Після тріумфу-1971 динамівці трохи здали позиції, двічі задовольнившись срібними медалями. Повернувшись на вершину, команда вдруге у своїй історії додала до чемпіонського титулу перемогу в Кубку СРСР. Саме з того сезону в «Динамо» розпочалася ера Валерія Лобановського, котрий очолив колектив у тандемі з Олегом Базилевичем.
Віце-чемпіонство в СРСР було більш ніж гідним результатом для більшості учасників. Але для підопічних Олександра Севідова срібло було кроком назад. Від п'ятиразових чемпіонів країни вимагали чергового золота, чекали на появу ще однієї команди-династії. До того ж, представників столиці УРСР перевершила обласна «Зоря», що виглядало якимось порушенням ієрархії. А якщо колектив із гарним підбором гравців не дає максимального результату, природно, постають питання до тренера.
Тож крісло під Севідовим стало похитуватися ще після чемпіонату 1972 року. А події сезону-1973 остаточно розставили крапки над «і».
Кияни дуже натужно стартували, грали нестабільно, чергуючи гарні матчі з невдалими та надовго застрягши в середині таблиці. Як стверджує метр української журналістики Валерій Мирський, який працював на той час у відділі футболу Української ради товариства «Динамо», заступник голови цієї організації Михайло Бака (легендарна особистість у нашому спорті!) почав говорити про зміну тренера влітку 1973-го. І навіть по секрету сказав, що планує вести переговори з Костянтином Бесковим і Гавриїлом Качаліним.
Однак у результаті кандидатури москвичів були відхилені на користь свого – корінного динамівця Валерія Лобановського, який у 1969 році, невдовзі після завершення кар'єри гравця, прийняв «Дніпро», з третьої спроби підняв команду до вищої ліги, а там несподівано для всіх вивів його до групи претендентів на медалі.
1972-го дніпряни посіли шосте місце, відставши всього на одне очко від другого. 1973-го теж стабільно трималися у верхній частині турнірної таблиці, навіть кілька разів піднімалися на перший рядок – зокрема, після перемоги у 4-му турі якраз над київським «Динамо» (1:0). Адже підбір гравців у Лобановського був явно скромніший, ніж у Севідова.
Цілком природно, що у Києві уважно стежили за успіхами молодого наставника, який сповідував новаторський підхід до тренувального процесу та побудови гри.
Ось, що пише В.Мирський, який у 1973-му році неодноразово літав на матчі та тренування «Дніпра» – так би мовити, у розвідку:
«У порівнянні з прийнятими в радянському футболі канонами це була принципово нова організація гри. В обороні та атаці команди брали участь футболісти будь-якого амплуа, що зумовлювалося обставинами, а не позицією у стартовому розташуванні. Ефективність такої гри ґрунтувалася на завидній швидкісно-силовій підготовці членів команди. Для Лобановського часів його виступів за київське «Динамо», коли він не таячись ділив гравців на огранювачів алмазів і піднощиків сировини, а фізпідготовці відводив другорядну роль, це було форменим переродженням.
Літалося мені до Лобановського, як у країну чудес. Тезка познайомив мене з важким томом ілюстрованих описів тренувальних вправ, спрямованих на розвиток у футболістів спритності, координації рухів, швидкості бігу з м'ячем і без нього, закріплення тактичних навичок. Унікальну збірку випустили югослави. Екзотикою представлявся мені журнал експрес-обстежень гравців команди. Навіщо? - Запитав я. – Щоб знати міру та характер тренувальних навантажень, – відповів нещодавній ворог вправ «на фізику».
Загалом, рокіровка на тренерському містку «Динамо» назрівала, хоча знало про це дуже обмежене коло людей. А на екваторі осені, вже під завісу сезону-1973, з'явився дуже вагомий привід для рішучого кроку, ініціатором якого став перший секретар ЦК компартії України Володимир Щербицький, пристрасний шанувальник футболу. Настільки пристрасний, що навіть у день весілля сина запропонував домашнім перенести святковий обід на пару годин, щоб подивитися матч, що транслювався по телевізору.
