Після тріумфальних 1974-го та 1975-го років команда Валерія Лобановського та Олега Базилевича взяла річну паузу, щоб після знову показати, хто є законодавцем футбольної моди в СРСР. При цьому сезон-1976 вийшов насиченим не рядовими та неоднозначними подіями як для київського клубу, так і для всього радянського футболу.
На догоду головній команді, яка мала розриватися між поєдинками чемпіонату Європи та монреальської Олімпіади, спортивне керівництво вирішило розбити сезон на дві частини та провести роздільні чемпіонати країни – весняний та осінній.
«Динамо», чиї гравці разом із тренерами складали кістяк збірної, довелося вирішувати непросте завдання. Одній і тій самій групі футболістів треба було боротися відразу в п'яти турнірах: крім згаданих, ще в чемпіонаті, Кубку Союзу та Кубку європейських чемпіонів. Тому на весняну першість кияни відрядили свою молодь, яка зрештою показала себе досить гідно, провівши без основи дві третини поєдинків та фінішувавши на восьмому місці.
До старту осінньої першості команда підійшла вже у бойовому складі, що дозволяло вболівальникам сподіватися на черговий комплект золотих медалей. Але справдитися надіям не судилося. На тлі невдач збірної (до фінального турніру чемпіонату Європи не пробилася, а в олімпійських змаганнях посіла третє місце), у київському клубі вибухнув... бунт. Приводом стало рішення тренерського дуету розлучитися з Володимиром Трошкіним та Віктором Матвієнком.
«Час змінює людей. Я не виняток. Тепер я добре розумію деякий екстремізм нашого рішення, багато в чому помилкового, бо ситуація, що склалася (на Олімпіаду ми їхали тільки перемагати, а «взяли» лише бронзу, начисто програли першу половину сезону), абсолютно не вимагала вживати таких заходів, у результаті яких два гравці збірної опинилися раптово не лише поза збірною, а й поза клубом, – розповідав ВВЛ у своїй автобіографічній повісті «Нескінченний матч», написаній у співавторстві з Олександром Горбуновим (книга побачила світ у 1989-му, а робочою її назвою була «Єдність та різноманіття футболу»). – Напевно, цілком можливим був варіант, приміром, переведення обох футболістів на якийсь період до дублюючого складу.
Ця помилка стала завершальною в ланцюзі багатьох, скоєних і нами, і футболістами. Вольтова дуга замкнулася.
Вечірнє тренування у неділю (за два дні до чергового календарного матчу з «Дніпром» у Києві) команда проводила без Трошкіна та Матвієнка. А наступного дня у повному складі з'явилася вранці до республіканського спорткомітету. Футболісти заявили, що не бажають більше з нами працювати, і поїхали на базу до Кончі-Заспи продовжувати підготовку до зустрічі з дніпропетровцями, попередивши, що якщо ми там з'явимося, то вони поїдуть. «Готуватись, – сказали вони, – ми будемо самі. Самі визначатимемо склад, вирішуватимемо, як грати, і відповідатимемо за результат».
Ультиматум гравців – іншим словом те, що сталося, не назвеш – вплинув, і вперше за останні два з половиною роки під час матчу з «Дніпром» нас з Олегом не було не тільки в роздягальні, а й на стадіоні. Вперше на київському стадіоні були прибрані лавки, що стояли біля поля, на яких під час гри зазвичай сидять запасні, тренери, лікарі. Прибрані, мабуть, для того, щоб глядачі не виявили відсутності тренерів і не подумали, що в команді щось недобре відбувається.
Цей матч (він був програний 1:3) ми з Базилевичем дивилися вдома по телевізору. Переживали так, ніби сиділи на лавці, обмінювалися за звичкою репліками, зовсім забувши про те безглузде становище, в якому опинилися. Щойно пролунав сигнал на перерву, я рефлекторно встав, щоб піти до роздягальні, і… все згадав.
До матчу і в наступні дні відбулася серія зборів, нарад, покликаних якимось чином врегулювати конфлікт, «спустити» його на гальмах, примирити «сторони». На одному із таких зборів – шестигодинному – ми почули на свою адресу все, що думали про нас футболісти, і висловилися самі. На іншому – більш короткому – було оголошено цілу низку рішень та оргвисновків. Ми, наприклад, із Базилевичем, а також Мунтян отримали партійні стягнення. Умовної дискваліфікації зазнали Трошкін, Звягінцев, Матвієнко, Мунтян. Багато гравців отримали догани та суворі догани».
У довгостроковій перспективі підсумки побутового конфлікту ризикували стати воістину катастрофічними: під загрозою опинилася ідеологія, завдяки якій лише роком раніше «Динамо» дісталося небачених досі європейських висот. Ідеологія, втілювати яку, як наголошував Лобановський, належало лише у спільній творчій праці гравців і тренерів.
Вихід із глухого кута був знайдений оперативно. Компромісом став відхід із команди Олега Базилевича.
«Напевно, після того, як був звільнений із посади Базилевич, я теж міг грюкнути дверима та піти з київського «Динамо», – згадував Лобановський. – І вчинок цей нікому б не видався дивовижним, навпаки, казали б: дивіться яка солідарність. Необачне рішення завжди прийняти легше. Важче – розумне, оптимальне. Ми дійшли тоді висновку, що на користь справи мені необхідно залишитися. Від відходу постраждав би не я – справа, якій ми віддали стільки сил, у правоті якої були впевнені й яку треба було продовжувати найсерйознішим чином на тому ґрунті, на якому вона давала вже добрі сходи».
