очевидно, напередодні ознайомилися зі статистикою, приготувавши суперникам страву майже за тим самим рецептом, щиро присмачену інтригою.

«На останній, 120-й, хвилині матчу старший тренер москвичів О.Севідов замість Каратаєва випустив на поле Ментюкова, – саме з передчуття кульмінації починався звіт про гру в «Спортивній газеті». – Ось-ось мав пролунати фінальний свисток, була нічия, відтак тренери розраховували на Ментюкова виключно як на пенальтиста.

І от Чанова і гравця москвичів під номером 13 розділяють 11 метрів. Розбіг. Удар. Кидок. М’яч відбито! Ментюкову лишилося втішатися тільки тим, що до нього схибили визнані бомбардири, члени клубу імені Г.Федотова Блохін і Газзаєв. У їхніх же молодших партнерів нерви виявилися міцніші...»

Напевно, не Газзаєв і навіть не Ментюков стали того вечора головними потерпілими. Футбольна доля жорстоко пожартувала з Олександром Севідовим. Із заміною на 120-й хвилині він не вгадав на 120 відсотків. Як і 11 років тому, коли під завісу основного часу фінального поєдинку Кубку СРСР проти «Арарату» зняв з гри лідерів свого київського «Динамо» Блохіна й Буряка. Єреванці зрівняли рахунок, у додатковий час вирвали перемогу, а з нею – трофей. Поразка стала формальним приводом для звільнення Севідова, на чиє місце запросили Валерія Лобановського.

Тоді незначний, на перший погляд, епізод змінив історію клубу на роки вперед. Цього разу все повторилося: можливо, якби не Газзаєв, не Ментюков, не Севідов – не було б і другого Кубка кубків, а без європейського успіху, цілком імовірно, й «футбол ХХІ століття» у виконанні чергової команди-зірки Лобановського лишився б непоміченим і не оціненим належним чином.

Проте, травень 1986-го ще губився за щільним туманом невідомості й невизначеності. До червня 1985-го, коли мав відбутися фінал розіграшу Кубку Союзу, треба було багато чому зійтися, скластися, переосмислитись і змінитися. Та й, власне, кубковий турнір – тривав.

Старшим тренером «Кайрату», що став опонентом киян у чвертьфіналі, в той час був Леонід Остроушко. Уродженець українського Великого Токмака, він у 1958 році впродовж кількох місяців виступав у дублі київського «Динамо», поруч із Лобановським і Базилевичем, але до першої команди так і не пробився. Повернувшись до Алма-Ати, грав там уже до завершення кар’єри в статусі рекордсмена клубу за кількістю матчів (радянська доба). Зажив слави і вже як тренер. Найкращий, за версією журналістів, наставник казахстанського футболу ХХ століття, він у 1986 році привів «Кайрат» до сьомого місця – найвищого результату колективу в союзних першостях. А два сезони по тому виграв із підопічними нехай і другорядний, але титул – володарів Кубка Федерації футболу СРСР.

Найбільш яскравою постаттю візитного клубу Казахстану був тоді Євстафій Пехлеваніді. Невисокий, але дуже кремезний форвард лишається найрезультативнішим гравцем у біографії алма-атинського колективу. Швидкий і спритний, він, між тим, мав стегна, міцні, наче стовбури пальм на батьківщині його грецьких пращурів, і часто-густо засмучував суперників, серед яких траплялося й наше «Динамо».

Відзначився й у кубковій дуелі в травні 1985-го. Проте, той м’яч престижу хіба що підсолодив для гостей пігулку поразки. Проти команди Лобановського, яка набрала потужну ходу, подовживши до шести поєдинків переможну серію, «Кайрат» мав мінімальні шанси.

1/4 фіналу
«ДИНАМО» Київ – «Кайрат» Алма-Ата 2:1 (1:0)
10 травня 1985. Київ. Республіканський стадіон. 32 600 глядачів.
Голи: 
1:0 Бєланов (5), 2:0 Заваров (53), 2:1 Пехлеваніді (76).
«Динамо»: Михайлов, Кузнецов, Балтача, Яремчук (Безсонов, 72), Дем’яненко, Рац, Яковенко, Баль, Заваров, Бєланов, Блохін (Михайличенко, 87).
«Кайрат»: 
Убикін, Нейштетер, Джуманов, Куклєв, Волгін (Бердиєв, 63), Никитенко, Пехлеваніді, Шох, Салімов, Масудов (Ледовських, 68), Сон (Зайцев, 74). Тренер – Остроушко.
Арбітр – 
Бутенко, асистенти – Дідур, Іоффе (всі – Москва).
Попередження: 
Никитенко.

