Свій останній переможний «дубль» на футбольній арені СРСР київському «Динамо» довелося оформляти під неймовірним пресингом «доброзичливців» із Білокам'яної. Це не завадило Валерію Лобановському та його підопічним вкотре вказати Москві її місце. Перемоги та рекорди стали вагомим внеском у здобуття Україною незалежності.
Друга половина 1980-х у радянському футболі, як і в інших сферах життя, ознаменувалася перебудовними ритмами. Утім, у вихорі змін серед багатьох змінних константою залишався лідерський статус київських динамівців та їхнього наставника.
Нехай у роки, що йшли за тріумфальним сезоном-1986, у союзних першостях перебували прудкіші «Спартак» та «Дніпро». Натомість представники столиці України продовжували гідно нести повноважний тягар першочергової відповідальності за виступи збірних. «Срібло» чемпіонату СРСР 1988-го стало доповненням до європейського віце-чемпіонства, а перемога олімпійської команди Анатолія Бишовця на Іграх у Сеулі навряд чи відбулася би без Олексія Михайличенка, визнаного того сезону найкращим футболістом країни. За рік кияни рапортували не лише про бронзові медалі, а й про свій вирішальний внесок у здобуття путівки на фінальний турнір чемпіонату світу.
До італійського форуму найкращих збірних планети знову, як і чотирма роками раніше, готувалася вся «основа» київського «Динамо», в якій уже два сезони соло мали Олег Протасов та Геннадій Литовченко. Їхній перехід із «Дніпра» став подією резонансною, яка далеко не всім до душі припала. Однак і дніпропетровці зрештою опинилися на коні, в перший же рік без своїх лідерів вигравши «золото», і блискучий атакуючий тандем отримав якісно нові умови для професійного зростання, що й підтвердилося в матчах Євро-88.
«Дніпро» та «Динамо» раніше за інших радянських колективів перейшли на рейки госпрозрахунку та самоокупності. У Києві було втілено давню мрію Валерія Лобановського про професійний клуб. Звичайно, про західну модель у тих радянських реаліях не йшлося, але й те, що було втілено в життя, багатьма в СРСР сприймалося як дивина. А деякими – як… небезпека.
Тим паче, коли кияни стали на чолі руху за легалізацію професіоналізму в усьому радянському футболі, виступили ідеологами створення Спілки футбольних ліг. Боротьба між об'єднанням професіоналів та Федерацією футболу СРСР у 1990 році стала головним протистоянням, на тлі якого навіть суперечка за чемпіонський титул виглядала не такою інтригуючою.
Утворений у червні 1989 року, СФЛ задекларувала претензії на право проведення чемпіонату, першостей та кубкових змагань у СРСР. Союзний спорткомітет, який спочатку нібито благословив починання, потім круто змінив свою позицію.
За новими розкладами суть об'єднання професіоналів зводилася до структурного підрозділу Федерації футболу СРСР, що отримала всю повноту футбольної влади у країні після скасування Управління футболу та хокею Держкомспорту СРСР. Фактично співробітники апарату Управління просто змінили вивіску – щоб «реорганізована» федерація з формального органу стала справді керівною, їм навіть не довелося залишати свої кабінети.
На установчій конференції, яка обрала головою федерації В'ячеслава Колоскова, було заявлено про недоцільність створення Спілки футбольних ліг, а діяльність керівництва останнього кваліфікувалася як «спроба розколу футбольного руху в країні».
Посаду президента СФЛ займав відомий у минулому форвард Віктор Понедельник, який попутно керував у якості редактора тижневиком «Футбол–Хокей». Той чимало місця на своїх сторінках приділяв проблемам становлення першої в СРСР професійної спортивної організації, що також обурювало чиновників. Їхнім завданням було, з одного боку, створити видимість якомога більш широкомасштабних змін, з іншого ж – залишити все, як і раніше, і самим утриматися біля щедрої «годівниці».
● Намагаючись реформувати радянський футбол, Валерій ЛОБАНОВСЬКИЙ часто спрямовував вогонь на себе
Валерій Васильович багато реформаторських думок озвучував через свого багаторічного однодумця Олега Базилевича, віце-президента СФЛ. Сам наставник київського «Динамо» також часто виступав на задану тему з різних трибун, лобіюючи ідею на всіх доступних йому рівнях – аж до ЦК КПРС. Опонувати йому персонально на той момент не взявся би ніхто. Не тільки через переконливість аргументів, що висловлюються, а й через «імунітет» Лобановського як головного тренера збірної Союзу, яка готувалася до чемпіонату світу.
«Час реваншу» для тих, хто ненавидів Лобановського і все, що з ним пов'язане, настане пізніше: коли збірна не вийде з групи в Італії, коли «Футбол-Хокей» припинить існування, а його місце в кіосках займе вісник Федерації футболу СРСР, що залишив лише першу частину назви, коли все більш реальний сенс будуть мати розмови про футбольну незалежність України...
На відміну від 1986-го, плани підготовки до сезону київського «Динамо» та першої збірної практично збігалися. Після клубного збору в західнонімецькому Руйті 11 гравців та головний тренер побували з національною командою на Апеннінах, потім – у США, провівши кілька спарингів та поживши на тренувальній базі в італійському Чокко – місці дислокації радянської дружини на період світової першості.
Відзначаючи повернення до динамівського строю Анатолія Дем'яненка та Павла Яковенка, які пропустили значну частину минулого сезону через травми та складні операції, Лобановський констатував: в основному складі «знайомі всі обличчя».
Натомість солідне поповнення отримав резерв колективу. Замість тих, хто розійшовся по інших командах, – Канчельскіса та В.Онопка («Шахтар»), Горілого («Зеніт»), Ковтуна («Гурія»), Беженара («Дніпро»), Ю.Нікіфорова («Чорноморець»), Погодіна («Зоря») та Корнійця (запорізький «Металург») посилювати конкуренцію в боротьбі за місце серед визнаних майстрів були покликані: Ковалець («Поділля»), Б.Деркач («Металіст»), Алексаненков («Динамо» М), Анненков («Іскра»), Грицина («Зоря»), Беца («Металург» З) та вихованець динамівської школи Зав'ялов.
«Хочеться сподіватися, що всі ці приходи-уходи не знизять, а підвищать на найближчі роки ігровий потенціал київського «Динамо», незважаючи на те, що всі наші новачки – молоді хлопці, а ті, що пішли – вже здебільшого зрілі гравці, які заявили про себе», - ділився головний тренер передстартовими думками з репортером тижневика «Футбол-Хокей».
Справді, з «дублерів» цілком можна було б сформувати кістяк боєздатної команди елітного радянського дивізіону. Деякі з цих гравців за кілька років опиняться у провідних європейських клубах, виростуть у справжніх зірок. Та й ті, хто прийшов їм на зміну, свою кваліфікацію, безперечно, підвищили в перший же сезон.
