У трійці форвардів «Динамо» епохи Маслова - Пузач, Хмельницький, Бишовець - наймолодшим був саме Анатолій Федорович. Корінний киянин, який пройшов дитячу школу «біло-синіх», він уже з 16 років залучався до дубля рідного клубу.
Лише молодший за нього майже на півроку Володимир Мунтян потрапляв до резервного складу в ще більш юному віці. Зате в матчах за основу Бишовець за цим показником обійшов свого давнього партнера - в головній команді він був заграний у 17 років.
Мабуть, серед зірок «Динамо», та й збірної СРСР різних поколінь важко знайти настільки яскраву фігуру і як футболіста, і як тренера. Яскраву й водночас настільки ж суперечливу.
Якщо уявити собі якісь ваги, то їхня «позитивна» чаша заповниться статистичними даними досягнень, врешті-решт, власною пам'яттю, адже до сих пір перед очима - його фінти, його голи. І ті, що бачив з трибуни стадіонів, і ті, що старанно монтував, коли, знімав фільми та телепрограми про футбол, багато років працюючи з кілометрами (!) плівки старої хроніки. «Негативна» ж - відгуками, судженнями відомих у футболі людей.
Зрозуміло, багато серйозних та об'єктивних футбольних професіоналів позитивно оцінювали й оцінюють внесок Анатолія Федоровича в історію радянського та пострадянського футболу. Але висловимося обережно: ніяк не менше, а то й більше тих людей, в чиїх очах деякі специфічні риси характеру героя переважують його таланти.
Постараємося бути максимально об'єктивними. Сам же Анатолій Федорович - визнаний у середовищі футбольних професіоналів шанувальник та знавець літератури й мистецтва - має право повторити відому фразу найтоншого письменника Івана Олексійовича Буніна: «Я не червонець, щоб подобатися всім». Тому ця глава з циклу «Першопроходці» найбільш «довгограюча». Якщо цікаво, наберіться терпіння...
БИШОВЕЦЬ - ФУТБОЛІСТ
Це був надзвичайно своєрідний та непересічний гравець, тому гріх обмежуватися однією-двома фразами про його манеру гри. Краще передати слово авторитетним людям футболу того часу. Ось як характеризували стиль на полі Бишовця відомі футбольні тренери та аналітики кінця 60-х років.
Андрій Старостін: «Самобутній Анатолій Бишевець (так писали й вимовляли в ті роки його прізвище. Через Е, а не О і з наголосом на останньому складі - Прим. Авт.). Він пересувається по полю неначе з лінню, без повної викладки сил, але в потрібний момент вибухає енергією, демонструє ряд відточених фінтів та легко проривається крізь чужі оборонні побудови».
Олександр Пономарьов: «Бишовець завжди заряджений на удар, прагне отримати м'яч на передній лінії, знайти активну позицію для удару. І до того ж він доволі технічний. Мало хто з молодих уміє так добре грати корпусом, як він. Однак цей форвард дуже неохоче розлучається з м'ячем, подовгу «мусолить» його. Маючи можливість знайти простіші ходи, Бишовець не використовує їх тому, що прагне зіграти більш оригінально... І тим самим приносить своїй команді не користь, а шкоду».
Сергій Сальников (сам свого часу технар від Бога): «Анатолій здивував фахівців та вболівальників своєю індивідуальною майстерністю. Він увійшов до «Динамо», а пізніше й до збірної СРСР із власним ігровим кредо. Здавалося, Бишовцю нестерпно розлучитися з м'ячем, і він брав на себе ініціативу в таких дозах, яка навіть не ввижалася іншим форвардам, і легко обігрував кількох суперників поспіль. Анатолія відразу ж почали звинувачувати у зловживанні індивідуальною грою.
Однак критики цього футболіста дивним чином не помічали, що тривалі сольні партії Бишовця в дриблінгу тримали в напрузі всю захисну лінію команди супротивника, і це допомагало його партнерам успішніше вирішувати свої тактичні завдання».
Статистики підрахували, що у Бишовця за його перші три сезони в «Класі А» (тодішній вищій лізі) найбільший коефіцієнт влучності (відношення кількості забитих голів до кількості зіграних матчів) – 59%.
