У 1946-48 роках легендарний ЦДКА відзначився першим у радянському футболі чемпіонським «хет-триком». До повторення успіху «Команди лейтенантів» були близькі їхні спадкоємці з ЦСКА (1950-51), земляки зі «Спартака» (1952-53) та «Динамо» (1954-55). Динамівці Києва, вигравши два найвищі титули поспіль, на початку сезону-1968, звісно, націлювалися на штурм рекорду.
Старший тренер чемпіонів Віктор Маслов в інтерв'ю «Комсомольському прапору» висловив від імені всього колективу впевненість у тому, що знову зберегти звання його підопічним цілком під силу, незважаючи на зростаюче налаштування конкурентів.
«У провідній групі на фініші наступного чемпіонату ми маємо бачити динамівські команди Москви, Тбілісі, Мінська, столичне «Торпедо», ЦСКА, бакинський «Нафтовик», – прогнозував Віктор Олександрович. – Ми чудово розуміємо всю складність нашого становища: чемпіон – великий подразник для всіх колективів. Київське «Динамо» гратиме у чемпіонаті країни, у розіграші Кубка СРСР та Кубка європейських чемпіонів. П'ятеро наших гравців делеговано до збірної СРСР. Нам буде нелегко. Але динамівці здатні, подолавши всі перепони, знову піднятися на найвищу сходинку п'єдесталу пошани у ХХХ ювілейному чемпіонаті країни. Саме таке завдання ми ставимо перед командою».
Маслов (фото нижче) наполягав на тому, що клуб, який ставить перед собою високу мету, має постійно вдосконалюватися, підвищуючи власні стандарти та пропонуючи новинки конкурентам.
«Про команду-чемпіона говорять, що вона є «еталоном» нашого футболу, – міркував наставник. – Ми багато дбаємо про те, щоб не стояти на місці у своєму розвитку. Нам допомагають велика праця, творчість всього колективу. Минулого сезону, наприклад, ми дещо затягнули з розбудовою тактики, і нам було важко. У середині сезону довелося вирішувати питання про виведення із команди Біби. Він на той час не відповідав новим вимогам, тому що система, за якою ми грали раніше, обернулася проти нас. За нової системи ми побачили у новій ролі Турянчика. Він уже виконував роль не «диспетчера», як говорили про Бібу, а гравця, котрий коригував дії своїх партнерів».
Найкращий футболіст Радянського Союзу 1966 року, лідер та капітан київської команди Андрій Біба був однією з головних дійових осіб урочистого вечора, що передував від'їзду київського «Динамо» на перший тренувальний збір до Гагри. Разом з Віктором Масловим і віце-капітаном Василем Турянчиком він отримав із рук заступника голови президії Федерації футболу СРСР Володимира Мошкаркіна перехідний трофей, який вручався чемпіонам Союзу. «Бог любить трійцю. Сподіваємося, що підсумки нашої команди у чемпіонаті не розминуться з побажаннями вболівальників», – ці слова Біби потонули в оваціях під склепіннями Жовтневого палацу, де відбулося вшанування.
Однак у спарингах на півдні улюбленець київської публіки участі вже не брав. В опублікованих до початку чемпіонату заявках команд Біба значився серед тренерів, але в результаті вирішив не вішати бутси на цвях і з'явився в дніпропетровському «Дніпрі», де восени того ж 1968-го опиниться 29-річний Валерій Лобановський, який розпочинав тренерську кар'єру. Свого часу розставання з Лобановським та Олегом Базилевичем викликало хвилю обурення серед уболівальників «Динамо». Проте «золоті» здобутки команди Маслова лише підтвердили його правоту.
Визнає вірність позицій Маслова та сам Лобановський. «Необхідно готувати гравців нового типу, універсалів з великим радіусом дій», – це посилання «Діда» Валерій Васильович, ставши тренером, відшліфує та затвердить як одну з основних аксіом...
Серед головних кадрових питань, які турбували наставників «Динамо» напередодні старту першості країни, був стан гравців, які повернулися зі збірної СРСР, зокрема ударного форварда Анатолія Бишовця. Він забив єдиний м'яч у трьох поєдинках мексиканського турне (0:0, 1:1 та 0:0 у матчах проти господарів майбутньої Олімпіади), однак у розташуванні клубу з'явився з травмою. На щастя, пошкодження виявилося незначним, і в першому ж турі Биш відкрив свій гольовий актив, влучивши в ворота кутаїського «Торпедо».
