Перемога у чемпіонаті СРСР-1985

Перемога у чемпіонаті СРСР-1985

Після дворічного відступу від чемпіонських рубежів киянам не просто вдалося повернути втрачені позиції. У той час, як Валерія Лобановського, який повернувся з московського відрядження, дехто почав списувати з рахунків, у його творчій майстерні народжувалася нова команда-зірка, гру якої назвуть футболом XXI століття.

Валерій Васильович ніколи не «персоніфікував» успіх, наголошуючи: будь-яка перемога – заслуга колективу. Однак перша тривала відлучка самого наставника продемонструвала значущість особистості Метра, його справжню роль у процесах життєдіяльності київського «Динамо».

На відбірковий цикл Євро-1984 керівництво радянського футболу вимагало від Лобановського, який очолював збірну, переїхати до Москви та залишити роботу в клубі, штурвал якого опинився в руках Юрія Морозова.

«Було відомо, що він – однодумець Лобановського як у тренувальних методах, так і у загальному баченні футболу, – згадував той період Олег Блохін в автобіографічній повісті «Екзаменує футбол». – Людина начитана, яка вміє проникливо говорити, футбольний ерудит, до того ж – добра, чуйна душа. Він сподобався одразу...

Незабаром ми відчули зміни, з першого ж тренування – ні тобі жорсткості, притаманної Лобановському, ні непохитної вимогливості, коли справа стосувалася виконання намічених планів: достатньо було послатися на нездоров'я чи поганий настрій, як тобі давали спокій.

Став я з розчаруванням помічати, що команда змінюється на очах… Ніколи не уявляв собі, що так швидко можна зруйнувати те, що створюється роками».

Повернувся Лобановський за рік. Не лише без фанфар, але – з «вовчим квитком».

Збірна СРСР, мінімально поступившись португальцям в останньому відбірному матчі, не пробилася до фінальної частини континентальної першості. Помилковість призначення пенальті, з якого було забито вирішальний м'яч, згодом визнав навіть сам французький рефері Конрат, який обслуговував гру – останню у своїй кар'єрі. Але для радянського спортивного керівництва ні цей, ні інші аргументи не означали зовсім нічого. Набагато вагомішими виявилися «думки та побажання трудящих», прислухавшись до яких, Колегія Спорткомітету СРСР і підбила підсумок виступу національної команди.

● Тренерський штаб збірної СРСР 80-х. Зліва Валерій ЛОБАНОВСЬКИЙ, Юрій МОРОЗОВ, Сергій МОСЯГІН, Микита СИМОНЯН

«Старший тренер збірної СРСР В.Лобановський, маючи всі необхідні умови для продуктивної підготовки команди до виступу у відбіркових зустрічах чемпіонату Європи, допустив на її найбільш відповідальному, завершальному етапі грубі прорахунки у плануванні та організації навчально-тренувального процесу, комплектуванні збірної, ігнорував рекомендації про необхідність підвищення психологічної стійкості спортсменів, у матчах на виїзді обирав порочну, оборонну тактику, що не відображала сучасних тенденцій розвитку світового футболу, прирікала команду на пасивну гру, позбавляла футболістів можливості повністю розкрити свої здібності, віддавала ініціативу супернику».

Один із абзаців результативної частини документа, підсумовуючи «розбір польотів», говорив: «За допущені серйозні прорахунки В.Лобановському та М.Симоняну (Головний тренер збірних команд країни. – Прим. Ю.К.) оголошено догану. Визнано недоцільним використовувати їх надалі як тренерів збірних команд країни».

У Києві повернення Лобановського сприйняли із оптимізмом. Морозов, який так і не став тут своїм, здав посаду разом із підсумковим сьомим місцем у чемпіонаті-1983. Нижче, здавалося, опускатися вже просто нікуди, і з другим приходом Валерія Васильовича його земляки пов'язували надії як мінімум на п'єдестал. На жаль, миттєвого одужання не відбулося – більше того, нещодавній лідер радянського футболу скотився ще на три сходинки, до того ж – вперше з 1971 року – залишившись без єврокубків.

