Уболівальники його любили, аплодували фірмовим проходам та сильним ударам, після яких м'яч нерідко потрапляв у сітку. Була у Віктора Хлуса й «улюблена» команда, у ворота якої він забивав майже в кожному матчі. Розповідали, як одного разу, приїхавши до столиці Білорусі, футболісти «Динамо» прочитали в місцевій спортивній газеті: «Обережно, до Мінська прибув Віктор Хлус». Відверто побоювалися його білоруські футболісти, у них виробився «комплекс Хлуса».
Свій шлях у великий футбол
Віктор народився 12 лютого 1958 року в Новгород-Сіверському Чернігівської області. Уже будучи знаменитістю, він не посоромився зізнатися: «У мене було важке дитинство. Я жив із глухонімою мамою в провінційному Новгород-Сіверському. Маму-інваліда не дуже-то хотіли брати на роботу, вона перебивалася випадковими заробітками. Батька не було. У міру сил нам допомагав мамин брат. Поки жила бабуся, я ще так-сяк тримався на плаву. Єдиною радістю ставали приїзди тітки Марії, маминої сестри, яка мене відмивала, як могла, обласкувала. А взагалі я був наданий самому собі. Ми з пацанами часто ганяли на пустирі м'яча.
Після закінчення навчання в інтернаті мене забрала тітка Марія та її чоловік дядько Костя до Чернівців для вступу до залізничного технікуму. Прийняли як рідного сина. Я був щасливий, адже вперше жив у повноцінній сім'ї».
Вітя захищав честь технікуму на всіх спортивних змаганнях: бігав, ходив на лижах, плавав, грав у баскетбол, настільний теніс та, звичайно ж, у футбол. Одного разу під час легкоатлетичних змагань, на яких виступав Хлус, у перерві він попросився пограти з хлопцями з місцевої «Буковини» у футбол. Наставник Михайло Гнатович Мельник, запримітивши гру новачка, запросив його на тренування. Так Віктор почав займатися футболом по-справжньому. А вже за два місяці хлопця обрали капітаном. Як бачимо, майбутній чемпіон у дитинстві не ходив до спортшколи, не грав за дитячі та юнацькі збірні.
Після закінчення навчання в технікумі, Віктора розподілили на Південно-Західну залізницю. Кадровики запитали: «Ким хочеш працювати?». Відповідь: «Футболістом», - розсмішила їх, але чиновники розподілили його на залізничний вузол Фастів Київської області, де була команда «Рефрижератор». Там він відіграв сезон, а потім його забрали назад до «Буковини». Хлус ніколи не забуває тієї ролі, яку зіграв у його долі Михайло Гнатович Мельник
У Чернівцях
«У сезоні 1979 року я грав за «Буковину», - розповідає Віктор Хлус, - у другій лізі, багато забивав. Тоді тренером працював Іван Іванович Терлецький, який мав тісні зв'язки з «Динамо». Коли мене перевели до основного складу «Буковини», я з ним майже конфліктував, ображався. У мене гра начебто йшла, багато забивав, але на полі проводив ледь не півтайму. Через деякий час тренер мені сказав: «Віктор, я тебе ховав від великих команд». Видно, ховав не дуже добре, тому що незабаром отримав запрошення від дніпропетровського «Дніпра», московського «Торпедо». Моєю же мрією було «Динамо». Тому, коли надійшла пропозиція з Києва, разом із начальником команди поїхав на зустріч із Валерієм Васильовичем Лобановським, який сказав, що я йому потрібен».
«Динамо»
Перед підготовкою до нового сезону 1980 року ВВЛ переглядав новачків. Таких було п'ятеро. Крім Хлуса - Іван Шарій, Олег Серебрянський, Олександр Сопко, Вадим Євтушенко. Після тестів залишилися лише Віктор із Вадимом.
У першому сезоні в Києві він виступав за дублюючий склад. «Тренери не вимагали жорсткого дотримання ігрових схем, мені дозволяли в нападі бути «вільним художником». Пристосуватися до жорстких тактичних схем Лобановського було складніше. Не відразу зміг звикнути до ігрової концепції Лобановського. Кілька разів тренер навіть виявляв властивий йому своєрідний гумор: «Граємо сьогодні двома м'ячами. Один для Хлуса, другий - всім іншим». Доводилося звикати до чітко окреслених тренером кордонів. На мою думку, я від цього щось втратив, а щось й отримав. Став гвинтиком в узгодженій системі Лобановського. Зараз вважаю, що це було правильно, без цього неможливо створити команду європейського рівня.
У нас були зібрані чудові виконавці - Олег Блохін, Олександр Хапсаліс, Вадим Євтушенко. Краще за всіх знаходив спільну мову з Євтушенком, можливо, тому що ми одночасно прийшли до команди, були одного віку. А незручним був Блохін. Я - пацан, а він - зірка, яка вимагає до себе підвищеної уваги. Блохін тільки відкрився, а вже отримує м'яча. Його авторитет, звичайно, тиснув. Були моменти, коли я міг сам забити гол, але у вигідній ситуації віддавав передачу Олегу. З іншого боку, саме завдяки йому навчився бути командним гравцем. А в житті Олег - такий, як ми всі, ніколи не відокремлювався від колективу».