■ 5 березня. «Памір» Душанбе – «ДИНАМО» Київ 1:1 (Мухадов, 85 - Безсонов, 4).
■ 9 березня. ЦСКА Москва - «ДИНАМО» Київ 1:1 (Корнєєв, 84 - Протасов, 60). ДК: Чанов, Безсонов, Заєць, Кузнєцов, Шматоваленко, Рац, Лужний, Литовченко, Саленко (Яремчук, 62), Протасов, Яковенко.
■ 17 березня. «ДИНАМО» Київ - «Арарат» Єреван 1:0 (Протасов, 45, з пенальті).
■ 1 квітня. «Чорноморець» Одеса – «ДИНАМО» Київ 0:3 (Кузнєцов, 16, Литовченко, 71, Протасов, 88).
■ 5 квітня. «ДИНАМО» Київ - «Динамо» Москва 0:1 (С.Деркач, 80).
Внутрішні змагання киянам доводилося розпочинати першого дня березня виїзним поєдинком 1/8 фіналу Кубка Союзу проти тбіліського «Динамо». Однак необхідність їхати до столиці Грузії відпала: і тамтешні «біло-сині», і «Гурія» з Ланчхуті на кілька днів раніше заявили про те, що не планують брати участь у турнірах, що проводяться Федерацією футболу СРСР.
Приклад грузинських колективів незабаром наслідував і «Жальгіріс», остаточно зламавши календар чемпіонату. При цьому вільнюсці встигли програти свій стартовий матч в Одесі, лише потім залишивши учасників союзної першості в кількості чортової дюжини.
Здається, пам'ятаючи про позамежні навантаження попереднього сезону чемпіонату світу, у київському «Динамо» не особливо переживали з приводу усічення турніру. З тих-таки 1985-86 рр. Лобановський та його штаб навчилися заповнювати вимушені паузи в першості міжнародними товариськими поєдинками. По-перше, ігровий тонус підтримується, по-друге, потрібний досвід майбутні учасники єврокубкових баталій набирають.
Зіграти спаринг із киянами в ті роки вважали за честь багато поважних клубів Старого Світу. А відколи зірки радянського футболу стали поодинці та групами переїжджати на Захід, до лав бажаючих прийняти в себе «Динамо» додалися й ті, хто вів переговори про трансфери того чи іншого виконавця з української столиці.
І Безсонов, який відзначився в Душанбе у свій день народження, і головний ударний форвард киян Протасов, який зі старту почав регулярно засмучувати суперників, і Кузнєцов з Литовченком, які зачинали розгромну перемогу над «Чорноморцем», – всі вони були в полі зору закордонних скаутів, тренерів та менеджерів.
● Київське «Динамо» виходить за черговою перемогою. На передньому плані Володимир БЕЗСОНОВ, Геннадій ЛИТОВЧЕНКО, Олег ПРОТАСОВ та Віктор ЧАНОВ
Але, поки суд та діло, потенційним легіонерам належало якнайкраще підготуватися до чемпіонату світу в чемпіонаті СРСР, де коло фаворитів, на думку журналістів, формували московські «Спартак» та «Динамо», дніпропетровці та кияни.
Зовсім несподівано до цієї когорти вже після перших турів прибилися армійці, які щойно повернулися до вищої ліги. На старті вони розгромили з рахунком 4:0 «Шахтар», який не програвав з таким рахунком із 1985 року, а потім розійшлися миром і з підопічними Лобановського. Щоправда, Протасов, відкривши рахунок на московському манежі, практично відразу міг забити і другий м'яч, що, очевидно, зняло би питання про переможця. Але, ледь не самотужки перегравши оборону господарів, Олег все ж таки дав заблокувати удар.
Нічийний результат дуелі, що пройшла в задушливому й тісному спорткомплексі, навряд чи дав достатньо поживи для далекоглядних роздумів та висновків. Звичайно ж, гостей не міг не збентежити той факт, що у другому матчі поспіль вони дозволяли суперникам відігратися на останніх хвилинах – втрачаючи ініціативу та концентрацію. Втім, і два очки в такій незручній виїзній «спарці» виглядали дуже цінною здобиччю.
Домашнє подвоєння балансу після гри з «Араратом» викликало питання в естетів. Мовляв, перемога не перебила враження, що якось надто академічно діє «Динамо» на старті – «тихою сапою». Протилежним прикладом в устах критиків стало московське дербі «Спартака» та ЦСКА, що відбулося напередодні. Перебравшись у просторіший зал спорткомплексу «Олімпійський», ті повеселили публіку дев'ятьма голами: ведучи в рахунку, а потім поступаючись, «червоно-білі» все ж таки взяли гору в цій «перестрілці» – 5:4.
Дві перемоги – київська в товариському матчі збірних СРСР та Нідерландів (2:1) та з великим рахунком чемпіонатська над «Чорноморцем» – адептів видовищного футболу трохи заспокоїли. У День сміху кияни кваліфіковано розібралися з одеситами на їхньому полі без травмованих Безсонова, Дем'яненка та Михайличенка, без Саленка, який залишився в запасі, що оглядачі розцінили як ознаку здорової конкуренції в колективі.
На жаль, повернення Олексія Михайличенка збіглося зі втратою очок у зустрічі з московськими одноклубниками, яких очолював... один із перших тренерів Міхи – Анатолій Бишовець. Перегравши суперника по суті, господарі влучити у ворота Уварова так і не спромоглися, натомість самі пропустили зі штрафного, реалізованого захисником Деркачем, який вийшов на заміну.
● Поразка від московського «Динамо» стала для киян єдиною втратою очок у домашніх матчах того сезону
Те, що біда часто приходить не сама, підтвердив подвійний перелом щелепи, отриманий у зустрічі Ахриком Цвейбою. Центральний захисник, який ще будучи гравцем тбіліського «Динамо» спробував сили в національній збірній у Лобановського, перебрався до Києва рано навесні й дуже впевнено посів місце в «основі» нового клубу. Вимушені перестановки в оборонних лавах не пройшли безслыдно – і в наступному матчі, у Дніпропетровську, підопічних Лобановського чекала невдача.
■ 13 квітня. «Дніпро» Дніпропетровськ - «ДИНАМО» Київ 1:0 (Сон, 31).
■ 21 квітня. «ДИНАМО» Київ – «Шахтар» Донецьк 2:0 (Протасов, 38, з пенальті, Шматоваленко, 60).
■ 29 квітня. «Металіст» Харків – «ДИНАМО» Київ 0:2 (Кузнєцов, 31, Яремчук, 34).
■ 6 травня. «Спартак» Москва - «ДИНАМО» Київ 1:3 (Шмаров, 21 - Саленко, 56, Яремчук, 58, Протасов, 69).
