Дев'ята перемога «Динамо» у чемпіонаті СРСР стала чудовою відповіддю всім критикам, які продовжували вишукувати недоліки у грі найуспішнішої за попередні 15 років команди радянського футболу. Чемпіон, який вчетверте завоював золоті медалі під керівництвом Валерія Лобановського, став абсолютно найкращим за всіма основними турнірними показниками.
Захистити титул-1977 киянам не вдалося, однак і «срібло» наступного чемпіонату разом із завойованим кубком Союзу слід було заносити «біло-синім» до активу. Пішли досвідчені крайки Віктор Матвієнко та Володимир Трошкін, фактично поставив крапку в активній кар'єрі Володимир Мунтян, розпочалися характерні для зміни поколінь ігрові проблеми, проте Валерій Лобановський контролю над ситуацією не втрачав. Після двох третин дистанції вже списане з рахунків «Динамо» йшло сьомим, проте завдяки вражаючому спурту (18 очок із 20 можливих!) злетіло на другу позицію та навіть змусило нервувати майбутніх чемпіонів – тбіліських одноклубників.
1979-го продовжилося оновлення командного механізму. Переслідувані травмами, повісили бутси на цвях обидва основні центрбеки – Михайло Фоменко та Стефан Решко, завершив виступи форвард Володимир Онищенко, але й це не змусило киян знизити планку. Боротьбу за «золото» – зі «Спартаком» та «Шахтарем» – вони вели до самого фінішу, не вдався «Динамо» лише останній акорд. Перемоги у двох завершальних турах гарантували б підопічним Лобановського чемпіонство, однак і в Тбілісі, і в Алма-Аті вони поступилися з однаковим рахунком – 0:1.
Московська преса не приховувала свого задоволення осічкою Києва та впивалася тим, що восьмиразовий чемпіон фінішував не лише за московським, а й за донецькими клубами. Швидкість, з якою динамівці набирали титули, їхня лякаюча стабільність не давала столиці спати спокійно. Тому і припечатати Лобановського в центральній пресі не вважалося соромним - швидше, цілком природним. І якщо тим же гірникам ЗМІ віддавали належне за характер та азарт, то «Динамо» вкотре ганьбили за його прихильність до раціонального, «нудного» футболу.
Підсумки чемпіонату-1979 в Управлінні футболу СРСР навіть визнали достатньою підставою, щоб вказати Києву на його місце. Недарма, мовляв, ми вас весь час лаємо!
«Дивною виглядає позиція тренерів київського «Динамо», які з незбагненною завзятістю намагаються втиснути футбол у вузькі рамки усіляких «моделей». Тим самим вони позбавляють гравців самостійності, можливості творити на полі, розкрити свої індивідуальні можливості. А звідси – безкрила гра сильної команди», – у такі міркування на сторінках «Комсомольської правди» пускався у грудні 1979-го новоспечений начальник радянського футболу В'ячеслав Колосков. Той самий, який за чотири роки показово голосно звільнить Лобановського зі збірної, а ще через три вмовлятиме тренера повернутися та врятувати її репутацію…
Тренерський штаб «Динамо». Зліва – Валерій ЛОБАНОВСЬКИЙ, Михайло КОМАН та Анатолій ПУЗАЧ
Динамівський керманич від обраного курсу відступати не збирався – ні пізніше, ні тоді, після бронзового фінішу. Він продовжував будувати нову команду, яка своїми результатами і мала довести його правоту. Від зоряного складу середини 1970-х, по суті, залишився лише атакуючий кулак – творці Леонід Буряк із Володимиром Веремєєвим, наконечник Олег Блохін. Плюс – Анатолій Коньков, здатний зацементувати центр оборони та «випалити» центральне коло. Як міг, допомагав колективу і Віктор Колотов, проте надрив зв'язок коліна, який ледь не поставив хрест на кар'єрі півзахисника 1977-го та спричинив низку нових травм, дедалі частіше залишав колись двожильного капітана поза заявкою.
Водночас у «Динамо» виросла, змужніла обойма молодих, голодних виконавців, які у перспективі мали всі шанси гідно замінити заслужених майстрів.
