Зачарувавши світ своїм «футболом XXI століття», завоювавши Кубок кубків та повним складом взявши участь у чемпіонаті світу, підопічні Валерія Лобановського з успіхом подолали й марафонську дистанцію союзної першості, вперше перемігши в ньому в останньому поєдинку та вирвавшись у лідери за кількістю чемпіонських титулів.
На відміну від минулорічних, дуже плутаних, передстартових розкладів сезон мексиканського чемпіонату світу на радянських футбольних полях, здавалося, навряд чи передбачав гучні несподіванки. На початку 1985-го в очах рябило від чемпіонів-одноденок – мінське «Динамо», дніпропетровський «Дніпро» та ленінградський «Зеніт», змінюючи один одного на вершині, відсвяткували завоювання перших у своїй історії чемпіонських титулів, втиснувшись у когорту фаворитів першості. Київське «Динамо» знову увірвалося туди, якістю гри та результатами протягом практично всього року давши зрозуміти, що передові рубежі повернуті всерйоз та надовго.
Команда Валерія Лобановського мала цікавий і насичений сезон, проте ніхто не міг уявити, наскільки неординарним і складним він виявиться. До футбольних битв на кількох внутрішніх фронтах та в рамках єврокубків додалася ще й абсолютна відповідальність за результати головної команди країни.
Втім, задовго до доленосних травневих подій зайнятість киян у складах різних збірних СРСР змусила тренерський штаб «Динамо» всерйоз поламати голову над версткою та зведенням планів підготовки клубу, якому жереб визначив у березневі суперники по чвертьфіналу Кубка кубків віденський «Рапід». Семеро гравців - Михайлов, Блохін, Безсонов, Дем'яненко, Балтача, Заваров і Кузнєцов - фактично відразу після виходу з відпустки відбули до розташування першої збірної, яка вирушала після збору в турне Іспанією, а потім, після невеликої перерви - Мексикою. Ще п'ятеро – Баль, Євтушенко, Бєланов, Рац, Яремчук – полетіли зі збірною клубів на турнір до Індії.
«Перші два місяці підготовки до сезону відіграють вирішальну роль, – ділився наставник «Динамо» думками з кореспондентом «Радянського спорту». – Саме в цей час закладається якісний фундамент індивідуальної та особливо колективної гри. Звичайно, ті, хто включений до збірної, не сидітимуть у цей час склавши руки. Вони гратимуть і тренуватимуться, але цілком ясно, що після їх повернення до команди пройде якийсь час, поки вони знову зможуть повністю вписатися у звичний ігровий почерк колективу...»
З виконавців основної обойми у розпорядженні динамівських тренерів залишилися лише Чанов, Яковенко, Євсєєв, Олефіренко, Михайличенко та Каратаєв. На майбутній сезон на них покладалася особлива місія. Адже згідно з регламентом чемпіонату Союзу на час мундіалю у внутрішніх змаганнях не планувалася перерва. Компенсацією колективам, які відправили до збірної двох і більше своїх повпредів, стали, на думку чиновників, можливість проводити три заміни замість двох і «гнучкість» щодо ліміту, що все ще діяв, на нічиї. Останній допускав десять «законних» мирних результатів, подальші «розписи» очок не приносили – окрім тих, що грали б клубами-«донорами» збірних у період відсутності «призовників».
● Олександр ЗАВАРОВ атакує ворота «Рапіда» у київському матчі, який приніс динамівцям перемогу з рахунком 5:1
Генеральною репетицією перед візитом до австрійської столиці став поєдинок стартового туру чемпіонату СРСР у Тбілісі, на якому був присутній другий тренер "Рапіда" Вальтер Гебхард. Дуже цікаво було б ознайомитися зі змістом звіту австрійця своєму штабу, який очолював тоді досвідчений Влатко Маркович. Але, очевидно, здобута інформація навряд чи могла підготувати «зелено-білих» до того, що вже після домашньої зустрічі, програної з рахунком 1:4, вони розпрощаються з надіями на продовження боротьби в євротурнірі, а наставник втратить свою посаду.