За всю його ігрову кар'єру цей коефіцієнт, звісно, дещо знизився, але все одно був одним із найвищих. Так, у чемпіонатах СРСР він зіграв 139 матчів, забив 49 м'ячів (35%), у першій збірній СРСР – 39 матчів, 15 голів (39%).
Бишовець - 4-разовий чемпіон СРСР (1966 - 68, 1971), двічі (1964 та 1966) завойовував Кубок Союзу. Шість років він включався до списків «33-х найкращих», при цьому три рази – під №1. Учасник чемпіонату Європи 1968 року (4-е місце). Учасник чемпіонату світу 1970 року, де він не лише став найкращим бомбардиром команди, а й був визнаний найкращим її гравцем.
БИШ ТА ВОЛОДИМИР ВИСОЦЬКИЙ
Мене б не зрозуміли багато читачів, якби я не згадав про знамениту пісню Володимира Висоцького «Розмова з дружиною». Ту, де є лихі рядки: «Коментатор зі своєї кабіни криє нас для красного слівця. Але недарма клуб «Фіорентина» пропонував мільйон за Бишовця...»
А тепер серйозно. Буде корисніше, якщо звернутися до спогадів самого Биша: «Ми були знайомі з Висоцьким. Він не мав слави великого вболівальника та знавця футболу. А героєм пісні я став ось як. Володя з Театром на Таганці приїхав на гастролі до Києва (1969 рік - Прим. Авт.). У цей же час у столиці України проходив дуже серйозний матч із «Фіорентиною». Цікавий, доволі напружений. Висоцький, побувавши на стадіоні, залишився під враженням. Після гри ми зустрілися. Тоді він мені й сказав, що написав пісню. Тут же виконав її. Потім ми ще кілька разів спілкувалися.
Чи був інтерес до мене з боку «Фіорентини»? Пізніше я дізнався, що був. Але тоді неможливо було ані виїхати, ані такі гроші отримати. Дивно, що Висоцький знав про це, а я сам – ні. Запитав його прямо: мовляв, звідки такі відомості? Він відповів: «Ну, я-то знаю...».
ФОНІК ТА БЕБІ
Не уявляєте, хто це? Не дивно, такі «поганяла» в зовсім юні роки «приклеїлися» до Бишовця та старшого його на 9 років Едуарда Стрельцова. Людини з безмірним футбольним талантом та трагічною долею.
Нове покоління не до кінця зрозуміє Анатолія-футболіста, якщо не знатиме його партнерських та людських взаємин з цим уславленим майстром тих часів.
Походження прізвиська «Бебі» легко пояснюється. Там був навіть подвійний сенс. По-перше, Стрельцов увірвався у великий футбол буквально в 16 років, практично «дитям». У 19 фактично став олімпійським чемпіоном у Мельбурні. Але формально за регламентом МОК того часу золотою медаллю не міг бути нагороджений гравець, який не брав участі у фіналі, тому що видавалося лише 11 медалей. Несправедливо.
У півфіналі з болгарами справа дійшла до додаткового часу. Саме в екстра-таймі збірна СРСР і здолала суперника – 2:1, а Стрілець забив один із м'ячів. Тренер збірної Союзу Гавриїл Дмитрович Качалін вирішив, що лідери півфінальної зустрічі Іванов та Стрельцов ризикують фізично «не потягнути» до кінця головного поєдинку (фінал проводився на 3-й день після півфіналу), і не заявив їх до складу. 30-річний Нікіта Симонян, що замінив юного торпедівця, намагався віддати йому свою медаль, але Стрельцов ввічливо відмовився: «Ти що, Палич? Мені ще двадцяти немає, на мій вік перемог вистачить, а для тебе вона напевно остання, тож носи та не переживай!».
Друге значення прізвиська «Бебі» в тому, що зовсім молодим Едуард носив модну тоді зачіску - величезний кок а ля Елвіс Преслі, хоча і з маленькою відмінністю – Елвіс був брюнетом, а Стрельцов – блондином. І тому друзі-дотепники за назвою одного з модних шлягерів американського короля рок-н-ролу - «Baby Let's Play House» - причепили йому прізвисько «Бебі».