Екс-одесит Юрій Роменський 1979-го хвацько витіснив із воріт Віктора Юрковського, який раніше прийшов на зміну легендарному голкіперу Євгену Рудакову. На правій брівці оборони закріпився настирливий і непоступливий Володимир Лозинський - зі своїх вихованців. У розпорядженні Лобановського також перебували одразу четверо переможців чемпіонату світу-1977 (U-20) – захисники Сергій Балтача, Віктор Каплун, Олександр Сопко та універсальний хавбек Володимир Безсонов. Останній у свої 23 вже мав за плечима з два десятки матчів у складі національної команди, вважався зіркою союзної першості, і, напевно, не випадково напередодні старту сезону партнери по «Динамо» наділили його капітанськими повноваженнями.
1979-го з Ворошиловграда прийшов чіпкий і витривалий центрбек Сергій Журавльов, а з Дніпропетровська – лівий захисник Анатолій Дем'яненко. Цього довелося вмовляти довго, зате перебравшись до Києва, 20-річний хлопець заграв так, що відразу був включений до списку 33 найкращих.
Напередодні чемпіонату-1980 Лобановський зробив лише одне вагоме придбання – на допомогу Блохіну та менш досвідченому, але вибуховому та спритному Олександру Хапсалісу було запрошено з Кіровограда технічного форварда Вадима Євтушенка. І невдовзі стало зрозуміло, що, як і у випадку з Дем'яненком, динамівські селекціонери потрапили до самої точки.
Наближення домашньої літньої Олімпіади вимагало від футбольних чоловіків особливої стратегії та особливого плану на наступний рік – було вирішено, зокрема, що на час Ігор у липні чемпіонат візьме паузу. А ще до старту турніру національна збірна, яка фактично і була олімпійською, провела два збори – у січні навантажувалась у московських манежах, а у лютому вирушила на південь та зіграла цілу серію спарингів із італійськими клубами. На відміну від минулих років, «Динамо» там було представлене лише одним виконавцем – універсалом Безсоновим. Готував збірну тренер «Спартака» Костянтин Бєсков, який мав особливі погляди на футбол і логічно ставив на своїх підопічних.
Вже другий рік поспіль діяло ноу-хау від федерації футболу країни – старт чемпіонату передувало проведення групової стадії розіграшу національного кубка. Учасники ділилися на вісім зон по 6 клубів у кожній і з'ясовували стосунки за круговою системою в одному з базових міст. Прикріплене до Ужгорода «Динамо» з видимими проблемами не зіткнулося, по черзі здолавши кишинівський «Ністру» (3:1), івано-франківський «Спартак» (2:0), дніпропетровський «Дніпро» (3:0), московський «Локомотив» (4:0) та львівські «Карпати» (1:0). Там же, на Закарпатті, Київ подолав бар'єри 1/8 та 1/4 фіналу, почергово впоравшись із «Кайратом» (2:0) та московським «Динамо» (2:0). Проміжне завдання було вирішено, а півфінальний поєдинок із тбілісцями очікувався лише у травні – настав час переключатися на чемпіонат.
Втім, київській команді довелося підзатриматись в Ужгороді та провести тут дві найближчі домашні зустрічі. Квітень видався холодним і сирим, і за цих умов було вирішено поберегти газон рідної динамівської арени. На Республіканський же стадіон, що готувався до Олімпіади, «біло-синім» належало повернутися тільки в серпні.
3 квітня. Ужгород. «Динамо» - ЦСКА 3:0. Кияни перед стартовим матчем чемпіонату
Першим суперником динамівців став московський ЦСКА, ведений давнім другом і соратником Лобановського – Олегом Базилевичем. Армійці навіть спробували взяти Київ його ж зброєю – пресингом по всьому полю, проте особливою злагодженістю дії номінальних гостей не вирізнялися та суттєвих дивідендів не приносили. «Динамо» легко вирішило цей ребус, відправивши у ворота Володимира Астаповського три «сухі» м'ячі. Особливо гарним був другий, який став дебютним у вищій лізі для Олександра Бойка, фактурного виконавця, який останні три роки виступав виключно за дубль. Витонченій скидці Буряка та могутньому удару з-за меж штрафного передував своєчасний і несподіваний для захисників ривок із глибини - виглядало все дуже ефектно.
Набагато складніше довелося з «Зенітом» через чотири дні. Нерозторопність Сергія Журавльова обернулася для киян двома пропущеними м'ячами, і хоча відігратися вдалося досить швидко, номінальні господарі мали всі підстави радіти очку, здобутому в непростій боротьбі. Команда Юрія Морозова - ще одного однодумця Лобановського - того року грала пристойно та в результаті заслужено опинилася серед призерів чемпіонату.