«Випустивши пар», динамівська машина знову запрацювала на максимальних обертах із мінімальними збоями. Різко додавши на фініші, кияни взяли «срібло» осіннього чемпіонату-1976, а також впевнено вибороли путівку до весняної частини Кубка чемпіонів. Показово биті були югославський «Партизан» (3:0 та 2:0) та грецький ПАОК (4:0 та 2:0), а у чвертьфіналі найпрестижнішого клубного турніру Старого Світу на підопічних Лобановського чекали старі знайомі з «Баварії» – на той момент чинного володаря трофею. Зустріч із мюнхенцями і відкривала сезон 1977 року.
Старт ознаменувався мінімальною виїзною поразкою. Зустріч у відповідь розпочалася з вельми скромної, але значної церемонії: найкращому футболісту Європи-1975 Олегу Блохіну був нарешті вручений «Золотий м'яч». Чекати на приз так довго не доводилося жодному з його власників. Схвильований «іменинник» втратив шанс відзначити подію, не зумівши переграти Зеппа Майєра з 11-метрової позначки. Проте форвард реабілітувався, на 81-й хвилині заробивши ще один пенальті, реалізований Леонідом Буряком. А за п'ять хвилин Петро Слободян провів і вирішальний гол.
До фіналу залишалося лише два кроки, а останньою перешкодою жереб назвав інший німецький клуб – грізну в ті роки менхенгладбахську «Боруссію». Двоматчева дуель стала дзеркальним відображенням попереднього динамівського раунду, щоправда, тепер уже самі кияни опинилися в шкурі поваленої ними тоді «Баварії». Гол Володимира Онищенка забезпечив мінімальну перевагу, яку підопічним Удо Латтека вдалося досить швидко ліквідувати на своєму полі. А під завісу зустрічі у відповідь Вітткамп поставив переможну точку. Півфінал так і залишиться для радянських клубів найвищим досягненням у Кубку чемпіонів. Самі динамівці через десять років повторять його, а другим до цього раунду дістанеться навесні 1991-го московський «Спартак».
■ 2 квітня. «ДИНАМО» Київ - «Карпати» Львів 1:1 (Мунтян, 33 - Чорба, 60, з пенальті).
■ 15 квітня. «ДИНАМО» Київ - «Зоря» Ворошиловград 1:1 (Блохін, 45 - Семенов, 36).
■ 3 травня. «ДИНАМО» Київ – «Дніпро» Дніпропетровськ 4:0 (Матвієнко, 18, Буряк, 68, з пенальті, Слободян, 69, Онищенко, 89).
■ 22 травня. «ДИНАМО» Київ – «Крилья Совєтов» Куйбишев 0:0.
Природно, єврокубкові баталії відсунули в тінь старт «Динамо» в ювілейному 40-му чемпіонаті СРСР, де свою реальну силу київський колектив продемонстрував лише в першому травневому матчі, розгромивши «Дніпро» навіть без гравців збірної країни, які отримали перепочинок. Її виступи у відбірному турнірі чемпіонату світу не додавали ритмічності до внутрішнього календаря. У період з 24 квітня по 18 травня керована Микитою Симоняном головна команда провела чотири поєдинки проти Угорщини та Греції. Вдома обидва суперники були обіграні з однаковим рахунком – 2:0, однак на своїх полях і ті, й інші реваншувались. У результаті радянська команда посіла у групі лише друге місце, вперше у своїй історії припинивши боротьбу за світову корону вже після групового відбіркового етапу.
Як і роком раніше, за виступи збірної по повній програмі дісталося... київському «Динамо» та його наставнику. Мовляв, Лобановський, очолюючи збірну, припустився помилок у складанні її календаря. А його підопічні, всупереч настановам Симоняна – «за звичкою»! – грали у Будапешті та Салоніках так звану «виїзну модель».
Хто винний? Невістка!.. Віце-чемпіонам інкримінували те, що їхній прагматичний стиль виступів у гостях стали копіювати надто багато учасників чемпіонату СРСР, і це, мовляв, позначилося на видовищності та результативності турніру, на безлічі безбарвних нічиїх. Критики, щоправда, забували згадувати про те, що через відсутність виконавців відповідного рівня суперники «Динамо» на внутрішній арені використали неповноцінну копію тактичного винаходу київського клубу. Акцент здебільшого робився лише на масовану оборону та перепасування в центрі поля, а ось вміння провести блискавичний випад за рахунок швидких крайків та форвардів наслідувачам не вистачало.
Іноді глуха оборона була єдиним способом набрати очки для аутсайдера. Саме завдяки такій тактиці «Крилья Совєтов», що замикали турнірну таблицю, героїчно відстояли всією командою свої ворота у травневому поєдинку в Києві.
«Атакуючі намагалися добитися свого і так, і так: порожній клопіт! Не допомогли ні прострільні передачі з флангів, ні удари здалеку, ні дрібний розіграш м'яча в неймовірній штовханині, що виникала біля воріт волжан», – був вражений раптово відродженій «волзькій защіпці» у виконанні футболістів «Крил» кореспондент «Радянського спорту».