Десяте місце... Гірше у своїй історії київське «Динамо» виступало лише у 1945, 1946 та 1950 роках, тяжко відроджуючись із попелу Другої світової. А в найближчому минулому до провальних можна було віднести хіба що весняну першість 1976-го, свідомо принесену тренерським штабом «біло-синіх» у жертву заради чемпіонату Європи та Олімпіади.

Недоброзичливці, яких у Лобановського після московського відрядження аж ніяк не поменшало, посміхалися: здувся, мовляв, видихся, висохнув, був – та весь вийшов...

Прізвисько «Айсберг» він отримає пізніше, але завидною холоднокровністю наставник киян обнадіював прихильників і дратував недругів уже тоді. «Невдача? Так, але не катастрофа» – так озаглавив «Радянський спорт» січневий розгорнутий монолог тренера, в якому той розібрав по кісточках минулорічний сезон-непорозуміння, підкріплюючи факти та висновки улюбленими цифрами.

«Такий спад можна знайти в біографії будь-якого, навіть найбільш маститого клубу, – міркував він. - Причому - і це важливо підкреслити - у таких раптових на перший погляд спадах у грі немає нічого незрозумілого. Причини невдач завжди реальні, конкретні, їх можна визначити, а отже – і виправити справу».

Серед об'єктивних причин невдач колективу на першому місці, на думку Лобановського, стояв підвищений травматизм провідних гравців, що, у свою чергу, зробило хворобливою зміну поколінь, що намітилася в «Динамо». Так, Буряк був хворий 43 дні, Заваров – 50, Журавльов – 61, Безсонов – 64, а Яковенко – 94!

● Іван ЯРЕМЧУК, Павло ЯКОВЕНКО та Михайло МИХАЙЛОВ після жовтневого матчу зі «Спартаком» у Москві. Фундамент майбутніх перемог закладався у нелегке міжсезоння

Дуже наочний результат процесів, згаданих Блохіним. Недоопрацювання, на які заплющував очі Морозов, потурання тренера «відригалися» протягом усього наступного року. Забігаючи вперед, відзначимо, що найдосконалішою протилежністю в «медичному» плані стануть 1985 і 1986-й, успіхи яких зводилися на побудованому зі справді аптекарською точністю фундаменті, але часом через піт і біль.

«За відсутності досвідчених футболістів гра «Динамо» зазнала різких перепадів, – продовжував динамівський наставник у монолозі, який став відповіддю на листи стурбованих читачів центрального спортивного видання СРСР. – За більш ніж впевненою перемогою над єреванським «Араратом» могла бути невиразна гра на своєму полі з тбіліськими одноклубниками. І таке протягом чемпіонату траплялося неодноразово.

Відразу після закінчення сезону на нас градом посипалися закиди. Звинувачували нас у «безволі», «небажанні вести боротьбу», у порочній тактиці «поперек і назад». Мені здається це несправедливо. Так уже вийшло, що цього сезону, особливо у другому колі, у нас на поле виходило чи не півкоманди молоді. Огріхи у її грі були цілком закономірні. Вони – від недосвідченості, від остраху припуститися помилки, втратити м'яч, зіпсувати гру. Більшість гравців старшого покоління або взагалі надовго вибували зі складу, або втратили звичні якості та тому не зуміли повести молодих за собою».

Сподіваючись на об'єктивні причини, Лобановський не став знімати з себе провини за турнірний провал: «Після першого ж спаду в грі та невдач, що послідували за ними, психологічний надлом у ряду гравців намітився досить виразно. Ось тоді нам і слід було забити на сполох, але ми так і не знайшли педагогічних засобів для відновлення ігрового потенціалу команди. Не наважилися ввести свіжі сили, надто сподівалися на досвід і авторитет старої гвардії, коли схаменулися, було вже пізно».

Яким дивним це б не здалося, але ще одним промахом очолюваного ним штабу Лобановський назвав... недогляди в комплектуванні команди. У ті роки активно мусувалася теза: київське «Динамо» – це, по суті, збірна України, будь-який гравець, який сподобався тренерам головного клубу республіки, опиниться там швидше рано, ніж пізно.