10 жовтня «Динамо» безглуздо поступилося у фінальному матчі Кубка СРСР «Арарату». Кияни вели у рахунку після реалізованого Віктором Колотовим пенальті. Варто було Севідову замінити Леоніда Буряка з Олегом Блохіним, як усе перевернулося фатально: на 89-й хвилині Левон Іштоян зрівняв рахунок, а наприкінці першого додаткового тайму забив і переможний для єреванців м'яч. На цьому київський період у кар'єрі Севідова завершився.
Вранці 12 жовтня Сан Саничу повідомили про відставку, і незабаром динамівцям було представлено нового тренера. Щоправда, із застереженням: Лобановський поки що придивляється та готується прийняти команду після закінчення чемпіонату, а обов'язки головного тимчасово виконує Михайло Коман, який раніше обіймав посаду асистента.
Свою першу команду-зірку Лобановський взявся створювати у дуеті з давнім партнером та однодумцем Олегом Базилевичем, який на той момент досить плідно працював за аналогічними методиками та принципами з «Шахтарем», до останнього претендуючи у чемпіонаті-1973 на третє місце. Валерій Васильович і Олег Петрович мали давню домовленість – якщо комусь надходить пропозиція від серйознішого клубу, то працювати йдуть разом, на паритетних засадах.
Тренерський штаб київського клубу тоді змінився повністю. Пости асистентів зайняли Анатолій Пузач, який завершив кар'єру роком раніше, та Олександр Петрашевський, який працював із Лобановським у «Дніпрі». Крім того, підключився кандидат педагогічних наук із київського інфізу Анатолій Зеленцов, який співпрацював із Лобановським і Базилевичем уже протягом кількох років. За його безпосередньої участі моделювався тренувальний процес, здійснювався контроль за станом гравців, вираховувалися піки форми на потрібний турнірний відрізок тощо.
Це були нові для радянського футболу підходи. І – інші навантаження. Орати динамівцям довелося набагато більше колишнього.
«Із приходом Лобановського вихідні з нашого звичного розпорядку практично зникли, – згадував легендарний захисник тієї команди Володимир Трошкін. – Навіть для травмованих гравців. Якщо в когось боліла нога, він мав, скажімо, працювати в залі зі штангою. Або плавати в басейні.
Пам'ятаю, як «дістала» мене одна вправа, вигадана Лобановським. На біговій доріжці встановлюються легкоатлетичні бар'єри. По команді тренера ти маєш через один бар'єр пролізти майже поповзом, а через інший – перестрибнути. І так далі: пролізти – перестрибнути, пролізти – перестрибнути... Робили ми все це до одурі. У результаті дійшло до того, що я одного разу не помітив, як побіг доріжкою прямо з бар'єром на плечах – усі нормальні відчуття вже атрофувалися…»
Спочатку багато футболістів нарікали, намагалися протестувати. Але зрештою перетерпіли та втяглися. На думку Трошкіна, геніальність Лобановського полягала не лише у запропонованій методиці підготовки з захмарними навантаженнями, а в умінні навіяти футболістам, що всі навантаження та страждання не виявляться марними, окупляться сторицею.
Важливий факт. Лобановському з Базилевичем дістався дуже гарний спадок у плані кадрів. «Динамо» фактично пережило зміну поколінь. При цьому більшість гравців мали досвід успішного походу за золотом.
І, звичайно ж, ніхто не сумнівався в класі тих, хто заграв в основі вже протягом срібних сезонів. Сумчанин Михайло Фоменко, який потрапив до «Динамо» транзитом через «Зорю», став надійним напарником Стефану Решку в центрі оборони. Яскраво спалахнула зірка Блохіна, який у 1972-му забив 14 м'ячів, а наступного сезону – 18, ставши не лише найкращим бомбардиром чемпіонату, а й футболістом року в СРСР. До двору припав Буряк, якого Севідов «виписав» з Одеси.