«Початок гри склався для киян більш ніж сприятливо: йшла тільки п’ята хвилина матчу, а вони вже повели в рахунку, – змальовував перебіг подій на полі «Советский спорт». – Юний півзахисник Рац, прорвавшись уперед, сильним ударом спрямував м’яч у ворота, голкіпер «Кайрату» не зміг утримати м’яч, і Бєланов добив його в сітку».

Швидкі голи, що надалі стануть почерком цього колективу, як правило, віщували впевнену перемогу. Місяцем раніше в матчі чемпіонату підопічні Остроушка трималися в Києві значно довше, майже годину ігрового часу, але в підсумку поступилися з великим рахунком. А відтоді гра «Динамо» лише посоліднішала, стала більш виразною, більш довершеною.

«Але це кубковий матч! – наполягав кореспондент «Советского спорта» Г.Борисов. – «Кайрат» не здається і в перші ж хвилини другого тайму великими силами йде в контрнаступ. Кияни, здавалося, тільки й чекали цього. Різка контратака, і Бєланов, ривком залишаючи позаду суперників, виходить сам-на-сам із голкіпером. М’яч, однак, після його удару влучає в стійку воріт, але Заваров тут як тут, і рахунок стає 2:0.

Усе? Долю гри вирішено? Нічого такого. «Кайрату» що 0:2, що 0:3 – все одно, і гості всією командою, вже не дуже піклуючись про захист, ідуть уперед. Пехлеваніді потужним ударом стрясає стійку воріт «Динамо», а через хвилину-дві зі штрафного удару майстерно спрямовує м’яч у «дев’ятку» воріт господарів поля».

● Голи Олександра ЗАВАРОВА та Ігоря БЄЛАНОВА забезпечили київському «Динамо» путівку до півфіналу Кубку СРСР. Євстафій ПЕХЛЕВАНІДІ (праворуч) записав до свого активу гол престижу. Ліве фото Миколи БОЧКА

«Взимку й ранньої весни тренерам київського «Динамо» важко давалися пошуки оптимального варіанту основного складу гравців, – аналізував гру переможців на сторінках «Спортивної газети» Валерій Мирський. – Серед обмеженого числа футболістів потрібної виучки відбиралися виконавці нової партитури знайомих тактико-стратегічних варіацій на тему гармонійного поєднання оборони й атаки. Здавалося б дрібниця: у скрипковому ключі з’явився мажорний знак. Але хто чує в нинішніх бравурних мелодіях гри київського «Динамо» акорди гімну надійності, знайомого нам у виконанні хору руйнівників?

Між тим київське «Динамо» і нині варіює простором поля залежно від перебігу подій у матчі й турнірних обставин, інколи навіть на власному стадіоні свідомо віддаючи суперникові ініціативу в організації атак, чому ми були свідками й у звітному матчі. І сьогодні ніхто в команді не звільнений від оборонних функцій. Виконують динамівці і завдання з персональної опіки окремих суперників.

А ось футболістів, здатних лише руйнувати тактичні задуми протилежної сторони, в команді майже не залишилося. Всі польові гравці миттєво переключаються на атаку, як тільки партнер заволодіє м’ячем, і ведуть наступ творчо, з тактично гострими «відкриваннями», зміною місць, удаваними ривками й забіганнями, грою на випередження у штрафному майданчику суперників. І удари, удари, удари по воротах: їх «асортимент» розширився, технічне виконання і підвищилося, і, якщо можна так сказати, посміливішало».

«Під прапорами київського «Динамо» знову складається серйозна команда, – констатував автор. – Здається, мало хто чекав від Лобановського подібного перенесення наголосів у типі й «модельних характеристиках» потрібних гравців. Цікаво, що чекатиме в сезоні цю фактично новонароджену команду, в якій віднині немає кандидатів у майстри, а є лише самі майстри?»