■ 13 травня. «Ротор» Волгоград - «ДИНАМО» Київ 0:0.
Позитивне тло від перемоги у півфінальній зустрічі Кубка Союзу над ЦСКА (4:2) затьмарила важка травма Павла Яковенка. Просто якоюсь фатальною датою стало для півзахисника 17 квітня. Рівно за два роки до того зазнав серйозного пошкодження в Алма-Аті, залишившись без чемпіонату Європи. Наступного року цього ж дня травмувався на тренуванні – і нове лікування. Цього разу, тільки-но оговтавшись і повернувши місце у складі, знову вибув надовго.
«1991-го чекав 17 квітня з жахом, – згадував Яковенко в одному з інтерв'ю. - Закрився вдома, вирішив нікуди не виходити - так ні з того, ні з сього температура підскочила. Просто містика якась!..»
У Валерія Лобановського, незважаючи на всі його професійні прикмети та забобони, до ірраціональностей у тренувальному та ігровому процесах ставлення було дуже скептичним. Причини "невдачі" в "Динамо" усунули досить швидко, і до фінального поєдинку Кубка СРСР кияни підійшли у відмінному настрої, після двох "сухих" перемог над "Шахтарем" та "Металістом".
У вирішальній суперечці за кришталевий трофей із московським «Локомотивом» на авансцену в усій красі вийшов Олег Саленко. Його хет-трик, доповнений влучними ударами Михайличенка, Раца та Литовченка, забезпечив «Динамо» дев'ятий в історії клубу кубковий тріумф, який став шостим для Валерія Лобановського.
«Уболівальники, які уважно стежать за виступами київського «Динамо» цього сезону, мали звернути увагу на те, що команда, як ніколи раніше, створює безліч небезпечних моментів біля воріт суперника та занадто мало їх реалізує, – аналізувала «Спортивна газета» перемогу з рекордним для фіналів рахунком 6:1. – Так було, наприклад, у домашній програній зустрічі з московськими одноклубниками, у матчі з «Дніпром» на виїзді. Ті матчі залишали відчуття гри через силу. Куди тільки поділося воно у кубковому фіналі!»
● У цей кубок восени будуть покладені золоті медалі. Чотири переможні «дублі» залишаться вічним рекордом радянського футболу, як і 13 чемпіонських титулів
В оглядачі московської газети «Труд» Юрії Ваньяті завсідник вирішальних матчів Кубка Союзу придушив давню та стійку ворожість автора до киян та особисто до Лобановського. Звіт для тижневика "Футбол-Хокей" вийшов у досвідченого журналіста патетичним та навіть поетичним.
«Минулої осені, на цьому ж полі, «Спартак», вирвавши на останніх секундах перемогу у киян, наздогнав їх за чемпіонськими титулами. За півроку динамівці відповіли тим, що нагнали спартаківців за кількістю фінальних вікторій: в обох суперників стало їх по дев'ять. А Лобановський є рекордсменом серед колег із виграних фіналів», – написав Ваньят, згадавши й іншу видатну людину із співзвучним прізвищем.
«Наш великий математик Лобачевський сказав: «Час – це рух, який служить для виміру іншого руху». Наш великий тренер Лобановський, який закінчив свого часу технократичний виш, гадаю, чув про це. Оскільки його команда, коли вона в оптимальній формі, дуже вміло поєднує час та рух».
Оцінюючи гольову феєрію киян у «Лужниках», оглядачі в один голос відзначали зірковий час Саленка, який в атаці «Динамо» перехопив естафету у своїх тезок-голеадорів – Базилевича, Блохіна та Протасова. Олег повторив рекорд московського динамівця Михайла Семичастного, який у далекому 1937-му у фінальному поєдинку провів три м'ячі у ворота одноклубників із Тифлісу.
Вважаючи, що забивному нападнику практично гарантоване місце у складі збірної на ЧС-1990, багато хто подумки повертався на півтора роки тому, коли перехід гравця з ленінградського «Зеніту» супроводжувався неймовірним галасом.
Сам футболіст, з роками згадуючи ті події, казав: «Реально зростати, удосконалюватися на той час можна було або в Києві, або в московському «Спартаку». Але Москва як місто мені ніколи не подобалася, та й стиль «Динамо» був значно ближчим...»
● Олег САЛЕНКО в поєдинку з «Локомотивом» був нестримний
Але! З'явився новий привід звинуватити киян у всіх смертних гріхах. Спочатку намагалися піднести ситуацію навколо Саленка як «розбещення малолітніх» (за футбольними мірками, звичайно), трохи пізніше – як крадіжку нареченої, наприкінці приписавши українському клубу мінімум захоплення та викрадення стратегічного бомбардувальника.
У Києві знайшли, що на це відповісти. Та й із вуст самого Олега на сторінках «Спортивної газети» пролунало на всю країну: «Мені дуже не хочеться цього робити, але якщо до 27 березня я не отримаю офіційного дозволу грати за київське «Динамо», то звернуся із судовим позовом на керівні футбольні органи держави».
То вже був прецедент. Швиденько оцінивши обстановку, у федерації футболу ухвалили соломонове рішення, озвучивши його від імені вищої інстанції – Управління футболу та хокею Держкомспорту СРСР. Спираючись на нормативні акти самої Ради Міністрів, від київського «Динамо» як компенсацію за Олега Саленка вимагали 37 тисяч рублів. Це була перша в радянському футболі ринкова угода купівлі-продажу гравця.
Нападник, який пропустив початок того сезону, довго адаптовувався в новому колективі. Зрештою, навесні 1990-го його прорвало. «Кришталевому» хет-трику передували два м'ячі Саленка у півфінальному матчі з ЦСКА, а остаточним свідченням досягнення форвардом потрібних кондицій став його перший гол у чемпіонаті – у ворота «Спартака», який очолює Олег Романцев.
«Вдруге протягом п'яти днів футболісти київського «Динамо» продемонстрували в Москві, що наближаються до піку форми, – писав у звіті для «Спортивної газети» спеціальний кореспондент Ігор Трофименко. – Як мінімум, фізичні кондиції більшості кандидатів до збірної починають вражати. А те, що гості змушені були відіграватися, дозволило ретельніше оцінити гру, подивитися на те, як діє київська команда в екстремальних умовах».
Багатьом навіть здалося, що гол Шмарова, який на мить залишився без опіки у штрафному майданчику «Динамо», знову, як і в «золотому» матчі чемпіонату-1989, може стати вирішальним. Однак після перерви на полі повністю домінували гості. Протягом трьох хвилин, після ударів Саленка та Яремчука, кияни повернули перебіг гри назад. Протасов залишив за собою право на «контрольний постріл», який звільнив поваленого суперника від страждань.