Словом, гвардія в «Динамо» підібралася бойова, середній вік команди видавався оптимальним – 25 років, були потрібні хіба що точкові посилення. Дуже необхідним був напарник для Блохіна – ним став чемпіон СРСР-1972 Володимир Онищенко, який повернувся з «Зорі». Окрім нього, склад команди у міжсезоння поповнили форвард Анатолій Шепель із «Чорноморця» (як і Онищенко, у футбол починав грати у Києві), а також добре знайомий Лобановському по «Дніпру» хавбек Віктор Маслов.
«У київському «Динамо» є кому грати та потенційні можливості футболістів високі, – зазначав напередодні сезону Лобановський. – Головне завдання зараз – якнайшвидше завершити процес перебудови та створити по-справжньому сильну команду, яка могла б успішно виступати і на всесоюзній, і на міжнародній арені.
Для нас, тренерів, важливо допомогти кожному гравцеві якнайповніше розкрити себе. Хочемо створити у колективі гарний мікроклімат, здорову конкуренцію за місце у бойовому складі. І хотілося б, щоб у відповідь на довіру футболісти грали старанно, темпераментно та честолюбно.
Киянам завжди була притаманна внутрішня потреба багато тренуватися та добре грати. Але у новому сезоні цього буде мало. Гострота боротьби, яка, безперечно, зросте цього року, змусить шукати нові тактичні ходи, удосконалити гру, максимально мобілізувати всі можливості команди».
Така потреба виникла вже на старті чемпіонату. У гості до «Зорі» динамівці поїхали без трьох ключових гравців – травмованих Володимира Трошкіна, Віктора Колотова та Володимира Мунтяна. Втрати були дуже суттєві. А виїзд до Ворошиловграда, між тим, легкої прогулянки не обіцяв. Для «Зорі» тоді «Динамо» було не менш важливим суперником, ніж зараз...
Як і слід було очікувати, гра почалася з масованого навалу футболістів «Зорі», яку тренував Всеволод Блінков (у минулому чемпіон СРСР не лише з футболу, а й із хокею з м'ячем). Але атакуючи великими силами, господарі могли порадіти лише територіальній перевазі: динамівці досить надійно перекривали підходи до воріт Євгена Рудакова.
У такому ключі велика частина поєдинку й пройшла. А завершилося все вельми бойовою нічиєю. У «Динамо» після першої ж небезпечної вилазки відзначився Буряк, який класно пробив зі складного становища після передачі Онищенка. «Зоря», навіть залишившись у меншості, свого наприкінці досягла – Білоусов замкнув навісну передачу Васеніна.
■ 12 квітня. «Зоря» Ворошиловград - «ДИНАМО» Київ 1:1 (Білоусов, 83 - Буряк, 8). Вилучення: Пінчук (Зоря, 82). ДК: Рудаков, Дамін, Матвієнко, Фоменко, Решко, Маслов (Зуєв, 81), Кочубинський, Онищенко (Ковальов, 55), Буряк, Веремєєв, Блохін.
До столиці України великий футбол прийшов 21 квітня. Того дня динамівці (на фото вище) приймали «Шахтар», у присутності 75 тисяч глядачів здобувши складну перемогу.
Гірники досить несподівано зробили ставку на атаку, розпочавши гру з трьома нападниками (Васін, Дудинський і Старухін), діючи активно та інтенсивно. У киян попереду спочатку не дуже ладилося – Онищенку та Блохину не вистачало підтримки півзахисників, які виявилися надто зайнятими оборонною діяльністю.
Але в результаті клас все ж таки взяв своє. Як писав київський журналіст Михайло Михайлов, у цьому поєдинку багато що вирішила вища швидкісна техніка киян. Десь із середини другого тайму гірники, що трохи підсіли, перестали встигати за господарями, які зберегли більше сил. Як підсумок – фол Соколовського на Колотові та чітко реалізований динамівським капітаном 11-метровий.
А ще в тому матчі кияни продемонстрували цікаву новинку, яку в пресі назвали вертушкою. Мова – про незвичайне виконання стандарту, коли, перш ніж слідує удар, повз м'яч проскакують кілька футболістів, збиваючи суперників, що стоять у «стінці», і їх воротаря з пантелику.