Гра у відповідь, навіть перетворившись на формальність, поставила під питання старт футбольного сезону в Києві: у разі несприятливої погоди матч першості з «Араратом» міг пройти в іншому місті. Але Валерій Лобановський, відвідавши Республіканський стадіон, залишився задоволений станом газону. Враховуючи, що «Рапід» був у результаті битий ще більш нещадно, ніж у себе вдома, єреванці могли пишатися тим, що пропустили лише по голу в кожному з таймів.
Отримавши суперником у півфіналі Кубка кубків празьку «Дуклу», динамівці відправили на товариський матч збірних СРСР та Англії до Тбілісі п'ятьох гравців, і зустріч четвертого туру проти «Нефтчі» провели без Безсонова, Дем'яненка, Кузнєцова, Заварова та Блохіна. Ротація не пройшла безвісти – вирвати у бакінців нічию в натужній грі допоміг точний удар Олексія Михайличенка з 11-метрового.
Це очко у поєдинку, який не підпав під ліміт, відіграє вкрай важливу роль через вісім місяців, по суті, впавши у скарбничку киян подвійним номіналом. І для Михайличенка гол у такий відповідальний момент стане не тільки імпульсом, а й якоюсь вішкою у кар'єрі, що виходила на новий етап. У сезоні-1986 високому блондину належить зіграти одну з вирішальних ролей у тріумфі свого клубу. При цьому сюжет історії зі щасливим фіналом вийде воістину дивовижним...
■ 1 березня. "Динамо" Тбілісі - "ДИНАМО" Київ 1:1 (Кузнєцов, 68, автогол - Заваров, 37). ДК: Чанов, Безсонов, Балтача, Кузнєцов, Дем'яненко, Рац, Яковенко (Баль, 86), Яремчук, Заваров (Євтушенко, 77), Бєланов, Блохін.
■ 10 березня. "Торпедо" Кутаїсі - "ДИНАМО" Київ 0:0.
■ 14 березня. "ДИНАМО" Київ - "Арарат" Єреван 2:0 (Бєланов, 9, Яремчук, 66).
■ 23 березня. "ДИНАМО" Київ - "Нефтчі" Баку 1:1 (Михайличенко, 77 - Ахмедов, 70). ДК: Чанов, Олефіренко, Михайличенко, Євсєєв, Паламар, Рац, Яковенко, Баль, Яремчук, Євтушенко, Бєланов.
Відбувши «наряд» та возз'єднавшись у розташуванні клубу, гравці першої та «олімпійської» збірних не залишили каменю на камені від оборони одеського «Чорноморця».
Не менш переконливою вийшла й домашня перемога над «Дуклою» у півфіналі Кубка кубків. Вперше по ходу європейського турніру розпочавши двоматчеву дуель у рідних стінах, підопічні Валерія Лобановського здобули вже традиційну крупну перемогу і фактично забезпечили собі участь у призначеній на 2 травня вирішальній зустрічі.
У тому, що безпосередню суперечку за трофей поведе саме «Динамо», після київського розгрому не сумнівалися навіть самі чехи. Звіти у їхній пресі поєднували пригніченість з приводу безпорадності празького армійського клубу та захоплення від гри українців. А газета «Млада Фронту» на емоціях навіть порівняла деяких динамівців із уславленими чарівниками м'яча – Гаррінчею, Амарілдо та Марадоною!
«Київське «Динамо» під керівництвом досвідченого та безкомпромісного тренера Лобановського за стилем та силою гри явно перевершує збірну СРСР», – резюмувало популярне чехословацьке видання.