Однією з найближчих відповідей мав стати кубковий півфінал, у якому кияни вийшли на «Іскру». Смоленський армійський колектив став в історії розіграшів Кубку СРСР 16-м представником нижчих дивізіонів, якому вдалося пробитися до топ-квартету. Розгромивши в першому раунді магнітогорський «Металург» (3:0), «Іскра» витягнула абонемент на таку собі динаміаду: чотири наступні суперники в турнірі представляли біло-синє товариство!

Першими в цьому переліку стояли динамівці Тбілісі. На заповненому вщерть смоленському стадіоні команди обмінялися голами спочатку в основний час, а потім в овертаймі – 2:2. Пенальті влучніше пробили господарі. Мінімальна перемога в листопадовому поєдинку 1/8 фіналу в Самарканді стала гідним завершенням 15-річного перебування на посаді старшого тренера «Іскри» для Лева Платонова. Армійське спортивне керівництво кинуло того на підвищення – начальником команди в московський ЦСКА, де поки марно намагався навести лад колишній наставник киян Юрій Морозов.

Наступником Платонова став Віктор Родіонов, дебютант тренерського корпусу. Саме під його орудою «Іскра» дійшла до півфіналу Кубку СРСР, додавши до гучних виграшів іще один. Цікаво, що принаймні половиною основного складу мінське «Динамо» було представлене в збірній СРСР у Едуарда Малофєєва, але нічого не змогло вдіяти з середняком першої ліги – 0:1!

Серед підопічних Родіонова вистачало вправних майстрів – як молодих, так і досвідчених. Таким складом «Іскра» цілком здатна була на кубкову сенсацію, яку й створила. Та ось у змаганнях першої ліги справи в смоленських армійців ішли вкрай погано. На першому етапі команда в 20 турах здобула лише одну перемогу, п’ять разів розписавши мирову. В серпні Віктора Родіонова звільнять, але у травні «Іскра» з надією готувалася до головного в своїй історії іспиту, згадуючи кубкову зустріч із киянами майже піввікової давнини.

24 травня 1937 року шляхи суперників перетнулися в 1/64 фіналу. «Динамо», яке проігнорувало дебютний розіграш Кубку СРСР через зайнятість у зйомках фільму «Воротар», почало виступи в турнірі впевненою перемогою над командою смоленського Будинку Червоної Армії. На першій же хвилині Павло Комаров «розмочив» воротаря Владислава Жмелькова, майбутню зірку московського та тбіліського «Спартаків». А під завісу поєдинку Микола Махиня і Костянтин Шегодський встановили остаточний рахунок – 3:0.

Півфінал
«ДИНАМО» Київ – «Іскра» Смоленськ 3:0 (1:0)
23 травня 1985. Київ. Республіканський стадіон. 32 800 глядачів.
Голи: 
1:0 Балтача (45), 2:0 Заваров (58), 3:0 Яремчук (86).
«Динамо»: 
Михайлов, Кузнецов, Балтача, Яремчук, Дем’яненко, Рац, Яковенко (Безсонов, 46), Баль, Заваров, Бєланов (Євтушенко, 69), Блохін (Михайличенко, 72).
«Іскра»: 
Клейменов, Нікітін, Бабенко, Пучков, Кобища, Бичков, Семенович, Коваль (Суров, 69), Дєлов, Гришин, Гладких (Сердюк, 86). Тренер – Родіонов.
Арбітр – 
Абгольц (Алма-Ата).
Попередження: Яковенко.

Сорок вісім років по тому був зафіксований той самий результат. Щоправда, гостям удалося протриматися практично увесь повний перший тайм, господарі ніяк не могли матеріалізувати відчутну ігрову й територіальну перевагу.

«Події першого тайму дещо підняли завісу над феноменом перемоги смолян у чвертьфінальній зустрічі з мінчанами, – звітував для читачів «Спортивної газети» Дмитро Александренко. – Кваліфіковано захищатися «Іскра» таки вміє, а поодинокі контратаки могли закінчитися для киян неприємністю. Зокрема, на 31-й хвилині Балтача і Михайлов лише в останню мить відібрали м’яч у Гладких, який забарився із завершальним ударом, перебуваючи на лінії воротарського майданчика. Щоправда, це був тільки епізод. М’яч майже не залишав половини поля гостей, та оборона «Іскри» діяла безпомилково. Кияни полегшили завдання суперникам, атакуючи переважно через центр, рідко використовуючи фланги. Менш активно, в порівнянні з попередніми матчами, діяли крайні півзахисники Рац і Яремчук.