Вертушка проти «Шахтаря» не спрацювала – б'ючий підкачав, але прийом запам'ятався. Зокрема, досвідчений тренер Олег Ошенков зазначив: «Не можу пригадати, щоб раніше у нас була зроблена подібна спроба. Це говорить на користь тренерів «Динамо», які думають та шукають. Такий спосіб розхитати «стінку» заслуговує на увагу…»
Цвяхом квітневої програми чемпіонату-1974 став матч третього туру «Динамо» - «Арарат». Єреванці, які повністю зберегли золотий склад, стартували домашнім програшем торпедівцям (0:1), але потім взяли гору над ЦСКА (3:2), і до Києва їхали з рішучими намірами поповнити очковий багаж.
Не тут то було! За підтримки забитих майже під зав'язку трибун динамівці перевершили технічних гостей за всіма статтями, і навіть маленької надії хоча б на нічию їм не дали, вразивши інтенсивністю та відмінною командною швидкістю.
«Масований натиск великими силами у поєднанні з уважною та дуже точною грою у захисті вже на початку гри забезпечив господарям поля разючу (я не побоюсь цього слова) перевагу, – резюмував у звіті про той матч оглядач «Радянського спорту» Г.Борисов. – До перерви гості лише зрідка, і то дуже ненадовго, з'являлися у зоні динамівських воріт, тоді як кияни обрушували на ворота «Арарата» вал за валом. І що найважливіше: майже кожна атака господарів поля зазвичай завершувалася ударами по воротах. Інша річ, що удари Веремєєва, Колотова, Буряка, знову Колотова (я маю на увазі лише справжні гольові ситуації) не влучали в ціль, а двічі м'яч влучив у стійку воріт. Рахунок кутових до 25-ї хвилини був уже 10:2 на користь «Динамо».
Загалом гол назрівав і назрів. В одній із атак Онищенко та Блохін (найкращі серед переможців) розіграли елементарну «стінку», але й у цій простій ситуації захисники «Арарату» схибили…»
Після перерви єреванці спробували вирівняти гру. Але як тільки в них щось почало виходити, кияни різко підняли темп. І невдовзі зміцнили свою перевагу. Другу гольову комбінацію розпочав Буряк, продовжив Блохін, який міг бити сам, але не пошкодував, і відкотив на вигіднішу позицію Онищенка (на фото нижче).
Ця перемога, безперечно, була для «Динамо» однією з ключових у тому сезоні. Переконливо вигравши у чинного чемпіона, команда Лобановського та Базилевича не лише здобула два очки та хороший емоційний заряд, а й головного конкурента, вважайте, послала якщо не в нокаут, то в нокдаун – напевно.
■ 21 квітня. «ДИНАМО» Київ - «Шахтар» Донецьк 1:0 (Колотов, 74, з пенальті).
■ 27 квітня. «ДИНАМО» Київ – «Арарат» Єреван 2:0 (Блохін, 33, Онищенко, 70). ДК: Рудаков, Зуєв, Матвієнко, Фоменко, Решко, Трошкін, Буряк, Онищенко, Колотов, Веремєєв, Блохін (Шепель, 78).
Зібравшись на наступний матч – проти «Спартака (2:0), далі «Арарат» видав серію з трьох ігор без перемог, а після 10-го туру, здобувши 0:1 у Дніпропетровську, відкотився на 9-те місце з відставанням від лідера у шість очок. Потім, звичайно, стрепенувся, прийшов до тями. Але вище п'ятого місця чемпіонам піднятися не вдалося.
Як стверджує футбольний літописець Аксель Вартанян, гравці «Арарату» до всього не змогли пройти випробування славою, яка на них звалилася восени 1973-го. Одні надто довго продовжували купатися в її променях, інші з'ясовували, хто зробив найважливіший внесок у тріумф. Чого тільки варте питання, яке капітан команди Аркадій Андреасян поставив головному тренеру Микиті Симоняну: «Ми виграли першість, здобули Кубок, а вся шана дісталася вам, пишуть в основному про вас… Чому так?»