1984-го «біло-сині» обійшлися фактично без поповнення. Натомість освоївся в колективі Олександр Заваров, який прийшов роком раніше, через синці та шишки доводили своє місце на право в «основі» Павло Яковенко, Олег Кузнєцов, Василь Рац, Олексій Михайличенко, Василь Євсєєв, Вадим Каратаєв, які пройшли школу київського дубля.

У сезон-1985 команда вступала без кількох випробуваних бійців. Зменшивши свій ігровий рівень, не витримали конкуренції Володимир Лозинський та Сергій Журавльов. Обросла чутками та домислами історія з відходом Леоніда Буряка...

● Леонід БУРЯК, Анатолій ДЕМ'ЯНЕНКО, Олег БЛОХІН і Володимир БЕССОНОВ. Ще разом...

Найзнаменитішим із новачків був форвард-блискавка Ігор Бєланов, який перебрався з одеського «Чорноморця». Повернувся до рідних пенатів нападник Олександр Баранов, який після двох непоганих сезонів у «Таврії» так і не прижився у московському «Спартаку». А із київського СКА запросили Івана Яремчука.

Уродженця славетного Закарпаття, що перестрибнув в елітний клуб одразу з другої ліги, горнило передсезонних зборів не «вбило», але – зробило міцніше. Як і більшість його нових партнерів, яким на тлі навантажень Лобановського довелося місити «поля» чорноморського узбережжя Кавказу. Зима у 1985-му навідувалася туди надто часто та нав'язливо, ламаючи плани підготовки – насамперед ігрової.

■ 1 березня. "Дніпро" Дніпропетровськ - "ДИНАМО" Київ 1:1 (Таран, 84 - Євтушенко, 73). ДК: Михайлов, Кузнєцов, Балтача, Євсєєв, Дем'яненко, Рац, Яковенко, Баль, Яремчук (Михайличенко, 79), Бєланов (Євтушенко, 65), Блохін.

■ 10 березня. "Чорноморець" Одеса - "ДИНАМО" Київ 0:3 (Заваров, 3, Блохін, 37, Дем'яненко, 74). Вилучення: Шарій (Ч, 33).

■ 17 березня. "ДИНАМО" Київ - "Торпедо" Москва 1:2 (Блохін, 15, з пенальті - Петраков, 65, Круглов, 74). ДК: Михайлов, Кузнєцов, Балтача, Євсєєв, Дем'яненко, Рац, Яковенко, Баль, Заваров (Хлус, 58), Бєланов, Блохін.

■ 31 березня. "ДИНАМО" Київ - "Металіст" Харків 2:0 (Михайличенко, 44, Дем'яненко, 79).

■ 5 квітня. "ДИНАМО" Київ - "Кайрат" Алма-Ата 3:0 (Рац, 56, Блохін, 60, з пенальті, Дем'яненко, 82).

Старт чемпіонату став немов продовженням «погодного багатоборства», з тією різницею, що протистояти «Дніпру» довелося не на газоні, що розкис від снігу та дощу, а практично на льоду, при 11 градусах морозу! Тріумфатор 1983 року та бронзовий призер 1984-го готувався до матчів Кубка європейських чемпіонів із французьким «Бордо». Проявивши характер в екстремальних умовах зустрічі з киянами, дніпропетровці потім і грізним жирондинцям протистояли дуже гідно, поступившись путівкою до півфіналу лише за пенальті.

Виходячи з торішнього табеля про ранги, і «Чорноморець» (4-е місце в чемпіонаті-84) цілком міг вважатися фаворитом дуелі з киянами. Проте швидкий гол Заварова та вилучення Івана Шарія, який напав на арбітра, визначили велику перемогу «Динамо». Один із м'ячів записав до свого активу Олег Блохін, який ще на крок наблизився до гольового ювілею. До 200-го точного удару в чемпіонатах країни залишалося вразити чужі ворота лише шість разів!