Закінчилося тим, що смоляни проґавили підключення до атаки Балтачі по центру, якого на завершальний удар вивів Блохін».

Рейд центрального захисника, котрий зненацька розірвав усі захисні шаблони гостей, цілком вписувався в процес повернення «Динамо» до самого себе – найкращих творчих зразків лабораторії Лобановського. А гол «у роздягальню» свідчив: до будь-якого суперника цей склад ставиться найсерйознішим чином. Після двох фактично змарнованих сезонів на кону стояло найдорожче – репутація клубу. З огляду на це надавати опонентові бодай натяк на право створити ще одну кубкову сенсацію господарі не збиралися. За всієї поваги до «Іскри».

● Смоленська «Іскра» захищалася як умінням, так і числом (почесний ескорт супроводжує Олега БЛОХІНА). Але її шанси встояти проти киян були не вищі від нульових... Фото Миколи БОЧКА

«У підготовці до цього матчу ми не мали жодних проблем психологічного характеру, – відзначить після гри Валерій Лобановський. – Нас не вводило в оману погане турнірне становище суперників у східній зоні першої ліги. Смоляни вивели з кубкового розіграшу динамівців Тбілісі та Мінська – вже одне це справило на наших гравців належне враження. Бралося до уваги й те, що майже половина футболістів основного складу «Іскри» має досвід виступів у вищій лізі. І ми не помилилися в оцінці можливостей цієї команди. Перемога над нею вимагала максимальної мобілізації фізичних і моральних сил».

Незважаючи на організованість, чіпкість і самовідданість смолян в обороні, без небезпечних моментів біля їхніх воріт не обходилося й до гола Балтачі. Блохін, перехопивши необачний пас захисника «Іскри» своєму голкіперу, примудрився не влучити в порожні вже ворота. В поперечину прийшовся «постріл» здалеку Кузнецова. Кілька спроб уразити ціль здійснив Заваров. Його час проб’є на 58-й хвилині – актив Сашка поповниться черговим голом-красенем.

Слаломні проходи Заварова крізь чужі захисні порядки на кілька найближчих років стануть одним із дієвих засобів динамівської атаки, однією з візитівок. Як, до речі, й голи Яремчука головою. Із своїми 170 сантиметрами хавбек умів так обирати позицію біля воріт, що часто-густо опинявся на м’ячі раніше від гренадерів-оборонців. Чуттю Івана можна було позаздрити, як, утім, і таким самим якостям того ж Заварова (170 см) і Бєланова (174). Ці двоє також почувалися у повітряних дуелях як у звичній стихії.

Вигулькнувши на навіс Раца від кутового прапорця, Яремчук проштемпелював перепустку «Динамо» до фіналу Кубку Союзу, а можливо – й одразу до Кубку володарів кубків! Достроково повернути на європейську арену киян міг... «Зеніт». У паралельному півфіналі чемпіону протистояв «Шахтар», котрий у підсумку й виявився влучнішим у серії пенальті. Причому – унікальний випадок! – «Зеніт» вибув із турніру, не пропустивши жодного гола в ігровий час своїх чотирьох матчів.

«Обставини склалися таким чином, що ми з суто життєвих позицій мали бажати успіху ленінградцям, – зізнався В.Лобановський. – Адже вихід «Зеніту» до фіналу автоматично робив київське «Динамо» учасником розіграшу Кубку кубків. Що ж, коли відверто, ми не без задоволення сприйняли б такий подарунок долі. Але сьогодні наша команда не так уже й погано почувається, щоб розраховувати на подаяння спортивного щастя. В душі кожен із нас уболівав за давніх друзів-суперників із «Шахтаря», і ми таки маємо опонентом у фіналі справжнього кубкового бійця. Тобто все складається так, як воно й мусить бути на шляху команди, яка готувалася й готується до серйозних випробувань. У спорті велика мета підкоряється лише тим, хто прямує до неї через поєдинки – такі, як той, що нас чекає у фіналі розіграшу Кубку СРСР 1985 року. Можу сказати й так: життя спортсмена певною мірою неповноцінне без таких поєдинків».