Довгий час провів у лазареті та Володимир Мунтян (фото вище). Однак і він відновив виступи так, ніби вимушеної паузи не було, відзначившись у грі проти луганської "Зорі". Ця зустріч стала для «Динамо» четвертою нічийною поспіль, причому очко у чемпіона відібрало навіть кіровабадське «Динамо». Зустріч з дебютантом елітного дивізіону було перенесено до Баку через те, що арена в другому за величиною місті Азербайджану виявилася просто недобудованою, її відкрили лише наприкінці квітня.
■ 1 квітня. "Торпедо" Кутаїсі - "Динамо" Київ 0:2 (Левченко, 40, Бишовець, 66).
■ 6 квітня. "Динамо" Кіровабад - "Динамо" (Київ) 0:0.
■ 10 квітня. "Нефтчі" Баку - "Динамо" Київ 0:0.
■ 17 квітня. "Динамо" Київ - "Шахтар" Донецьк 1:1 (Бишовець, 26 - Зелькявічюс, 50).
■ 21 квітня. "Динамо" Київ - "Зоря" Луганськ 1:1 (Мунтян, 55 - Раздаєв, 78).
«Недобираючи» турнірних балів, команда Маслова в перших турах явно не виблискувала результативністю, що дало привід деяким аналітикам засумніватися в міцності її позицій. «Хвилюватися передчасно» – таким заголовком заспокоювала шанувальників колективу «Спортивна газета», препаруючи не надто жвавий вхід лідера вітчизняного футболу у новий сезон.
«Ми далекі від того, щоб у всьому виправдовувати тренерів та наперед надавати їм «відпущення гріхів», – писав автор Борис Семибратський. – Але необхідно ставитись до виплеканих ними задумів з повагою, знаходити раціональне зерно. Адже те, що сьогодні не принесло успіху, завтра може стати загальновизнаною зброєю, справжнім відкриттям...»
Перераховуючи причини стартової «пробуксівки» динамівців, автор із задоволенням відзначив несподівано впевнену гру в Києві «Шахтаря» та «Зорі» – мовляв, є свідчення зростання майстерності провідних українських клубів. Цю тенденцію підтвердив ще один гість столиці республіки – «Чорноморець». Донеччанам та луганчанам вдалося уникнути поразки у грі з фаворитом з дефіциту в один м'яч, одесити відіграли аж два!
Чергова осічка не завадила киянам залишитися формальними лідерами чемпіонату, хоча за втраченими очками вони поступалися московським «Локомотиву» та «Спартаку». Товча у верхній частині таблиці до середини травня утворилася пристойна: 10-е місце відокремлювали від першого всього три пункти. Справжня боротьба тільки-но розгорялася, і радянський уболівальник мав можливість «переключитися» на виступи збірної СРСР, яка вирішувала одразу два стратегічні завдання.
Для команди, яку очолює Михайло Якушин, київське «Динамо» було одним із базових клубів. На березневий збір до Мексики, окрім згаданого вже Бишовця, літали також Євген Рудаков, Йожеф Сабо, Володимир Левченко та Федір Медвідь. Бишовець та Сабо взяли участь в останньому спарингу перед травневими поєдинками 1/4 фіналу чемпіонату Європи з Угорщиною. І саме гол півзахисника на 90-й хвилині став єдиним, принісши перемогу над бельгійцями.
Однак у Будапешті на полі не з'явилася ні ця пара, ні Медвідь. Поразка з рахунком 0:2, що поставила під великий сумнів участь радянської збірної у фінальному турнірі континентальної першості, посилалася гучним скандалом. Як з'ясувалося, Якушин відрахував Сабо та Медвідя (фото нижче) з команди – нібито, на вимогу колективу, який одноголосно ухвалив таке рішення на загальних зборах.
Суть конфлікту було викладено у матеріалі «Комсомольської правди», під яким підписалися гравці збірної Альберт Шестерньов, Муртаз Хурцилава, Віктор Анічкін та Юрій Пшеничников. За їхньою версією, Сабо зневажав встановлені у збірній норми та вимоги, був зарозумілий, зневажливий, негідно поводився з обслуговуючим персоналом. А Медвідь, який «потрапив під його вплив», виявився симулянтом: відбув зі збірної на підставі медичної довідки, а через кілька днів зіграв у складі свого клубу.