● У домашній грі з киянами «Спартаку» не допоміг і улюбленець публіки Федір ЧЕРЕНКОВ
«Не часто буває, щоб одна команда двічі поспіль із вітерцем «об'їжджала» в гостях московські клуби. Киянам це вдалося сповна, – констатував «Футбол–Хокей» за підсумками зустрічі, яка зібрала 80-тисячну аудиторію. – У грі зі «Спартаком» саме вони виглядали господарями становища. На тлі академічної, незвично холодної гри москвичів, для яких пас був не метою просування на гольову позицію, а так, для красивості, кияни виглядали мобільнішими та динамічнішими».
Останнім матчем перед перервою, пов'язаною зі світовою першістю, для «Динамо» була гостьова зустріч із «Ротором», що завершилася нульовою нічиєю. До честі аутсайдера, він діяв дуже коректно, цілячись по чужих воротах, а не по ногах потенційних гравців збірної, і вже хоча б за це заслуживши очко.
Кияни весняну частину чемпіонату закінчили на третьому місці з 13 очками, ставши таким прошарком у «сендвічі по-московськи». Вище розташувалися столичне «Динамо» (15) та ЦСКА (14), нижче – «Спартак» (12) та «Торпедо» (11 при двох матчах у запасі).
«До чемпіонату світу залишилося дуже мало часу, і сьогодні настає вирішальний час підготовки до нього, – казав Валерій Лобановський ще після переможного кубкового фіналу. – Важливо, щоб до 23 травня, коли команда збереться на заключний збір, ми мали у своєму розпорядженні здорових футболістів, добре підготовлених фізично».
На жаль, втрат на фінішній прямій підготовчого періоду уникнути не вдалося. У товариському матчі з Ізраїлем тяжко травмував плече Олексій Михайличенко – один із системотворчих виконавців. До Італії збірна вирушила без нього. І – без Саленка.
«Я тоді настільки чудово почувався, виплескуючи це на полі та втілюючи в забиті м'ячі, що був впевнений на всі сто – до збірної потрапляю, – ділився зі мною Олег спогадами через кілька років. – Розчарування було надзвичайно велике, і те рішення Лобановського досі залишається для мене однією з найбільших загадок у житті... Потім Васильович дав мені зрозуміти, що визнає помилку. Не сам, звичайно, через людей, з якими ми обидва могли бути відвертими...»
«Валерію Васильовичу, чи не шкодуєте ви сьогодні, що не взяли до Італії Саленка?» – запитають наставника після повернення команди з мундіалю. «Сьогодні ми шкодуємо про те, що взяли до збірної сторонніх... На жаль, ми припустилися помилки. Потрібно знати людей, не можна довіряти якимось там рекомендаціям...»
● Збірна СРСР перед ЧС-1990. Дев'ять киян у складі. Бракує Олексія МИХАЙЛИЧЕНКА, Павла ЯКОВЕНКА та... Олега САЛЕНКА
Без своїх Яковенка, Михайличенка та Саленка, але зі «сторонніми»; без успіху, але з грубими суддівськими помилками радянська команда на першості планети не змогла подолати груповий етап. Після програшів Румунії та Аргентині (обидва рази по 0:2) перемога з великим рахунком над Камеруном (4:0) виявилася запізнілою і, на жаль, марною.
■ 12 липня. «ДИНАМО» Київ - «Динамо» Мінськ 3:0 (Протасов, 32, 55, з пенальті, 74, з пенальті). ДК: Чанов, Безсонов, Цвейба, Кузнєцов, Дем'яненко (Лужний, 84), Рац, Михайличенко, Литовченко, Саленко, Протасов (Яремчук, 84), Шматоваленко.
■ 26 липня. «Шахтар» Донецьк – «ДИНАМО» Київ 2:2 (Євсеєв, 28, з пенальті, Кобозєв, 70 – Протасов, 40, Литовченко, 50).
■ 30 липня. «Динамо» Москва - «ДИНАМО» Київ 0:0.
Не треба було мати здібностей оракула, щоб зрозуміти: після повернення з турніру Лобановський опиниться під шквальним вогнем критики.
"Можливо, деякі кореспонденти центральних газет і тенденційно підходять до аналізу нашого виступу на чемпіонаті світу, але у них тепер на руках усі карти, оскільки ми програли", - описав диспозицію наставник у спілкуванні з українськими журналістами. Тих, звісно, не в останню чергу цікавило – в якому стані поновить чемпіонат країни київське «Динамо».
«На це питання відповісти складно, – сказав Валерій Васильович. – Інші команди мають перед нами перевагу. Кияни готувалися та виступали на чемпіонаті світу – це величезне навантаження. А наші суперники тим часом і відпочивали, і готувалися, і проводили контрольні поєдинки. Звичайно ж, вони свіжіші як у функціональному, так і в психологічному стані. Додайте до цього нападки на гравців київського "Динамо" після невдачі на чемпіонаті світу. Багато залежатиме від того, наскільки швидко ми зуміємо отямитися після шоку. Найкращий лікар, як відомо, час. Чи вистачить його, поки що сказати важко».
● ЧС-1990. Перед матчем із Аргентиною. Потискуючи руку МАРАДОНІ, Олег КУЗНЄЦОВ і не міг подумати, що саме цією рукою Дієго виб'є м'яча з порожніх воріт. Шведський рефері Ерік ФРЕДРІКССОН, як і чотири роки тому, виявиться сліпим.
«Довколафутбольний» фронт для киян відкрився на повну широту з уже згаданою вище «реорганізацією» тижневика «Футбол–Хокей». У перші місяці існування нового видання – офіційного вісника федерації – передовиці «Футболу» були, як правило, присвячені... Лобановському, київському «Динамо» та їхньому згубному впливу на найпопулярнішу серед радянських людей гру. Формувати образ «тотального зла» були покликані відомі «друзі» киян – Аркадій Галинський, Валерій Винокуров, Юрій Ваньят, Сергій Мікулік та інші.
Звинувачення у провалі на світовій першості підкріплювалися «розшифровкою»: неправильно спланував підготовку, не той склад повіз, не таку тактику обрав.
Копали критики й глибше. Мовляв, не заграли Блохін в Австрії, а Заваров у «Ювентусі» тому, що «занадто багато матчів зіграли в основному складі київської команди «Динамо» за відомими «виїзними» та іншими «моделями» Лобановського, що здавна «раціонально» ділить ігри на дуже важливі, не надто важливі й узагалі не важливі»; що у багатьох іграх «від футболістів вимагалося лише зовнішнє позначення зусиль», через що вони, потрапивши на Захід, вже нездатні були діяти на межі своїх можливостей у всіх без винятку поєдинках.
На противагу їм, мовляв, для божественного Феді Черенкова кожна гра – найважливіша. І нічого, що затребуваний спартаківець опинився не в Серії А, а аж у третьому французькому дивізіоні. Натомість він – творець, художник, і збірній СРСР в Італії його явно не вистачало.