● 23 червня 1985 р. «Динамо» – «Шахтар». Капітани фіналістів Сергій БАЛТАЧА та Михайло СОКОЛОВСЬКИЙ із рефері Валерієм БУТЕНКОМ. Фото Миколи БОЧКА


Отже, «Динамо» – «Шахтар». Третій український фінал радянського кубкового турніру, повторення заключної дуелі 1978 року, коли в додатковий час виграли динамівці.

Донеччани мали цілий тиждень на цілеспрямовану підготовку до реваншу. Тоді як кияни прибули до Москви після непростого спареного виїзду до Закавказзя, де здобули важливі очки в боротьбі з «Араратом» (1:1) і «Нефтчі» (1:1). За режиму ігор на третю-четверту добу така перевага була досить суттєвою. З іншого боку, в плани гірників втрутилася негода – команда прилетіла до міста вирішального поєдинку лише ввечері напередодні, залишившись без тренувань. Підопічні ж Лобановського на базі московських одноклубників у Новогорську ретельно відпрацьовували свою програму, яка включала навіть післяматчеві пенальті.

Фінал
«ДИНАМО» Київ – «Шахтар» Донецьк 2:1 (0:0)
23 червня 1985. Москва. Центральний стадіон. 53 200 глядачів.
Голи: 
1:0 Дем’яненко (56), 2:0 Блохін (58), 2:1 Морозов (68).
«Динамо»: Михайлов, Безсонов, Балтача, Кузнецов, Дем’яненко, Рац, Яковенко (Євтушенко, 88), Баль, Заваров (Євсєєв, 88), Бєланов (Яремчук, 55), Блохін.
«Шахтар»: 
Єлінскас, Варнавський, Сопко, Покидін, Журавльов (Морозов, 61), Рудаков, Ященко, Соколовський (Петров, 58), Акименко (Кравченко 46), Гошкодеря, Грачов. Тренер – Носов.
Арбітр – 
Бутенко, асистенти – Савченко, Мушковець (усі – Москва).
Попередження: 
Морозов.

Гра ледве розпочалася, як «Шахтар» створив цілком гольовий момент біля воріт Михайлова. Грачов отримав довгу передачу, маючи, здавалося, достатній простір для ривка між Кузнецовим і Дем’яненком. Але форварду не вдалося приборкати м’яч одразу, й цієї миті вистачило лівому захиснику киян, щоб розрядити ситуацію.

Для Віктора матч проти «Динамо» був не просто титульним боєм. Адже всього кілька місяців тому нападника «Шахтаря», за його словами, волів бачити серед своїх підопічних Валерій Лобановський!

«Із Сочі, де відпочивав, я поїхав у супроводі Михайла Комана та Володимира Веремєєва, – згадував Грачов пізніше в інтерв’ю. – В Києві пробув чотири дні. По всіх інстанціях пройшов, квартиру подивився, навіть на весіллі в Андрія Баля побував.

Відверто спілкувалися з Лобановським. «Робимо нову команду, – сказав він. – Гадаю, рік-півтора знадобиться. Олег Блохін збирається їхати за кордон, йому потрібна заміна...» Я довго вагався, розмірковував: усе ж 29 років, хтозна, як би організм сприйняв динамівські навантаження. Якби знав тоді, що здоров’я дозволить майже до 40 грати, може, й погодився б. Або те, що Лобановський створить таку диво-команду не за півтора року, а за кілька місяців!..»

До слова, Грачов згадує, як у ті дні в Києві зустрів у коридорі республіканського спорткомітету Ігоря Бєланова. Той також отримав ангажемент від київських тренерів. Зізнався колезі, що сумнівається, але – на пропозицію пристане. Ризикнув одесит, на відміну від донеччанина. Відважився – й виріс у зірку світового ґатунку, став володарем «Золотого м’яча». Та залишився на все життя вдячним київському «Динамо» й особисто Валерію Лобановському.

Утім, повернімося в «Лужники», де «Шахтар» засвідчив свої серйозні наміри і задав фіналу бадьорого темпу – дальнім ударом Акименка й небезпечним розіграшем кутового, поданого знов-таки Грачовим, Динамівці виклик прийняли, але певний час для перехоплення контролю їм усе ж знадобився.