Тягнути бомбардир не став – вже у наступній грі він відкрив рахунок, забивши з 11-метрової позначки московському «Торпедо». Мало хто з тих, хто сидів на трибунах і у телеекранів, сумнівався в той момент, що це – лише початок, переможний почин. Однак завершилося все поразкою, яка, крім усього іншого, мала дуже цікавий підтекст.

У тому, що 17 березня автозаводці не зникли після пропущеного м'яча, перехопили ініціативу, відігралися та вирвали два очки, була левова частка заслуги... Леоніда Буряка. Найактивніший у складі гостей він безпосередньо брав участь у першому голі своєї команди – після коронного удару екс-динамівця зі штрафного Михайло Михайлов не втримав м'яч і Валерій Петраков першим встиг на добивання.

...Відхід Буряка з «Динамо» для багатьох став справжнім шоком. Один із ключових гравців диво-команди Лобановського, яка виграла Кубок кубків і Суперкубок у 1975 році, він раптом виявився «зайвим». Розставання супроводжувалося шлейфом чуток, причину сварки головного тренера та класного футболіста обговорюватимуть ще довгі роки.

«Мені зараз – за тридцять!.. І багато (для футболіста), і не дуже (загалом). Хочеться ще грати і бути корисним, хочеться перемагати і бути причетним до чергових успіхів свого клубу, збірної...» Це один із останніх абзаців його автобіографічної повісті «Гарячі точки поля», яку, за іронією долі, підписали до друку у грудні 1984 року.

Ті, хто вчора нишпорив по книгарнях у пошуках книжки, яка ще пахла друкарською фарбою, тепер освистував її героя. Ті, хто рукоплескав раніше його голам і ювелірним передачам, закидали вчорашнього кумира сніжками. Sic transit gloria mundi: з улюбленця київської публіки півзахисник відразу перетворився на зрадника.

«Перед грою мене питали: невже ти вийдеш? Я й сам мучився: грати чи не грати? І я міг не грати, але тим самим я б визнав свою поразку, – згадував Леонід в інтерв'ю «Радянському спорту» через два з половиною роки. – Я раптом згадав, як ми дивилися у лютому з Блохіним в Адлері якийсь тренувальний матч, і мені не хотілося вірити, що ми – гравці різних клубів. На київському стадіоні до мене ніхто не підходив. І навіть люди, яких я вважав собі близькими, з якими прожив під одним дахом півжиття, не зволили привітатися. Чи то вони боялися, що їх хтось побачить поруч зі мною, чи то...

Почалася гра. У мене летіли сніжки. Виходить, люди, які ще вчора перебігали дорогу на червоне світло, аби тільки привітати мене, сьогодні зараховують мене до своїх ворогів.

Тоді я вже знав, хто сіяв ворожнечу між мною та Лобановським. І я ступив шпильками бутс на промерзлу траву київського стадіону, щоб грою довести їм: так просто зламати мене не можна. Так просто не можна вбити в мені любов до футболу. Але довести, що я патріот київського «Динамо» не менший за тих, проти кого я грав, було неможливо...»

● Леонід БУРЯК

Той матч – клондайк для билинників, які шукають у простих, на перший погляд, речах символіку: доленосні повороти, неймовірні паралелі, знаки згори. Програшем суперечки Буряку та його команді «Динамо» ніби підвело межу під епохою, що пішла з плеймейкером, обтрусилося від сумнівів і чітко усвідомило майбутні завдання.

За поразкою від «Торпедо» було п'ять перемог поспіль, що стали частиною 15-матчевої безпрограшної серії. Очоливши турнірну таблицю за підсумками 10 турів, підопічні Лобановського вже не залишали верхнього рядка до кінця чемпіонату. А заразом здобули Кубок СРСР і повернулися до Європи, відчинивши туди двері хвацько і голосно – ногою в буквальному значенні.

■ 9 квітня. «Шахтар» Донецьк – «ДИНАМО» Київ 1:2 (Кравченко, 84, з пенальті – Бєланов, 10, 60).