«Нам не потрібні люди, які ні в грош не ставлять честь колективу, позбавлені високих громадянських якостей, елементарної порядності. Подібні люди недостойні футболки збірної СРСР, якби вони були навіть «надзірки». Ми стоїмо і стоятимемо на тому, що гравець збірної команди країни – це насамперед громадянин, патріот, людина високих моральних якостей», – патетично звучало у відкритому листі, який містив зовсім не риторичні рядки: «Сьогодні ми маємо право поставити перед Федерацією футболу СРСР питання: а чи заслуговують ці люди права грати у нашій вищій лізі? Нам здається, ні».
Київські ЗМІ, що вступили в полеміку, стали на захист динамівців. Завітавши до табору збірної у підмосковних Вешняках, репортер «Київської правди» Леонід Галинський встановив, що ні Хурцилава, ні Анічкін жодного листа не підписували, дізнавшись про нього тільки з «Комсомолки». Прикладів аморальної поведінки Сабо ніхто з його партнерів навести не зміг. Медвідя кваліфіковано та докладно «реабілітували» лікарі московського (!) лікувально-спортивного диспансеру.
Тим не менш, Якушин продовжував наполягати на своєму: Медвідь – симулянт, а Сабо "своїми розмовами деморалізував команду", відмовившись виступати за неї "з незрозумілих причин". Тренеру вторив капітан збірної Альберт Шестернєв. «Сабо та Медвідь підвели нашу команду, їх треба покарати. Їм не місце у збірній, хай грають за свій клуб», – сказав захисник ЦСКА.
Апофеозом «лінчування» киян став ще один виступ «Комсомолки» – стаття редактора військово-спортивного відділу П.Михальова «Честь збірної – честь прапора!». Матеріал, побудований на листах відомих спортсменів та пересічних читачів, перемежувався великими коментарями автора. Ганьбою таврували не лише Сабо і Медвідя, не тільки українські журналісти, які намагалися докопатися до суті конфлікту, а й усе київське «Динамо», в якому, мовляв, через виховну роботу, що кульгає на обидві ноги, створилася вкрай несприятлива обстановка.
«Атмосфера захвалювання, захист від будь-якої критики, навіть при скоєнні найсерйозніших провин, таке задобрювання футболістів, виконання за допомогою меценатів будь-яких їхніх примх – від квартир до автомобілів, які деякі змінюють з надзвичайною легкістю, всупереч існуючим законам, – ось той поживний грунт , який сприяв розвитку зоряної хвороби у Сабо та деяких інших. Шкода, що журналістам «Київської правди» та «Робітничої газети», не гірше за наше обізнаних про «прокази» деяких гравців «Динамо», не вистачило мужності дати принципову оцінку тому, що сталося».
Кількома роками раніше подібна публікація цілком могла коштувати її героям якщо не голови, то як мінімум кар'єри. Сумна історія Едуарда Стрєльцова знову була на вустах у всіх любителів футболу: після семи років таборів торпедівець не просто повернувся у футбол, а став найкращим гравцем Союзу 1967 року (1968-го він також завоює цей титул).
Дивно ще, як це обвинувачі не здогадалися інкримінувати звинуваченим націоналізм. Адже і в Сабо, і в Медвідя в жилах вирувала мадярська кров. Батько першого з них служив в угорській армії, 1944 року потрапив у полон і до 1950-го відбував термін у Сибіру. Дивишся, і Йожефа-Йосифа, і Ференца-Федора, і їхніх партнерів, тренерів і начальство в «політичні» записали б...
■ 28 квітня. "Кайрат" Алма-Ата - "Динамо" Київ 0:1 (Поркуян, 72).
■ 2 травня. "Пахтакор" Ташкент - "Динамо" Київ 0:2 (Поркуян, 71, Хмельницький, 82).
■ 9 травня. "Динамо" Київ - "Чорноморець" Одеса 2:2 (Пузач, 49, Хмельницький, 56 - Секеч, 78, Звенигородський, 88).
■ 15 травня. "Динамо" Київ - ЦСКА Москва 2:1 (Сабо, 11, Пузач, 51 - Шулятицький, 85). ДК: Рудаков, Медвідь, Соснихін, Левченко, Сабо, Турянчик, Мунтян, Пузач, Поркуян (Пилипчук, 36), Серебряніков, Хмельницький.