«Незважаючи на перший різкий штурм воріт Михайлова, кияни, як мені здається, зуміли швидше надати організованості й стрункості грі своїх оборонної та середньої ліній, – ділився враженнями від зустрічі Лев Яшин у звіті для тижневика «Футбол–Хокей». – Це дозволило їм надалі не тільки рішуче присікати всі атакуючі пориви гірників, але й усе сміливіше вводити в атаку (крім Бєланова, Заварова, Яковенка та Блохіна) своїх захисників».

«Ведучи гру в атакуючому плані, кияни не кидалися вперед «стрімголов», – розвивав тему Віктор Понедєльник, автор звіту про кубковий фінал у «Советском спорте». –  Тільки налагодивши порядок і чітку взаємну підстраховку на підступах до карного майданчика, почали здійснювати вилазки до табору «Шахтаря» Дем’яненко і Безсонов. Запам’яталося й несподіване підключення в атаку Балтачі, котрий завдав небезпечного удару головою».

Активність оборонців на половині поля суперника стала дієвою підтримкою для динамівської групи атаки. Блохін, Яковенко, Заваров і Рац іще в першому таймі кілька разів змушували працювати з граничною напругою захист гірників, якому допомагали гравці середньої лінії.

Олег Блохін, герой фінального протистояння з «Шахтарем» у 1978 році, знову впіймав хвилю натхнення, провівши один із найкращих матчів сезону. Діяв переважно з глибини, відтягуючи з оборони сторожів і тим самим створював вільні зони для партнерів. Але відчував момент, щоб вибухнути, різко змінити позицію, відчепитися від опікуна й опинитися на самому вістрі, із загрозою для воріт Єлінскаса.

● Анатолій ДЕМ’ЯНЕНКО та Олег БЛОХІН. Упіймати їх в одному кадрі фотокореспондентам було настільки ж складно, як гравцям «Шахтаря» – вберегти свої ворота від голів динамівських лідерів. Фото Миколи БОЧКА


На 11-й хвилині ветеран «Динамо» створив прекрасну можливість відкрити рахунок для Безсонова, але той не влучив у практично порожні ворота. Згодом сам Блохін «пристрілювався» здалеку – м’яч просвистів за кілька сантиметрів від поперечини. Небезпечно бив Яковенко, в дотик намагаючись реалізувати подачу Раца. Кілька спроб протаранити щит гірників здійснив Заваров.

Опоненти, погодившись на роль «другого номера», між тим регулярно й досить гостро контратакували. Несподівано підключившись до наступу, смачно приклався до м’яча лівий захисник Покидін, потужно «вистріливши» метрів з 25 – Михайлов насилу парирував удар на кутовий. На 30-й хвилині лише хрестовина врятувала «Динамо»: це Соколовський, побачивши, що голкіпер вийшов трохи вперед, різаним ударом спрямовував шкіряну кулю в дальню «дев’ятку» з кута карного майданчика. Як не пильнували невгамовного Грачова, він інколи прослизав на зручні позиції, на 36-й хвилині ледь не поцілив у ворота.

«Здається, в першому таймі ми надмірно хвилювалися, – зазначав після гри півзахисник «Динамо» Василь Рац. – Тому й не вдалося повністю виконати завдання тренерів, яке передбачало передусім активну гру на флангах. У перерві було зроблено необхідні корективи. Й усе стало на свої місця».

Другий тайм почався з масованих атак киян, котрі міцно затисли суперників у лещатах тотального пресингу. Упродовж кількох хвилин Єлінскасу довелося крутитися наче білці в колесі: «кулеметною чергою» ударів йому не давали перевести подих Заваров, Дем’яненко, Безсонов, Яковенко і знову Заваров. І коли здавалося, що найзапекліша фаза позаду, м’яч усе ж затріпотів у сітці воріт «Шахтаря».

На 56-й хвилині чергову атаку динамівців перериває Гошкодеря, збивши з ніг Безсонова метрів за 25 від воріт, практично по центру. Після короткої наради бити вирішує Дем’яненко – й угачує м’яч точнісінько в ліву від воротаря «дев’ятку». Гол – немов на замовлення, спеціально для кубкового фіналу!