А ось походження раннього прізвиська Бишовця «Фонік» я не знаю. Неодноразово при зустрічах у попередні кілька років хотів запитати його, але не наважувався. Катувати людину в поважному віці про прізвисько дитячих років - якось несолідно.
Але в історії футболу вони залишилися як Биш та Едик. Зауважте, не Едуард Анатолійович, а саме Едик. Навіть після 50 років Стрілець поправляв репортерів, які намагалися звернутися до нього з додатком по батькові до імені.
Уперше Фонік побачив у грі Едіка років у 9. Той у Києві (а до того, в першому колі в Москві) мало не самостійно «задушив» рідне нам «Динамо». У двох зустрічах торпедівці розмели киян – 3:1 та 5:2, а Стрілець особисто поклав Макарову 4 «банки» з 8. І це у 18 років. Биш напевно запам'ятав і взяв за зразок – як можна хвацько починати ігрову кар'єру... і через деякий час лише вступив до динамівської дитячої футбольної школи.
Пройдуть роки, Стрельцов за несправедливим наклепом «загримить» до в'язниці, вийде з неї та... знову заграє в футбол, та ще й як заграє. Кока на голові не було вже й близько - лисина, та й зайва вага була помітною навіть із верхніх рядів трибун стадіонів.
Але зате як Едик фантастично бачив поле, як він міг «простояти» майже всю гру, однак без гола або результативної гольової передачі не йшов до роздягальні. Два сезони поспіль, у 67-му та 68-му, Стрельцов визнавався найкращим футболістом країни (і це у 30 та 31 рік). У 68-му забив у ворота суперників 21 гол. Якщо у свій «дотюремний» період (1955 - 58) він виступав за першу збірну СРСР у 21 грі та забив 18 м'ячів, то коли грав (1966 - 68) після ув’язнення, в його активі за першу команду Союзу було 17 матчів, 7 голів та 12 результативних передач. З них половина - Бишовцю.
Едуард СТРЕЛЬЦОВ (ліворуч) та Анатолій БИШОВЕЦЬ
Биш про Едика: «Прикладом особистості з найбагатшою внутрішньою культурою був Стрельцов. Спілкування з ним вплинуло на мене як на людину, і як на гравця. Два роки ми прожили практично в одній кімнаті, і хоча я тільки починав свій шлях у збірній, і різниця у віці була великою, уважність, делікатність Едика відчувалися у всьому. Мене сварили за зловживання індивідуальною грою. Але як усе ж таки Стрельцов зрозумів мене, і як це порозуміння нам допомогло. Пам'ятаю, під час чилійського турне збірної Едик із моїх подач забив шість м'ячів. Але й із його пасів я сам забив не менше».
Ймовірно, найзнаменитіший (і досі!) гол Анатолія боковим ударом через себе став результатом чудової комбінації Стрельцов – Воронін – Бишовець під час відбірного матчу чемпіонату Європи 11 червня 1967 року. Це двобій: СРСР – Австрія – 4:3. Биш забиває у цій зустрічі другий гол, але не полінуйтеся, подивіться весь 12-хвилинний хайлайт (нарізку) тієї гри. Отримайте задоволення. А, головне для нашої теми, зверніть увагу на останній гол цієї зустрічі. Його забиває Стрельцов. І забиває після паса Биша.
А, подивившись, почитайте, як сам Анатолій описує цей гол Едика: «Живо уявляю собі його гол у ворота збірної Австрії в Москві після моєї передачі з флангу, на випередження — це була міць, яка викликала захоплення, якийсь Т-34 у дії . Звідси й народна любов…»
Завершив кар'єру гравця Анатолій дуже рано – у 27 років. Ось як він сам це пояснює: «Великий футбол, на жаль, це не до здоров'я шлях, а від нього. Розірвані гомілкостопи, три операції на коліні – це чимало».
І наприкінці цього розділу про Биша-футболіста: не вірте маячні. Кілька років тому одне солідне українське видання надрукувало начебто серйозний фоліант про найкращих футболістів нашої країни. Там у розділі про Бишовця автор не втримався від «жовтизни»: мовляв, після приходу тренера Лобановського Анатолій практично вмить був змушений (!) залишити «Динамо». Він не захотів слухати нового наставника «через несумісність поглядів на футбол».