Один із головних «біографів» радянського футболу Аксель Вартанян, підводячи риску під розповіддю про конфлікт у збірній, написав: «Широкомасштабні кампанії проти письменників, поетів, учених розв'язували в країні радянській неодноразово. Щойно описана, звичайно ж, непорівнянна за розмахом, риторикою, головне, наслідками, але скроєна за випробуваними лекалами. Хто роздмухав нікчемний побутовий «сімейний» конфлікт, яких було в клубах та у збірній чимало, і яку мав на меті, залишається загадкою».
А мені здається, що таємничого в цій історії – не так уже й багато, і тих, хто розв'язував «гібридну війну» проти киян, вирахувати зовсім не складно. Український клуб, який і раніше був улюбленою мішенню московських футбольних «аналітиків», перетворився з зухвалого конкурента на лідера, що міцно стояв на ногах, що, само собою, було для його противників подібно до кістки у горлі. Бісило їх і те, що у візитного колективу нашої республіки були впливові покровителі у високих інстанціях. Створюючи умови для спокійної та плідної роботи «Динамо», місцевий партійно-господарський актив з кожним роком давав все більшу футбольну фору союзній столиці. При такому розкладі залишати його в спокої не дозволяли ні процвітаюче в Білокам'яній великодержавне чванство, ні вражене марнославство, ні відмова адекватно сприймати нову реальність.
Тим більше, що настала можливість звалити на киян ще й невдачі збірної. Залишивши в ній з киян одного Анатолія Бишовця (фото нижче), Михайло Якушин все ж таки вирвав спільну перемогу у угорців (0:2 у гостях та 3:0 у Москві, причому саме гол динамівця приніс радянській команді путівку на фінальний турнір). Проте – програв команді Чехословаччини суперечку за місце на Олімпіаді, а потім, спіймавши облизня, повернувся з італійського Євро-68 і незабаром був відправлений у відставку.
Сабо ж (до нього ми ще повернемося) із Медвідем стали головними «іменинниками» у першому із «цвяхових» поєдинків київського «Динамо» на шляху до захисту титулу. Йожеф відкрив рахунок у домашній зустрічі з ЦСКА, отримавши пас від Ференца, який виступив у ролі асистента ще раз – забезпечивши чудовою передачею Анатолія Пузача. Цей матч став наочною ілюстрацією універсалізму Медвідя – «гравця з двома серцями» – та його особливої ролі у гнучких тактичних схемах Віктора Маслова. Вийшовши на поле під другим номером номінального правого захисника, він ефективно діяв і в півзахисті, і в атаці, визначивши першу поразку армійців у сезоні.
«Майже як за найкращих часів» – так озаглавив звіт про матч киян із ЦСКА «Радянський спорт». «Майже» – оскільки в останні хвилини господарі все ж таки дозволили супернику, який виступав без кількох збірників, перехопити ініціативу і сквитати один гол. Проте вже в наступному поєдинку – з московськими одноклубниками – шорсткості були усунені і автори репортажів дозволили собі писати про «Динамо», що перемогло, тоном вище. Оглядач «Спортивної газети» Леонід Каневський зробив у своєму заголовку багатообіцяючий висновок: «У чемпіонському стилі».
«Біло-сині» з Москви, що попередній турнір завершили в ранзі віце-чемпіонів і виграли Кубок СРСР, розцінювалися як ймовірні конкуренти киян. Проте, поступившись у своєму четвертому матчі землякам зі «Спартака», динамівці «здулися» – у наступних десяти іграх вони набрали всього п'ять очок і відкотилися на 18-е місце, прийшовши до тями лише в другому колі, коли вже пізно було щось кардинально змінити в турнірній ситуації.
Навіть без терміново викликаних у збірну Рудакова і Левченка, без Бишовця, що вже знаходився там, і Турянчика, що захворів, підопічні Маслова не залишили гостям шансів. Сабо та Медвідь знову продемонстрували чудовий футбол, чудово проявив себе Анатолій Пилипчук, у ролі снайперів виступили Віктор Серебряников та Віталій Хмельницький. Київське «Динамо», мабуть, уперше в сезоні діяло не лише надійно та енергійно, а й – видовищно, як личить чемпіону та лідеру.