З вогню та в полум'я. Після важкого поля ужгородського «Авангарду» на «біло-синіх» чекали задуха та жорстке покриття московського манежу, де календар наказував зустрітися з місцевими одноклубниками та торпедівцями. Вдало завершити динамівське дербі підопічним Лобановського завадили як власне марнотратство, так і помилка арбітра Ельдара Азім-Заде, котрий зарахував переможний гол Андрія Якубика, забитий, за твердженнями очевидців, із чистого офсайду. Все могло б скластися інакше, не проґав Олег Блохін кілька чудових моментів за рахунку 0:0. Зокрема той, який створив для нього Євтушенко, котрий вперше з'явився в «старті».
■ 3 квітня. «ДИНАМО» Київ – ЦСКА Москва 3:0 (Буряк, 4, Бойко, 49, Веремєєв, 88). ДК: Роменський, Лозинський, Коньков, Журавльов, Дем'яненко, Бойко (Сопко, 88), Безсонов, Буряк, Веремєєв, Хапсаліс (Євтушенко, 86), Блохін.
■ 7 квітня. «ДИНАМО» Київ – «Зеніт» Ленінград 2:2 (Безсонов, 54, Блохін, 62 – Герасимов, 45, 53).
■ 13 квітня. «Динамо» Москва – «ДИНАМО» Київ 1:0 (Якубик, 40).
■ 17 квітня. «Торпедо» Москва – «ДИНАМО» Київ 1:2 (Петренко, 21 – Веремєєв, 16, Євтушенко, 18).
На думку журналістів, саме екс-форвард «Зірки» був найкращим серед киян у московській спарці. Євтушенко вийшов на поле з перших хвилин і в наступній грі, вперше відзначившись у вищому дивізіоні та принісши своїй команді бажані два очки – 2:1. Як зазначав згодом Лобановський, швидкій адаптації новачка посприяв його земляк – кіровоградець Володимир Веремєєв, який відразу взяв шефство над молодим партнером. В результаті той у своєму першому ж сезоні зіграв 31 матч за основний склад, забив 7 м'ячів і навіть дебютував у збірній!
За місце у передній лінії Євтушенко конкурував із ровесником Хапсалісом. Обидва діяли в подібній манері, і не випадково тренер рідко залишав у грі їх двох, зазвичай віддаючи перевагу заміні «по позиції». Інша річ – Блохін, якого Лобановський цінував, якому довіряв і якого випускав навіть тоді, коли топ-бомбардир перебував не у найкращих кондиціях. Так, сезон-1979, на думку Олега, вийшов для нього провальним, незважаючи на 17 забитих м'ячів. Того року через травми Блохін грав незвично мало, нерівно та часом залишав поле під свист трибун. Згадував, що не отримував від футболу звичного задоволення та в глибині душі навіть думав про закінчення кар'єри. Своєрідним струсом для нападника стало знайомство з Іриною Дерюгіною – дворазовою чемпіонкою світу з художньої гімнастики. Саме вона змусила футболіста знову повірити в себе, надихнула на нові подвиги та наприкінці 1980-го, який Олег провів значно впевненіше, стала його дружиною.
29 листопада. Весілля Олега БЛОХІНА та Ірини ДЕРЮГІНОЇ
…На власні очі насолодитися грою своїх улюбленців у 43-му чемпіонаті київські вболівальники змогли лише 22 квітня, до відмови забивши трибуни затишного, але все-таки тісного – особливо на ті часи – стадіону «Динамо» на зустрічі з «Локомотивом». Очікування публіки господарі виправдали, матеріалізувавши свою солідну перевагу в голи Буряка та Блохіна. Після цього на вершині таблиці сформувався цікавий квартет – суцільно динамівські команди, хоча Київ за рахунок додаткових показників все ж таки утримував перший рядок. Щодо чинного чемпіона – «Спартака», то він, задовольнившись нічиєю в Баку, відстав від біло-синьої групи на одне очко, проте, як і раніше, вважався основним претендентом на «золото».
Квітень видався досить клопітким для молодої київської порослі. Відразу п'ятеро її представників – Журавльов, Хапсаліс, Каплун, Дем'яненко та Балтача – були задіяні у молодіжній збірній, яка прокладала шлях до фіналу континентальної першості, що тоді розігрувалася за кубковою системою. Тренер Валентин Ніколаєв дедалі більше орієнтувався на українських хлопців, і недарма у його команді, окрім динамівців, регулярно грали львів'яни Андрій Баль, Ярослав Думанський та Юрій Суслопаров, гірники Віктор Чанов та Анатолій Раденко. Радянська «молодіжка» протягом місяця прибрала з дороги італійців (3:1; 1:0), югославів (3:0; 1:0) та отримала право зіграти у титульній дуелі зі збірною НДР.