Втім, їх єрванські проблеми анітрохи не применшують для Києва ціни матчу, що відбувся в останню суботу квітня на Центральному стадіоні. Та й, взагалі, результати та гра команди на старті сезону налаштовували шанувальників команди на хвилю оптимізму.
Травень вийшов менш рівним. У домашньому поєдинку з одноклубниками з Тбілісі киянам, як зазначав на сторінках ЗМІ Олег Ошенков, не вдався перший тайм. Але на щастя господарів відновився після травми Мунтян, який, вийшовши на заміну після перерви, чудово пожвавив гру команди в атаці. Хоча головним героєм все одно виявився Колотов, який оформив переможний дубль.
Потім кияни допустили несподівану осічку у Кишиневі. Далися взнаки в'язке поле, дощ і прикрий рикошет від Решка. Після чого на вершину турнірної таблиці видерся тріумвірат: «Динамо» і «Дніпро» наздогнав ЦСКА (армійці якраз обіграли дніпрян у Москві – 2:1). Але ділити перше місце на трьох довго не довелося. Лише кілька тижнів – і ЦСКА з «Дніпром» відкололися. Армійці у сьомому турі програли в Ленінграді «Зеніту», дніпряни підписали мирову на виїзді з «Зорею», а «Динамо» на складному після сильного дощу газоні перемогло вдома «Спартак» - 1:0.
І знову змусив говорити про себе Мунтян. Останній із могікан-шістдесятників (якщо не рахувати воротаря Рудакова), що залишилися в київському строю, завдав несподіваного та класного дальнього удару, який і вивів «Динамо» в одноосібні лідери. Плюс на боці «Динамо» опинилася Фортуна: на останніх хвилинах гри під час однієї з поодиноких контратак гостей м'яч влучив у поперечину.
■ 2 травня. «ДИНАМО» Київ - «Динамо» Тбілісі 2:0 (Колотов, 59, 78).
■ 9 травня. «Ністру» Кишинів - «ДИНАМО» Київ 1:0 (Атаманян, 70).
■ 14 травня. «Чорноморець» (Одеса) – «ДИНАМО» Київ 3:3 (Сапожников, 18, Родіонів, 33, Дзюба, 61 – Буряк, 7, 45, Блохін, 75).
■ 23 травня. «ДИНАМО» Київ - «Спартак» Москва 1:0 (Мунтян, 62). ДК: Рудаков, Буряк, Матвієнко, Фоменко, Решко, Трошкін, Мунтян, Онищенко, Колотов, Веремєєв (Кочубинський, 82), Шепель (Блохін, 46).
■ 31 травня. «Динамо» Москва - «ДИНАМО» Київ 1:2 (Єврюжихін, 51, з пенальті - Блохін, 26, Онищенко, 31). ДК: Рудаков, Буряк (Маслов, 73), Матвієнко, Фоменко, Решко, Трошкін, Мунтян, Онищенко (Шепель, 69), Колотов, Веремєєв, Блохін.
Весняну сесію кияни завершили успішним виїздом до Москви до одноклубників, після чого відрив від найближчих переслідувачів зріс до двох очок. Це, між іншим, була перша та єдина виїзна перемога підопічних Лобановського та Базилевича того сезону. І що характерно – саме з того моменту тандем київських тренерів почала активно покусувати московська преса, звинувачуючи їх у зайвому прагматизмі та дорікаючи, що вони цілеспрямовано грають у гостях на нічию.
Ось що писав Олег Кучеренко на сторінках тижневика «Футбол-Хокей» на початку червня 1974 року, спочатку швидко похваливши київське «Динамо» за два голи, забиті до перерви, а потім перейшовши до головного: «Не може не насторожувати суто практичний підхід до гри, показаний цією командою у другому таймі. Після перерви кияни просто відмовилися від активної гри, зайнявшись нескінченним розіграшем м'яча. Достатньо сказати, що за весь другий тайм вони не завдали по воротах москвичів жодного удару!..