Несподівано складний матч із аутсайдером був лише розминкою перед майбутньою смугою перешкод, підготованою календарем команді Лобановського. За два з половиною тижні мали провести п'ять ігор, причому четверо майбутніх суперників (донецький «Шахтар», московські «Локомотив», «Торпедо» та «Динамо») розташувалися на момент початку серії вище за наших «біло-синіх» у таблиці. А останні двоє, поряд із тбіліським «Динамо» та самими киянами, вважалися головними претендентами на медалі.
27 травня «Динамо» навідалося до московських одноклубників. «Динамо» з Тбілісі та «Кайрат», які виграли свої зустрічі, напередодні відтіснили підопічних Олександра Севідова з першого на третій рядок, що, безумовно, додавало господарям мотивації. Втім, свої плани були й у гостей, які швидко повели у рахунку. На четвертій хвилині Анатолій Коньков, прийнявши м'яч на груди після передачі з флангу Володимира Веремєєва, відпасував під удар Матвієнку, який набігав і вразив ворота господарів.
Москвичів, які кинулися відіграватися, чекали в організованих редутах. Слабину оборона гостей дала лише одного разу, але цього виявилося достатньо Гершковичу, аби відновити рівновагу. Друга половина зустрічі видалася неймовірно напруженою, проте рахунок на табло більше не змінювався.
Очко, здобуте на виїзді у боротьбі з одним із головних конкурентів, цілком влаштовувало команду Лобановського. Через чотири дні вона додала собі в скарбничку ще один пункт, розійшовшись миром із сусідом за таблицею «Локомотивом».
Дуже скромним у плані результату став і перший тайм домашньої гри із ЦСКА. Проте після перерви оборонні порядки армійців були буквально зметені. І другу свою перемогу в чемпіонаті (при п'яти мирних результатах) кияни здобули з рахунком 4:0. Гольовим дуплетом відзначився Олег Блохін, обійшовши в історичному списку снайперів «Динамо» Віктора Каневського та очоливши цей реєстр. Після невиразного попереднього сезону бомбардир знову був у своїй стихії.
«Важко було Олегу Блохіну, мабуть, як ніколи раніше, – згадував після закінчення чемпіонату капітан колективу Віктор Колотов. – Насамперед тому, що нині поле його діяльності значно розширилося. Блохіна можна побачити в будь-якому секторі поля – від воріт до воріт. У цьому полягає, звичайно, і відомий тактичний задум, але є і елемент вимушеності - пошук оперативного простору та втеча від надто настирливих переслідувачів. Сила цього форварда загальновідома. І варто м'ячу опинитися у Блохіна, перед ним моментально виникають два, трапляється, що і три суперники. Поводяться вони з Олегом часто більш ніж безцеремонно. Головний наш бомбардир все ж таки знову опинився на висоті. Але я знаю, якою ціною це йому дістається, не позаздриш».
Приклав Блохін ногу і до нічиєї з «Торпедо», у потрібному місці позначивши своє прагнення поборотися за черговий титул найкращого союзного снайпера з одноклубниками, що лідирували на той момент - тбілісцем Давидом Кіпіані та москвичем Андрієм Якубиком. Неабиякою мірою завдяки точним ударам лідерів своїх атак обидва колективи за підсумками 10-ти турів очолювали таблицю. Грузинський колектив мав у своєму активі 14 очок, а московський – 13, поряд із залізничниками та автозаводцями. Кияни, які здобули аж ніяк не чергову перемогу над «Шахтарем», йшли слідом за квартетом, відстаючи на два пункти та маючи гру в запасі. Виходячи з міркувань турнірної стратегії, всі три виїзні нічиї в Москві могли вважатися виконанням завдання.
■ 27 травня. «Динамо» Москва - «ДИНАМО» Київ 1:1 (Гершкович, 39 - Матвієнко, 4).
■ 31 травня. «Локомотив» Москва - «ДИНАМО» Київ 0:0.
■ 5 червня. «ДИНАМО» Київ – ЦСКА Москва 4:0 (Блохін, 47, 76, Слободян, 61, Бережний, 72).
■ 10 червня. «Торпедо» Москва - «ДИНАМО» Київ 1:1 (Хлопотнов, 17 - Блохін, 75).
■ 14 червня. «ДИНАМО» Київ – «Шахтар» Донецьк 2:0 (Коньков, 28, Веремєєв, 43). Вилучення: Горбунов («Шахтар», з лави запасних).
Гірники вельми впевнено почували себе у групі претендентів на нагороди, і лише зайва «схильність» до нічийних підсумків не дозволила їм зайняти на фініші призове місце. Досить сказати, що у 17-ти матчах, зіграних «Шахтарем» у період з 5 липня по 6 листопада, підопічні Володимира Салькова підписали мирову 14 разів! Восьмиматчева нічийна серія на фініші так і залишилася всесоюзним рекордом.
Миролюбством вирізнявся і «Зеніт». Із 10-ти своїх матчів, що передували візиту ленінградців до Києва, вісім принесли нічийні результати! Кияни цю статистику не втратили можливість підкоригувати, вперше зі старту піднявшись на четверте місце. Щоправда, потім і підопічні Лобановського зробили свій внесок у «нічийність» 40-го чемпіонату Союзу. Втім, виїзди до Баку та Алма-Ати (тим паче спарені) рідко для когось були легкими, і два очки цілком могли вважатися здобутком. Незважаючи навіть на те, що обидва рази гості з Києва вели у рахунку.