Підопічні Лобановського, які брали участь у єврокампанії, фізично були готові відмінно та після повернення зі збірної могли спокійнісінько відбігати 90 хвилин у чемпіонаті країни. Журавльов, наприклад, з 2 квітня до 3 травня провів вісім повноцінних матчів.
Тим часом продовжити переможну серію динамівцям не вдалося. Грати в Алма-Аті завжди було непростим, і зустріч шостого туру не стала винятком. «Кайрат» діяв агресивно, наполегливо, і поступаючись 1:2, буквально замкнув гостей на половині поля. Тривала облога увінчалася голом Євстафія Пехлеваніді перед фінальним свистком, і мабуть, кожна зі сторін була задоволена завойованим очком.
■ 22 квітня. «ДИНАМО» Київ - «Локомотив» Москва 2:0 (Буряк, 23, Блохін, 77).
■ 3 травня. «Кайрат» Алма-Ата - «ДИНАМО» Київ 2:2 (Гладилін, 32, з пенальті, Пехлеваніді, 89 - Блохін, 10, Безсонов, 36).
За тиждень у Львові «біло-сині» знову пропустили два м'ячі, проте самі зуміли забити чотири та зняли всі питання про переможця на початку другого тайму. Втім, той результат більшою мірою свідчив про слабкість «Карпат», які тільки-но підвищилися в класі і тепер безуспішно намагалися закріпитися в елітному дивізіоні.
11 травня. «Карпати» - «Динамо» 2:4. Боротьбу за м'яч веде Володимир БЕЗСОНОВ (праворуч)
Київ же тепер зосередився на підготовці до справжнього складного випробування – виїзної битви зі «Спартаком», який наздогнав конкурента і тепер мріяв про одноосібне лідерство.
За перебігом дійства з трибун «Лужників» спостерігала 51 тисяча вболівальників і ця цифра була б принаймні в півтора рази більшою, якби не дощ, який зарядив ще вдень і продовжував лити протягом усього матчу. Незважаючи на в'язкий газон, гра вийшла напруженою та змістовною. Долю ж протистояння вирішив нестандартний пас п'ятою Олександра Сорокіна, який залишив не при справах київських захисників і дозволив Юрію Гаврилову переграти тезку Роменського.
По суті, єдиний ляп динамівської оборони, що здорово попрацювала, призвів до поразки гостей, хоча в цілому ті виглядали цікавіше та не безпідставно розраховували на протилежний результат.
«Як не дивно, кияни виглядали сильнішими, – констатував на сторінках «Футбол-Хокей» москвич Олександр Севідов, який свого часу три роки тренував «Динамо». - Вони застосовували суворий пресинг на всій своїй половині поля. Вони перевершували суперників в атлетизмі, були жорсткішими в єдиноборствах, більше і активніше рухалися, багато пересувалися по полю. Тобто, повторюю, здавалося, що вони сильніші. Але, очевидно, у футболі бути сильнішими та бути кращими – не одне й те саме».
■ 11 травня. «Карпати» Львів – «ДИНАМО» Київ 2:4 (Баль, 20, Броварський, 54 – Євтушенко, 15, 42, Блохін, 34, Веремєєв, 49).
■ 16 травня. «Спартак» Москва - «ДИНАМО» Київ 1:0 (Гаврилов, 35). ДК: Роменський, Лозинський, Журавльов, Коньков, Дем'яненко, Каплун, Безсонов, Буряк (Балтача, 70), Веремєєв, Євтушенко (Хапсаліс, 58), Блохін.
■ 27 травня. «ДИНАМО» Київ - «Нефтчі» Баку 2:0 (Каплун, 22, Буряк, 58).
Після поразки в столиці «Динамо» відкотилося на третє місце, не тільки відпустивши «Спартак», а й поступившись другим рядком тбіліським одноклубникам. Для роботи над помилками тренерський штаб мав 11 днів – саме стільки тривала пауза в чемпіонаті. За цей час олімпійська збірна з Безсоновим у складі провела спаринг із французами (1:0), а «молодіжка» у фінальному поєдинку-відповіді континентальної першості таки дотиснула команду НДР, яку привіз до Радянського Союзу майбутній тренер «Дніпра» Бернд Штанге. Після 0:0 у Ростоку гра на московському стадіоні «Динамо» видалася обопільно гострою та вкрай нервовою, проте господарі, за яких зіграли п'ятеро киян, зуміли зберегти свої ворота на замку та витягли щасливий квиток завдяки голу карпатівця Суслопарова.