Так ось, це посилання – не лише «жовтизна», а й звичайна брехня. І переконав мене у цьому один із найкращих сучасних футбольних журналістів країни Юрій Корзаченко. Він просто надав офіційні дані: свій останній матч у складі «Динамо» (і взагалі на полі) Бишовець провів 29 травня 1973 року, та й то вийшов на заміну на 46-й хвилині у зустрічі проти СКА (Ростов-на-Дону). А Лобановський із Базилевичем прийшли тренерами до рідного клубу після відставки Олександра Севідова. Відставки, що сталася після програшу киян у фіналі Кубка СРСР "Арарату", тобто після 10 жовтня 1973 року. Таким чином, Биш пішов із «Динамо» приблизно за півроку до повернення туди Лобановського.
БИШОВЕЦЬ – ТРЕНЕР
Етап дитячо-юнацького футболу. Як наставник він розпочинав у дитячо-юнацькому футболі. Спочатку рядовим тренером школи київського «Динамо», згодом директором цієї ДЮСШ. На цій посаді Бишовець запровадив якусь революційну новацію – ввів за правило, щоб на першості міста хлопці динамівських груп на рік молодші грали проти старших суперників. Своїм підлеглим, а до тієї обойми дитячих динамівських тренерів входили такі знаменитості, як Хмельницький, Рудаков, Мунтян, Онищенко, Семенов, Шпаков, він казав: «У вас величезний ігровий досвід, ви всі майстри. Тому маємо в пацанах знайти своє продовження, дати найкраще, що можете». Школа працювала ефективно, з кожного випуску гравці потрапляли до дубля «Динамо».
Згадуючи власну тренерську роботу в дитячій школі «Динамо», Анатолій Федорович називає Олексія Михайличенка своїм найвідомішим учнем. Щоправда, за інформацією інших тренерів, той починав свій шлях під керівництвом Євгена Петровича Котельникова. А сам Олексій Олександрович не дуже схильний обговорювати цю тему…
Анатолій БИШОВЕЦЬ та його знаменитий вихованець – Олексій МИХАЙЛИЧЕНКО (крайній праворуч)
Наступний етап – юнацька збірна УРСР, ця його команда вигравала майже всі турніри відповідних вікових груп. Саме тому 1982 року Бишовцю запропонували очолити юнацьку збірну Союзу, точніше, її молодшу вікову дружину, яка також перемагала в різних змаганнях, у т.ч. здобула в 1984 році срібні медалі ЧЄ-U17.
Можливо, з цієї причини 1986 року тренер пішов на різке підвищення – його призначили наставником олімпійської збірної СРСР. Не можна сказати, що вся тодішня тренерська еліта із захопленням сприйняла це призначення.
Старійшина цеху наставників М.Й. Якушин («Хитрий Міхей»), відомий ще й своїм гострим язичком, не впустив можливості висловитися: «Да-а-а, скоро ми доручатимемо збірні країни тренерам ЖЕКів». Бишовець не змовчав, тут же відповів йому: «Михайле Йосиповичу, ви навіть у ЖЕКу тренером не працювали, перш ніж Берія призначив вас очолити московське «Динамо», згадайте! Зате ви шурхіт у турне Англією наробили! Терор на місцевих навели...»
До речі, є ще одна важлива деталь. Якщо ви прочитаєте, що Бишовець «зрадив» Україну та перекинувся до Москви, то «плюньте» в авторів таких текстів. У 1986 році навіть така далеко не дурна людина навряд чи могла передбачити розвал СРСР.
Причин переїзду до Білокам'яної – дві, і обидві вони «земні»: честолюбний тренер прагнув нових кар'єрних варіантів для реалізації свого потенціалу. У Києві така позиція була єдина – головний тренер «Динамо», але вона була міцно зайнята ВВЛ.
Друга причина – чорнобильська трагедія, а у Биша два маленькі сини. Зрештою, він був не крутим партійним бонзою у структурі ЦК КПРС, а футбольним профі. Тож вигуки про його «втечу завдяки службовому становищу» – ще одна брехня.
Сеул! Олімпіада-1988, золоті медалі в Сеулі – апофеоз тренерської кар'єри Бишовця. Чудово провівши кваліфікаційний цикл в одній відбірній групі з Болгарією, Швейцарією, Норвегією та Туреччиною, з 8 перемогами та 2 нічиїми його команда впевнено посіла перше місце.