«Що являє собою «модель гри збірної», в яку, за твердженням Лобановського, не вписувався Черенков, то цю «модель» знає тепер увесь світ», – сказав О.Галинський, упускаючи той факт, що з 1983 року кумир уболівальників «народної» команди» перебував під контролем психіатрів у зв'язку з регулярними загостреннями манії переслідування.
Звинувачували Лобановського й у тому, що, мовляв, саме він ініціював масовий відтік на Захід радянських футбольних зірок, але для початку – прикриваючись інтересами збірної – переманив у конкурентів багатьох провідних гравців, зокрема, Протасова та Литовченка.
«Складається враження, що, почавши дихати повітрям свободи, керівники клубів, тренери та футболісти не вдихають його глибоко, широко відкритим ротом, так, щоб наповнювалися легені, а дихають носом, передусім відчуваючи запах банкнот, що конвертуються», – писав В.Винокуров. Через роки, вже після смерті Метра, цей московський журналіст називатиме Лобановського «нерозлучним ворогом» та «заклятим другом». 1990-го же він (очевидно по-дружньому) був у перших рядах тих, хто верещав фальцетом: «Акела промахнувся!»
Винокуров не полінувався повернутися у рік 1986-й, до протистояння московського та київського «Динамо» на фініші союзної першості. Тасуючи факти та підміняючи їх домислами, він узяв на себе роль судді, який оголосив Лобановському та його команді новий вирок.
«Чотири роки тому волею нашого безвільного календаря динамівські команди двох столиць проводили біля фінішної межі чемпіонату відразу обидва матчі – спершу, здається, за друге коло, потім – за перше. Невідомо за які заслуги судити ці матчі було доручено одному й тому ж нічим не примітному арбітру, який чомусь чи за чиєюсь вказівкою, думкою чи бажанням не призначив в одні ворота законний, що називається, пенальті, а в інші призначив незаконний. І вийшло, що команда, яка краще грала в цих матчах, чемпіоном не стала. Тобто суддя ніби призначив чемпіоном команду, яка гірше грала в цих матчах».
Таким собі «відкладеним штрафом» пан, набрехавши, перекреслював київське «золото», здобуте в безпрецедентному сезоні-1986. А заразом – дезавуював будь-які міркування на тему результативних суддівських помилок у матчах за участю збірної СРСР на італійському мундіалі.
«Те, що відбулося в нашому, чотирирічної давності, чемпіонаті виявилося не настільки вже невинним для всього нашого футболу, – продовжував Винокуров. – Бо справа не в тому, що була скривджена одна команда, – гірше те, що іншій команді – «потьомкінському селу» радянського футболу – було видано на чотириріччя вексель, який тепер очевидно залишився неоплаченим, і борги запитати нема з кого.
Отримавши цей вексель, команда відразу продовжила збір під свій прапор найкращих футболістів з інших клубів, через рік, скажімо, прихопила з «Дніпра» двох найяскравіших майстрів останніх років, які, до речі, разом зі своїм новим клубом постійно опинялися в турнірній таблиці нижче свого колишнього клубу, вела за рахунок такого комплектування активні комерційні операції із західними партнерами і в результаті сприяла чималою мірою фіаско збірної».
Ярлик навішений: київське «Динамо» – потьомкінське село радянського футболу!
Так рясно цитую північних сусідів, щоб якомога наочніше проілюструвати – в яких умовах доводилося грати та перемагати киянам на всесоюзній арені. По суті, "гібридна війна" проти нас із вами велася вже тоді. І в її рамках назвати процвітаюче футбольне підприємство потьомкінським селом було лише безневинною артпідготовкою.
На жаль, тижневик, що видавався з 1960 року, на сторінках якого навіть у часи махрового застою завжди знаходилося місце думкам справжніх професіоналів, перейшовши під юрисдикцію відомства В'ячеслава Колоскова, остаточно перетворився на «бойовий листок».
● Олексій МИХАЙЛИЧЕНКО, отримавши травму в матчі з Ізраїлем, пропустив ЧС-1990. До Італії він потрапить трохи пізніше, перейшовши до «Сампдорії»
...Усі дев'ять гравців, які повернулися з Лобановським з Італії, взяли участь у розгромі мінського «Динамо» в першому після паузи матчі киян у чемпіонаті СРСР. Трьома голами відзначився Протасов, який забив із гри та реалізував два пенальті, зароблені Рацем. У кулуарах вже навперебій обговорювали інтерес, який до автора хет-трику виявляв очолюваний Олегом Блохіним грецький «Олімпіакос». Серед топ-чуток була й інформація про швидкий перехід до італійської «Сампдорії» Олексія Михайличенка, який одужав після травми та повернувся до ладу. Олегом Кузнєцовим цікавився шотландський «Рейнджерс», і призначений на 11 серпня товариський матч киян у Глазго представлявся такими собі оглядинами. Почали говорити і про можливий від'їзд за кордон самого Лобановського.
В очікуванні вердикту клубних босів та Федерації футболу СРСР динамівці під керівництвом свого наставника продовжували набирати очки. Виїзні нічиї з «Шахтарем» та московським «Динамо» – одним із безпосередніх конкурентів у боротьбі за титул – втратами назвати складно. По-перше, ніхто з реальних претендентів на «золото» не міг похвалитися стабільністю. По-друге, після гри зі столичними одноклубниками кияни вісім із дев'яти наступних матчів готувалися провести вдома, у тому числі з усіма сусідами за таблицею.
■ 8 серпня. «ДИНАМО» Київ - «Дніпро» Дніпропетровськ 2:1 (Протасов, 7, Ковалець, 87 - Тищенко, 78).
■ 21 серпня. «ДИНАМО» Київ - «Ротор» Волгоград 3:0 (Саленко, 21, Рац, 56, Юран, 87).
■ 25 серпня (перенесено з 10 травня). «ДИНАМО» Київ - «Торпедо" Москва 4:3 (Литовченко, 5, Юран, 25, 39, Заєць, 76 - Агашков, 51, Ю.Савічов, 54, Тишков, 65).
■ 1 вересня. «ДИНАМО» Київ - «Спартак» Москва 3:1 (Протасов, 12, з пенальті, 59, Юран, 44 - Шмаров, 34, з пенальті). ДК: Чанов, Шматоваленко, Цвейба, Кузнєцов, Дем'яненко, Рац, Ковалець, Литовченко, Заєць (Анненков, 77), Протасов, Юран.
Втім, легкого життя кандидату в чемпіони ніхто не обіцяв, що підтвердили під час своїх візитів до Києва «Дніпро» та «Торпедо».