Може, суперник був сильний, не давав, як кажуть, вільно зітхнути? Так ні, москвичі загалом поступалися гостям у майстерності, допускаючи чимало прорахунків в обороні, і все ж таки гості завзято грали на утримання рахунку. Якби, звичайно, господарі були щасливішими, вони б зуміли спростувати тактичну концепцію киян. Що ж, не трапилося цього вчора, трапиться завтра…»
Автор не став загострювати уваги на тому, що в грі киян стали проглядатися нові нюанси: більш високі командні швидкості та швидший перехід із однієї фази гри до іншої, взаємозамінність гравців і значне розширення зон їх дій, уміння створити чисельну перевагу в активній зоні, нетипова для тих часів компактність і колективний відбір м'яча.
Змінилася і оборона. «Коли я тільки перебрався з «Чорноморця» до «Динамо» – а трапилося це ще за Севидова – ми з Соснихіним діяли лише зонно, – розповідав із цього приводу Решко. - Але Лобановський, як ніхто інший, чутливо вловив зміни. Гра захисників «у лінію» вже не була такою ефективною та самодостатньою, як раніше. І невдовзі після старту чемпіонату-1974 ми почали діяти інакше: Михайло Фоменко грав заднього захисника, а я переднього, так би мовити, «по гравцю». Втім, далеко не в кожному матчі тренери мали потребу «розмінювати» мене на форварда суперників. Просто не всі команди мали яскраво виражених нападників, які вимагали такого підходу».
Загалом, «Динамо» з приходом нових тренерів почало використовувати ще не дуже відомі в СРСР принципи гри. І, як по-доброму, зміни у командному механізмі киян уже на тому етапі вимагали максимум уваги та докладного вивчення. А московська преса наголошувала на тому, що Київ, бачите, не бажає грати в яскравий футбол протягом усього матчу.
Ось і після перемоги над торпедівцями в 10-му турі прозирали аналогічні нотки: «Київське «Динамо» провело гру з «Торпедо» набагато нижче своїх можливостей і по-справжньому, на повну силу грало якихось 10 хвилин із 90!»
Але ж кожен тренер має право вибирати свою стратегію на матч. Ті умовні 10 хвилин проти «Торпедо» (хоча насправді не 10, а практично всю другу половину першого тайму), кияни провели із граничною інтенсивністю, відпрасували поле на чужій половині, повністю придушивши суперника та забивши два м'ячі, автором яких став Онищенко (на фото нижче). Грати в такому ритмі весь матч нереально навіть команді з найвищою фізичною готовністю, та й взагалі, сили на довгій дистанції чемпіонату логічно зберігати. Точніше – гранично акуратно їх розподіляти, що й робили наставники киян та їхній соратник Зеленцов.
Ось що з цього приводу казав Лобановський: «Клас команди, її мудрість якраз у тому й полягає, що граючи зі слабким суперником, вона витрачає лише необхідну для збереження «статус кво» кількість зусиль. Вкрай нерозумно вимагати від команди лише гучних і переконливих перемог. За такого підходу (така вже, на жаль, психологія багатьох уболівальників і деяких керівників команд) ми піднесемо її до небес за дві-три перемоги над другорозрядними колективами та самі втопимо після першої невдачі у відповідальному матчі. Такі приклади були».
Претензії тут швидше доречно було пред'являти суперникам, які не могли розгойдати київську оборону. Ось це безсилля конкурентів київського «Динамо» було основною причиною їдких випадів московських ЗМІ, які завжди ревно ставилися до успіхів українських клубів.
■ 10 червня. «Дніпро» Дніпропетровськ - «ДИНАМО» Київ 0:0.
■ 18 червня. «ДИНАМО» Київ - «Торпедо» Москва 2:0 (Онищенко, 34, 44). ДК: Рудаков, Буряк (Шепель, 71), Матвієнко, Фоменко, Решко, Трошкін, Мунтян, Онищенко, Колотов, Веремєєв (Зуєв, 80), Блохін.
■ 25 червня. ЦСКА (Москва) - «ДИНАМО» Київ 1:1 (Смирнов, 57 - Колотов, 75).