У Південній Кореї радянські олімпійці також вийшли з групи, де їхніми суперниками були аргентинці, господарі Олімпіади та американці. Спочатку нульова нічия з корейцями, а потім перемоги над Аргентиною (2:1) та США (4:2). У плей-оф здолали австралійців (3:0), італійців (3:2) та бразильців (2:1). При цьому півфінальний та фінальний матчі були з додатковим часом.
Неправі критики та «доброзичливці» Бишовця, які натякали, що його збірна виграла у «якихось перукарів». Звісно, це не так. За "Скуадру Адзурру" виступали Тасотті, Ферарра, Такконі, Кріппа, за "жовто-зелених" – Ромаріо, Бебето, Таффарел, Жоржіньйо. У складі збірної ФРН, що посіла третє місце, були Клінсманн, Рідле, Хесслер. Ні, тоді в Сеулі «перукарі» не грали.
СНД-92. Якщо Олімпіада-88 була тріумфом тренера Бишовця, то Євро-92 – його… ні, не ганьбою, але провалом точно.
Усе почалося з дзвінкої поразки збірної СРСР на ЧС-90. Після мундіалю в Італії на тренерському містку збірної Союзу Лобановського замінив Бишовець. У тій заміні були свої «нюанси», проте до відносин цих наставників між собою справи не мали.
Після золота в Сеулі Биш очолив московське «Динамо», і 1990 року воно боролося за золото в чемпіонаті Союзу. Але найвище керівництво МВС СРСР без консультацій із тренером вирішило продати Ігоря Добровольського до Італії. Гроші ментам потрібні були позаріз. Бишовець показав генералам свою норовливість. І пішов із «Динамо». Щоправда, акуратно, без зайвої крові.
Скориставшись директивним положенням про заборону поєднувати посади наставника у клубі та збірній, відповів згодою на пропозицію федерації очолити головну дружину СРСР. Незабаром, у 1998 році, він ще раз скористається цим правом і так само піде із «Зеніту» до збірної Росії.
Так от, прийнявши у 90-му збірну СРСР, Бишовець із нею успішно подолав відбірний турнір (5 перемог, 3 нічиї, 0 поразок). Його команда посіла перше місце у групі 3, де також виступали збірні Італії, Норвегії, Угорщини та Кіпру.
Той кваліфікаційний цикл не став для радянської дружини легкою прогулянкою. Достатньо згадати тодішній склад збірної Італії: Барезі, Мальдіні, Баджо, Лентіні, Віаллі, Манчіні.
Але поїхати на Євро до Швеції у червні 1992 року збірній Союзу вже не судилося. Причина проста: такої країни як СРСР більше не існувало. УЄФА як виняток дозволив замінити її дивною наступницею – збірною Співдружності незалежних держав (СНД). Тим самим югославам, явним фаворитам майбутнього чемпіонату континенту, такого дозволу не дали.
З цієї збірної СНД автоматично «вилетіли» колишні підопічні Биша по олімпійській збірній, тямущі гравці вільнюського «Жальгіріса»: і ті, хто завоював золото Сеула - Арвідас Яноніс, Армінас Нарбековас, і ті, кого він задіяв у відбірному циклі до Олімпіади-88 - Валдіс Іванаускас та Стасіс Баранаускас. Вилетіли через те, що країни Балтії (Литва, Латвія та Естонія) до СНД не увійшли.
Треба сказати, що тоді Грузія не була членом СНД, але Кахабера Цхададзе включили до цієї команди. Із 20 гравців у заявці збірної СНД було троє українців (Олег Кузнецов, Володимир Лютий та Олексій Михайличенко), один білорус – Сергій Алейніков, решта росіян. Щоправда, у трьох – Ахріка Цвейби, Сергія Юрана та Андрія Канчельскіса – було подвійне громадянство (Україна та РФ).
Якщо всі інші команди виходили на поле під звуки гімнів своїх країн, і на стадіонах майоріли їхні прапори, то збірна СНД виступала під білим прапором, на якому було написано англійською мовою C.I.S. (Commonwealth of Independent States), а замість гімну перед матчем виконувався фінал 9-ї симфонії Бетховена. Зрозуміло, що гра у збірній без гімну, без герба, а, головне, без країни, негативно позначиться на морально-психологічному стані гравців. Але такі реалії...
