Легендарний півзахисник «Динамо» Леонід Буряк згадує перипетії поєдинків за Суперкубок Європи-1975 проти мюнхенської «Баварії», з моменту завоювання якого минуло 45 років.
- Леоніде Йосиповичу, що перше спадає на думку при згадці про перемогу в Суперкубку Європи?
- У першу чергу, це було велике свято, становлення нашої команди. Було цікаво порівняти себе з футболістами «Баварії», сім-вісім людей з яких були гравцями національної збірної ФРН – чинних чемпіонів світу. Ну і, звичайно, шалений ажіотаж перед матчем – як на мене, надійшло близько мільйона заявок на гру. Ми сильно відіграли як на виїзді, так і вдома, подарувавши вболівальникам незабутні емоції. Напевно, вже після цієї перемоги ми отримали визнання не лише в Союзі, а й у всьому світі.
- Ви сказали про божевільний ажіотаж перед повторною грою, хоча Республіканський стадіон міг вмістити «лише» 100 тисяч людей. До вас не зверталися з проханням допомогти дістати заповітний пропуск?
- А у нас усе було обмежено, на кожного футболіста виділялося по шість-вісім квитків, та й ті треба було за гроші купувати. Звичайно, у всіх нас були друзі, близькі, які хотіли потрапити на матч. У мене в Києві особливого кола спілкування не було, так на матч друзі-одесити приїхали – до сих пір згадують той поєдинок та пережиті емоції.
- Як написали у звіті про матч-відповідь у журналі «Футбол-Хокей», у Радянському Союзі вірили в підсумкову перемогу «Динамо» та завоювання трофея – і спеціальні значки виготовили, і три полоси в популярній «Спортивній газеті» під звіт про поєдинок виділили. А самі футболісти вірили в те, що вдасться закріпити свій успіх у Мюнхені?
- Насправді, у мене є почуття впевненості в тому, що це все було ініційовано Валерієм Лобановським. Васильович був дуже сильним мотиватором, читав нам листи динамівців-ветеранів на теоретичних заняттях та установках. Плюс, безсумнівно, було місце й для політики – нашій країні було принципово обіграти німців. Втім, на той момент київське «Динамо» привчило свого вболівальника до перемог, коли навіть нічийний результат сприймався як невдача, і, дійсно, навіть у протистоянні з мюнхенською «Баварією» практично всі робили ставку на нас.
- Незважаючи на поразку в першому матчі, футболісти «Баварії» їхали до Києва з упевненістю у власному успіху. Це додавало гравцям спортивної злості та бажання осоромити іменитих суперників?
- Не особливо, адже ми й без того були впевнені у своїх силах. Чесно кажучи, в першому матчі «Баварія» мала програвати з більшим рахунком, ніж 1:0. У першому таймі, на 21-й хвилині, м'яч після мого удару гомілкою (!) більше ніж на метр перетнув лінію, але італійський арбітр Гонелла не зарахував гол. Зайшовши до роздягальні, я в емоціях почав кричати «Гол! Чистий гол!», на що Валерій Васильович мені сказав:« Гол – це коли м'яч у сітці, а не лише перетнув лінію воріт». У мене навіть зберігся відеозапис, на якому чітко видно цей епізод.
А взагалі, та динамівська команда була сильна атакою, у нас були просто божевільні середня лінія та напад. Ми дуже багато створювали моментів у кожній грі, один Блохін рази по чотири за матч тікав віч-на-віч із воротарями, багато забивали. Веремєєв бив, Мунтян бив, Колотов бив, Буряк бив, Блохін бив, Онищенко бив... Суперники не знали, від кого чекати загрози.
- Який внесок у перемогу зробили глядачі, що заповнили трибуни Республіканського стадіону?
- Київський уболівальник не був схожий ні на кого. За двома складовими: він був дуже вимогливим та розпещений якісним футболом, але при цьому впродовж усіх 90 хвилин гнав нас уперед. Поки не було одного-двох забитих м'ячів, ніхто не зупинявся – ані футболісти, ані вболівальники. У цьому плані, звичайно, був фантастичний глядач у Києві.
- Свій наступний матч у чемпіонаті «Динамо» проводило майже через два тижні, 17 жовтня. Після перемоги над «Баварією» футболісти змогли відсвяткувати настільки значимий успіх?
- Особливих святкувань не було. Футболісти, звичайно, невеликими групками збиралися, але колективних походів по ресторанах не було. Випили по ковтку шампанського з Суперкубка, зайшло керівництво республіки та привітало нас із завоюванням трофея – і все закінчилося. Вийшло все доволі скромно.
- 15-кілограмовий Суперкубок Європи – «найважчий» трофей у вашій кар'єрі?
- Дійсно, так і є. У нинішньому футболі кубки легші, ніж наш Суперкубок (посміхається). До слова, з ним трапилася цікава історія. Коли нам вручали трофей, там була його маленька копія – і вона кудись зникла. Ніхто так тоді і не зрозумів, куди вона поділася. Через роки, коли я святкував 50-річчя, колишній голова Комітету з фізичної культури та спорту при Раді Міністрів Української РСР Михайло Бака вручив мені згорток, але попросив відкрити його вже по приїзду додому. Минуло кілька днів, я зніс усі отримані подарунки до гаражу, і почав розбирати їх. Розгортаю цей згорток – а там саме ця копія Суперкубка, тільки чорного кольору. Михайло Макарович чесно зізнався, що зберігав там цукор, уявляєте! Я віддав цю копію ювеліру, який почистив її, і через якийсь час я приніс її в кабінет до президента «Динамо» Ігоря Михайловича Суркіса, де урочисто вручив. А що стосується оригіналу трофея, то він дійсно величезний. Навіть зараз уже й не згадаю, скільки туди пляшок шампанського було вилито – чи то 28, чи то 38...
- Щось залишилося у вас на згадку про перемогу над «Баварією»?
- Золота медаль. Така ж сама, як вручають зараз переможцям Ліги чемпіонів.
- У тому сезоні «Динамо» дійшло до чвертьфіналу Кубка чемпіонів, після домашньої перемоги над «Сент-Етьєном» (2:0) зазнавши розгромної поразки на виїзді (0:3), в наступному – в півфіналі поступилося «Борусії» з Менхенгладбаху (1:0 вдома та 0:2 на виїзді). Є відчуття, що ваше покоління могло домогтися більшого й замахнутися на завоювання Кубка чемпіонів?
- А всі люди зі світу футболу – вболівальники, журналісти, фахівці – казали про те, що київське «Динамо» є одним із головних претендентів на завоювання найпрестижнішого клубного трофея та звання найкращої команди світу. Але, на жаль, склалося інакше – десь супернику щастило, десь ми не розпоряджалися своїми можливостями так, як повинні були. Як, наприклад, Блохін у матчі-відповіді з «Сент-Етьєном», коли за рахунку 0:0 у нас був вихід двох гравців на одного воротаря суперника, але Олег замість пасу на вільного партнера, перед яким були порожні ворота, вирішив пробити та прогадав. Пам'ятаю, тоді ще скандал був великий у роздягальні між Лобановським та Блохіним... Але, як то кажуть, футбол не любить умовного способу, і необхідно приймати ситуацію такою, яка вона є, – як би прикро не було.