А от кубкова поразка від московських одноклубників виглядала й справді якоюсь алогічною. Зрозуміло, що у турнірі на виліт не піти гра у конкретному матчі може у будь-якої команди. Але поступитися з рахунком 0:3 було схоже на холодний душ. Лише вдруге у сезоні (і востаннє) кияни пропустили в одному поєдинку більше одного м'яча. Перший випадок було відзначено у дюссельдорфській зустрічі Кубка чемпіонів із «Боруссією», де також було зафіксовано одну з чотирьох поразок сезону-1977. Одна поразка «Динамо» назавжди залишиться рекордом для чемпіонату, який проходив у форматі 16-ти команд.
У світлі наступних турнірних подій союзної першості кубковий струс відслужив підопічним Лобановського хорошу службу. Але перш ніж вирватися в лідери марафону, їм довелося вислухати порцію критики за програний спринт. Так, оглядач тижневика «Футбол–Хокей» Валерій Винокуров визнав, що кияни спробували відстояти нічию, фактично відрядивши в оборону всіх польових гравців.
«Якщо не знати, що це матч кубковий – гра без нічиєї, то можна було подумати, що знову гості розраховують лише на очко, – писав репортер. – Ніхто б не повірив, що у них у складі три форварди, бо Блохін і Слободян, та й Онищенко старанно займалися лише оборонними обов'язками. Втім, так само, як і всі інші гості... Нелегко подолати подвійну заслінку, яку створили десять висококваліфікованих майстрів».
На думку журналіста, москвичі виграли заслужено, зламавши «бетон» опонента. Кияни так і не змогли зняти «оборонний мундир».
«Так, різні можна обирати шляхи до перемоги у матчі, в якому не може бути нічиєї, – резюмував автор. – І кожен знаходить те, що шукає. Одні шукають цей шлях в атаці, інші, як стало модним говорити, «від оборони»... Спираючись на результат одного, нехай навіть показового матчу, чи можна протиставляти різний підхід до гри різних клубів? Так ось: останні три сезони одноклубники зустрічалися шість разів, у москвичів чотири перемоги при одній нічиїй і одній поразці. У цих матчах кияни забили москвичам лише один гол із гри (і ще два з пенальті), це зробив ударом метрів із 18-ти захисник Матвієнко. А москвичі забили киянам вісім голів і всі з гри».
Товариш Винокуров свої висновки заснував, на жаль, на не зовсім повній інформації. Вирвав їх із контексту. У досліджений ним період київське «Динамо» стало переможцем повноцінного чемпіонату і здобуло два європейські трофеї, московське, не несучи такого навантаження на міжнародних фронтах, виграло усічену весняну першість 1976-го, ту саму, в якій Київ брав участь дублем.
Лобановський із розумінням ставився до нерозуміння деякими учасниками футбольних процесів відмінності у стратегії та тактиці проходження турнірної дистанції. Про це він напише у книзі «Нескінченний матч».
«У 1974, якщо не помиляюся, році нам висували претензії: чому ви не виграли у кишинівського «Ністру», як ви могли програти такій команді? Ганьба! Але ми не ставили перед собою локальної мети – виграти саме у «Ністру». Завдання наше в тому сезоні було дещо іншим – перемогти у чемпіонаті та Кубку СРСР. До чого тут «Ністру»? Кишинівці були одним із численних наших суперників, їм вдалося винятково добре підготуватися до матчу з київським «Динамо» – наддратівник! - і виграти 1:0. Потім, щоправда, коли все закінчилося, з'ясувалося, що ми зі своїм загальним завданням впоралися, а «Ністру», вирішивши локальне, вирушило до першої ліги, маючи в активі перемогу «аж над самим чемпіоном».
Вже найближчі матчі це сповна підтвердили. Але, перш ніж подолати екватор літа та чемпіонату, вважаємо не зайвим відволіктися на ще одну подію, яка сталася того ж самого «чорного» для «Динамо» кубкового дня. У першому юнацькому чемпіонаті світу, що проходив у Тунісі, перемогла збірна СРСР, обидва голи якої у фіналі проти Мексики забив київський динамівець Володимир Безсонов. Основний час принесе нічию 2:2, а в серії пенальті гору візьмуть підопічні Сергія Мосягіна. Серед них, крім Безсонова (на фото вище стоїть крайній ліворуч), визнаного найкращим на тому турнірі, буде його одноклубник Сергій Балтача (сидить по центру), а капітанську пов'язку носитиме Андрій Баль із львівських «Карпат» (сидить другий ліворуч). Лише за кілька років без цієї трійці просто неможливо буде уявити київське «Динамо», а Безсонов свою першу дорослу золоту медаль отримає вже восени.
■ 22 червня. «ДИНАМО» Київ - «Зеніт» Ленінград 2:0 (Блохін, 24, Буряк, 26, з пенальті).
■ 1 липня. «Нефтчі» Баку - «ДИНАМО» Київ 1:1 (Рахманов, 62, з пенальті - Слободян, 26).
■ 5 липня. «Кайрат» Алма-Ата - «ДИНАМО» Київ 1:1 (Новіков, 83 - Мунтян, 77).