21 травня. СРСР - НДР 1:0. Віктор КАПЛУН із головним призом ЧЄ-1980 (U-21). На загальному знімку у верхньому ряду він же (3-й ліворуч), Сергій ЖУРАВЛЬОВ (7-й ліворуч). У нижньому ряду – Анатолій ДЕМ'ЯНЕНКО (2-й), Сергій БАЛТАЧА (3-й) та Олександр ХАПСАЛІС (6-й ліворуч).
Трофей із рук представника УЄФА прийняв капітан збірної СРСР Віктор Каплун і він менш ніж за тиждень забив свій перший гол у чемпіонаті країни, відкривши рахунок у домашній зустрічі з «Нефтчі». Героєм її став Леонід Буряк, який загалом проводив дуже сильний сезон. Динамівський диспетчер спочатку вдало асистував партнеру, а потім забив і сам, розігравши чудову комбінацію з Блохіним і замкнувши головою простріл свого товариша.
До речі, журналісти стверджували, що рахунок 2:0 не відображав колосальної переваги, яку мали «біло-сині». У одного Блохіна, мовляв, було як мінімум чотири чудові можливості забити. І через три дні, у кубковій битві з тбіліськими одноклубниками, реалізація у динамівців знову шкутильгала на обидві ноги, проте тепер вона мала значно серйозніші наслідки, бо коштувала команді Лобановського участі у фіналі.
У грузинській столиці Київ мав усе вирішувати ще до перерви. Отар Габелія кидався у воротах як білка в колесі, Блохін із вигідної позиції струсив поперечину і лише Вадиму Євтушенку вдався результативний удар. Цього виявилося замало. У другому таймі господарі, які мали підтримку 75 тисяч глядачів, перевтілилися, додали у швидкості та агресії, оперативно відновили рівновагу, а наприкінці і вирвали перемогу – 2:1. Її тбілісцям приніс Віталій Дарселія – через рік саме його удар дозволить підопічним Нодара Ахалкаці святкувати успіх у фіналі Кубка кубків.
Тим часом, поразка в Тбілісі надала опонентам «Динамо» новий привід повернутися до розмови про відсутність у його грі емоцій і завзяття...
«Кияни відрізняють уміння чергувати високий темп із паузами розіграшу м'яча. На жаль, паузи все ще переважають над темпом, розіграші м'яча над швидкісними атаками, спокій над темпераментом, – нарікав на сторінках журналу «Футбол-Хокей» Микола Глєбов. - Справді, у футбол не можна грати лише за рахунок холодного розрахунку, без настрою та позитивних емоцій. Солідність, статечність Конькова, Веремєєва, Буряка непомітно запозичують обдаровані молоді гравці Безсонов, Журавльов, Балтача, Дем'яненко. Лише в одного Блохіна штиль чергується із бурями. Як йому бракує вибухового, задерикуватого помічника, такого, яким був Онищенко!
У команди свій напрямок, свій характер. Продовжуються пошуки вдосконалення складу та гри. Нехай будуть розважливість і приховані, невидимі вольові зусилля. Але справді, часом хочеться побачити у грі цієї сильної команди і відкритий спортивний азарт!»
Лобановський до подібних «претензій» звик і вважав за краще не витрачати час на непотрібну полеміку. Свою відповідь він сформулював набагато пізніше – у книзі «Нескінченний матч»:
«Не хочу бути хибно сприйнятим: і я, і всякий інший тренер мріє про гарну гру та гарні перемоги, і разом із клубом я зазнав такого щастя. Але зводити принцип «гарної гри» в самоціль означало б свідомо відкидати наш футбол із позицій, на яких він перебуває. Якщо я скажу: не зневажте, дорогі друзі, у фіналі чемпіонату Європи якщо ми і програємо, зате у всіх випадках покажемо красивий футбол – чи зрозуміють мене? Чи вибачать таку установку на гру? Ні, і я, і мої колеги зобов'язані здобути перемогу, а справжня боротьба, боротьба до останнього стане і справжнім видовищем!»