Начебто непогано стартували у груповому турнірі – дві нічиї і з ким! Спочатку 1:1 із «бундесмашиною» – Німеччиною (за участю, на хвилиночку, Ройтера, Колера, Бреме, Хесслера, Феллера), при цьому німці ледве врятувалися на 90-й хвилині через помилку Онопка. Потім із не менш іменитою збірною Нідерландів – 0:0 (з Рональдом Куманом, Райкардом, Гуллітом, Беркампом, ван Бастеном).
В останньому матчі цієї стадії Євро команда Бишовця за повної територіальної та ігрової переваги сенсаційно «здулася» перед, здавалося б, скромнішою за потенціалом збірною Шотландії – 0:3. Про ту гру, про причину такої дзвінкої поразки вже написано стільки легенд, що й згадувати не хочеться.
Як результат – останнє місце у групі. Прощавай, Швеція, прощавай, Євро. Бишовець перераховує багато причин того фіаско: від інтриг у федерації до «зрадника у тренерському штабі».
Хто зрадник? У чому зрада виражалося, якщо вона навіть була? Подібна «лірика» забувається, а сам провал залишається.
Калейдоскоп команд. Після Євро Анатолій Федорович працював у багатьох командах: АЕЛ (Кіпр), перша та олімпійська збірні Південної Кореї (технічний директор та головний тренер). Після цього – «Зеніт», збірна Росії, «Шахтар». Далі – «Хімки» (віце-президент клубу), «Марітіму» (Португалія), "Томь", "Хартс" (Шотландія, за одними даними - генеральний, за іншими - спортивний директор), "Локомотив", "Кубань" (тренер-консультант).
На його шляху були серйозні здобутки:
- Зі збірними Південної Кореї - вихід до фінального турніру чемпіонату світу-1994. Після визнаної успішною участі у ЧС-1994 (на ньому команда програла лише чинним чемпіонам світу) Бишовець очолив національну та олімпійську збірні Південної Кореї. У жовтні 1994 року національна збірна Південної Кореї посіла 4-е місце на Азіатських іграх, а в серпні 1996 року – 1-е місце у своїй групі у відбірному турнірі Кубка Азії, не пропустивши жодного м'яча. Олімпійська збірна потрапила до фінального турніру ОІ-96 (липень 1996 року), де з однією поразкою не змогла пробитися до плей-оф через різницю м'ячів;
– Із «Локо» – завоювання Кубка Росії у сезоні 2006/07;
– Із «Шахтарем» – срібні медалі чемпіонату України в сезоні 1998/99.
У той самий час на його шляху були й гучні невдачі. Насамперед згадується 1998 рік. Анатолій Федорович біля керма збірної Росії провів лише три місяці, його команда зіграла 6 матчів – усі 6 програла, у т.ч. і три зустрічі відбірного турніру ЧЄ-2000. Поступилася Франції – 2:3, Ісландії – 0:1. Але найгучніша його перша поразка – від збірної України у Києві 5 вересня 1998 року – 2:3. І це потребує окремої «саги».
Усе проти тебе! Ажіотаж навколо того матчу був неймовірний, будь-які пояснення тут зайві. Спочатку варто висвітлити суто спортивну грань того матчу.
У цьому плані у кожного із суперників виникли власні проблеми. У збірній України травмовані ключові захисники Лужний та Ващук. Якщо Влада лікарі встигли відновити, то «Бригель» геть випав зі складу. Адже Олег не просто найдосвідченіший гравець, він її лідер, заводила, «дядько»! Нічого, на його позиції правого захисника впевнено зіграв Дмитрулін, а того на звичному лівому фланзі замінив Микитин. Крім Лужного прямо на передматчевій розминці «вилетів» Косовський, його в пожежному порядку замінив Ковальов, і Сергій із завданням своїм упорався.
