g>

«Динамо» у Кубку кубків-1985/86 (весна)

«Динамо» у Кубку кубків-1985/86 (весна)

Київське «Динамо» вдруге в історії стало володарем Кубка кубків, у вирішальному поєдинку блискуче перегравши в Ліоні мадридський «Атлетико» – 3:0.

Але перш ніж вирушити на береги Рони, нашим землякам належало подолати ще два раунди. Суперником біло-синіх у чвертьфіналі став віденський «Рапід» – 27-разовий чемпіон та 12-разовий володар Кубка Австрії. В останні роки зелено-білі знову вийшли з тіні «Аустрії» та вважалися найсильнішим клубом країни, чималою заслугою в цьому був хорватський фахівець Отто Барич.

З Баричем у попередньому розіграші Кубка кубків «Рапід» досяг і найвищого успіху на міжнародній арені, діставшись фіналу турніру, в якому віденці поступилися англійському «Евертону» (1:3). Цей матч став останнім у клубі для 36-річного чеського ветерана Антоніна Паненки – чемпіона Європи 1976 року та автора незабутнього гола парашутом із пенальті у ворота знаменитого Зеппа Маєра.

Покинув Відень після завершення сезону й сам Отто Барич, вирушивши на більш оплачувану роботу до західнонімецького «Штутгарта». Змінив його в «Рапіді» земляк – 48-річний Влатко Маркович, колишній захисник загребського «Динамо», учасник чемпіонату світу 1962 року в Чилі, згодом наставник «Стандарда», «Ніцци», «Хайдука» та того ж «Динамо», а згодом багаторічний президент федерації футболу Хорватії.

На пів року довше затримався в «Рапіді» 33-річний форвард Ганс Кранкль – визнаний бомбардир, володар «Золотої бутси»-78, дев'ятиразовий найкращий футболіст Австрії, який у 1981 році повернувся до рідного клубу після трьох сезонів у «Барселоні». Кранкль був незадоволений умовами контракту, постійно конфліктував і взимку за згодою сторін був відправлений до «Вінер Шпортклубу», хоча після першого кола разом із партнером по «Рапіду» Кранчаром очолював список бомбардирів австрійської ліги (по 18 м'ячів).

19 березня 1986 р. Київ. Матч-відповідь із «Рапідом», як і решта домашніх матчів «Динамо» в євросезоні-1985/86, пройшов за аншлагу

Відшкодувати втрату мав боснієць Сулейман Халілович із белградської «Црвени Звезди». Таким чином, кількість балканців у «Рапіді» зросла до п'яти (Маркович, Кранчар, Бручич, Халілович і Хрстич – останній, щоправда, мав австрійський паспорт). При цьому найзірковішим був, безумовно, Златко Кранчар (батько Ніко Кранчара, який у майбутньому стане гравцем київського «Динамо»), чотири рази ставав найкращим бомбардиром клубу за підсумками сезону.

Вистачало й власних зірок – гравцями збірної Австрії були воротар Консел, захисники Геріберт Вебер (капітан команди), Лайнер і Браунедер, півзахисник Кінаст, нападник Пакульт. Тож відставання на два очки від «Аустрії» перед другою частиною національного чемпіонату Влатко Маркович вважав цілком подоланим. Не збирався він здаватися на милість і киянам, хоча вибір жереба визнав жорстоким.

ЯКА ПІДГОТОВКА БЕЗ ЗБІРНИКІВ?

Січневе жеребкування застало Марковича на лікарняному – він зліг у ліжко із застудою та високою температурою. А коли дізнався, що суперником «Рапіда» випало наше «Динамо», заявив: «Після такого шоку я ще три дні хворітиму. Гіршого й бути не могло. Суперник нам дістався маститий. Але на своєму полі ми розраховуємо на успіх. А там подивимося».

Уже оговтавшись, хорват не полінувався вирушити до Угорщини, куди на тренувальний збір вдалося потрапити київським динамівцям. І на власні очі подивився матч біло-синіх із «Халадашем», який завершився перемогою підопічних Лобановського – 2:0 (Блохін, Заваров). «На мій погляд, суперник перебуває у відмінній формі, – не змінив він своєї думки. – І рахунок далеко не відображає справжнього співвідношення сил на полі. Але й ми готуємося».

Один з етапів підготовки Маркович вирішив провести в… Узбекистані, чим неабияк здивував багатьох не лише в Австрії, а й у Країні Рад. У ті роки таке було дивиною – західноєвропейський клуб вирушає на збір не в теплі комфортні краї, а до Середньої Азії, де середня лютнева температура повітря, з помірним плюсом у чотири-шість градусів, мало відрізняється від альпійської. Але в Марковича були свої міркування – як якістю виконаної роботи, так і результатами контрольних поєдинків він залишився задоволений.

