В історії київського «Динамо» він залишився не лише як вправний форвард і капітан – не раз саме Костянтин Щегоцький сприяв врятуванню та відродженню цього колективу, він же забив переможний м’яч у прем’єрному матчі стадіону «Динамо», він же став першим орденоносцем у київській команді, що негативно відбилося в майбутньому на його житті…
Костянтин Щегоцький народився 31 березня (13 квітня) 1911 року у Москві. Наймолодший у родині з чотирма дітьми, він рано залишився без батька та зростав з мамою й бабусею. Зростав на Великій Полянці, з ранніх літ прилучився до «дикого» футболу. Його першою командою стала ЛПЧМ – так жартівливо полянські хлопчаки назвали свою вуличну команду («Любителі поганяти чужого м’яча»).
У 16-літньому віці Костя привернув увагу першої своєї «справжньої» команди – студент гірничого інституту Гаршин, одночасно – інструктор зі спорту свого вузу, запросив його в команду «Гірник». Перед своїм дебютом в офіційному турнірі (першості міста!) Щегоцький пішов на медогляд. Лікар був категоричним: є відхилення в здоров’ї, грати не можна. Лише після тривалих умовлянь дозволив стати футболістом із суворою директивою: «Тільки воротарем!»
Чи треба розповідати, що найкращий бомбардир полянської команди пішов грати саме нападником? І забив у першому ж матчі, щоправда, тягнучись в падінні на флангову подачу, розірвав собі бутсу… Але дебют вдався, і за кілька років у «Гірнику» перспективний юнак вибився в число найперспективніших форвардів Москви. Успіхи в футболі поєднував із роботою в тресті «Сантехбуд», де дослужився до кресляра, та ще й навчався в технікумі на Міуській площі.
Після трьох років у «Гірнику» Щегоцького чекало розчарування – «Гірник» розформувався, бо його бойова основа, студенти гірничого інституту, отримали дипломи й поїхали працювати хто куди. Мав переходити в колектив «Серп і молот», де міг стати одноклубником легендарних Апухтіна та Аркадьєва, але під час перегляду свого місця не завоював. Зате гру спостерігав збірник СРСР і гравець «Трьохгорки» Михайло Рущинський.
Його помітила досить авторитетна команда свого часу, за яку встигло пограти чимало провідних гравців раннього футболу РРФСР (у тому числі, Федір Селін). У 1930 році Костя з’явився в цій команді, забивши всі чотири м’ячі в товариському матчі з «Динамо», і в підсумку «Трьохгорка» здобула «золото» весняного напівсезону. У колективі могутньої Трьохгорної мануфактури молодого форварда охрестили «Щипою» і з перших матчів почали довіряти відповідальну роль форварда, а сам Костя забивав чимало і зі смаком. Напередодні вирішального матчу, застрягнувши на квартирі в знайомої дівчини, ледь не запізнився на гру – довелося стрибати з третього поверху. Нічого, ще й забив у чемпіонській зустрічі!
Чемпіони Москви вирушили в українське турне, де грали, зокрема, з київським «Динамо» – перша зустріч Щегоцького з командою, де він проведе найкращі свої роки, закінчилася поразкою «Трьохгорки», а сам Костя просто-таки закохався у місто Київ. Тоді він ще й подумати не міг би, що опиниться тут на постійній основі, а невдовзі по поверненню в Москву на нього й одноклубників чекала неприємна звістка. Прийняли постанову, що відтепер футболісти мають грати тільки за команди своїх виробничих колективів. Будівельник Щегоцький не мав нічого спільного з текстильним виробництвом, тож його, як і кількох інших лідерів, відсторонили від «Трьохгорки».
Для радянського футболу закон часто був, як дишло, тож, попри суворість постанови, будівельнику дозволили грати за команду автомобілістів. Так, спеціальним рішенням футбольної секції Москви, Щегоцький із кількома «трьохгорними» одноклубниками отримав дозвіл перейти в АМО – Автомобільне московське товариство, команду-предтечу «Торпедо». Там Щипа проведе ще два роки, стане бронзовим призером чемпіонату Москви, почне грати за молодіжну збірну Москви й викликатися в дорослу об’єднану команду. Зокрема, гратиме проти збірної Іваново – де на той час грало кілька динамівців Києва на чолі з Макаром Гончаренком.