«Навряд чи таке твердження слід сприймати як привід для саркастичних усмішок. Принципами організації гри головна команда країни справді настільки поступається київському «Динамо», ніби між ними пролягла ціла футбольна епоха», – підхопив тему на сторінках «Вечірнього Києва» Валерій Мирський.
Кияни, тим часом, крім відмінної функціональної підготовки, видатних швидкостей, завидної злагодженості в процесах і результативності, демонстрували разючу гнучкість у плані «перемикання» з міжнародних баталій на внутрішні. Підкріплюючи цю маневреність незвичайними стійкістю та характером. Так, за вольовою нічиєю у Дніпропетровську була перемога у драматичному поєдинку за Кубок сезону.
Для радянського Суперкубку раптово знайшлося місце у надзвичайно щільному календарі київського клубу. Навряд чи Валерій Лобановський був задоволений тим, що проти підопічних Олега Базилевича «біло-синім» довелося грати не 90 хвилин, а всі 120 (тут чомусь регламент був невблаганний!), проте позитивні емоції від перемоги у серії пенальті та завоювання ще одного трофея сповна компенсували незаплановані фізичні витрати.
■ 29 березня. «Чорноморець» Одеса – «ДИНАМО» Київ 1:4 (Секінаєв, 79 – Євтушенко, 22, 29, Яремчук, 54, Бєланов, 66).
■ 6 квітня. "Дніпро" Дніпропетровськ - "ДИНАМО" Київ 2:2 (Протасов, 19, 55 - Рац, 9, Заваров, 67). ДК: Чанов, Яремчук, Балтача, Євсєєв, Дем'яненко, Рац (Євтушенко, 62), Яковенко (Щербаков, 72), Баль, Заваров, Бєланов, Блохін.
Без ускладнень оформивши виїзну нічию з «Дуклою», динамівці знову розділилися. На товариський матч з першою збірною до Румунії вирушили вже шестеро киян – Кузнєцов, Дем'яненко, Безсонов, Рац, Яремчук та Блохін. Для останнього зустріч стала 100-ю у складі національної команди, але це був, мабуть, єдиний привід для радості: гіркота чергового програшу посилилася ще й травмою ювіляра, яку він отримав буквально на рівному місці. На черговий матч чемпіонату – домашню гру зі «Спартаком» – Блохін точно не був помічником партнерам. А його участь у фіналі Кубка кубків, як і 1975-го, залежала від вердикту лікарів...
● Олег БЛОХІН проводить черговий гол у ворота празької «Дукли» у півфіналі Кубка кубків
За п'ять тижнів до старту мексиканського мундіалю у національній команді досі продовжували експериментувати. А вона – програватиме. У січні Іспанії – 0:2, у лютому Мексиці – 0:1, у березні Англії – 0:1, у квітні Румунії – 1:2.
Вболівальники, стурбовані результатами та «зовнішнім виглядом» збірної, питали: що відбувається з київськими та тбіліськими динамівцями, московськими спартаківцями та гравцями «Дніпра», коли вони раптом меркнуть у складі збірної Союзу? «Спортивна газета» пером Валерія Мирського кваліфіковано відповідала на це.
«Тренери збірної не заглиблюються у зміст роботи з функціональної підготовки гравців у клубах, а викликаючи їх на збори, пропонують усім футболістам одну програму навантажень. Зокрема, київські динамівці, потрапивши на сімферопольський збір після певного циклу підготовки в клубі та двох ігор з «Дуклою», з ходу включилися у тренувальну роботу, режими та спрямованість якої, напевно, мали на меті підвищити функціональні можливості решти гравців збірної.
Як можна було переконатися у матчі команди з другим складом збірної Румунії, кримський збір не вивів на новий якісний рівень функціональні можливості Дасаєва, Черенкова, Морозова, Алейникова, Гоцманова, а ось функціональний стан київських динамівців явно знизився. І це не дивно. Останнім через об'єктивні причини цього часу потрібні зовсім інші режими тренування, ніж футболістам клубів, які не готувалися до весняних випробувань у престижному європейському турнірі».