■ 14 липня. «ДИНАМО» Київ – «Арарат» Єреван 3:0 (Блохін, 16, Онищенко, 51, Бережний, 88).
■ 18 липня. «ДИНАМО» Київ – «Динамо» Тбілісі 2:0 (Блохін, 17, 85). ДК: Юрковський, Коньков, Матвієнко, Фоменко, Лозинський, Трошкін, Мунтян (Решко, 46), Бережний, Буряк (Слободян, 76), Веремєєв, Блохін.
■ 23 липня. «Крилья Совєтов» Куйбишев – «ДИНАМО» Київ 0:1 (Коньков, 23).
Завершувати першу половину чемпіонату киянам довелося домашніми зустрічами з «Араратом» та тбіліським «Динамо». Єреванці, які значно омолодили склад, дуже жваво розпочали сезон. Однак до столиці України вони прибули у ролі середняка і в дуелі з фаворитом виглядали непереконливо.
«У матчі з «Араратом» ми побачили київську команду такою, якою звикли бачити її останніми роками, – енергійною, винахідливою, повною ігрового оптимізму, – захоплено писав у звіті для «Радянського спорту» екс-форвард київського колективу Віталій Хмельницький. – Граючи у своєму улюбленому рваному темпі, динамівці то заколисували пильність суперників, то раптовими вибухами наступальної активності на різних ділянках поля вносили до їхніх лав розгубленість».
У чудовому тонусі підійшла команда Лобановського до дуелі з тбіліськими одноклубниками, яка стала битвою двох лідерів першості.
«Нодар Ахалкаці, який прийняв у 1976 році тбіліське «Динамо», мав вирішити низку складних завдань, і, перш за все, створити з індивідуально сильних футболістів боєздатну команду, осучаснити її гру, не порушивши при цьому національний колорит – артистизм, темперамент, імпровізацію, неймовірну тягу до чужих воріт усіх гравців (крім воротаря) та багато іншого. Надзавдання полягало в тому, щоб футболістів, які люблять і вміють грати, змусити ще й працювати, що грузинські та й взагалі південні команди робити не любили, – характеризував суперника киян літописець радянського футболу Аксель Вартанян. - Але судячи з того, як тбіліські футболісти, у тому числі й нападники, при втраті м'яча відразу вступали в боротьбу, відходили на свою половину поля, а за необхідності і до власних воріт, тренер із поставленим завданням впорався. І результат довго чекати на себе не змусив. Вже у перший рік співпраці з новим тренером тбілісці двічі здобули бронзові нагороди та вперше виграли Кубок.
Перед новим сезоном грузинську команду відносили вже до безперечних фаворитів. Так воно і сталося. Тбілісці почували себе досить впевнено не лише вдома, а й у гостях, не фальшивили, не тулилися до своїх воріт, якщо тільки суперник їх до цього не примушував, і глядачі у всіх містах із задоволенням відвідували матчі за їх участю».
І справді, 72 тисячі глядачів, які зібралися на трибунах київського Центрального стадіону, залишилися задоволені запропонованою їм виставою. Тим паче, що перемогу в ньому святкували їхні улюбленці, які очолили турнірні перегони!
Спочатку гості ні в чому не поступалися господарям, а за хвилину до перерви могли навіть зрівняти відкритий Олегом Блохіним рахунок. Але після удару Давида Кіпіані (того року його буде визнано найкращим гравцем СРСР) м'яч із порожніх воріт виніс Володимир Трошкін. Мабуть, це був єдиний реальний момент, створений тбілісцями. Блохін же (на фото вище атакує ворота суперників у тому матчі) відзначився ще раз, дальнім ударом зі штрафного запустивши м'яч повз «стінку».
Підсумки першого кола на сторінках тижневика «Футбол-Хокей» було довірено підбити В'ячеславу Соловйову. Тренер, який привів київське «Динамо» до найпершого чемпіонства, міркував, зокрема, про те, що у радянському футболі... немає команд високого класу. За винятком команди, яку очолює Валерій Лобановський. Якій, проте, від досвідченого наставника теж дісталося.
«Це, безперечно, класна команда. Перед нею завжди стоять важливі турнірні завдання, причому у всіх турнірах, чи то в чемпіонаті, чи Кубку країни, чи в європейських кубках. Отже, вирішуючи свої завдання, борючись за найбільші призи, київські динамівці при цьому не думають про видовищність гри, не сприяють пропаганді красивого футболу. Так, вони безперечні лідери. Але вони мають бути лідерами не лише за очками, а й за грою, за передовими ігровими ідеями. Вони повинні вести за собою решту. Вони мають грати та приносити задоволення глядачам у всіх містах, де вони виступають, а не лише на своєму полі у Києві. За тими ж матчами першого кола, які я бачив, можу зробити лише один висновок, що київське «Динамо» не вдосконалює те, що виправдало себе 1975 року».
Згадуючи те, в якому стилі підопічні Соловйова виграли золото в 1961 році, мимоволі засумніваєшся, що думку, викладену на сторінках популярного видання, йому не нав'язали. Хоч як би там було, ті з шанувальників киян, хто найкрасивішим у футболі вважав переможний рахунок на табло, кінець липня записали своїм улюбленцям в актив. Перед паузою в чемпіонаті вони ще більше зміцнили лідерські позиції, обігравши на класі «Крилья Совєтов». Тбілісці тим часом не змогли здолати «Зорю» і вже відставали на одне очко, маючи на гру більше.