Дніпропетровці, пропустивши швидкий гол від свого колишнього одноклубника Протасова (асистував йому Михайличенко, для якого ця зустріч була останньою перед відбуттям до Генуї), не лише стримали удар, а й після перерви змогли перехопити ініціативу та відновити рівновагу. Однак під завісу матчу господарі поля, наче скинувши пута, знову стали господарями становища, «награвши» на переможний м'яч. Диктор стадіону оголосив, що після подачі Литовченком кутового відзначився Ахрик Цвейба, але насправді лік своїм голам у динамівській «основі» відкрив Сергій Ковалець.
Не менш важливу перемогу над «Торпедо» приніс інший молодий гравець «Динамо» Сергій Заєць. Дивно, але, довівши справу до великого рахунку ще в першій половині зустрічі, після перерви кияни дозволили супернику вирівняти становище. Вісім пропущених м'ячів у попередніх 15 іграх та три – протягом чверті години! Гол Заєця, який тижнем раніше відсвяткував своє 21-річчя, разом із успіхом майже 22-річного Ковальця та грою Саленка, який продовжував забивати, наштовхували на думку: до зміни поколінь у Києві – готові.
Ще більше зміцнювали цю впевненість дії Сергія Юрана. Свій дебют у стартовому складі 21-річний форвард відзначив дублем у ворота автозаводців. Голи вийшли на диво, як і м'яч, забитий ним у попередньому турі «Ротору». Поєднуючи гольове чуття, швидкість, дриблінг та міць, Сергій із успіхом заміняв на вістрі атаки Саленка, а у більш віддаленій перспективі – Протасова.
«Про бомбардирський талант Юрана кажуть давно, ще відколи грав у луганській «Зорі», – писала наступного дня після перемоги над автозаводцями «Спортивна газета». - Можливо, не засиджувався би він у дублі, якби обставини складалися сприятливіше. Пам'ятаєте тяжку травму, отриману Сергієм у матчі резервістів проти «Торпедо»? Його персональний костолом Шустіков уже грав у вищій лізі, а Юран лише набирав форму. Швидко забулося погане. Знову забивав. Але тут з'явився щасливіший Саленко, чий перехід до «Динамо» знову змусив Юрана чекати свого часу.
Дочекався. Отримав пошкодження Протасов, який до того ж найближчим часом, очевидно, перейде до грецького «Олімпіакосу». У попередній зустрічі з «Ротором» Юран вийшов на поле на два десятки хвилин, але свій гол забив. Тепер додав ще два. З такими темпами ще не пізно втрутитися у суперечку бомбардирів...»
■ 5 вересня. «Торпедо» Москва - «ДИНАМО» Київ 0:0.
■ 15 вересня. «ДИНАМО» Київ - «Металіст» Харків 2:0 (Литовченко, 27, 49). Нереалізований пенальті: Литовченко (85, воротар).
■ 24 вересня. «ДИНАМО» Київ - «Чорноморець» Одеса 2:1 (Юран, 7, Литовченко, 50 - Кондратьєв, 17). Нереалізований пенальті: Дем'яненко (82, воротар).
■ 28 вересня. «ДИНАМО» Київ - «Памір» Душанбе 3:1 (Саленко, 38, Юран, 67, Рац, 84 - Мухамадієв, 49).
Кожен гол у ворота москвичів, кожне здобуте у суперечці з ними очко викликало новий напад антикиївської істерії. Наше «Динамо» являло собою на той час ідеальну ціль. Не лише у світлі того, що за грою команда готова була вийти на чергову чемпіонську висоту з оточення московських конкурентів. Але ще й тому, що в образі ворога воно відволікало від реальних проблем радянського футболу, які керівництво федерації успішніше множило, ніж вирішувало.
Був і ще один вагомий фактор, який тоді вважали за краще не випинати. Радянський Союз стрімко мчав до розвалу. 16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України, де, серед іншого, проголошувалася самостійність республіки у питаннях науки, освіти, культурного та духовного розвитку нації. Футбольна громадськість уже обговорювала умови проведення окремого чемпіонату. У штаб-квартирах УЄФА та ФІФА знайомилися із запитами на цю тему – не лише від української федерації футболу, а й від міжнародників, парламентаріїв, діячів культури, представників заокеанської діаспори.
● У товариському матчі з «Рейнджерс» динамівці вперше вийшли на поле у формі кольорів майбутнього державного прапору України. Гості виграли 3:1, один із м'ячів забив Олег КУЗНЄЦОВ
На матчах за участю українських клубів уболівальники все частіше почали з'являтися із синьо-жовтою символікою. А 25 серпня у кольорах національного прапора на матч проти «Торпедо» вперше на всесоюзній арені вийшли київські динамівці! Жовті футболки та сині труси від британської компанії Admiral успішно пройдуть перевірку на «фартовість» та стануть одним із комплектів форми клубу на найближчі сезони – як у поєдинках внутрішнього календаря, так і в єврокубкових дуелях.
Словом, і в автозаводці, і в їхніх земляків-спартаківців виграли вже не просто «біло-сині», а «жовто-блакитні».
Свого найпринциповішого суперника тих років кияни приймали в ролі лідера. В останньому серпневому турі ЦСКА не зміг здолати в Одесі «Чорноморець» та дозволив себе наздогнати. А в перший день осені армійці розсипалися в Єревані - 0:4, зробивши динамівців одноосібними лідерами. Підтвердженням права очолити таблицю стала переконлива перемога над «Спартаком», який ішов на той момент третім.
Господарі прагнули розставити всі крапки над «i» ще до перерви, що їм вдалося за візуальної ігрової рівності. Вирішальним у першій половині стало соло Юрана, котрий забив черговий гол-шедевр.
«Цей гол переказуватимуть нинішні покоління вболівальників своїм дітям, – захоплювалася звітом про поєдинок «Спортивна газета». – На папері все до примітивного просто: після ауту м'яч потрапив на правому фланзі до Юрана. З Базулєвим, який кинувся у відбір, – жодних проблем, далі Сергій якимось алогічним синтезом обманного та таранного руху обіграв Кулькова та Позднякова, корпус праворуч, м'яч – ліворуч. Стиль Юрана!
У другому таймі динамівці «зачинили пастку». Третій гол, забитий Протасовим після триходівки з Ковальцем та Юраном, став логічним втіленням ігрової переваги «Динамо». Довести справу до розгрому завадив Станіслав Черчесов, який посів позицію основного голкіпера «Спартака» після від'їзду до іспанської «Севільї» Ріната Дасаєва.
Олег Протасов також оформлював своє лідерство в суперечці снайперів чемпіонату на валізах. Останні голи у складі київського клубу він провів, уже маючи контракт із грецьким «Олімпіакосом». Разом із керівництвом «Динамо» та наставником пірейців Олегом Блохіним форвард виграв дуже напружений «матч» у союзної федерації футболу.