■ 20 травня. "Динамо" Київ - "Динамо" Москва 2:0 (Серебряников, 69, Хмельницький, 74). ДК: Банніков, Медвідь, Сосніхін, Ванкевич, Сабо, Круликовський, Мунтян, Пузач, Пилипчук (Кащей, 77), Серебряников, Хмельницький.
■ 28 травня. "Динамо" Мінськ - "Динамо" Київ 0:0.
■ 1 червня. "Зеніт" Ленінград - "Динамо" Київ 1:0 (Унанов, 68).
■ 9 червня. "Локомотив" Москва - "Динамо" Київ 0:1 (Пилипчук, 58).
■ 14 червня. "Спартак" Москва - "Динамо" Київ 3:3 (Амбарцумян, 11, Євлентьєв, 39, Осянін, 71 - Сабо, 56, Пилипчук, 68, Пузач, 74). ДК: Банніков, Медвідь, Сосніхін, Левченко, Сабо, Турянчик, Мунтян, Пузач, Бишовець, Серебряников, Хмельницький (Пилипчук, 46).
Втім, до очного побачення зі «Спартаком», який вибився в головні конкуренти, той уже перехопив пальму першості. «Червоно-білі» свій нолик у графі «поразки» втратили в Баку, але й кияни подібним чином «відзначилися» через кілька днів у Ленінграді, дозволивши москвичам обійти себе на очко. Перед матчем 14 червня «Спартак» мав 19 пунктів проти динамівських 18 та матч у запасі. Про підопічних Микити Симоняна стали обережно висловлюватися як реальні претенденти на «золото», якого «народна команда» не здобувала з 1962 року.
Неважко собі уявити, як потирали руки її шанувальники, коли на перерву поєдинку, що зібрав повні трибуни «Лужників», господарі йшли за рахунку 2:0! Скориставшись тим, що динамівські захисники помилилися на кілька матчів уперед, В'ячеслав Амбарцумян та Віктор Євлентьєв (на фото нижче разом із Михайлиним намагається стримати прорив В.Серебряникова) забезпечили комфортний заділ. Ребром постало питання про психологічну стійкість киян, які ризикували серйозно відстати у чемпіонських перегонах.
І знову своє вагоме слово сказав Йожеф Сабо, який гарматним низовим «пострілом» крізь значну «стінку» завершив розіграш вільного удару. А потім відзначився Пилипчук, який вийшов на заміну. Повернувшись узимку із «Шахтаря», він органічно вписався в командну гру. Провів переможний м'яч у попередній зустрічі, а "Спартаку" забив найважливіший гол у своїй кар'єрі.
У час, що залишився, суперники обмінялися точними ударами головою. Осянін покарав Віктора Баннікова за нерішучість при виході з воріт, а Анатолій Пузач випередив кількох значно вищих опікунів, відгукнувшись на передачу Бишовця.
3:3! Чемпіон довів, що по праву носить свій титул, а конкурент, що кинув йому виклик, витримав найважчий іспит – таким був лейтмотив аналізу лідерського міжсобойчика.
Жалкуючи про втрачену перемогу, спартаківці, звичайно ж, сподівалися на допомогу земляків-торпедівців, які йшли на третьому місці, з якими «Динамо» мало грати вдома в наступному турі. Надії ці не виправдалися, за вольовою нічиєю кияни здобули і вольову перемогу.
Протягом місяця уболівальники «Динамо», які не бачили своїх улюбленців, майже заповнили трибуни арени. На ефектний, забитий несподіваним ударом з льоту у стрибку гол Едуарда Стрельцова після перерви відповів «дуплетом» Анатолій Бишовець. Він, до речі, і у грі проти «Спартака» був одним із найкращих на полі у складі обох команд. На подив багатьох, після безрадісного чемпіонату Європи київський технар не впав духом – повернувшись до рідного клубу, з ходу заслужив найвищих оцінок у найважливіших поєдинках.
Навіть московські журналісти віддавали належне майстерності Бишовця. Вони ж гарячими слідами дуелі з «Торпедо» знайшли привід накинутися на іншого динамівця.
