Київське «Динамо» володіє рекордом чемпіонатів СРСР за кількістю перемог – 13 комплектів золотих медалей у доробку клубу. А, до певної міри, почин цьому всьому поклало раннє покоління динамівців Києва. У короткому весняному сезоні 1936 року наша команда під керівництвом Мойсея Товаровського здобула срібні медалі, а в її першому матчі 24 травня 1936 року Микола Махиня забив перший м’яч головної команди УРСР у нових турнірах. Динамівське дербі завершилося на користь москвичів (1:5), а гол престижу на 80 хвилині забив лівий крайній форвард Махиня.
Його доля – типова та показова для покоління динамівців 30-х.
Народився Михайло 17 (30 за новим стилем) листопада 1912 року в місті Канів (тоді – Київська губернія, тепер – Черкаська область). У юному віці Махиня захопився футболом і почав грати в організованих командах. Відомо, що динамівці помітили молодого форварда в київській команді «Водник», за яку він грав ще з 15-ти років.
Проте не буде перебільшенням сказати, що саме в «Динамо», за яке він виступав півтора десятиліття, Михайло Махиня став зіркою раннього радянського футболу. Сучасники описували його як стрімкого гравця з хорошим ударом, який починав лівим крайнім нападника, а пізніше, з віком і досвідом, опустився на позицію лівого захисника. Від форварда – до «бека», із чітким розумінням гри та вмінням діяти як в атакувальній, так і в оборонній стилістиці! Це перевтілення лише підкреслює рівень гравця. Газетярі 30-40-х відзначали, що Махиня вмів обіграти, видати сольний прохід, завдати несподіваного удару. А в грі на оборону його вирізняла самовідданість, уміння перервати атаку підкатом чи блокуванням, часом – жорстким.
Нам залишилося в спадок дуже небагато кадрів відеохроніки, які зберігали б гру футболістів першої половини ХХ століття. Що вже говорити про матчі повністю, та ще й би зняті за нинішніми стандартами перегляду! Тому через роки важко, неможливо, скласти власне враження від гри тодішніх зірок. Нам залишається довіритися спогадам сучасників.
«Радянські спортсмени завжди відзначались відмінною фізичною підготовкою, любили і вміли грати швидко. Серед них зросло і чимало майстрів футбольної техніки, такі, наприклад, як Махиня, – розповідав заслужений майстер спорту Юрій Миколайович Войнов. – Це були справді видатні майстри футболу. Це вони закладали основи нашої перемоги. А нам пощастило довести до логічного кінця все те, що стало характерною особливістю динамівського стилю».
Уже в перші роки швидкий гравець із потужним ударом здобув визнання в місті. Від 1934 року Махиня – в збірній Києва та збірній УРСР, він – неодноразовий переможець міських і галузевих змагань, учасник міжнародних матчів (а тоді приїзди збірних команд Басконії та Туреччини, пам’ятні турне в Франції та Бельгії, були величезними та пам’ятними подіями. Це – ера до єврокубків). Скажімо, в фіналі Динаміади 1933 року саме Махиня забив у ворота харків’ян ефектним ударом із гострого кута після сольного флангового проходу. 1935 року вже на першій хвилині Михайло забив у ворота дніпропетровських одноклубників. Київське «Динамо» здобуло ці трофеї (перемоги 2:1 і 3:1).
Коли стартували «Чемпіонати СРСР серед показових команд майстрів», київське «Динамо» швидко завоювало авторитет, а його гравці здобули визнання й на всесоюзному рівні. Причому, Махиня проявив свою тактичну виучку та універсалізм, уже тоді, в довоєнні часи, показавши навик гри лівого бека. А в першому турі прем’єрного чемпіонату 1936 року зустрілися динамівці Києва та Москви (майбутні чемпіони та віце-чемпіони). Гості вели 5:0, аж поки в самій кінцівці гри за киян не забив м’яч престижу Махиня. Преса відзначає, що він у тій грі міг забивати ще набагато раніше, але м’яч прийняла на себе стійка воріт, а пізніше форвард – «ліве крило» влучив у воротаря гостей. Зате на 80 хвилині ударом головою Махиня «підсолодив» поразку. «Надзвичайно майстерно, з наскоку» – так тодішня преса охарактеризувала історичний гол динамівців Києва.