«Якесь шосте відчуття підказало: давай, Толя! – розповідав герой епізоду в одному з інтерв’ю. – Біля м’яча зібралися наші «специ» по штрафних ударах – Блохін, Кузнецов, Яковенко і Безсонов. Підходжу до них і кажу несподівано навіть для самого себе, але досить твердо: дайте, мовляв, раз у житті пробити. Глянув – Валентин Єлінскас змістився трохи праворуч, тому бив у ліву від нього «дев’ятку». А вже за мить потрапив у обійми партнерів».

Та й не лише на Дем’яненка зійшло осяяння того вечора. Блискуче поринув у гру «джокер» Лобановського – Іван Яремчук. «Було дуже важливо зробити вчасну і точну першу заміну, – зазначить потім Валерій Васильович. – Нам пощастило не помилитися в здатності Яремчука додати грі команди саме те, чого їй того періоду бракувало».

З’явившись на полі за хвилину до першого гола, Іван в одній із наступних атак зіграв вирішальну роль: на рідному правому фланзі пошив у дурні двох суперників, виграв жорсткий силовий двобій у Рудакова і зробив передачу-цукерку на 11-метрову позначку, куди вже буквально влітав Блохін. Майстру залишалося хіба що вибрати – в який кут пробити головою. Це був четвертий гол Олега у кубкових фіналах, він наздогнав колишнього рекордсмена за цим показником – спартаківця Хусаїнова.

Які аргументи готовий був пред’явити «Шахтар» у ситуації, що її більшість суперників «Динамо» назвали б безвихідною? Найвагомішим, напевно, вважався славнозвісний кубковий характер донецького колективу, що сповна проявився в тому розіграші. Всі три перемоги, здобуті «Шахтарем» на ранніх етапах, були вольовими!

В 1/16 фіналу, пропустивши в Абовяні від місцевого «Котайка» на 53-й хвилині, гірники відповіли влучними ударами Акименка (68-а та 82-а) та Кравченка (90-а). В наступному раунді «Арарат», завітавши в гості на Донбас, уже на четвертій хвилині відкрив рахунок. Але Кравченко на 12-й встановив рівновагу, а на 80-й провів переможний гол. В 1/8 довелося відіграватися з 14-ї хвилини, після м’яча форварда «Дніпра» Протасова. І знову місія виявилася здійсненною: путівку до півфіналу забезпечили Соколовський (32-а хвилина) та Акименко (53-я).

Ставка Носова на останнього в фіналі відверто не спрацювала. «Марадону», як називали Акименка в команді, в перерві замінив інший кубковий снайпер – його тезко Сергій Кравченко. Між двома пропущеними м’ячами замість захисника Журавльова вийшов третій форвард – Сергій Морозов. А невдовзі на полі з’явився й четвертий нападник – Ігор Петров. «Шахтар» оголосив, що йде ва-банк.

Кількість трансформувалася в якість досить швидко. Грачов сказав-таки своє вагоме слово, блискуче виконавши штрафний з лівого флангу атаки. Морозов, на відміну від динамівців, наче саме такої невисокої та жорсткої подачі й чекав: його удар у падінні головою повернув грі інтригу, прикрасивши фінал іще одним ефектним голом.

«Нехитро розвиваючи атаки – передачами на фланги з наступними прострілами, гірники з ентузіазмом тіснять динамівців, м’яч у яких не затримується. Але до ударів по воротах Михайлова справа не доходить», – так змалював кінцівку зустрічі спеціальний кореспондент «Спортивної газети» Андрій Біба, котрому редакція доручила вести стенограму фіналу. Натомість «Динамо» створило дві більш «конкретні» нагоди для взяття воріт, однак удару Яковенка бракувало точності, а Заваров втратив момент для загострення, захопившись дриблінгом.

«Шахтар» міг і не пробачити такої поблажливості. На останній хвилині гірники влаштували справжній штурм володінь киян, кинувши вперед геть усі наявні сили. На секунду загубивши м’яч із поля зору після подачі кутового Грачовим, Михайлов побачив снаряд уже тоді, коли той летів у сітку, зрикошетивши від Кравченка, затиснутого між Кузнецовим і Балем. До «контрольного пострілу» був готовий Петров, але Дем’яненко, у відчайдушному шпагаті захистивши ворота, виручив команду. А вже на добивання Варнавського голкіпер зреагував.

