У перші дні війни я забув, що є футбольним уболівальником. Бо усі наші футбольні пристрасті здалися мені тоді смішними і мало чого вартими на тлі смертельної небезпеки, що нависла над нашою країно, над нами усіма. Усім тоді стало не до футболу.
Знаю, що різні люди по-різному поставилися до того, що футболісти та тренери «Шахтаря» і «Динамо» призовного віку отримали офіційний дозвіл виїхати за кордон аби тренуватися задля підготовки до матчів національної команди України, які були перенесені з березня на невизначений ще тоді термін.
Коли ж згадані команди почали проводити за кордоном благодійні матчі на підтримку України, все стало на свої місця. Інформація про ці матчі та відео з них зайняли своє місце в інформаційному просторі й аж ніяк не завадили нашій спільній боротьбі з ворогом. Здавалося, що так буде і надалі, що ворожнеча, що мала місце в нашому футболі до війни, назавжди пішла у минуле і всі українські футболісти та тренери тепер роблять одну спільну справу.
Та сталося інакше. Услід за українськими політиками, які у розпал війни відновили конкуренцію, прийшли діячі українського футболу. Бо занадто неприємно було комусь із них читати повідомлення про те, як надихають українців в усьому світі футбольні матчі наших провідних клубів. Як наслідок, замість повідомлень про черговий благодійний матч київського «Динамо» народ бачить повсюди інформацію про те, що згадане «Динамо» відмовляється відпускати футболістів до збірної України.
Подібне було і у мирний час – півтора роки тому до збірної зненацька викликали півтора десятки динамівців у терміни, не передбачені регламентом. І коли тоді це було виявом недобросовісної конкуренції, то тепер це не можна назвати інакше ніж футбольним мародерством. Тому що поруч з інформацією про не відпущених до збірної футболістів київського «Динамо» мали би бути повідомлення про те, що до збірної України також не відпустили футболістів англійських «Вест Гема», «Евертона» та «Манчестер Сіті», португальської «Бенфіки», італійських «Аталанти» та «Спеції» та ще низки європейських клубів, за які нині виступають гравці збірної України. Подивіться на склад збірної в останніх матчах і переконайтеся в тому, що половина її футболістів представляють європейські клуби, які відпускають їх на матчі збірної у передбачений регламентом УЄФА період. І ніхто ці клуби ні у чому не звинувачує!
Чому так? Тому що не інтереси збірної України рухають тими, хто нині волає про «Динамо», яке нехтує її інтересами. Їм треба щоб замість вдячності динамівцям за їхні благодійні матчі українці вважали їх «зрадниками». Для цього і потрібні збори національної команди за понад місяць (!!!) до першого офіційного матчу, призначеного на 1 червня. Збори, на яких гарантовано не буде понад половини футболістів національної команди, що грають у Європі, але на яких конче потрібні 12 гравців київського «Динамо», які грають у благодійних матчах у тій же Європі. Бо нема чого допомагати Україні під прапором київського «Динамо»!
Що цікаво, поки що жодних претензії до динамівців від офіційних осіб Української асоціації футболу не було. Це роблять інші – ті, хто хоче нагадати про себе таким скандальним способом. Відставні тренери, сумнівної репутації журналісти… Варіант безпрограшний: звинувачуй Суркіса у всіх гріхах і не прогадаєш!
Зовсім не збираюсь захищати Суркіса – це є кому робити без мене. Вважаю, що кожен має сам вирішувати як йому ставитись до рішення Суркіса продовжити фінансувати «Динамо» під час війни, організовувати повноцінний тренувальний процес, а також вже згадані благодійні матчі по всій Європі. Мені здається, що це правильне рішення. Яке так не сподобалось футбольним мародерам.
Микола Несенюк