■ 14 серпня. «Чорноморець» Одеса - «ДИНАМО» Київ 1:1 (Шевченко, 24 - Блохін, 78).
■ 17 серпня. «Дніпро» Дніпропетровськ - «ДИНАМО» Київ 1:0 (Куцев, 86).
■ 21 серпня. «ДИНАМО» Київ – «Чорноморець» Одеса 8:0 (Онищенко, 11, 45, Веремєєв, 34, Колотов, 54, Бережний, 61, Блохін, 74, з пенальті, 85, Слободян, 88). ДК: Юрковський, Коньков, Матвієнко, Фоменко, Лозинський, Бережний, Буряк, Онищенко (Слободян, 75), Колотов (Мунтян, 75), Веремєєв, Блохін.
■ 26 серпня. «Зоря» Ворошиловград - «ДИНАМО» Київ 1:1 (Ігнатенко, 15 - Блохін, 49).
■ 30 серпня. «Шахтар» Донецьк - «ДИНАМО» Київ 0:0.
Перенесений на серпень поєдинок другого туру проти «Чорноморця» лідери проводили за добу після повернення з іспанського бліц-турніру. Одесити виявилися непоступливими у рідних стінах, і гостям довелося проявляти характер. А ще через три дні кияни зазнали першої й єдиної своєї поразки в чемпіонаті, незадовго до кінця зустрічі пропустивши в Дніпропетровську. Ця осічка ненадовго відновила інтригу чемпіонських перегонів. Тбіліські динамівці якраз, здавалося, відмучилися зі своїм нічийним синдромом: втративши дорогоцінні очки у зустрічах із ЦСКА, московськими одноклубниками та «Зенітом», вони наче передали естафету головному конкуренту.
Здобувши у поєдинку з «Чорноморцем» найбільшу перемогу за час участі у чемпіонатах СРСР, кияни не скористалися шансом збільшити відрив. Надто вже непоступливими виявилися земляки з Ворошиловграда, Донецька та Львова, ставши співавторами другої триматчевої нічийної серії майбутнього чемпіона у його переможному сезоні.
Дозволивши «Карпатам», які займали на той момент передостаннє місце, зрівняти рахунок незадовго до фінального свистка поєдинку в Києві, підопічні Лобановського дозволили і тбілісцям знову наздогнати себе в таблиці. Проте вже наступного туру одноосібне лідерство знову повернулося до киян. Грузини раділи й очку, врятованому в принциповій дуелі з сусідами азербайджанцями, а головна команда України в останні десять хвилин довела свій вищий клас у грі з «Торпедо», який за кілька днів мав стартувати в розіграші Кубка чемпіонів.
У Кубку УЄФА виступали київські та тбіліські динамівці (на фото нижче зафіксовано момент зустрічі підопічних Лобановського із західнонімецьким «Айнтрахтом», який на той час називали «Ейнтрахтом»). Отже, їхні головні конкуренти у боротьбі за чемпіонський титул отримували якийсь гандикап. «Шахтар», «Локомотив», «Зеніт» та московське «Динамо» опинялися у більш комфортних умовах для підготовки до матчів та відновлення. І волею календаря киянам належало зіграти поспіль із трьома останніми колективами, перемежуючи матчі внутрішньої першості іграми в єврокубку та збірній СРСР!
«Ви уявляєте, що таке 7 матчів за 22 дні? – повертався до того відрізку сезону Валерій Лобановський у книзі «Нескінченний матч». – Спробую розшифрувати.
24 вересня – 15 жовтня: Москва – Київ – Гамбург – Брауншвейг – Гамбург – Київ – Москва – Амстердам – Роттердам – Амстердам – Париж – Ленінград – Київ. Це схема перельотів. Якщо вдома є карта, можете за бажання та наявності часу підрахувати, що це означає в кілометрах.
24 вересня - 15 жовтня: ЦСКА - "Ейнтрахт" - "Локомотив" - збірна Голландії - збірна Франції - "Зеніт" - "Динамо" (Москва).
24 вересня – 15 жовтня: 3–3–2–2–2–3. Кількість днів, відведена на перерву між матчами.
І, нарешті, 24 вересня – 15 жовтня: 1:0 – 0:0 – 3:0 – 0:0 – 0:0 – 1:1 – 0:0. Результати. В активі – шість очок з восьми можливих у чемпіонаті, впевнена гра та непоганий результат у матчах за збірну проти голландців та французів. У пасиві – нічия у Брауншвейзі, що коштувала подальшої боротьби у Кубку УЄФА.
Нарікаю? Боже збав. Просто констатую».
■ 3 вересня. «Карпати» Львів - «ДИНАМО» Київ 1:1 (Броварський, 82 - Безсонов, 48).
■ 10 вересня. «ДИНАМО» Київ - «Торпедо» Москва 3:1 (Буряк, 8, з пенальті, Колотов, 80, Блохін, 88 - Юрін, 20, з пенальті).
■ 24 вересня. ЦСКА Москва - «ДИНАМО» Київ 0:1 (Буряк, 74).
■ 2 жовтня. «ДИНАМО» Київ - «Локомотив» Москва 3:0 (Колотов, 32, Блохін, 53, 69).