● Олег ПРОТАСОВ попрощався з київським клубом двома голами у ворота «Спартака» та перемогою над чиновниками з Федерації футболу СРСР
Тяжба була публічною, у дусі часу, як сказали би зараз – у тренді перебудови та гласності. «Хіба ми не вільні люди?» - фраза, винесена в заголовок київською газетою «Комсомольський прапор», стала лейтмотивом епопеї. Відомство В.Колоскова змушене було відступити, фактично визнавши безглуздість встановленого для від'їзду радянських футболістів за кордон вікового цензу – 28 років.
«Чому федерація вважає себе вправі вирішувати мою особисту долю, порушуючи всі мислимі та немислимі міжнародні закони та норми, прийняті в будь-якому цивілізованому суспільстві, – питав Олег Протасов в інтерв'ю «Радянському спорту». – Я не бажаю бути й не буду кріпаком, за якого все вирішує «господар». А «правило-28» взагалі смішне! Звідки взялася ця цифра? І чому саме 28, а не, скажімо, 26 чи 30?..»
Напередодні поєдинку зі «Спартаком» стало відомо про контракт Валерія Лобановського із федерацією футболу Об'єднаних Арабських Еміратів. До 1 жовтня, коли угода набирала чинності, Васильович мав передати керівництво динамівським колективом Анатолію Пузачу та Володимиру Веремєєву, залагодити інші формальності.
Мотиви свого рішення тренер пояснив кількома обставинами. Окрім бажання спробувати себе в роботі за кордоном, головним із них було прагнення зняти напруження недоброзичливості навколо київського «Динамо». За словами Метра, антипатія до його персони з боку московських чиновників та журналістів автоматично переносилася на очолюваний ним колектив, не даючи нормально працювати.
Це власне підтвердив найближчий випуск тижневика «Футбол», який віддав передовицю під роздуми Аркадія Галинського. Стаття «Виручатимемо Емірати» пронизана сарказмом, але між рядків можна прочитати торжество, що погано приховується: «Так голосніше, музика, грай перемогу, ми перемогли і ворог (Лобановський) біжить, біжить, біжить...»
● Валерій ЛОБАНОВСЬКИЙ переріс радянський футбол та залишив його переможцем
При цьому до самого чемпіонату, склалося враження, інтерес у московських «аналітиків» був геть втрачений. Перемогу киян над «Спартаком» та виїзну нічию з «Торпедо», яка по суті відкривала «Динамо» пряму дорогу до «золота», головне футбольне видання країни не помітило. Принаймні ані у штатних, ані у позаштатних оглядачів не знайшлося ані часу, ані, очевидно, натхнення, щоб віддати належне новому лідеру, чия турнірна хода вже не залишала сумнівів у результаті першості.
Віддуватися за них довелося... Олегу Кузнєцову, який від першої особи прокоментував ситуацію в таблиці.
«Ось ми і знову лідери, – міркував захисник киян, який дебютував у ролі журналіста. – Цей факт приніс київським динамівцям величезне моральне задоволення. Адже після чемпіонату світу нас та нашого тренера зробили цапами-відбувайлами, на нас посипалися всі шишки. Дехто навіть засумнівався в наших можливостях, та й у нас самих почали закрадатися сумніви: а чи не розучилися ми грати у справжній футбол? Відповісти на це питання можна було лише грою.
Все ж таки перед чемпіонатом світу було закладено солідний фундамент. Інакше не було б нинішньої легкості у грі, стрімкості та міці в атаках, за рахунок яких ми зараз переграємо своїх найгрізніших суперників».
■ 7 жовтня. «ДИНАМО» Київ – ЦСКА Москва 4:1 (Деркач, 23, 53, Юран, 52, Саленко, 64, з пенальті – Корнєєв, 38). ДК: Чанов, Деркач, Цвейба, Кузнєцов, Шматоваленко, Рац, Анненков, Литовченко, Саленко (Заєць, 76), Ковалець (Яремчук, 46), Юран.
■ 13 жовтня. «Динамо» Мінськ - «ДИНАМО» Київ 3:2 (Мархель, 12, з пенальті, Сокол, 26, Лісун, 58 - Юран, 66, 79).
■ 20 жовтня. «Арарат» Єреван - «ДИНАМО» Київ 2:1 (Маркосян, 60, Карапетян, 87 - Ковалець, 44).
Матч із торпедівцями, останній у чемпіонаті, коли кияни не забили м'ячів, продовжив до 12 зустрічей безпрограшну серію, яка, враховуючи чотири майбутні домашні поєдинки, не збиралася обриватися. «Динамо», найкращий клуб вищої ліги у всіх основних показниках (очки, перемоги, забиті та пропущені м'ячі), впевнено просувалося до чемпіонства, радуючи своїх шанувальників та викликаючи зітхання недоброзичливців.
У чергових зустрічах лідер легко та невимушено обіграв ще трьох суперників, а московські конкуренти продовжували втрачати очки не лише в очних протистояннях. Торпедівці, обігравши «Спартак» (1:0), поступилися ЦСКА (1:3) та «Металісту» (1:2). Армійці програли вдома «Дніпру» (1:2) та повернулися з «бубликом» із Донецька (0:1). "Червоно-білі" не змогли здолати безпросвітного аутсайдера - "Ротор" (0:0).
Словом, до 7 жовтня – дати поєдинку з армійцями столиці – наше «Динамо» підійшло не лише з п'ятиочковою перевагою над тріумвіратом переслідувачів (32 пункти проти 27, набраних ЦСКА, «Спартаком» та московськими одноклубниками), а й у чудовому тонусі, після великої перемоги у розіграші Кубка володарів кубків над фінським "Куопіо". Примітно, що на офіційній програмі з прапором Фінляндії був не радянський прапор, а червоно-блакитний прапор української республіки. Відповідним чином було прописано і приналежність клубу-господаря – «Динамо» (Київ, УРСР)...
Радянська спортивна преса не дуже балувала читачів прогнозами – щоб у багнюку обличчям не вдарити або щоб не наврочити. Але впевненість у перемозі киян навіть у його критиків була настільки міцною, що народження нового тріумфатора «Футбол» проголосив якраз у день центрального матчу 26 туру!
«Почну з привітань новому чемпіону, – писав у своїй колонці заслужений майстер спорту, чемпіон Європи 1960 року Валентин Бубукін. – Не знаю ще результату матчу «Динамо» (Київ) – ЦСКА, проте не сумніваюся щодо загального успіху киян. Вони – чемпіони по грі. Ми часто хвалимо того чи іншого футболіста, який чітко знає, як йому поводитися на полі в будь-якій ситуації, свій маневр. А тут уся команда може миттєво перебудуватися залежно від обстановки. Ігрова дисципліна, організованість буквально увійшли до плоті та крові київських футболістів, які можуть зараз зіграти і без тренера.
Жартую, звичайно, але у нового наставника команди Анатолія Пузача після відходу Валерія Лобановського не має бути серйозних проблем».