У Ташкенті «Рапід» у присутності 18 тисяч глядачів обіграв місцевий «Пахтакор» – 2:1, а потім зіграв унічию з «Нафтовиком» із Фергани (2:2) і переміг самаркандське «Динамо» (3:1). «Гра з «Пахтакором» для нас була першою після тривалих канікул, – розповів Маркович. – Суперник виявився чіпким, фізично сильним. Мені приємно відзначити, що мої футболісти, які лише тиждень тому розпочали тренування, виглядали на його тлі цілком упевнено».

Першого березня віденці на своєму полі поновили виступи в чемпіонаті Австрії. До перерви вони повели в рахунку в зустрічі з «Клагенфуртом» – 2:0 (обидва голи забив Пакульт), але втримати перемогу не змогли (2:2). Гра пройшла за п'ятиградусного морозу при сильному вітрі. Газон був твердим, як бетон, та ще й слизьким. «Я захоплений стійкістю своїх футболістів, – похвалив Маркович підопічних. – За таких умов і на ногах утриматися непросто, а вони ще й намагалися вести осмислену гру».

За поєдинком зелено-білих із «Клагенфуртом» на стадіоні «Ганаппі» на власні очі спостерігав Валерій Лобановський, який заздалегідь вирушив на розвідку. Навіть попри те, що під час перебування «Рапіда» в Узбекистані за гостями з відеокамерою невідступно стежив керівник динамівської служби інформації Михайло Ошенков. Проблем із розумінням ступеня готовності суперника не було. Проблеми були з власною готовністю.

«1986 рік я розпочав без команди, – згадував Метp про події тих днів у своїй книзі «Нескінченний матч». – Можна було хоч у відпустку йти. У січні до збірної країни та збірної клубів забрали 12 осіб, ми працювали лише із шістьма гравцями основного складу та дублерами. Цією «бригадою» вирушили до Угорщини. Поїздка планувалася як підготовка до чвертьфіналів Кубка кубків із «Рапідом». Але яка вже тут підготовка!»

У Валерія ЛОБАНОВСЬКОГО та його помічників не було можливості повноцінно підготувати команду до березневих матчів

Збірна під керівництвом Едуарда Малофєєва на той час здобула путівку на чемпіонат світу в Мексиці. Ось винахідник «щирого футболу» й вирішив ще в січні майже на місяць вивезти її до Іспанії. І лише наприкінці угорського збору її київські представники приєдналися до партнерів по «Динамо». Це вже за їхньої присутності біло-сині здолали «Халадаш», а потім і імениту «Уйпешт Дожу» (4:1).

«Результатами ми були задоволені, а ось стан гравців на той період був задовільним – не більше, – продовжував Лобановський. – Складність полягала в тому, що плани збірної та нашого клубу розходилися. Збірна орієнтувалася на більш віддалений пік форми, нам же слід було бути у всеозброєнні на початку березня, до дня першої зустрічі з «Рапідом».

Вдруге від початку року, як зізнавався наставник київського «Динамо», він побачив свою команду в повному складі лише за два дні до виїзного матчу з «Рапідом», що, безсумнівно, позначилося на перебігу гри. Особливо – на її першому таймі, коли довелося пережити кілька неприємних моментів. А вся річ у тім, що в лютому Малофєєв знову надовго зібрав збірників і вирушив до Мексики.

Семеро киян ледь не запізнилися до Тбілісі, де 1 березня наші земляки в стартовому поєдинку чергового чемпіонату СРСР зіграли внічию з місцевими одноклубниками (1:1). Діставатися до столиці Грузії їм довелося понад дві доби. А все через те, що організаційна плутанина затримала збірну в Толуці, і повертатися додому довелося на нервах і в умовах цейтноту.

«Нам забракло свіжості, – прокоментував підсумок зустрічі з тбілісцями Анатолій Дем'яненко. – У Мексиці газони були як треба, а тут поле виявилося м'яким, перед грою пройшов сніг. Ось і втомилися швидко. Але нічого, до матчу з «Рапідом» відійдемо, відіспимося – і відійдемо». Однак відпочивати й висипатися було ніколи. Спочатку літаком до Москви, звідти – рейс до Відня, де в місцевому аеропорту «Швехат» своїх підопічних і зустрів Лобановський.

ПРО ВСЯК ВИПАДОК ПОСТУКАВ ПО ДЕРЕВУ

Були побоювання, що газон стадіону «Ганаппі» до дня першого матчу «Динамо» з «Рапідом», призначеного на 5 березня, теж виявиться не надто якісним. Однак погода у Відні до середи змилостивилася. Потеплішало, поле вдалося привести до ладу, і глядачі потягнулися за квитками. За київськими мірками вболівальників на трибунах зібралося небагато – лише 13 тисяч (через два тижні на Республіканському буде аншлаг), але після фінального свистка французького арбітра Мішеля Вотро розчаруванню їх не було меж.