Напевно, була б певна справедливість, якби футбольна доля все ж посміхнулася гірникам. Та хіба ж не заслужило перемоги, титулу й перепустки до Європи «Динамо»?! Упродовж чотирьох місяців підопічні Лобановського провели 20 матчів, вигравши 14 і програвши лише один. Забулися невдачі двох попередніх сезонів, визнаний лідер радянського футболу повернув утрачені рубежі, його гра засяяла новими барвами, вселила нові надії, що їх у другому колі першості та в розіграші Кубку кубків біло-сині виправдали – з шиком і з лишком.

«На мій погляд, це був один із найбільш видовищних кубкових фіналів, у якому мені довелося брати участь як тренерові, – підбив підсумок протистояння Валерій Лобановський, котрий здобув на посаді наставника «Динамо» четвертий кришталевий трофей. – Із досвіду знаю, що в такому матчі одні футболісти здатні продемонструвати гру, якої ніхто ніколи не бачив у їхньому виконанні, а інші – навпаки: раптом позбутися всього свого вміння. Дуже важливо перед фіналом знайти ключик до психологічного стану кожного члена команди.

Тим, хто напередодні надто хвилювався, ми казали: облиш, готуй себе просто до зустрічі з «Шахтарем», із яким уже багато разів зустрічався і ще зустрічатимешся. А в перерві довелося сказати хлопцям про те, що, кому б не дістався приз, київське «Динамо» має грати у футбол, за який команду цінують і якого від нас чекають.

Кубкові фінали традиційно відзначаються високою руховою активністю, колосальною віддачею, жагою виграти кожен епізод. Але вирішальним фактором залишається виконавська майстерність, а точніше – вміння гравців реалізувати свої кращі якості в екстремальних умовах фінального поєдинку. У цьому компоненті «Динамо» вдалося перевершити суперника.

Наше прагнення заволодіти Кубком СРСР підігрівалося дуже важливою обставиною: молодим гравцям команди, які поступово виходять на рівень цілком кваліфікованої гри, вже потрібна атмосфера престижних європейських турнірів. Тоді процес удосконалення майстерності окремих футболістів і команди в цілому набуде потужного прискорення. Згадаймо, саме через невдачі й успіхи в офіційних турнірах прямували до класних результатів 1975 і 1981 років динамівці Києва і Тбілісі.

Тому нині до звичайної радості володіння Кубком СРСР у нас додається задоволення від виконання одного з найвідповідальніших завдань сезону з «прорубання вікна в Європу» для оновленого складу команди».

ЛАУРЕАТИ КУБКУ СРСР-1985
Воротарі: Михайло МИХАЙЛОВ, 25 років (3 матчі, 2 пропущені м’ячі); Віктор ЧАНОВ, 25 (2, –3).
Захисники: Сергій БАЛТАЧА, 27 (5 матчів, 2 голи); Анатолій ДЕМ’ЯНЕНКО, 26 (5, 1); Олег КУЗНЕЦОВ, 22 (4); Василь ЄВСЄЄВ, 22 (3); Михайло ОЛЕФІРЕНКО, 25 (2); Вадим КАРАТАЄВ, 21 (1).
Півзахисники: Василь РАЦ, 24 (5, 1); Андрій БАЛЬ, 27 (5), Володимир БЕЗСОНОВ, 27 (4); Павло ЯКОВЕНКО, 20 (4); Олександр ЗАВАРОВ, 24 (3, 2); Іван ЯРЕМЧУК, 23 (3, 1); Леонід БУРЯК, 31 (1).
Нападники: Олег БЛОХІН, 32 (5, 1); Вадим ЄВТУШЕНКО, 27 (4, 2); Олексій МИХАЙЛИЧЕНКО, 22 (4, 1), Ігор БЄЛАНОВ, 24 (3, 1); Віктор ХЛУС, 27 (2).
Старший тренер – Валерій ЛОБАНОВСЬКИЙ, начальник команди – Володимир ВЕРЕМЄЄВ, тренери – Анатолій ПУЗАЧ, Віктор КОЛОТОВ.


Юрій КОРЗАЧЕНКО, «Футбольний клуб»

Титульний партнер
Технічний партнер
Офіційний партнер