Армійці Павла Садиріна теж не змогли поставити перед фаворитом нерозв'язних завдань, не скористалися шансом зберегти інтригу останнім турам. Господарі же сповна підтвердили слова Бубукіна про різноманітність свого арсеналу. У протистоянні з не менш мобільним, добре підготовленим фізично, амбітним суперником вирішальною виявилася вища індивідуальна майстерність динамівців. В умовах, коли гості приділили підвищену увагу визнаним лідерам «біло-синіх», несподівано, немов із засідки, вистрілив той, від кого цього очікували найменше. Причому "дуплетом".
Борис Деркач відкрив рахунок, вистрибнувши вище за інших на подачу кутового Рацем. І провів третій м'яч своїм коронним дальнім ударом, поціливши у дальній верхній кут. Він ніби вирішив позмагатися щодо зовнішніх ефектів із Юраном, який знову не пішов із поля без гола-красеня – сьомого в семи матчах: танком попер на чужі редути та не залишив шансів голкіперу. А довершив розгром Саленко, з 11-метрового покаравши армійців за гру рукою! 13 хвилин пішло на оформлення беззаперечної перемоги у тепер уже 13-разового чемпіона.
● Олег САЛЕНКО ставить крапку в матчі з ЦСКА, який приніс киянам чемпіонське звання
«Можливо, тут криється якась загадка, але київські футболісти два своїх останніх чемпіонських титули завойовували в самі, здавалося б, несприятливі для себе роки, коли проводилася світова першість, – підбивав підсумок гонці за «золото» новий головний редактор тижневика «Футбол» Олег Кучеренко. – Несприятливі тому, що більшість основних гравців команди виступали у складі збірної в цих найважчих турнірах, які вимагали великої віддачі. І не так, мабуть, фізичних сил, як нервової енергії. Тим паче в цих двох конкретних випадках, коли наша збірна зазнавала прикрих невдач.
Але якщо в 1986 році динамівці Києва лише в останньому матчі і з великими труднощами здобули перемогу в чемпіонаті, то зараз їхній успіх не викликав питань. Уже в середині другого кола вони практично не залишили суперникам жодних шансів.
Особливу вагомість їхнім досягненням цього сезону додає те, що по ходу його життя змусило команду мало не наполовину змінити склад. Хвороби ряда провідних футболістів, відхід Михайличенка та Протасова до закордонних клубів не підкосили її. Фенікс, як кажуть, відродився з попелу. На фініші сезону ми бачили вже фактично нову, молоду та цікаву команду».
Елегантний реверанс після «потьомкінського села», чи не так?
Чемпіонат СРСР-1990. Підсумкова таблиця
Коментуючи турнірний шлях чемпіона, який видав 16-матчеву безпрограшну серію, оглядачі зазначали, що на полі під керівництвом спочатку Лобановського, а потім Пузача з Веремєєвим виходили 23 футболісти - практично два склади. При цьому такі стовпи, як Безсонов, Баль та Яковенко, не зіграли і двох десятків матчів на трьох. І їх, і Михайличенка з Протасовим, які відбули за кордон, успішно замінили новачки, не зіпсувавши чемпіонської каші. А вихід із тіні Сергія Юрана справив справжній фурор.
● Сергій ЮРАН став головним відкриттям сезону 1990 року
Дебютувавши у збірній СРСР, київський нападник провів два м'ячі в переможній зустрічі з Ізраїлем. Стільки ж відвантажив празькій «Дуклі» у матчі-відповіді 1/8 фіналу Кубка кубків. Довів до дев'яти голів свій актив у першості, зовсім трохи не дотягнувши до трійки найкращих снайперів (першими були Протасов та Шмаров, які забили по 12 м'ячів). Здобув трофей найкращому новачку сезону (крім цієї нагороди, «Динамо» здобуло призи за найкращу результативність, найкращу різницю м'ячів, «Великого рахунку», за перемогу в турнірі дублерів та «Двома складами»). Став найкращим у республіці з опитування газети «Молодь України» та посів друге місце в референдумі на звання гравця року в СРСР, пропустивши вперед лише московського динамівця Ігоря Добровольського.
Забивний, але норовливий форвард залишить Київ за кілька місяців – перейде до португальської «Бенфіки», поповнивши значну колонію динамівців, що поїхали на Захід. Ще наприкінці 1990-го попрощаються з українською столицею Чанов, Баль, Безсонов, Кузнєцов, Дем'яненко, Яремчук та Рац.
В останній чемпіонат СРСР його рекордсмен вступить практично повністю оновленим. Не надто вдало проведе першість, натомість проб'ється до «пілотного» розіграшу Ліги чемпіонів, закінчувати шлях у якому буде вже учасником чемпіонату України. Змінюючись разом із країною, що здобула незалежність, її клуб-візитівка виграє на внутрішній арені 15 комплектів золотих нагород. Кожен із цих тріумфів також заслуговує на окрему розповідь. Але про них – уже в іншій ретроспективі...
Чемпіони-1990
Воротарі – Віктор ЧАНОВ** (21 матч).
Захисники – Сергій ШМАТОВАЛЕНКО* (22 матчі, 1 гол), Олег КУЗНЄЦОВ*** (20–2), Ахрик ЦВЕЙБА* (20), Сергій ЗАЄЦЬ* (17–1), Анатолій ДЕМ'ЯНЕНКО***** (15) , Олег ЛУЖНИЙ* (12), Андрій АННЕНКОВ* (8), Володимир БЕЗСОНОВ****** (7–1).
Півзахисники – Геннадій ЛИТОВЧЕНКО* (24–6), Василь РАЦ*** (21–2), Іван ЯРЕМЧУК*** (18–2), Сергій КОВАЛЕЦЬ* (11–2), Олексій МИХАЙЛИЧЕНКО*** (8).
Нападники – Олег САЛЕНКО* (21–4), Олег ПРОТАСОВ* (16–12), Сергій ЮРАН* (13–9).
Зірочки після прізвища означають кількість титулів у складі «Динамо».
Окрім цих футболістів, нагороджених золотими медалями, у чемпіонському сезоні «Динамо» виступали воротар Олександр ЖИДКОВ (4), захисники Андрій БАЛЬ (4), Борис ДЕРКАЧ (3–2), Юрій МОРОЗ (1), півзахисники Павло ЯКОВЕНКО (6), Андрій АЛЕКСАНЕНКОВ (3), Віктор МОРОЗ (1).
Старші тренери – Валерій ЛОБАНОВСЬКИЙ (до 17:09), Анатолій ПУЗАЧ (з 18.09), тренери – Анатолій ПУЗАЧ, Віктор КОЛОТОВ, Михайло КОМАН, Анатолій СУЧКОВ. Начальник команди – Володимир ВЕРЕМЄЄВ.
Юрій КОРЗАЧЕНКО, «Футбольний клуб»