■ 20 квітня. «Динамо» Москва - «ДИНАМО» Київ 1:2 (Каратаєв, 80 - Бєланов, 13, з пенальті, Дем'яненко, 65). ДК: Михайлов, Кузнєцов, Балтача, Євсєєв, Дем'яненко, Рац, Яковенко, Баль, Заваров (Хлус, 88), Бєланов, Яремчук (Євтушенко, 79).

■ 6 травня. «ДИНАМО» Київ – «Жальгіріс» Вільнюс 3:0 (Бєланов, 45, Блохін, 52, з пенальті, Михайличенко, 90).

■ 14 травня. СКА Ростов-на-Дону - «ДИНАМО» Київ 0:0.

■ 18 травня. «Факел» Воронеж – «ДИНАМО» Київ 1:3 (Мінаєв, 47 – Заваров, 14, Бєланов, 33, Рац, 37). Нереалізований пенальті: Блохін (ДК, 10, штанга).

Домашні виграші у «Металіста» та «Кайрата» були прогнозовані, проте привертала увагу головна обставина досягнення перемог – надзвичайно висока командна швидкість «Динамо». У наступних поєдинках навіть на тлі колективно-реактивної гри блиснув своєю блискавичністю Ігор Бєланов. Показовим був дебютний гол новоспеченого киянина у ворота «Шахтаря»: форвард легко виграв спринт у донецьких захисників і більярдним ударом вразив дальній кут.

Незабаром уболівальники «Динамо» зарахують подібні прориви Бєланова до його фірмових «трюків». Ще однією «фішкою» на кілька сезонів уперед стануть 11-метрові у виконанні екс-одесита - як правило, гарматні «постріли» або по центру воріт, або в один із нижніх кутів. І на довершення ігрового портрета невисокий гравець продемонструє просто неправдоподібне вміння забивати головою, причому зробить це в один із найважливіших вузлових моментів першого для себе чемпіонату у складі київського клубу.

До персони майбутнього володаря «Золотого м'яча» ми ще повернемось у нашій розповіді. Як і до іншої помітної особи того яскравого динамівського сезону – Анатолія Дем'яненка.

«Все говорить про те, що крайній захисник поступово відновлює втрачені торік навички підключень до атаки», – писав оглядач «Спортивної газети» Дмитро Александренко ще після голу Дем'яненка у ворота «Металіста». Майбутній головний редактор «СГ» ніби у воду дивився: двожильний універсал із лівого флангу не просто бороздив усю брівку від свого штрафного майданчика до чужого, а й належним чином налаштував приціл, спочатку навіть вирвавшись у лідери серед снайперів команди та справно забиваючи у складі збірної СРСР.

«Останні два сезони нам соромно було в очі уболівальникам дивитися, – ділився Анатолій секретами своїх успіхів із кореспондентом «Радянського спорту». – Зрозуміли, що не тільки про очки – про гру треба думати. У цьому сенсі омолодження складу на користь пішло – хлопці прийшли зі своїми надіями, амбіціями, жагою до самоствердження. А досвідчених гравців торішнє 10-те місце здорово по самолюбству вдарило. Тож зараз усі в бій рвуться. На мою думку, переможний дух у команді відроджується».

Бєланов і Дем'яненко забезпечили два очки, які належали за виграш, у зустрічі з московським «Динамо», після якої кияни – поки тимчасово – очолили таблицю. Примітним було те, що успіху досягнуто в манежі. Сьогодні важко уявити, щоб під дахом грали офіційні матчі наприкінці квітня. Однак у ті роки москвичі та ленінградці, користуючись відсутністю щодо цього чітких регламентуючих вказівок, не відмовляли собі в задоволенні познущатися над суперниками в облюбованих «сараях».

Особливо витонченим у цьому плані був московський «Спартак». У сезоні 1985-го «червоно-білі» зіграли з кутаїським «Торпедо» та тбіліським «Динамо» на килимі спорткомплексу «Олімпійський» відповідно 21 та 25 квітня! Щоправда, розписали лише дві «нульовки».