Динамівці розпочали зустріч настільки активно, що здивувався цьому сам Лобановський. І зізнався, що був явно стурбований – навесні сил на таку гру надовго не вистачить. Так воно й сталося. Минуло лише чверть години, а біло-сині почали здавати. «Рапіду», який спочатку мав намір діяти на контратаках, тільки цього й треба було.

Австрійці буквально на очах перехопили ініціативу й замкнули динамівців на їхній половині поля. Гол назрівав, у деякі моменти здавалося, що м'ячу й подітися нікуди, але двічі команду врятував Чанов, ще в одному епізоді м'яч після удару Пакульта ледь розминувся з воротами, ще в одному підстрахувала стійка. На щастя, динамівці не занепали духом, за кожної нагоди намагалися відповідати, не дозволивши господарям перейти в тотальний наступ усією командою.

5 березня 1986 р. Відень. Ігор БЄЛАНОВ оформив дубль, розпочавши свій шлях до «Золотого м'яча»

Тайм вдалося вистояти, але ж недарма Лобановський заздалегідь вирушив до Відня поспостерігати за суперником. «Мені, який бачив цю команду буквально напередодні, було відомо, що вона готова до потужного сплеску лише протягом короткого відрізка часу, – зізнавався Метр. – Цими міркуваннями й поділився з командою в перерві. Ми вирішили, що необхідно грати раціональніше й суворіше, берегти м'яч, не витрачати сили даремно, проводити ретельно підготовлені атаки».

Наставник мав рацію на всі сто відсотків. Надто інтенсивна гра відібрала у гравців «Рапіда» багато сил, і з початком другого тайму вони дедалі помітніше почали поступатися динамівцям у швидкості, програвати єдиноборства, поспішати під час ухвалення рішень. Ситуація поступово опинилася під повним контролем біло-синіх, а забиті протягом п'яти хвилин два м'ячі у виконанні Бєланова остаточно схилили шальки терезів на користь киян.

Обидва були забиті за участю Раца. Спочатку лівий півзахисник біло-синіх видряпав м'яч у захисників австрійців і віддав пас під удар форварду. А потім класною передачею зі штрафного спрямував м'яч просто на голову Бєланову, який високим стрибком вразив верхній кут воріт Консела. На 68-й хвилині відзначився й сам Рац, завершивши багатоходову комбінацію партнерів. Але перед цим Бєланов ледь не оформив хет-трик, а трохи згодом Євтушенко та Блохін ледь не довели рахунок до непристойного.

Втім, він і так виявився непристойним для «Рапіда» (1:4). Четвертий і найкрасивіший гол киян у цьому поєдинку забив Яковенко. Отримавши м'яч у центрі поля, він на швидкості рвонув уперед і з ходу завдав потужного удару правою ногою – стійка. Однак хавбек не припинив руху й знову зустрівся з м'ячем на вході до штрафного майданчика суперника – цього разу постріл лівою ногою був точним.

Австрійцям наприкінці зустрічі зусиллями Вільфурта вдалося провести лише гол престижу, але про який престиж могла йтися за такого результату. «Я й сам не зрозумію, що сталося з моєю командою, – тільки й залишалося розвести руками Влатко Марковичу. – Можу лише припустити, що, не використавши своїх шансів, мої гравці засмутилися. А пропустивши, своєю чергою, гол, потім другий, просто опустили руки».

«Мені здається, що «Рапід» програв не тому, що не реалізував одну-дві можливості, – заперечив Валерій Лобановський. – Сильна команда, до того ж така, що виступає на своєму полі, просто зобов'язана створювати кілька гольових ситуацій біля воріт суперника. У цьому матчі все вирішилося в середині поля. До перерви «Рапід» тіснив нас, володів ініціативою, але господарем становища, тим не менш, не став. У другому таймі боротьба продовжилася, і цього разу суперечку остаточно й безповоротно виграли ми».

19 березня 1986 р. Київ. Перший із двох м'ячів іменинника Івана ЯРЕМЧУКА

А через два тижні в Києві результат віденського матчу було повторено вже в першому таймі. Рахунок після передачі Раца відкрив Яремчук, який того вечора відзначав 24-річчя. Акцент атакувальних дій біло-синіх на лівий фланг цього разу було зміщено навмисно. Річ у тім, що у складі австрійців був відсутній захисник Лайнер, який пропускав гру через два попередження та відповідав за цю ділянку поля. Ось Лобановський і вирішив сконцентрувати удар на цьому напрямку.