Життя йшло, Костянтин Щегоцький вивчився й почав працювати техніком-проектувальником. Можливо, продовжив би виступи в рідному місті й надалі, але в січні 1933 року отримав запрошення в «Динамо». У Київ, який так сподобався Щипі, він вирушив із відразу кількома земляками-москвичами – Єпішиним, Паніним і Путистіним.
Обезкровлена динамівська команда втратила низку лідерів, а Голодомор на території України позначався навіть на футболістах, які завше вважалися привілейованою кастою. Щоб підгодувати гравців, київський колектив вирушив у кавказьке турне. Там, на шляху з Баку до Єревана, потяг зійшов з рейок, у трощі постраждало багато людей, і лише те, що динамівців противний контролер відправив аж у восьмий вагон, врятувало їх від прикрої долі тих, хто їхав у вагонах ближче до локомотива… Гостинні вірмени сказали киянам: «Ну що ж, динамівці, 14 квітня 1933 року – ваш другий день народження».
У тогочасній радянській Україні головним турніром було змагання динамівських команд, яких організували практично в кожному обласному центрі. Фінал Динаміади УРСР 1933 року співпав по часу з відкриттям стадіону «Динамо», якому присвоїли ім’я голови ДПУ Всеволода Балицького. Протистояння харків’ян і киян, яке на той час уже було дуже принциповим, закінчилося з рахунком 2:1. Москвич Щегоцький став героєм зустрічі, попри грубість суперників, забивши переможний м’яч. Невдовзі Костя грав уже за республіканську динамівську збірну, яка дійшла до фіналу турніру до 10-річчя спортивного товариства «Динамо», поступившись всесоюзним золотом москвичам.
«Динамо» (Київ), попри складну обстановку та нестачу харчів, показувало сильний результат – срібні медалі Динаміади СРСР і УСРР наступного року, а також республіканського чемпіонату серед збірних міст. Кубок УСРР команда Щегоцького вигравала три роки поспіль від 1936-го по 1938-й. Блискуче стартувала в чемпіонаті СРСР, здобувши срібло прем’єрного весняного чемпіонату 1936 року й бронзу – 1937 року. Грали динамівці й у міжнародних матчах, в тому числі – під маркою збірної республіки – в турне по Європі 1935 року. У матчі з французьким «Ред Стар», виграному українцями 6:1, Щегоцький виступив добре, забивши в ворота досить сильного закордонного суперника. Костянтин мав немалий, як на ті часи, стаж у збірних СРСР і УСРР.
І хто б міг повірити, що в самій команді ситуація була кризовою, йшли лідери, навіть самого Щегоцького «манили» в Дніпропетровськ, але він, на правах капітана, не лише відмовився покинути Київ, а й виступив із офіційним рапортом на адресу шефів-чекістів. Віддав своє житло одноклубнику Весеньєву, який на той час збирався одружуватися й не мав кутка. Навіть пригрозив переходом в іншу команду… Коли «шефи», нарешті, зрозуміли, що команда розпадається, її готові розтягти на «будматеріали», поновили забезпечення, доручили Костянтину Васильовичу розпочати комплектацію. Так Щегоцький, молодий 23-річний футболіст, отримав досвід ще й у селекції та тімбілдингу. По суті, він із кількома небайдужими лідерами колективу тоді врятував «Динамо» від розпаду перспективного складу, та ще й проявив здібності селекціонера та переговорника, доукомплектувавши киян у тяжкий, переломний період 1934 року. За що ледве не поплатився рік потому: як ініціатора переходу в «Динамо» талановитого Кузьменка, Костянтина Васильовича прямо під час зборів відвідала делегація дніпропетровських емісарів НКВС, які в ультимативній формі взялися вимагати зізнання в «крадіжці» «свого» футболіста. Лише після тривалих перемовин і щирого зізнання самого гравця, що його ніхто не «крав», від Щегоцького відчепилися. Він продовжив працювати на благо «Динамо», хоча й лишився без капітанської пов’язки внаслідок нервового зриву після пережитого…
У 1937 році, здавалося б, старання Щегоцького були винагороджені сповна – він був удостоєний ордену «Знак Пошани», ставши одним із нечисленних спортсменів, кому випала така честь, і першим із динамівців Києва. Отримав орден у Кремлі з рук Калініна разом із маршалом Блюхером, академіком Філатовим, скульптором Мухіною, після чого відразу ж направився до мами з цукерками. Але хто міг би подумати, що державна нагорода стане, певним чином, причиною особистого нещастя футболіста? Чийсь наклеп призвів до того, що Костянтином зацікавилися «компетентні органи».