Бажання наставника «народної команди» Костянтина Бескова затягнути до задушливої ​​зали з ідеальним «газоном» саме тбілістів було зрозумілим. Візитний колектив Грузії на той момент був безпосереднім конкурентом москвичів у запеклій боротьбі на верхніх поверхах таблиці. Поряд із киянами та «Дніпром».

Двоє останніх за підсумками семи турів двоволоділи у чемпіонаті, набравши по 11 очок. Підопічні Валерія Лобановського вирвалися вперед після «сухої» нічиєї, яку дніпропетровці оформили вдома зі «Спартаком», котрий раптово розучився забивати, і власної переконливої ​​перемоги над «Жальгірісом». Причетним до неї виявився і Володимир Безсонов, який повернувся до складу після тривалої відсутності, пов'язаної з операцією коліна.

Вільнюсців тоді відверто лихоманило. Однак навіть для аутсайдера отримати по своїх воротах 32 удари - це приголомшлива статистика! Цифри підкріплювали яскраве візуальне враження від гри «Динамо», яке лише у матчі дев'ятого туру вперше у сезоні залишило поле без забитих м'ячів.

Щоправда, вже після візиту до Воронежа статус-кво у вигляді одноосібного лідерства було відновлено. Підсумок матчу з «Факелом» був зрозумілий вже до перерви, хоча все починалося з... не забитого Блохіним 11-метрового. Бєланов, який змусив захисника сфолити у штрафному майданчику, стане штатним пенальтистом команди пізніше. Поки що право покарати суперників з «точки» партнери надавали ветерану, якому до заповітної позначки «200» залишалося вже лише три голи. Цього разу відзначитись Олегу завадила штанга.

● Василь РАЦ

Проте своєрідною компенсацією став м'яч, забитий Василем Рацем безпосередньо з кутового! «Спортивна газета» так характеризувала лівого півзахисника, обраного її журналістами гравцем туру:

«Про сумлінність і самодисципліну Василя на тренуваннях свідчить те, що він здатний від першої до останньої хвилини матчу активно допомагати на своєму лівому фланзі захисникам, постійно брати участь в атаках. І бити по воротах з обох ніг з будь-якої позиції та дистанції. Іноді це його прагнення самостійно завершувати атаки видається невиправданим. Проте в особистому активі Раца у нинішньому чемпіонаті вже два голи. Останній із них – у ворота «Факела» безпосередньо з кутового. Таке побачиш нечасто».

Рац, який заслужив місце у команді Лобановського наполегливою роботою у динамівському дублі, однаково успішно і «носив рояль», і грав на ньому. Із його філігранних флангових передач безліч м'ячів забили Бєланов і Блохін, а деякі точні удари самого хавбека - настільки ж важливі, як і ефектні - стануть справжніми перлинами гольових «вітрин» київського «Динамо» та збірної СРСР. Досить згадати гол у ворота московських одноклубників у грудні 1986-го, разючі «постріли» по ​​воротах французів у двох матчах того ж року, м'яч у ворота голландців на Євро-1988.

■ 28 травня. "ДИНАМО" Київ - "Спартак" Москва 2:0 (Бєланов, 12, 51). ДК: Михайлов, Безсонов, Балтача, Яремчук, Дем'яненко, Рац, Кузнєцов, Баль, Заваров (Михайличенко, 87), Бєланов (Євсеєв, 85), Блохін.

■ 8 червня. "ДИНАМО" Київ - "Зеніт" Ленінград 3:1 (Заваров, 52, 68, Рац, 64 - Дмитрієв, 53).

■ 12 червня. "ДИНАМО" Київ - "Динамо" Мінськ 1:1 (Дем'яненко, 55, з пенальті - Кістень, 40).

■ 16 червня. "Арарат" Єреван - "ДИНАМО" Київ 1:1 (Мхітарян, 76, з пенальті - Баль, 59).

■ 19 червня. "Нефтчі" Баку - "ДИНАМО" Київ 1:1 (Пономарьов, 31, з пенальті - Рац, 39). Нереалізований пенальті: Блохін (ДК, 69, воротар).