Ліворуч зміщувалися Блохін, Заваров, навіть Яремчук забігав сюди, щоб посилити тиск на суперника. І «Рапід» здригнувся. Принаймні ситуація, в якій Роттер перервав рукою передачу Балтачі, цього не вимагала. Точним ударом із пенальті вже на 12-й хвилині Бєланов подвоїв перевагу. Можна було трохи послабити віжки. Однак гол у відповідь Халіловича знову змусив динамівців узятися до справи.

По-перше, київські вболівальники, які за зиму скучили за футболом, вимагали продовження банкету. По-друге, як згодом зізнався Лобановський, «перед матчем-відповіддю ми поставили перед гравцями завдання стурбувати результатом нашого наступного суперника – якщо не налякати, то хоча б викликати в нього занепокоєння». І ще до перерви Яремчук та Блохін із товаришами це завдання виконали. А остаточну крапку в поєдинку наприкінці другого тайму поставив Євтушенко (5:1).

«Найкращий гравець у київському «Динамо» – колектив, – зазначив Влатко Маркович. – Ви граєте у важкий для суперника футбол, тому що граєте просто. Ми ще до матчу-відповіді знали, що виходимо на поле проти майбутнього фіналіста Кубка кубків». І про всяк випадок постукав по дерев'яній спинці крісла.

«Найскладнішим у підготовці до матчу було налаштувати хлопців на гру з повною віддачею, – зі свого боку зізнався Лобановський. – Сто тисяч уболівальників на трибунах не давали нам жодного права на розслабленість. Зіграти потрібно було з повною віддачею, якісно. Радію, що нам це вдалося».

ЗРАЗОК АРИТМІЧНОЇ ГРИ

Празька «Дукла», яка стала суперником динамівців у півфіналі, була продуктом післявоєнного, соціалістичного футболу Чехословаччини. Клуб було засновано в 1947 році як спортивний підрозділ національної армії, на противагу традиційним лідерам – столичним «Спарті» та «Славії». І, треба сказати, він досяг успіху, 11 разів ставши чемпіоном країни та 8 разів – володарем Кубка. Щоправда, стабільністю при цьому не відзначався – міг блиснути сезон-другий, а потім зникнути за межею призерів. Пояснення цьому було цілком тривіальним – команду лихоманило через плинність виконавців.

Ось і в останні роки успіхи та невдачі чергувалися із незавидною постійністю. Вигравши чемпіонат у 1982-му, армійці роком пізніше фінішували лише п'ятими. Потім після другого місця знову настало п'яте. А перед відходом на зимові канікули поточного чемпіонату підопічні Їржі Лопати й узагалі опинилися на сьомій позиції.

Гойдалки були властиві й кубковим змаганням, де протягом шести сезонів клуб незмінно перемагав у непарні роки – у 1981, 1983 та 1985-му. Як тріумфатор останнього «Дукла» й брала участь у поточному європейському розіграші.

2 квітня 1986 р. Київ. Ворота пражан атакує Олег КУЗНЕЦОВ

До слова, на континентальній арені пражани були завсідниками – нинішній виступ був для них уже 19-м. Підіймалися й високо. У сезоні-1966/67, наприклад, дійшли до півфіналу Кубка чемпіонів, де поступилися лише його переможцю – «Селтіку» (1:3, 0:0). Ще тричі грали у чвертьфіналі. А головною зіркою «Дукли» минулих років був півзахисник Йозеф Масопуст – володар «Золотого м'яча» 1962 року.

У нинішньому складі виконавців такого калібру не було, хоча 30-річні захисник Ян Фіала та нападник Ладислав Візек були провідними футболістами збірної країни, володарями бронзових нагород Євро-1980, учасниками ЧС-1982, а Візек до того ж олімпійським чемпіоном Ігор у Москві. До збірної також залучалися захисники Бажант і Новак, гравці середньої лінії Рада та Пельц, форвард Лухови.

Досить кваліфікованими гравцями вважалися й воротар Костельник, захисник Лаушман, півзахисник Корейчик, нападники Кржиж і Біттенгель. Очолював пражан 49-річний Їржі Лопата – у минулому гравець пльзеньського «Спартака», а згодом наставник «Хеба», «Пластики» (Нітра) та молодіжної збірної країни.

2 квітня 1986 р. Київ. 3:0! Олег БЛОХІН відправляє «Дуклу» в нокаут

«Що собою являє «Дукла», ми знали, – зізнавався Лобановський. – На ній у чвертьфіналі обпеклася сильна на той момент лісабонська «Бенфіка». Розслабити суперника й завдати йому уколу тоді, коли він цього не очікує, – коронний номер пражан. Ось чому в перерві нашого матчу в Києві за рахунку 3:0 я підходив у роздягальні до кожного гравця й шепотів йому на вухо: «Рахунок 0:0. Увага й ще раз увага. У жодному разі не пропустити!»