■ 11 жовтня. «Зеніт» Ленінград - «ДИНАМО» Київ 1:1 (Клементьєв, 63 - Блохін, 38).
Не створивши собі особливих проблем у грі з ЦСКА, що бідував у тому сезоні, динамівці несподівано для багатьох легко розібралися і з «Локомотивом». Завдання-мінімум було успішно вирішено і у двох наступних матчах. При цьому, попри припущення деяких аналітиків, грати на нічию в поєдинку з московськими одноклубниками господарі не збиралися. Більше того, Лобановському, вочевидь, довелося утримувати своїх футболістів від намірів поквитатися з переслідувачами за кубкове фіаско. Судячи з одкровень Віктора Колотова, такі думки його та партнерів відвідували.
«Я розумію, звичайно, від киян чекають потужної гри в кожному матчі, чекають на ігри на перемогу, – зізнавався хавбек в одному з інтерв'ю після «сухої» суперечки. – І, якщо трапляється інакше, глядач має право почуватися розчарованим. Але іноді така гра просто не виходить. Наприклад, після великої поразки від московського «Динамо» у розіграші Кубка СРСР ми дуже хотіли перемогти цього суперника у Києві, коли грали матч чемпіонату. Команда діяла з великим підйомом на межі. А що вийшло? Нічия – 0:0. І хто більше «винен» у ще одній нічиїй – ми, які зробили все можливе для перемоги, чи москвичі, які знайшли найкращий тактичний план на цю гру і блискуче втілили його в життя? От і судіть!..»
Гра аж ніяк не пройшла без воріт. Шанси відзначитися мали Коньков та Веремєєв у киян, Козаченок та Максименков – у гостей. Тим не менш, київський репортер Г.Борисов у своєму звіті для «Радянського спорту» констатував: «Великого футболу, який очікувався, ми так і не побачили».
Хоча, виходячи з турнірної ситуації, «великий футбол», не виключено, якраз і полягав у вмінні суперників досягти своєї мети. Іноді футбольні матчі більше схожі на шахові партії. Якщо ж «гросмейстери», які суперничають, знають один одного давно і добре, очікування феєрії в їхньому протистоянні навряд чи виправдане.
Подібні розклади передували і матчу двох динамівських колективів у Тбілісі. За три тури до завершення першості кияни, які вирушили до столиці Грузії, випереджали господарів на чотири очки (38 проти 34, напередодні тбілісці поступилися в Москві торпедівцям), у наступному матчі команда Лобановського приймала вдома «Кайрат», так що йти на конкурента з відкритим забралом гості не планували.
Проте саме кияни спочатку володіли ініціативою. Використовуючи довгий пас, вони швидко долали середину поля, раз у раз підключаючи в атаки когось із гравців тилу, найчастіше Матвієнка. Але захисники та воротар тбілісців діяли без помилок, а найкращий серед них цього вечора Тамаз Костава надійно прикрив Олега Блохіна.
«Приблизно з 20-ї хвилини гра вирівнялася, тбілісці стали менше грішити в передачах і частіше турбувати Юрковського, біля воріт якого в час, що залишився до перерви, було подано чотири кутові, - читаємо у звіті «Радянського спорту» про той матч. – А на 39-й хвилині виник перший по-справжньому гострий момент. Випередивши Юрковського, Челебадзе головою перекинув через нього м'яч, удар відбила поперечина. Гуцаєв та Челебадзе одночасно кинулися на добивання. І... завадили один одному. А незабаром після перерви штанга ще раз врятувала гостей - Дараселія з кута воротарського майданчика не зумів вразити ціль».
Свого часу матч у Тбілісі зробив героєм чемпіонського сезону 1961 року воротаря київського «Динамо» Олега Макарова. Цього разу одним із головних винуватців успіху став голкіпер Віктор Юрковський (фото вище). Для ветерана команди Євгена Рудакова гра другого туру проти ворошиловградської «Зорі» стала останньою у кар'єрі. Вихованець сімферопольської «Таврії» Юрковський, який замінив його, додасть руки до рекордів надійності, встановлених чемпіоном у тому турнірі. До речі, він був не єдиним новачком основної обойми «Динамо». Крім Безсонова, ще двоє молодих виконавців проявили себе в дублі, який захищав честь клубу навесні експериментального 1976-го. До нового сезону і Олександр Бережний, і Володимир Лозинський підійшли вже підготовленими бійцями, заслуживши свої нагороди.
«Вони увійшли до основного складу впевнено та міцно, з власним «я», проте це «я» повністю відповідало потребам команди, її стилю гри та моральному устрою. Справа в тому, що у нас дублер готується не загалом, а саме так, як необхідно грати, коли настане його час замінити старшого товариша», – відгукувався про молодих партнерів по команді на сторінках тижневика «Футбол–Хокей» Віктор Колотов.
Капітан, який через травму пропустив значну частину сезону, все-таки сказав своє вагоме слово. Два голи Колотова (на фото нижче), забиті протягом двох хвилин матчу з «Кайратом», офіційно зробили київське «Динамо» чемпіоном СРСР. Олег Блохін, який за кілька хвилин до кінця зустрічі реалізував пенальті, застовпив за собою титул найкращого снайпера першості. Свою заслужену порцію оплесків отримали Мунтян і Трошкін, які востаннє з'явилися у формі «Динамо» перед київським глядачем.