Київ, ведучи в рахунку, звичайно, міг присушити гру, знущально перекочуючи м'яч на своїй половині поля (тим паче тоді ще дозволялося віддавати пас в руки воротареві, чим захисники й користувалися). А у виїзних матчах динамівці, безумовно, діяли з більшою оглядкою на тили, ніж удома, будуючи перший оборонний редут набагато нижче. І нічиїх на виїзді 1974-го у них накопичилося нетипово багато для лідера. Але це не означає, що вони у гостьових матчах не грали на перемогу.
«Залежно від різних обставин, команда або бореться за простір, переносячи активні дії на половину поля суперника, або віддає простір супернику, бажаючи отримати оперативний простір для швидкісних атак, або застосовує поперемінно обидва варіанти. І завжди переслідується одна мета - перемогти. Адже інакше неможливо виграти турнір», - пояснював згодом Лобановський.
При цьому багато динамівських матчів того періоду, що завершилися нічийним рахунком, були по-справжньому цікавими та видовищними. Скажімо, 10 червня у Дніпропетровську Буряк із партнерами та їхні суперники тримали глядачів у напрузі усі 90 хвилин, створивши чимало небезпечних моментів і справа не дійшла до голів лише через відмінну гру воротарів Колтуна та Рудакова.
Ще більш бойовою вийшла нічия в московському матчі з ЦСКА, де обидві команди теж досить багато часу проводили на чужій половині поля, а в результаті киянам довелося уникати поразки, що було зроблено завдяки всюдисущому Колотову.
Траплялося і так, що команда не зменшувала обертів, навіть маючи пристойну перевагу в рахунку. Як приклад – матч із «Зенітом», який на початок липня виявився головним переслідувачем «Динамо» у турнірній таблиці та навіть зрівнявся з ним за очками, видавши непогану серію (перемоги над «Чорноморцем», «Зорею», «Карпатами» та нічия з «Шахтарем»).
У «Зеніта» тоді була симпатична команда: швидка, витривала. Тренував її Герман Зонін, який зробив «Зорю» чемпіоном-1972, а форвард ленінградців Олександр Ніколаєв почав забивати майже в кожному матчі. Московська преса, порівнюючи «Зеніт» та «Динамо» напередодні їхньої очної зустрічі, навіть стверджувала, що на тлі ленінградців лідери чемпіонату виглядають блідувато.
Як згадував потім Євген Рудаков, перед дуеллю динамівці просто-таки прагнули показати, хто є хто. І у Києві футболісти з Ленінграда, які до цього не програли жодного разу, потрапили під безжальний прес.
«Кияни справді провели цю гру вище за усілякі похвали, обравши, мабуть, єдино вірну для матчу під зливою тактику, - читаємо в одному зі звітів про ту зустріч. - Динамівці повністю відмовилися від безплідного навалу на ворота суперників великими силами по центру. Цього разу всі свої атаки вони будували на флангових проривах і проходах швидких форвардів і півзахисників. Далі слідували або безпосередня атака воріт під кутом, або передача партнерам, які цього разу дуже активно грали без м'яча...»
Неабияку роль у тому матчі відіграла тактична новинка «Динамо», вже, до речі, випробувана у кількох попередніх зустрічах (зокрема проти «Торпедо»). А саме – гра номінального правого захисника Трошкіна, який щоразу опинявся біля чужого штрафного майданчика на позиції форварда, викликаючи паніку у суперників: звідки взявся, хто його має накривати?! Звичайно, це були добре відпрацьовані рейди, залишену Трошкіним позицію завжди прикривав хтось із партнерів. Онищенко, наприклад. І роль така Трошкіну підходила, оскільки він відрізнявся фантастичною витривалістю та не втомлювався борознити брівку від штрафного до штрафного.
Зенітівці до такого розкладу виявилися не готовими. Пропустили раз, потім тут же - ще, занервували, почали фолити та помилятися, а господарі продовжували тиснути, Трошкін не втомлювався вриватися у вільні зони, на протилежному фланзі те саме почав робити Матвієнко, до того ж спіймав кураж Блохін, який оформив покер.