Лобановського дуже вразила виїзна гра «Дукли» в Лісабоні. Вигравши вдома з перевагою лише в один м'яч (1:0), пражани на Піренеях уже в першому таймі пропустили два голи й безпросвітно поступалися «Бенфіці» за грою. І та повірила у свою беззаперечну перевагу. А коли Корейчик один м'яч відіграв, виявилося, що вона вже не здатна переломити перебіг подій. Так завдяки виїзному голу чехи й пробилися до півфіналу.

У Києві 2 квітня (і знову за повного аншлагу) вже до перерви рахунок був 3:0 на користь динамівців. Уже на початку, на 7-й хвилині, скориставшись пасом Яремчука й обігравши дорогою двох опікунів, відзначився Блохін. Він же ближче до завершення першого тайму забив ще раз (асистував Рац). А незадовго до цього свій гол після комбінації за участю Блохіна та Бєланова провів Заваров. Справу було зроблено, і застереження Лобановського могли здатися зайвими. Але Метр мислив стратегічно, і напевно, крім результату, у цій стратегії не менш важливе місце посідала якість гри.

«Хоча нам і не вдалося в другому таймі забити ще кілька м'ячів, у певні моменти суперник не міг вибратися з-під командного пресингу, – розповідав він у своїй книзі «Нескінченний матч». – Дії дуже складні, у них ніхто не повинен відсиджуватися, інакше все стає безглуздим. Коли ж ми брали паузи, суперник важко приходив до тями. Не даючи йому повністю перевести подих, ми знову приступали до активних дій. Матч із «Дуклою» в Києві – зразок ведення аритмічної гри».

«Перевага динамівців від самого початку матчу й до фінального свистка була беззаперечною, – зі свого боку підсумував київський поєдинок Їржі Лопата. – Особливо небезпечними були прориви господарів поля флангами з подальшим переведенням м'яча в центр. Грі киян в атаці ми нічого не змогли протиставити. Що ж, ми отримали урок і буквально із завтрашнього дня, врахувавши свої помилки, починаємо готуватися до матчу-відповіді».

Матч у Празі завершився внічию (1:1). Блохіну цього разу відзначитися не вдалося, хоча мав для цього не одну можливість. Проте саме Блохіна у складі динамівців виокремив Лопата. Та й Лобановський не пошкодував похвали: «Мене порадувало, що у високому ігровому тонусі перебувають не лише молоді гравці, а й 34-річний ветеран, який переживає другу, ні, точніше буде сказати, – чергову молодість. Він працював на полі нарівні з усіма, трудився – кращого прикладу й не треба».

Попри легкість, з якою біло-сині створювали моменти біля воріт Костельника в першому таймі, у завершальній стадії атак справа не ладналася. Можливо, через те, що ситуація й так була під контролем, можливо, навпаки, через надмірне бажання. Як би там не було, після перерви саме наші земляки повели в рахунку – на 64-й хвилині Бєланов реалізував пенальті, призначений за знесення Заварова.

Лише після цього празьким армійцям вдалося перехопити ініціативу, і в заключний відрізок матчу Чанову довелося чимало попрацювати, щоб ліквідувати небезпечні випади за участю Лаушмана та Фітцеля. Але свій гол господарям усе ж вдалося забити – комбінація за участю Корейчика, Лухови та Кржижа принесла «Дуклі» нічию.

«У домашній зустрічі ми хотіли довести, що вміємо грати в сучасний футбол і нітрохи не поступаємося киянам, – зізнався Їржі Лопата. – Певною мірою це вдалося в другому таймі. Але загалом «Динамо» виявилося набагато сильнішим. Сьогодні це взагалі одна з найсильніших команд Європи, яка сповідує атакувальний футбол».

«У Празі особливих складнощів у нас не виникло, – якось буденно згадає про цю гру Лобановський. – Обмінялися голами в другому таймі. А ввечері в готелі з нетерпінням чекали повідомлення про те, хто ж стане нашим суперником у фіналі – мадридський «Атлетико» чи західнонімецький «Баєр».

ЯК ХЛОПЧИСЬКО ПОМЧАВ НА ПОЛЕ

Суперником став «Атлетико», який здолав «Баєр» (не той, леверкузенський, який і сьогодні добре знайомий любителям футболу, а «Баєр» із Крефельда, який мав ще одну назву «Юрдінген-05», а нині канув у Лету) як на своєму полі (1:0), так і в гостях (3:2). Ще раніше, на попередніх стадіях, мадридці пройшли шотландський «Селтік», валлійський «Бангор Сіті» та югославську «Црвену Звезду».