Розбиратися – хто винен у тому, що відбувається зі збірною, було вже явно пізно. Набагато важливіше було визначитися з тим – що робити. Керівники радянського футболу знайдуть радикальне рішення через три тижні, коли зволікання справді буде вже подібне до смерті. Зараз, за часів розвиненого інтернету, цікаво пофантазувати: а наскільки раніше втратив би свою посаду в національній команді Едуард Малофєєв, існуй і процвітай тоді в Радянському Союзі соціальні мережі. Принаймні не варто сумніватися, що відповідний флешмоб підірвав би інформаційний простір.
На жаль, вибух відбувся не віртуальний. У ніч на 26 квітня пекельна сила зруйнувала зсередини четвертий енергоблок Чорнобильської АЕС, запустивши для багатьох новий – переважно страшний – відлік часу.
Серед простих уболівальників, які наступного після аварії дня зібралися на трибунах Республіканського стадіону, навряд чи були ті, хто міг уявити реальні масштаби та наслідки катастрофи. Ласкавим квітневим вечором 82-тисячна аудиторія безтурботно аплодувала перемозі «Динамо» над «Спартаком», яка сприймалася вже як щось зрозуміле.
● 27 квітня. Матч зі «Спартаком» зібрав понад 80 тисяч глядачів. Про аварію на ЧАЕС поки що знають небагато...
Ще до півгодини гри питання про переможця було знято, а від розгрому москвичів, очевидно, врятував... другий тренер мадридського «Атлетико», що був на стадіоні, – суперника динамівців з вирішального поєдинку Кубка кубків. Мінімальної, але з неабияким запасом міцності перемоги над найпринциповішим суперником цілком вистачило, щоб утвердитися в ролі одного з двох лідерів чемпіонату СРСР (крім киян, 10 очок набрав за підсумками семи турів ще «Зеніт»), зберігши при цьому єдиним з учасників турніру – «нуль» у графі поразок.
■ 27 квітня. «ДИНАМО» Київ – «Спартак» Москва 2:1 (Яковенко, 17, Бєланов, 22, з пенальті – Родіонов, 86). ДК: Чанов, Безсонов, Балтача, Кузнєцов, Дем'яненко, Рац, Яковенко, Яремчук, Заваров, Євтушенко (Щербаков, 68), Бєланов (Баль, 85).
Залишаючи поле рідної арени з думками про майбутню європейську битву, динамівці не могли знати про те, що наступний матч чемпіонату країни вони проведуть аж 4 липня. Майже 70-денна пауза між двома поєдинками першості стала рекордною для радянського футболу, честь якого кияни відстоювали спочатку на ліонському стадіоні «Жерлан», а потім – у формі збірної СРСР – на чемпіонаті світу в Мексиці.
Блискуча перемога над «Атлетико» заслуговує на окрему ностальгічну розповідь. Мексиканський мундіаль теж тема глобальна, книг і фільмів гідна. У рамках нашої розповіді «відкусимо» від неї ту частину, без якої динамівське чемпіонство 1986 року – безпрецедентне в усіх відношеннях – може залишитися «незрозумілим» і, отже, недооціненим.
● Київське «Динамо», вигравши Кубок кубків, завоювало серця вболівальників усієї планети
Отже, після ліонського тріумфу у новоспечених володарів Кубка кубків на святкування та перепочинок було... лише кілька годин. Трофей прибув на київський залізничний вокзал поїздом Москва – Софія 5 травня. Прихильники «Динамо», які запрудили перон, готові були на руках нести до клубного автобуса всіх своїх улюбленців, але Валерій Лобановський привіз додому всього третину колективу. Усе вболівальницьке захоплення довелося приймати на себе Чанову з Балем і Євтушенком, Балтачі, який травмувався в грі з «Атлетико» і не виходив на поле «Жерлана» Михайличенку, Євсєєву та Михайлову.