У росіян також через пошкодження не могли вийти на поле ключові гравці Хлєстов, Соломатін та Никифоров, але їм заважали, перш за все, зовсім не травми, а розбрат у відносинах головного тренера збірної Бишовця та головного тренера тодішнього абсолютного лідера російського футболу «Спартака» Романцева. І як наслідок цього – відсутність у лавах збірної лідерів червоно-білих Титова, Тихонова та Бесчастних.
Далася взнаки і помітніша зіграність українців. А ще деякі російські журналісти скаржилися на суддівство – червона картка воротарю Харіну разом із пенальті за знесення Реброва, не призначений пенальті у ворота Шовковського за нібито грубість Головка проти Коливанова. Але авторитет одного з найсильніших рефері того часу німця Маркуса Мерка був непохитний, і на стогнання деяких репортерів ніхто не звернув уваги.
Знову ж таки зіграв свою роль «злий геній» Бишовця у збірній Росії Юрій Ковтун. У Києві в невинній ситуації він скинув м'яча не своєму голкіперу, а акуратно Реброву. Саме тоді Харін від безсилля грубо «уклав» Сергія. Результат цього моменту ви знаєте – «точка» та суддівське вигнання воротаря росіян із поля. Незабаром у далекому Рейк'явіку Ковтун і «поховає» тренера Бишовця своїм автоголом на 86-й хвилині зустрічі з ісландцями.
Той самий матч. Особисті відчуття. З Анатолієм Федоровичем Бишовцем ми знайомі давно. У дитинстві я захоплювався його не по роках розкритим талантом футбольного технаря. Реально спілкуватися почали, коли він тренував «Зеніт» чи перебував у творчому пошуку без команди, а я працював у «Футбольному огляді». У Биша завжди в запасі були оригінальні, не позичені судження про гру. З ними можна було погоджуватися чи не погоджуватися, але він завжди був цікавим співрозмовником. У Москві ми з усмішкою вітали одне одного українською мовою.
До Києва летіли немаленькою командою ОРТ. Крім коментатора та знімальної групи, яка готувала спеціальний репортаж – один із найсильніших менеджерів спортивного ТБ, а до того відомий журналіст-міжнародник, який понад десяток років працював кореспондентом у Франції, перший, хто завів на радянські телеекрани «Формулу-1» та ралі «Париж – Дакар» Олег Максименко з дочкою Настею, я з дружиною, кіноакторкою Оксаною Григорович-Барською.
Ми та наші київські друзі – зірка «1+1» 90-х років Людмила Клепакова (дочка батька-засновника спортивної журналістики України Всеволода Дмитрука) та її чоловік – один із найсильніших досі кінопродюсерів України Юрій Мінзянов – дивилися цей спекотний бій не з ложі преси, а з трибуни.
Жінки вболівали особливо відчайдушно, кожна за своїх. Москвичка Настя з українським прізвищем Максименко – за росіян, киянка Людмила з російським прізвищем Клепакова – за українців. Їхнє темпераментне вираження емоцій доповнювало гостроту поєдинку на полі особливим флером й одночасно підвищувало інтерес сусідів по трибуні до нашої компанії.
На прес-конференцію тоді треба було підніматися на верхівку стадіону на ліфті. Коли ми всім здоровим колективом плюс наші оператори готові були натиснути кнопку ліфта, до нього в останній момент зненацька зайшли спецкор «Спорт-Экспресса» Ігор Рабінер та сам Бишовець.
Побачивши своїх знайомих – мене та Олега Максименка – а найголовніше, гарних жінок, Анатолій Федорович спробував усміхнутися й навіть вичавив із себе «Здоровенькі були, друзі!». Але ніяка подібність посмішки не могла замаскувати бездонний смуток у його очах.
Потім під об'єктивами камер та перед мікрофонами він довго, складно й зовні навіть спокійно міркував про те, що його збірна була готова до негативного результату. І це дозволило команді грати розкуто та спокійно. Так, його хлопці створили небагато небезпечних моментів біля воріт Шовковського, але реалізували їх на 100%.
Команда проявила характер і до останніх хвилин у меншості боролася за нічию. Йому самому – Бишовцю – за короткий час вдалося створити хороший колектив. І хоча він вважає, що готує команду до ЧС-2002, вік його гравців показує, що вони здатні боротися за вихід до фіналу Євро 2000.