Очолював «Атлетико» 47-річний Луїс Арагонес – колишній півзахисник клубу, майстер виконання штрафних ударів, триразовий чемпіон Іспанії, а в майбутньому наставник «Фурії Рохи», з якою він виграє континентальну першість. На той час як тренер Арагонес уже мав досягнення й із «матрацниками», біля керма яких він став ще восени 1974-го за пропозицією президента клубу Вісенте Кальдерона.

З першої ж спроби вчорашньому гравцеві вдалося привести «смугастих» до завоювання Міжконтинентального кубка, який дістався «Атлетико» в боротьбі з аргентинським «Індепендьєнте» (0:1 і 2:0). Володар Кубка чемпіонів, «Баварія», тоді відмовилася від участі в розіграші, і мадридці скористалися своїм шансом. До речі, у фіналі Кубка чемпіонів зіркова «Баварія» тоді здолала «Атлетико» лише з другої спроби – у переграванні (4:0), а перший матч завершився внічию (1:1).

Потім були й Кубок Короля (1976 рік), і чемпіонський титул (1977), але, як і в кожного тренера, в Арагонеса були невдалі сезони. Двічі він поривав із роботою в «Атлетико», однак Вісенте Кальдерон щоразу кликав його назад, знаючи, що працювати впівсили, абияк він не буде. Тоді ж за Арагонесом і закріпилося прізвисько «Мудрець з Ортелеси» (один із районів Мадрида, у якому він народився).

2 травня 1986 р. Ліон. Олександр ЗАВАРОВ забиває перший м'яч у ворота «Атлетико»

У 1985-му «Атлетико» знову виграв Кубок Іспанії та вирушив у черговий міжнародний похід, де йому вже вдавалося перемагати в Кубку кубків (1962 рік) і грати у фіналі цього турніру (1963). Вирушив, як виявилося, назустріч «Динамо».

Знаменитостей у складі «Атлетико», за винятком, мабуть, чемпіона світу-78 аргентинського воротаря Убальдо Фільйоля, не було. Але Фільйолю вже перевалило за 35, і він завітав до Європи лише на один сезон. В обороні вирізнявся правий захисник, капітан команди та єдиний постійний гравець збірної Томас Реньйонес (або просто Томас). У середині поля – Ландабуру, який прийшов із «Барселони». Також привертали увагу дуже високі (обидва по 188 см) центральні захисники Артече та Руїс і форварди-легіонери – ще один аргентинець Кабрера та уругваєць Да Сілва.

Попри відсутність зірок, фахівці відзначали злагодженість дій усіх ліній команди, а особливо – працездатність півзахисників, які прагнули відразу захопити простір у середині поля й звідти керувати грою, а також непоступливість гравців оборони, які діяли жорстко й без церемоній. Козирями «Динамо» експертам вбачалися флангові атаки та командна швидкість.

Навіть президент «Атлетико» Вісенте Кальдерон визнав, що його команді приємно мати суперника настільки авторитетного, що й програти йому буде не соромно. Втім, програвати мадридці зовсім не збиралися. «Ми прагнутимемо лише перемоги, не відчуваючи жодної зарозумілості, – заявив він незадовго до матчу. – І заздалегідь надсилаємо киянам вітання».

«Кілька обставин турбували мене, коли в ніч із 28 на 29 квітня ми їхали до Москви, щоб звідти літаком вирушити до Франції, – згадував Валерій Лобановський. – 16 квітня ми зіграли в Празі, а потім на десять днів провідні гравці зникли з нашого поля зору. Спочатку вони поїхали до Сімферополя, тренувалися у збірній, потім вирушили до Румунії, на товариський матч із національною командою цієї країни (23 квітня), до нас потрапили 25 квітня, за два дні до важливого календарного поєдинку зі «Спартаком» у Києві.

Заваров отримав травму в Сімферополі, на щастя, вона виявилася легкою. Блохін же у своєму 100-му матчі за збірну надорвав м'яз стегна. Травма для футболістів звичайна, але для лікування потрібен час, якого, зрозуміло, не було. Тижнем тут не обійтися. За Блохіна в Києві взялися обидва наші лікарі – Володимир Малюта та Віктор Берковський. Двічі на день вони інформували мене. Нічого втішного повідомити до від'їзду не могли. Блохін не тренувався».

2 травня 1986 р. Ліон. Як і у фіналі 11-річної давнини, Олег БЛОХІН, вийшовши на поле з травмою, забив гол та допоміг своїй команді завоювати почесний трофей

Олег, звісно, полетів із нами до Ліона. Він пристрасно хотів грати у другому у своєму житті фіналі, я був переконаний, що його вихід на поле буде для нас додатковим плюсом. Медицина не говорила ні «так», ні «ні», залишаючи все на розсуд гравця й тренера. Я прямо сказав Блохіну, що дуже розраховую на нього, і ми домовилися ухвалити остаточне рішення після передматчевої розминки».

