Після тріумфу-1971 динамівці трохи здали позиції, двічі задовольнившись срібними медалями. Повернувшись на вершину, команда вдруге у своїй історії додала до чемпіонського титулу перемогу в Кубку СРСР. Саме з того сезону в «Динамо» розпочалася ера Валерія Лобановського, котрий очолив колектив у тандемі з Олегом Базилевичем.
Віце-чемпіонство в СРСР було більш ніж гідним результатом для більшості учасників. Але для підопічних Олександра Севідова срібло було кроком назад. Від п'ятиразових чемпіонів країни вимагали чергового золота, чекали на появу ще однієї команди-династії. До того ж, представників столиці УРСР перевершила обласна «Зоря», що виглядало якимось порушенням ієрархії. А якщо колектив із гарним підбором гравців не дає максимального результату, природно, постають питання до тренера.
Тож крісло під Севідовим стало похитуватися ще після чемпіонату 1972 року. А події сезону-1973 остаточно розставили крапки над «і».
Кияни дуже натужно стартували, грали нестабільно, чергуючи гарні матчі з невдалими та надовго застрягши в середині таблиці. Як стверджує метр української журналістики Валерій Мирський, який працював на той час у відділі футболу Української ради товариства «Динамо», заступник голови цієї організації Михайло Бака (легендарна особистість у нашому спорті!) почав говорити про зміну тренера влітку 1973-го. І навіть по секрету сказав, що планує вести переговори з Костянтином Бесковим і Гавриїлом Качаліним.
Однак у результаті кандидатури москвичів були відхилені на користь свого – корінного динамівця Валерія Лобановського, який у 1969 році, невдовзі після завершення кар'єри гравця, прийняв «Дніпро», з третьої спроби підняв команду до вищої ліги, а там несподівано для всіх вивів його до групи претендентів на медалі.
1972-го дніпряни посіли шосте місце, відставши всього на одне очко від другого. 1973-го теж стабільно трималися у верхній частині турнірної таблиці, навіть кілька разів піднімалися на перший рядок – зокрема, після перемоги у 4-му турі якраз над київським «Динамо» (1:0). Адже підбір гравців у Лобановського був явно скромніший, ніж у Севідова.
Цілком природно, що у Києві уважно стежили за успіхами молодого наставника, який сповідував новаторський підхід до тренувального процесу та побудови гри.
Ось, що пише В.Мирський, який у 1973-му році неодноразово літав на матчі та тренування «Дніпра» – так би мовити, у розвідку:
«У порівнянні з прийнятими в радянському футболі канонами це була принципово нова організація гри. В обороні та атаці команди брали участь футболісти будь-якого амплуа, що зумовлювалося обставинами, а не позицією у стартовому розташуванні. Ефективність такої гри ґрунтувалася на завидній швидкісно-силовій підготовці членів команди. Для Лобановського часів його виступів за київське «Динамо», коли він не таячись ділив гравців на огранювачів алмазів і піднощиків сировини, а фізпідготовці відводив другорядну роль, це було форменим переродженням.
Літалося мені до Лобановського, як у країну чудес. Тезка познайомив мене з важким томом ілюстрованих описів тренувальних вправ, спрямованих на розвиток у футболістів спритності, координації рухів, швидкості бігу з м'ячем і без нього, закріплення тактичних навичок. Унікальну збірку випустили югослави. Екзотикою представлявся мені журнал експрес-обстежень гравців команди. Навіщо? - Запитав я. – Щоб знати міру та характер тренувальних навантажень, – відповів нещодавній ворог вправ «на фізику».
Загалом, рокіровка на тренерському містку «Динамо» назрівала, хоча знало про це дуже обмежене коло людей. А на екваторі осені, вже під завісу сезону-1973, з'явився дуже вагомий привід для рішучого кроку, ініціатором якого став перший секретар ЦК компартії України Володимир Щербицький, пристрасний шанувальник футболу. Настільки пристрасний, що навіть у день весілля сина запропонував домашнім перенести святковий обід на пару годин, щоб подивитися матч, що транслювався по телевізору.
10 жовтня «Динамо» безглуздо поступилося у фінальному матчі Кубка СРСР «Арарату». Кияни вели у рахунку після реалізованого Віктором Колотовим пенальті. Варто було Севідову замінити Леоніда Буряка з Олегом Блохіним, як усе перевернулося фатально: на 89-й хвилині Левон Іштоян зрівняв рахунок, а наприкінці першого додаткового тайму забив і переможний для єреванців м'яч. На цьому київський період у кар'єрі Севідова завершився.
Вранці 12 жовтня Сан Саничу повідомили про відставку, і незабаром динамівцям було представлено нового тренера. Щоправда, із застереженням: Лобановський поки що придивляється та готується прийняти команду після закінчення чемпіонату, а обов'язки головного тимчасово виконує Михайло Коман, який раніше обіймав посаду асистента.
Свою першу команду-зірку Лобановський взявся створювати у дуеті з давнім партнером та однодумцем Олегом Базилевичем, який на той момент досить плідно працював за аналогічними методиками та принципами з «Шахтарем», до останнього претендуючи у чемпіонаті-1973 на третє місце. Валерій Васильович і Олег Петрович мали давню домовленість – якщо комусь надходить пропозиція від серйознішого клубу, то працювати йдуть разом, на паритетних засадах.