Весняну програму чемпіонату Союзу киянам належало закінчувати домашньою дуеллю зі «Спартаком». За набраними очками лідери йшли врівень, до тріумвірату їхню компанію доповнювало тбіліське «Динамо», яке також мало 16 пунктів. Однак наші «біло-сині» мали гру в запасі, як і «Дніпро», що підпирав трійцю знизу (15). Втім, не лише безпосередня конкуренція підігрівала інтригу суперечки на полі Республіканського стадіону. І навіть спогади про минулорічні домашні 0:3, які підживлювали спрагу реваншу.

З деяких пір протистояння київського «Динамо» та «Спартака» стало непримиренною боротьбою футбольних антиподів, диспутом «фізиків» та «ліриків», особистим творчим змаганням Валерія Лобановського та Костянтина Бескова. Зі здобуттям динамівцями відчуття новизни та свіжості на старті сезону-1985 стало зрозуміло, що ця боротьба виходить на новий виток.

...Того теплого вечора на підходах до головної спортивної арени столиці України знову можна було почути призабуте: «Зайвого квитка немає?» Повні трибуни Республіканський збирав востаннє ще 1977-го, на півфінальній зустрічі Кубка чемпіонів проти менхенгладбахської «Борусії». А найсвіжішими іграми внутрішньої першості, які можна порівняти за відвідуваністю, стали побачення з тбілісцями (97 000) і тим же «Спартаком» (96 200) у переможному для Києва чемпіонаті 1981-го. З 28 травня 1985 року аншлаг на найважливіших домашніх поєдинках «Динамо» знову став нормою, визначивши круглу підсумкову цифру: того сезону за матчами команди Лобановського в першості Союзу на власні очі спостерігали більше мільйона глядачів – 1 002 100!

Рівно десята їх частина (за невеликим винятком співпереживаючих гостям) купала динамівців в оваціях вже на 12-й хвилині. Це Бєланов, відгукнувшись на передачу Яремчука з флангу, на мить випередив опікуна й ефектним ударом у дотик увігнав м'яч під поперечину!

● 28 травня 1985 р. Щойно Ігор БЄЛАНОВ вразив ворота московського «Спартака», забивши 2000-й гол київського «Динамо» у чемпіонатах СРСР

Поки гостям вистачало функціональної підготовки, вони іноді створювали напругу біля воріт Михайлова. Лічених сантиметрів не вистачило Морозову, щоб замкнути простріл Гаврилова. Небезпечно били Родіонов та Сочнов.

Однак у другому таймі на полі вже повністю домінували господарі, які невдовзі після перерви забили знову. Дем'яненко заробив штрафний, Рац навісив у район 11-метрової позначки, де, з крихкого малюка перетворившись на безжального гіганта, матеріалізувався Бєланов. Його удар головою вартовий воріт «Спартака» Рінат Дасаєв лише поглядом проводив.

«Зовсім не доводиться мучитися у пошуках слів, повторюватися, описуючи дії Бєланова на полі, – захоплювалася діями новоявленого голеадора «Спортивна газета». – Щоразу у грі форварда проявляються нові яскраві риси, що свідчать про напрочуд швидкі темпи його прогресу. До відомих раніше і, здавалося б, добре вивчених суперниками якостей додаються нові. Гостре тактичне мислення у штрафному майданчику та його миттєва реакція роблять Ігоря майстром гри на випередження. Голів таких, як другий, забитий у ворота Дасаєва головою, кияни, здається, не бачили з часів Онищенка. Що ж до першого, то досі не віриться, що худорлявий і невисокий футболіст може мати таку разючу силу удару. Причому в обох випадках у Бєланову не залишалося й миті для ухвалення рішення».

Другий м'яч у ворота «Спартака» став для київського «Динамо» 2000-м у чемпіонатах СРСР. Оглушені ревом трибун і натиском суперника, «спартачі» так і не оговталися до фінального свистка, задовольнившись тим, що уникли розгрому.