«Суд неправедний та швидкий творив на полі півзахисник киян Й.Сабо. На початку другого тайму під час гострої битви біля динамівських воріт впало кілька гравців. Суддя слушно зазначив, що правила порушили торпедівці. Сабо ж після цього підхопив м'яч і щосили завдав удару у лежачих на землі, а тому беззахисних московських гравців. Суддя Азім-заде лише пожурив киянина. Сабо, мабуть, вловивши настрій арбітра, повівся ще зухваліше. Після того, як Шалімов зіткнувся з двома динамівцями і суддя визначив, що винен москвич, Сабо взяв у руки м'яч, підійшов до Шалімова і впритул пробив у нього м'ячем. Торпедівець зробив рух уперед назустріч кривднику. А що ж суддя? Він почав відчитувати Шалімова. А Сабо, якого треба було негайно вилучити з поля, залишився безкарним принаймні на очах публіки».
Процитований майже повністю матеріал вийшов у «Радянському спорті» 22 червня. Наступного дня, нагадаємо, виступила із розгромною статтею «Комсомольська правда». І, нарешті, 30-го числа завершальний залп зробив у бік Сабо (на фото нижче – з м'ячем у грі проти торпедівців) кореспондент «Труда» Юрій Ваньят. Зосередившись на перерахуванні порушень, допущених півзахисником на футбольному полі, автор вголос запитав: «Чи гідний футболіст Сабо високого звання заслуженого майстра спорту? Чи є він взірцем радянського спортсмена? І відповів: "Ми думаємо, що ні!"
Ми, Юрій Ваньят... Для повноти картини та широти громадської думки тижневик «Футбол – Хокей» надав слово азербайджанському арбітру Ельдару Азім-Заде.
«Досі не можу вибачити собі, що в матчі київського «Динамо» з московським «Торпедо» я змалодушився і не прийняв суворого рішення, хоча мав вилучити Сабо, – напоказ каявся рефері. – Але коли провідний футболіст дозволяє собі заявити арбітру: «Спробуй, вилучи», значить, він відчуває свою безкарність, значить, йому вселили це, значить, за нього заступляться і керівники товариства, і тренери».
Портрет грубіяна на тлі морального розкладання його клубу набував все більш зловісних рис. Чи покаявся Йожеф? Від чистого серця! Настільки, що забив два із трьох «сухих» м'ячів у ворота «Спартака» у матчі 1/16 фіналу кубка СРСР.
■ 20 червня. "Динамо" Київ - "Торпедо" Москва 2:1 (Стрельцов, 35 - Бишовець, 65, 88). ДК: Банніков, Медвідь, Сосніхін, Левченко, Сабо, Турянчик, Мунтян, Пузач, Бишовець, Серебряников, Пилипчук.
■ 24 червня. "Динамо" Київ - "Крила Совєтов" Куйбишев 1:0 (Хмельницький, 61).
■ 3 липня. "Динамо" Тбілісі - "Динамо" Київ 1:1 (Хурцилава, 4 - Пузач, 16).
■ 7 липня. "Арарат" Єреван - "Динамо" Київ 0:1 (Медвідь, 49).
■ 14 липня. "Динамо" Київ - СКА Ростов-на-Дону 4:0 (Мунтян, 46, Сабо, 76, Хмельницький, 78, 80).
■ 18 липня. "Динамо" Київ - "Торпедо" Кутаїсі 1:0 (Хмельницький, 43).
До проміжного фінішу «Спартак» все ж таки дістанеться першим, випереджаючи киян після 19 турів на два очки – 30 проти 28. Однак те, що роззявляти рот на чемпіонський титул «червоно-білим» поки що зарано, показало не лише кубкове фіаско. Так, повівши в рахунку вже на третій хвилині зустрічі із земляками-торпедівцями, підопічні Микити Симоняна залишали поле з низько опущеними головами – 1:5! Болючою була поразка в дербі від «Динамо» – 1:2. І вже зовсім безглуздими для претендента на титул виглядали невдачі в Кутаїсі (0:2) та Ростові (2:5!), у протистоянні із суперниками, які посідали відповідно передостаннє 19-те та 14-те місця.
Московські динамівці після перемоги над «літнім чемпіоном» заграли ще впевненіше: 31 набране очко за співвідношенням м'ячів 38:10 дозволило їм стати формальними переможцями другого кола. А їхні київські одноклубники, анітрохи не перейнявшись раптовими проблемами «Спартака», лише помахали ручкою конкуренту, що не витримав темпу гонки.