Тренерський штаб київського клубу тоді змінився повністю. Пости асистентів зайняли Анатолій Пузач, який завершив кар'єру роком раніше, та Олександр Петрашевський, який працював із Лобановським у «Дніпрі». Крім того, підключився кандидат педагогічних наук із київського інфізу Анатолій Зеленцов, який співпрацював із Лобановським і Базилевичем уже протягом кількох років. За його безпосередньої участі моделювався тренувальний процес, здійснювався контроль за станом гравців, вираховувалися піки форми на потрібний турнірний відрізок тощо.
Це були нові для радянського футболу підходи. І – інші навантаження. Орати динамівцям довелося набагато більше колишнього.
«Із приходом Лобановського вихідні з нашого звичного розпорядку практично зникли, – згадував легендарний захисник тієї команди Володимир Трошкін. – Навіть для травмованих гравців. Якщо в когось боліла нога, він мав, скажімо, працювати в залі зі штангою. Або плавати в басейні.
Пам'ятаю, як «дістала» мене одна вправа, вигадана Лобановським. На біговій доріжці встановлюються легкоатлетичні бар'єри. По команді тренера ти маєш через один бар'єр пролізти майже поповзом, а через інший – перестрибнути. І так далі: пролізти – перестрибнути, пролізти – перестрибнути... Робили ми все це до одурі. У результаті дійшло до того, що я одного разу не помітив, як побіг доріжкою прямо з бар'єром на плечах – усі нормальні відчуття вже атрофувалися…»
Спочатку багато футболістів нарікали, намагалися протестувати. Але зрештою перетерпіли та втяглися. На думку Трошкіна, геніальність Лобановського полягала не лише у запропонованій методиці підготовки з захмарними навантаженнями, а в умінні навіяти футболістам, що всі навантаження та страждання не виявляться марними, окупляться сторицею.
Важливий факт. Лобановському з Базилевичем дістався дуже гарний спадок у плані кадрів. «Динамо» фактично пережило зміну поколінь. При цьому більшість гравців мали досвід успішного походу за золотом.
І, звичайно ж, ніхто не сумнівався в класі тих, хто заграв в основі вже протягом срібних сезонів. Сумчанин Михайло Фоменко, який потрапив до «Динамо» транзитом через «Зорю», став надійним напарником Стефану Решку в центрі оборони. Яскраво спалахнула зірка Блохіна, який у 1972-му забив 14 м'ячів, а наступного сезону – 18, ставши не лише найкращим бомбардиром чемпіонату, а й футболістом року в СРСР. До двору припав Буряк, якого Севідов «виписав» з Одеси.
Словом, гвардія в «Динамо» підібралася бойова, середній вік команди видавався оптимальним – 25 років, були потрібні хіба що точкові посилення. Дуже необхідним був напарник для Блохіна – ним став чемпіон СРСР-1972 Володимир Онищенко, який повернувся з «Зорі». Окрім нього, склад команди у міжсезоння поповнили форвард Анатолій Шепель із «Чорноморця» (як і Онищенко, у футбол починав грати у Києві), а також добре знайомий Лобановському по «Дніпру» хавбек Віктор Маслов.
«У київському «Динамо» є кому грати та потенційні можливості футболістів високі, – зазначав напередодні сезону Лобановський. – Головне завдання зараз – якнайшвидше завершити процес перебудови та створити по-справжньому сильну команду, яка могла б успішно виступати і на всесоюзній, і на міжнародній арені.
Для нас, тренерів, важливо допомогти кожному гравцеві якнайповніше розкрити себе. Хочемо створити у колективі гарний мікроклімат, здорову конкуренцію за місце у бойовому складі. І хотілося б, щоб у відповідь на довіру футболісти грали старанно, темпераментно та честолюбно.
Киянам завжди була притаманна внутрішня потреба багато тренуватися та добре грати. Але у новому сезоні цього буде мало. Гострота боротьби, яка, безперечно, зросте цього року, змусить шукати нові тактичні ходи, удосконалити гру, максимально мобілізувати всі можливості команди».
Така потреба виникла вже на старті чемпіонату. У гості до «Зорі» динамівці поїхали без трьох ключових гравців – травмованих Володимира Трошкіна, Віктора Колотова та Володимира Мунтяна. Втрати були дуже суттєві. А виїзд до Ворошиловграда, між тим, легкої прогулянки не обіцяв. Для «Зорі» тоді «Динамо» було не менш важливим суперником, ніж зараз...
Як і слід було очікувати, гра почалася з масованого навалу футболістів «Зорі», яку тренував Всеволод Блінков (у минулому чемпіон СРСР не лише з футболу, а й із хокею з м'ячем). Але атакуючи великими силами, господарі могли порадіти лише територіальній перевазі: динамівці досить надійно перекривали підходи до воріт Євгена Рудакова.
У такому ключі велика частина поєдинку й пройшла. А завершилося все вельми бойовою нічиєю. У «Динамо» після першої ж небезпечної вилазки відзначився Буряк, який класно пробив зі складного становища після передачі Онищенка. «Зоря», навіть залишившись у меншості, свого наприкінці досягла – Білоусов замкнув навісну передачу Васеніна.
■ 12 квітня. «Зоря» Ворошиловград - «ДИНАМО» Київ 1:1 (Білоусов, 83 - Буряк, 8). Вилучення: Пінчук (Зоря, 82). ДК: Рудаков, Дамін, Матвієнко, Фоменко, Решко, Маслов (Зуєв, 81), Кочубинський, Онищенко (Ковальов, 55), Буряк, Веремєєв, Блохін.