Я дивився в очі Анатолію Федоровичу і думав лише про одне: сам він вірить у те, що каже? Перевірити це вдалося. Бишовця невдовзі зняли, на його посаду заступив «заклятий друг» того часу Олег Іванович Романцев. Тож у матчі-відповіді в Москві зі знаменитим голом Андрія Шевченка «за комір» воротарю росіян Олександру Філімонову Анатолій Федорович був уже не при справах.
РІЗНІ РІЗНОСТІ
Бишовець не був би таким цікавим, якби його не відрізняли ерудиція в різних темах. Він – щирий театрал, завсідник музеїв. Любить поезію. На тренерських установках не цурається цитувати… Арістотеля, Олександра Македонського, Петрарку, Шекспіра, Пастернака. Тут він схожий на Лобановського, але й відрізняється від нього. ВВЛ віддавав перевагу цитатам учених. Одна з таких цитат увійшла до легенди: «Багато хто ставиться до наших новацій із нерозумінням. Але ми ставимося з розумінням до їхнього нерозуміння». Як бачимо, відмінність у тому, що Лобановський тяжів до авторитетних «технарів», Бишовець – до «гуманітарієв».
У «Шахтарі» він навантажував футболістів колективним вивченням англійської мови. Здається, такий номер не пройшов, та й не міг пройти – на той час у команді й легіонерів не було, а більшість гравців були «від самих териконів».
У «Зеніті» за свої гроші він поповнював бібліотеку для футболістів на тренувальній базі. Я бачив цю бібліотеку там, в Удельній. Дедалі більше Агата Крісті, Артур Конан Дойл, Жорж Сіменон. - Фі, - скривиться якийсь рафінований інтелектуал. А ви що, хотіли, щоб футболісти гризли олівці за філософськими трактатами?
І ще одна «дрібниця». Нині мало хто знає, але Бишовець знімався у мистецькому кіно. І не просто знімався, а грав одну з головних ролей у фільмі корифея українського поетичного кінематографа Леоніда Осики за сценарієм Івана Драча та самого режисера «Дід лівого крайнього» (1973). Його партнерами в тій картині були визначні актори Микола Яковченко, Валентина Сперантова, Костянтин Степанков, Борислав Брондуков, Антоніна Лефтій.
ЛОБАНОВСЬКИЙ ТА БИШОВЕЦЬ
Замовчувати цю тему було б нечесно. Вони обидва – найталановитіші футболісти та тренери. Але про їхнє реальне або уявне неприйняття один одного складені цілі оповіді та перекази. Ані підтверджувати, ані спростовувати їх не збираюся.
Давайте краще послухаємо самого Анатолія Федоровича: «Загалом у нас були нормальні відносини, але в житті ми були антиподами. Його вирізняла практичність, він був дуже сильним організатором».
Стоп, щоб було зрозуміло. Це зовсім не похвала, а тролінг. Анатолій Федорович натякає на вміння Валерія Васильовича ладнати з сильними світу цього. Але ж і до самого героя в багатьох людей футболу накопичилися, скажімо м'яко, питання.
У мене власна думка щодо їхніх відносин. Усе просто – Валерій Васильович та Анатолій Федорович дуже «однополюсні». У всьому: у масштабі футбольних обдарувань; у постійному прагненні бути лише першим, бути переможцем; в умінні вперто й різко заперечувати опонентам, отже, швидко знаходити собі ворогів. Чи не від того Биш-тренер змінив стільки команд?
Якщо вони «однополюсні», то за всіма законами і фізики, і психології вони не могли притягуватися один до одного. Лише відштовхуватися.
Проте все це вторинне, а первинне – їхні таланти та їхні досягнення у футболі та житті.
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ
Завершити невгамовну розповідь про Анатолія Бишовця найправильніше його ж власними словами – цитатою з його книги «Не впасти за фінішом»: «Не збираюся стверджувати, що я чистий, не замішаний у чомусь поганому. Заявляю протилежне – я грішний. Грішний, і, мабуть, не було нічого такого у футболі, що я робив абсолютно правильно. Інша річ, що йдеться про помилки, а не про цілеспрямовану підлість. І в цьому плані я можу повинитися багато в чому…»
Семен СЛУЧЕВСЬКИЙ, «Футбольний клуб»