«Кияни грали легко, винахідливо, як у свої найкращі дні, коли в них виходило рішуче все, що хотілося, – описував тріумф біло-синіх київський журналіст Михайло Михайлов. – Ця легкість – рідна сестра класності, вона завжди зачаровує глядача. І цього разу трибуни, яким передалася піднесеність нового чемпіона, раз у раз відгукувалися захопленим гулом. Коли ж Онищенко виконав слаломний рейд між гравцями «Кайрата» та провів третій гол, усі зрозуміли, що красивішої кінцівки у боротьбі за перше місце кияни вигадати не могли».
■ 15 жовтня. «ДИНАМО» Київ - «Динамо» Москва 0:0. ДК: Юрковський, Коньков, Матвієнко (Оніщенко, 59), Фоменко, Решко, Лозинський, Буряк, Бережний, Колотов, Безсонов (Веремєєв, 46), Блохін.
■ 23 жовтня. «ДИНАМО» Київ – «Нефтчі» Баку 2:0 (Веремєєв, 8, Слободян, 87).
■ 29 жовтня. «Динамо» Тбілісі - «ДИНАМО» Київ 0:0. ДК: Юрковський, Коньков, Матвієнко, Фоменко, Решко, Лозинський, Безсонов, Бережний (Буряк, 46), Колотов, Веремєєв, Блохін.
■ 6 листопада. «ДИНАМО» Київ – «Кайрат» Алма-Ата 4:0 (Колотов, 13, 14, Онищенко, 25, Блохін, 87, з пенальті). ДК: Юрковський, Коньков, Бережний, Фоменко, Безсонов (Мунтян, 67), Лозинський (Трошкін, 67), Буряк, Онищенко, Колотов, Веремєєв, Блохін.
■ 10 листопада. «Арарат» Єреван - «ДИНАМО» Київ 0:2 (Буряк, 67, Трошкін, 84).
На фініші сезону «Динамо» надало найвимогливішим критикам вагомі аргументи у вигляді цифр, з якими не посперечаєшся. Чемпіон здобув найбільшу кількість перемог (у тому числі і крупних – 6) і найменше програв, найчастіше забивав і рідше за інших пропускав. Команда здобула дев'ять із дванадцяти призів вітчизняного футболу, у тому числі й приз «Агресивного гостя» за найбільшу кількість очок на чужих полях (17 із 30 можливих). Десять осіб із чемпіонського складу були включені до числа 33 найкращих футболістів СРСР за підсумками сезону.
«Чергова перемога киян була закономірною, безперечною і за цифровими показниками, і за наявністю класних футболістів, і за грою, яку вони показували у найкращих своїх матчах, – наголошував на логічності перемоги Аксель Вартанян. – Футбол в Україні переживав пору розквіту та переконливо перемагав на всіх рівнях – і юнацькому, і дорослому. Відмінно була поставлена селекційна робота, і багато талановитих юнаків, які потрапили в поле зору тренерів, опинялися у найкращій команді республіки. Вибір був великий. Навіть вихід із ладу, короткочасний чи тривалий, таких майстрів, як Трошкін, Мунтян, Колотов, на грі команди та її силі не позначився. Одразу почали працювати Лозинський, Бережний, Безсонов…»
Що стосується збірної, то і тут київський клуб, що відзначив у тому році 50-річчя, був на передовій, протягом року делегувавши до національної команди найбільше гравців: Блохін і Коньков провели по 10 ігор, Буряк – 8, Трошкін – 5, Безсонов та Онищенко – по 4, Веремєєв – 3, Колотов та Матвієнко – по 2.
Чемпіонат СРСР-1977. Підсумкова таблиця
Чемпіони-1977
Воротар – Віктор ЮРКОВСЬКИЙ* (провів 28 матчів).
Захисники – Михайло ФОМЕНКО*** (28), Віктор МАТВІЄНКО**** (25 матчів, 2 голи), Стефан РЕШКО**** (22), Володимир ТРОШКІН**** (20–1), Володимир ЛОЗИНСЬКИЙ* (19).
Півзахисники – Анатолій КОНЬКОВ** (28–2), Олександр БЕРЕЖНИЙ* (27–3), Володимир ВЕРЕМЄЄВ**** (27–3), Леонід БУРЯК*** (26–5), Володимир МУНТЯН******* (16–2), Володимир БЕЗСОНОВ* (16–1), Віктор КОЛОТОВ**** (15–5).
Нападники – Олег БЛОХІН*** (29–17), Володимир ОНІЩЕНКО*** (21–5), Петро СЛОБОДЯН* (21–5).
Зірочки після прізвища означають кількість титулів у складі «Динамо».
Окрім цих футболістів, нагороджених золотими медалями, у чемпіонському сезоні «Динамо» виступали голкіпери Михайло МОСКАЛЕНКО (1) та Євген РУДАКОВ (1), захисники Сергій КУЗНЕЦОВ (7) та Валерій ЗУЄВ (1), півзахисники Юрій КОВАЛЬОВ (2) та Олександр ХАПСАЛІС (2).
Старший тренер – Валерій ЛОБАНОВСЬКИЙ, тренери – Анатолій ПУЗАЧ та Володимир ОНИСЬКО, старший тренер з виховної роботи – Михайло КОМАН.
Дмитро СОБКО, «Футбольний клуб»