«Домовляючись про це, я вже не сумнівався, що до протоколу в стартовому складі його треба вписувати, – продовжував Лобановський, чиє бачення перипетій того ліонського фіналу не замінять жодні інші описи. – Блохін підійшов до брівки й сказав, що все гаразд, він може грати. Я кивнув у відповідь і пішов на лаву, з якої тричі за матч схоплювався, вітаючи хлопців, які забивали м'ячі у ворота Фільйоля.

А потім, після фінального свистка австрійського арбітра Франца Верера, як хлопчисько помчав на поле вітати тріумфаторів Кубка кубків, ловив себе на думці, що, мабуть, це виглядає несолідно збоку, коли доросла, досить масивна людина ось так мчить мало не підстрибом, але все одно біг…

До матчу виникали побоювання, пов'язані з впливом публіки – третину її становили вболівальники «Атлетико», які прибули на гру. Нам така підтримка за кордоном і не снилася. Єдиний вихід полягав у наступному: не звертати уваги на глядачів, а грою змусити вболівати за себе решту двох третин, інакше кажучи – близько 30 тисяч французів. І приблизно із середини першого тайму французькі любителі футболу, яких не проведеш, вони знають толк у грі, відгукнулися на наше «прохання». Нам вдалося їх зачарувати, і на стадіоні «Жерлан» загриміло: «Ки-їв! Ки-їв!».

Провідна сторона в матчі на той час уже визначилася – наша команда не лише забила один м'яч (на 6-й хвилині це зробив Заваров, який виринув із порожнечі й використав відскок м'яча від Фільйоля після удару Бєланова), а й провела кілька найсерйозніших колективних заходів. Іспанці спробували перевернути гру, захопити середину поля, на якій безроздільно панувала четвірка наших хавбеків за підтримки Безсонова, Дем'яненка та Кузнецова.

Їм не вдалося це зробити ні в першому, ні в другому таймі (у перші хвилини другого тайму вони шалено, іншого слова не підбереш, накинулися на наші ворота). Усі їхні спроби зупинялися грамотно виконаним колективним відбором, коли треба – пресингом і, найголовніше, наполегливим продовженням активного пошуку шляхів до воріт «Атлетико».

Не став би стверджувати, що іспанці були на «Жерлані» статистами. Їх вдалося зім'яти завдяки чудовій циркуляції м'яча. Згадаймо другий гол, коли «віяло» зліва направо в один дотик, граючи з мадридцями в «кішки-мишки», розгорнули Рац, Бєланов та Євтушенко, а завершував усе Блохін, перекинувши м'яч через Фільйоля, і я тоді лише остаточно повірив у нашу перемогу.

Але вони докладали надзусиль, щоб вибратися з цієї круговерті, треба віддати їм належне, билися до останніх хвилин, і лише наприкінці нам вдалося їх дотиснути. Гравець, який вийшов на заміну, Євтушенко, втік, мов лань, від усіх захисників, переграв воротаря й забив останній гол».

ТРІУМФ НА ТЛІ ТРАГЕДІЇ

3:0! Зарубіжна преса була в захваті. Французькі L’Equipe та France Football одностайно назвали гру киян футболом ХХІ століття. «Через 11 років «Динамо» завоювало Кубок кубків і зробило це так само блискуче, як і тоді, показавши іскрометну гру та перемігши з тим самим рахунком, – писав Жан-Поль Удо. – Немає сумнівів, що існує чудова київська футбольна школа, а у складі команди ми побачили багатьох гравців збірної».

«Чудова команда – законний переможець фіналу» – так озаглавила звіт про поєдинок «Динамо» з «Атлетико» мадридська As. «Перевага українських футболістів була більш ніж очевидною, – зазначалося в ньому. – Рахунок міг би бути значно більшим, якби кияни реалізували всі створені ними гольові моменти. «Динамо» – сенсаційна команда, яка здобула переконливу перемогу».

«Суперкомандою, яка показала сучасний атакувальний і видовищний футбол» назвала динамівців найпопулярніша серед уболівальників Іспанії Marca. А Diario 16 і взагалі опублікувала матеріал кінорежисера Хосе Луїса Гарсії під заголовком «Дякуємо, «Динамо»!

«Ми грали проти команди, яка, як ми знали, поставить перед нами багато завдань, – зізнавався Луїс Арагонес. – Ми знали, що гол у будь-які ворота на початку гри окрилить одних і, навпаки, виб'є ґрунт з-під ніг в інших. На жаль, першими пропустили ми, і це так засмутило моїх гравців, що до перерви вони ніяк не могли налагодити гру. Один-два шанси ми мали на початку другого тайму, але Чанов був непробивним, а суперник дуже швидко повернув собі ініціативу. Київські динамівці виявилися набагато сильнішими за нас».