Влітку 1938 року, після календарного матчу, «шефи» забрали капітана динамівців. Як виявилося, на 15 місяців. Тільки тут і тільки тоді орденоносець, якого ще два місяці тому приймали в Кремлі й віншували як першого українського спортсмена зі «Знаком пошани», міг отримати абсурдні звинувачення на кшталт «ти син польського графа», «ти не носиш ордена – зневажаєш, мабуть, негіднику»!.. Били, катували, але зізнання від «капіталістичного шпигуна» так і не вибили. Кажуть, словосполучення «правотроцькістська змова», яке йому «шили», простий футболіст-кресляр і вимовити не міг…
Після «курорту» Щипа повернувся виснаженим – і фізично, і духовно. Але, відчувши підтримку друзів-футболістів, у 28-річному віці знайшов у собі сили повернутися на поле. Блискучий футболіст від Бога, Костя нагадував тінь себе самого… А подивись же ти – грав! Через силу, в’язаний-перев’язаний, худющий і битий-перебитий…
Що був Щипа гравцем великого обдарування – підтверджують оцінки сучасників. Зачитаємо деякі з них: «Багато маневрував в глибину поля і по фронту атаки. Добре володів обведенням, діяв раціонально, без перетримок м'яча. Майстерно обслуговував партнерів точними передачами. Володів сильним і прицільним ударом… Під час матчу його можна бачити скрізь, на всіх ділянках поля. І скрізь він діє корисно. Він чудово комбінує, майстерно б’є по воротах. У гарячі хвилини спокійний. Напористий, але розважливий, добре обводить, але ніколи не «заводиться», не губиться, завжди надихає команду, виховує в ній волю до перемоги. Це один із найрозумніших гравців і, мабуть, найсильніший центр нападу в Радянському Союзі…» Недарма пізніше за опитуванням газети «Український футбол» здобув спеціальне звання найкращого футболіста України 30-х. Запізніле визнання від нащадків, бо за життя великому гравцеві боялися присвоїти навіть майстра спорту з футболу, тож Костянтин Васильович сумно жартував, що його спортивне досягнення – це лише перший розряд із шашок…
А яким він був гравцем? Скупі кадри кінохроніки не передадуть, маємо лише відгуки сучасників – незмінно захоплені. Побачити Щегоцького, хоча б епізодично, можна в легендарному фільмі «Воротар», де він знявся з низкою товаришів по київському «Динамо». Заради того, щоб режисер Семен Тимошенко зміг зняти Костика в ролі капітана зарубіжної команди «Чорні буйволи», йому з одноклубниками довелося піти на хитрощі, тож календарний матч «Динамо», як каже легенда, відмінило, пославшись на хвороби гравців (кажуть, це призвело до неявки та технічної поразки в кубковому матчі проти «Червоного знамена» з Єгорьєвська в прем’єрному розіграші Кубка СРСР)… Зате маємо ці світлі обличчя в кіношедеврі свого часу.
Віддавши на алтар футболу своє здоров’я, повернувшись у гру, ціною надвольових зусиль, Щегоцький ще й дограти не зміг нормально, бо його останні роки гравця сплюндрувала війна. У день, коли бомбили Україну, «Динамо» в Києві мало грати з армійцями Москви. Натомість, Щегоцькому довелося працювати під орудою Тимофія Строкача в організації партизанського руху, брати участь в підготовці відступу з евакуацією цінностей і документації. З боями проривався Костянтин до своїх, ледве вийшов із оточення, прибився вже за лінією фронту до соратників, був відкомандирований в тил. В евакуації грав спершу за «Динамо» (Казань), потім – за «Динамо» (Ташкент). Зібрав пристойну колекцію місцевих медальок, але завершував виступи вже після перемоги.
І тут знову опинився в Україні – став граючим тренером одеського «Харчовика», пізніше очолював рідне «Динамо» (Київ), донецький «Шахтар», рівненський «Колгоспник» (стояв біля витоків формування команди), вінницький «Локомотив» (разом із динамівцями Жиліним і Ідзковським також був у числі фундаторів), миколаївський «Суднобудівник». Загалом, від 1945 року до 1966-го змінив дев’ять тренерських позицій. Надалі лишався футбольною людиною, часто виступав у пресі й перед шанувальниками футболу. Помер 23 січня 1989 року в Києві. Залишив по собі добру пам’ять як майстерний гравець, хороший організатор і добра, душевна людина.