Київське «Динамо» – команда, яка тримає удар: після такого старту клуб здобув срібні медалі чемпіонату, в 1937 році додавши в колекцію ще й бронзові. Витримала команда й тяжке випробування війною, де зазнала надзвичайно багато втрат. І після війни Махиня повернувся в футбол і допоміг адаптуватися та розвинутися ще й молодшому поколінню динамівців. Він стояв біля витоків новітньої команди, був її граючим тренером у найтяжчі роки, а коли завершив виступи в 35-річному віці, мав у активі титули чемпіона УРСР 1936 року, володаря кубка УРСР 1937, 1938, 1944, 1946 та 1947 років, срібного (весна 1936) і бронзового призера (1937) чемпіонату СРСР.
Але життя після безтурботної кар’єри гравця виявилося не менш яскравим.
Микола Борисович не став великим тренером, але віддав багато праці та старань, щоб створити те, що нині називається столичною школою футболу.
«У 1956 році динамівці попрощалися з декількома гравцями, які протягом тривалого часу незмінно виступали в основному складі команди. Місця Михайла Михалини, Андрія Зазроева і деяких інших повинні були зайняти молоді футболісти. Під прапор «Динамо» стали Олег Базилевич, Валентин Трояновський, Ігор Балакін, Юрій Войнов, Сергій Коршунов і інші. Крім Войнова, що мав уже солідну репутацію, і Коршунова, випробуваного бійця, перевіреного в багатьох футбольних баталіях, всі інші були футболістами-початківцями. І за віком, і за стажем вони поступалися всім динамівцям. Але володіння м'ячем у них вже було цілком пристойним. Більшість молодих членів нашої команди були вихідцями з футбольної школи, яка працювала при Центральному стадіоні під керівництвом заслуженого майстра спорту Миколи Махині. Ми знали цих хлопців - жили з ними поруч і не раз бачили їх на футбольному полі. Коли вони підросли, то стали навіть нашими спаринг-партнерами, яких ми незмінно обігрували.
Але от якось ці хлопчики (ми ще ставилися до них саме так) під час товариського матчу обіграли «Динамо» з рахунком 4:1. Цей факт насторожив нас. Представники товариства стали уважно придивлятися до «зухвалим хлопчакам» і врешті-решт багатьох з них взяли в команду», – згадував пізніше «воротар республіки» Олег Олександрович Макаров.
Як тренер, М.Б.Махиня очолював київську армійську команду в 1947-1961 роках з перервами (тоді вона виступала під різними назвами, зокрема – Окружний будинок офіцерів ОБО, Спортивний клуб військового округу СКВО та Спортивний клуб армії СКА). Здобув титули чемпіона УРСР: 1949 та 1951 років, володаря кубка УРСР 1944 року, чемпіона Збройних сил СРСР 1950 року. Мав звання майстра спорту СРСР (1940), заслуженого майстра спорту СРСР (1946), заслуженого тренера УРСР (1962).
Після армійських команд діяльний Махиня взявся підіймати нові напрямки футболу: став головним тренером збірної Української РСР глухонімих, двічі вигравши першість СРСР серед глухонімих (1961, 1962 роки). До 1979 року працював доцентом кафедри фізвиховання Київського інституту інженерів цивільної авіації. А вже в пенсійному віці був керівником кімнати школяра в одному з багатоквартирних будинків Києва, де залучав хлопчаків до корисного дозвілля – невеличка кімнатка на першому поверсі відкривала дітям настільні ігри, відомості про футбол і хокей, і юні відвідувачі пошепки перемовлялися, що цей дідусь – легенда. А сам він із задоволенням пригадував свій історичний гол, який став почином на великому шляху домінування київського «Динамо» в радянському футболі.