Була ще одна обставина, яка робила перемогу київського «Динамо» в Кубку кубків 1986 року особливою, – аварія на Чорнобильській АЕС, що сталася в ніч на 26 квітня під Києвом. «Лише прилетівши до Ліона, ми дізналися про справжні масштаби того жаху, що стався, – згадував пізніше Віктор Чанов. – Французьке телебачення день і ніч повідомляло про аварію, показувало кадри зруйнованого четвертого блоку. У СРСР же більша частина інформації про трагедію трималася в таємниці. Але навіть катастрофа в Чорнобилі не зламала команду психологічно. Наше завдання полягало в тому, щоб виграти трофей, і ми свого домоглися».

«ДИНАМО» (КИЇВ) У КУБКУ КУБКІВ-1985/86

«Динамо» – володар Кубка кубків-1986. Сидять (зліва направо): масажист Валерій Євлантьєв, Олександр Заваров, Ігор Бєланов, Василь Рац, Іван Яремчук, Анатолій Дем'яненко, Сергій Балтача, Вадим Євтушенко, Володимир Безсонов; стоять: Василь Євсєєв, Андрій Баль, старший тренер Валерій Лобановський, Павло Яковенко, начальник команди Володимир Веремєєв, Віктор Чанов, Олег Блохін, Олег Кузнецов, Олексій Михайличенко, Михайло Михайлов, тренер Анатолій Пузач.

1/16 фіналу (18 вересня та 2 жовтня 1985 р.)

«УТРЕХТ» (Нідерланди) – «ДИНАМО» – 2:1 (де Крейк, ван Лун – Дем'яненко).

«ДИНАМО» – «УТРЕХТ» – 4:1 (Блохін, Яремчук, Заваров, Євтушенко – де Крейк).

1/8 фіналу (23 жовтня та 6 листопада 1985 р.)

«УНІВЕРСИТАТЯ» (Крайова, Румунія) – «ДИНАМО» – 2:2 (Біку-2 – Заваров-2).

«ДИНАМО» – «УНІВЕРСИТАТЯ» – 3:0 (Рац, Бєланов, Дем'яненко).

1/4 фіналу (5 та 19 березня 1986 р.)

«РАПІД» (Відень, Австрія) – «ДИНАМО» – 1:4 (Вільфурт – Бєланов-2, Рац, Яковенко).

«ДИНАМО» – «РАПІД» – 5:1 (Яремчук-2, Бєланов, Блохін, Євтушенко – Халілович).

1/2 фіналу (2 та 16 квітня 1986 р.)

«ДИНАМО» – «ДУКЛА» (Прага, Чехословаччина) – 3:0 (Блохін-2, Заваров).

«ДУКЛА» – «ДИНАМО» – 1:1 (Кржиж – Бєланов).

Фінал (2 травня 1986 р.)

«АТЛЕТИКО» (Мадрид, Іспанія) – «ДИНАМО» – 0:3

Ліон. Стадіон «Жерлан». 39 300 глядачів.

Арбітр – Ф. Верер (Австрія).

«Атлетико»: Фільйоль, Томас (к), Клементе, Артече, Руїс, Хуліо Прієто, Кабрера, Кіке Рамос, Да Сілва, Ландабуру (Кіке Сетьєн, 60), Марина.

«Динамо»: Чанов, Безсонов, Балтача (Баль, 39), Кузнецов, Дем'яненко (к), Рац, Яковенко, Яремчук, Заваров (Євтушенко, 70), Бєланов, Блохін.

Голи: Заваров (6), Блохін (84), Євтушенко (87).

Усього: 9 матчів (6 перемог, 2 нічиї, 1 поразка, м'ячі – 26:8).

Воротарі: Михайло МИХАЙЛОВ (5 матчів/5 пропущених м'ячів), Віктор ЧАНОВ (5/3).

Захисники: Анатолій ДЕМ'ЯНЕНКО (9/2 голи), Олег КУЗНЕЦОВ (9), Сергій БАЛТАЧА (8), Володимир БЕЗСОНОВ (8), Василь ЄВСЄЄВ (1).

Півзахисники: Василь РАЦ (9/2), Іван ЯРЕМЧУК (9/3), Андрій БАЛЬ (8), Олександр ЗАВАРОВ (8/5), Павло ЯКОВЕНКО (8/1), Олексій МИХАЙЛИЧЕНКО (1).

Нападники: Ігор БЄЛАНОВ (9/5), Олег БЛОХІН (9/5), Вадим ЄВТУШЕНКО (9/3).

Тренер – Валерій Лобановський.

Титульний спонсор
Генеральний партнер
Технічний партнер