Начальник московської команди, досвідчений Микола Старостін, констатував, що підопічних Бескова, які вперше програли в чемпіонаті, вистачило рівно на один тайм. І нарік: мовляв, у передсезонний період навіть завзятим технарям треба б частіше вибиратися з теплих залів.

Валерій Лобановський розкрив секрет спостережень за суперником, внаслідок яких і було зроблено висновок: після перерви «Спартак» можна буде брати «тепленьким».

«Ми знали, що на сьогоднішній день спартаківці поступаються нашим гравцям в якості функціональної підготовки, – сказав наставник. – План на гру передбачав цю перевагу збільшити. Відмовившись від персональної опіки лідерів спартаківської атаки, ми свідомо дали суперникам можливість розігрувати в центрі поля багатоходові комбінації, а свої проблеми оборони прагнули вирішити колективною грою. У першому таймі не все виходило, оборона була нечіткою. Нервували наші молоді гравці, адже репутація «Спартака» висока. Але на другий тайм москвичів «вистачило», як ми й передбачали».

Не менш переконливою вийшла перемога киян і в наступному матчі – з ленінградським «Зенітом». Чинний чемпіон майже годину намагався протистояти потужності опонента, що спіймав кураж. І навіть швидко відповів на пропущений гол. Проте підсумок вийшов тим самим, що й у «Спартака». З аналогічних причин.

● Для Олега БЛОХІНА сезон 1985 року став одним із найкращих у кар'єрі

У черговому випуску тижневика «Футбол–Хокей» цілком логічним виглядав матеріал київського автора Олександра Башкатова – такий собі нарис для колективного портрета лідера першості, що діє яскраво, результативно, натхненно та водночас надзвичайно ефективно.

«Стрижнем цієї гри, як і в колишні славні роки київського «Динамо», є висока мобільність усіх без винятку футболістів, що дозволяє їм створювати чисельну перевагу і в наступі, і в обороні, – йшлося у статті. - Які б маневри не здійснювали групи гравців, базуються вони на швидкості, на випередженні суперника, на прагненні загострити ігрову ситуацію, змусити команду діяти в екстремальній обстановці, при дефіциті часу та простору.

Цей футбольний «форчекінг» змушує суперників поспішати, приймати найпростіші ігрові рішення, що «нагорі лежать» і тому легко прочитуються киянами, змушує помилятися та втрачати м'яч.

У принципі, ту ж тактику демонструвала команда зразка 1974-75 років. У принципі – але не в деталях: деталі створювалися яскравими майстрами тієї славної плеяди, яку цього сезону представляє в клубі один Олег Блохін. Тепер на фундаменті тотально-швидкісного, мобільного футболу ажурні атакуючі та міцні оборонні конструкції будують інші виконавці. Їх поки не поставиш нарівні з володарями футбольних думок середини 70-х років, але заявку на визнання динамівці «нової хвилі» вже подали. І підкріпили її вагомим внеском у відродження клубу, який здобув у чемпіонаті дев'ять перемог і вийшов до фіналу Кубка СРСР».

Кубковий турнір, у вирішальному матчі якого на киян чекав донецький «Шахтар», залишався для підопічних Лобановського останньою можливістю не залишитися ще на сезон без єврокубків. Зрозуміло, динамівський штаб спланував підготовку таким чином, щоб її літній пік припав саме на дату фіналу – 23 червня.

«Жертвами» в ім'я кубка стали три втрачені поспіль очки. Втім, чи втрачені? Не варто забувати, що формат тієї першості, який передбачав скорочення вищої союзної ліги з 18 до 16 учасників, значно звужував коло невмотивованих суперників. Мінчани на той момент боролися за «зону УЄФА», а закавказькі «спарки» завжди вважалися непростими виїздами, які б місця не займали «Арарат» із «Нафтчі».

Єреванців, які опустилися в той момент на останнє місце, всього дві перемоги повертали б до верхньої половини таблиці, і очко, відвойоване у лідера, мало особливу вагу, в тому числі і як імпульс для п'ятиматчевої безпрограшної серії, що відбулася потім. А з Баку забрати перемогу завадили 36-градусна «липка» спека, невдача і... воротар господарі