Інші кияни затрималися у розташуванні збірної – готуватися до товариського матчу проти Фінляндії. До семи гравців, які раніше викликалися в національну команду, додалися Бєланов і Яковенко. На полі – взяти участь у оформленні нульової нічиєї – виходили всі за винятком Заварова, який отримав пошкодження.
Остання репетиція, яка, очевидно, мала додати збірній настрою перед від'їздом до Мексики, пройшла у ритмі похоронного маршу. У мінорі сприймалися і підсумки зимово-весняної сесії команди Малофєєва: одна нічия та чотири поразки, співвідношення м'ячів – 1:6. Тоді терпець керівництва (включаючи партійне!) урвався.
«Президія Федерації футболу СРСР розглянула питання про підготовку збірної країни до фінальних ігор чемпіонату світу 1986 року. Враховуючи особисте прохання Е.Малофєєва, а також те, що до складу збірної країни входять 11 спортсменів команди «Динамо» (Київ), президія Федерації футболу СРСР звільнила його від обов'язків старшого тренера та рекомендувала призначити головним тренером збірної СРСР В.Лобановського».
Валерій Васильович не став вимагати публічного покаяння від своїх «люстраторів» із Держкомспорту, які два з половиною роки тому виписали тренерові «вовчий квиток». Справа для нього завжди стояла вище особистих образ і склок.
Насамперед Лобановський викликав на базу в Новогірськ Чанова, Баля та Євтушенка. Візи та квитки до Мексики оформлялися для дванадцяти представників київського «Динамо»! Тут уже будь-які регламенти, що наказували першості СРСР текти своєю чергою, зверталися у фількіну грамоту. Для чемпіона країни терміново згортали окремий календар, розіпхавши між турами другого кола вісім поєдинків, не зіграних киянами в першому. Враховуючи старт клубу в Кубку чемпіонів, союзний кубковий турнір і зустрічі збірної у відбірковій групі Євро-1988, розклад аж ніяк не був остаточним. Ясно було одне: такого напруженого графіка, який вимальовувався на літо-осінь для динамівців, не знала ще жодна радянська команда.
Оцінюючи стан збірної, що дісталася йому, Лобановський надзвичайно коректно обійшовся з Едуардом Малофєєвим. Він його просто... не згадував, залишивши "за кадром". Втім, одна з відповідей київського наставника у спілкуванні з кореспондентами «Комсомольської правди» навіть без персоніфікації звучала хльостко та їдко, а для того, кому адресувався – щонайменше прикро. Коли мова зайшла про "щирий" футбол, який проповідував його попередник, Лобановський сухо відрізав: "Я не знаю, що це таке!"
...Тренерське визнання прийшло до Едуарда Малофєєва 1982 року. Тоді його мінське «Динамо» вилізло на чемпіонську вершину вперше і востаннє у своїй історії, відібравши титул у київських одноклубників.
Ініціали ЕВМ, що асоціювалися з електронно-обчислювальними машинами, куди більше підходили б тому, хто опинився тоді позаду Малофєєва тренеру-прагматику. Розкриваючи «секрети переваги» над київським «Динамо», солодкуватий Малофєєв і запустив термін – щирий футбол. Прихильники знайшлися одразу ж, однак у всіх захопленнях на задану тему вгадувалося не так відчуття новизни, як торжество з нагоди прикрого програшу незручного і ненависного багатьом Лобановського, який все міцніше стверджував Київ у статусі футбольної столиці Союзу.
Саме Малофєєв змінив біля керма збірної СРСР Лобановського після показового усунення останнього у грудні 1983-го. Через півтора роки, без відриву від основного місця роботи очоливши ще й московське «Динамо», важко утримав команду у вищій лізі та напередодні сезону-1986 навряд чи ставив перед нею глобальні завдання, щиро розриваючись між двома посадами. У середині травня така потреба у нього відпала.