Про «Динамо» початку 80-х років у Хлуса власна позиція: «Динамо» в той час було однією з найсильніших 3 клубній історії. Саме тоді була встановлена рекордна безпрограшна серія - в 1980-1981 роках 3 матчах чемпіонату СРСР протягом сорока поєдинків - жодного «бублика». і грали ми не проти Луцька, Маріуполя або Олександрії, а зі збірними республік. «Динамо»-1981 очевидно можна було б поставити в один ряд із командами 1975-го та 1986-го років, якби не поразка у чвертьфіналі Кубка чемпіонів від англійської «Астон Вілли». Бірмінгемці в підсумку той Кубок виграли, але я переконаний, що на їхньому місці могли бути ми. Все могло скластися інакше, якби домашній матч приймали в Києві, а не Сімферополі. Поле на місцевому «Локомотиві» було в жахливому стані. Ми мали перевагу, але забити не змогли. А потім у грязі й під акомпанемент зливи довелося проводити матч-відповідь у Бірмінгемі на «Вілла Парк». Там дощ не припинявся протягом тижня, і щоб поберегти поле, організатори нам навіть не дали напередодні потренуватися. Коли приїхали на матч, то дивувалися: «Як тут грати, якщо води по коліно?». Билися ми, звичайно, але програли. Той матч залишився одним із найяскравіших спогадів у моїй ігровій кар'єрі. Я тоді отримав приз найкращого гравця матчу у складі «Динамо».
Чи повністю реалізував себе Віктор у «Динамо». Ні, звичайно, він і сам так вважає. Головною причиною цього бачить у своїй схильності до травм, особливо до розривів ахілла. Уся справа в тому, що його організм не витримував позамежних навантажень, не витримував, ймовірно, через голодне дитинство. Тому, позиція центрфорварда в «Динамо» стала проблемною. І Лобановський запросив з Одеси Ігоря Бєланова.
Після «Динамо»
Незабаром йому запропонували переїхати до Одеси й виступати за ФК «Чорноморець», де він грав у 1985 -1986 роках.
У 1987 році знаменитий гравець «Динамо» 70-х років, а потім багаторічний член тренерського штабу біло-синіх Михайло Іванович Фоменко прийняв команду з грузинського шахтарського міста Ланчхуті «Гурія», і відразу запросив Віктора до нового колективу. У першому сезоні «Гурія» залишила Вищу лігу, але вже за рік, показавши високий рівень, знову повернулася до еліти всесоюзного футболу. Звичайно, велика заслуга у цьому українських тренера Фоменка та лідера нападу Хлуса. Але радість від досягнутого результату виявилася передчасною. Грузинські клуби одні з перших залишили чемпіонат СРСР. Грати в локальній першості Грузії у наших земляків не було жодного бажання.
У Швеції
Як давнього партнера та друга Вадима Євтушенка, так і Віктора Хлуса доля закинула до Швеції. Майже 10 років свого життя провів у цій скандинавській країні. Віктор був одним із когорти гравців «Динамо», кого після завершення кар'єри офіційно «випустили» за кордон під егідою тодішнього монополіста «Совінтерспорта». Йшов 1990 рік, на батьківщині вишиковувалися довжелезні черги за товарами першої необхідності, а тут мало не в аеропорту йому вручили ключі від «Вольво», поселили на шикарній віллі.
Перший і, мабуть, найуспішніший сезон він провів у Гетеборзі, у ГАІС. Команда завоювала бронзові медалі, а Хлус став найкращим бомбардиром свого нового клубу. Однак наступного року господарі клубу продали його до «Ельфсборга», який вів боротьбу за виживання у вищій лізі. Незважаючи на всі песимістичні прогнози, вони посіли високе п'яте місце, і знову Віктор забив найбільше м'ячів у ворота суперників. Але й тут затримався ненадовго. Керуючись своїми фінансовими інтересами, господарі «Ельфсборга» продали його в команду першої ліги «Юнсерет», де він грав до закінчення кар'єри.
«Умови контракту, - розповідає Віктор, - були складені так, що жодних прав у нас не було. Причому шведи тут не винні. Так вигідніше «Совінтерспорту», який відверто знущався над футболістами. За угодою, наприклад, моя зарплата становила 4000 доларів США, а отримував я на руки від сили 480. Решта йшла спритним ділкам із «Совінтерспорта». І навіть таку виплачували нерегулярно.
Через кілька місяців терпінню прийшов край, і ми - я, Вадим Євтушенко, інші футболісти з СРСР - Ігор Пономарьов, Сергій Алейніков, Сергій Пригода - повідомили чиновникам із цієї злодійкуватої радянської структури, що збираємо прес-конференцію. Ті, злякавшись, негайно повернули гроші. А мене, як організатора, звинуватили у зраді Батьківщини».
Дружина Віктора Хлуса - триразова олімпійська чемпіонка зі спортивної гімнастики Стелла Захарова - переконана, що у Швеції легких грошей не буває: «Ми не збиралися так довго залишатися там, - згадує вона. - Оскільки після розрахунку з «Совінтерспортом» на руках залишалися копійки, іноді з Києва доводилося возити продукти, ковбасу - не вистачало. Сину Олегу було шість років. Я спочатку сиділа без роботи, потім вивчила мову, почала працювати, приносити гроші, стало не так важко. Після того, як Союз розвалився, а разом із ним зник «Совінтерспорт», ми відчули справжнє щастя, насолоду, придбали будинок у Гетеборзі»...
Чоловік, як водиться, доповнює розповідь дружини: «Я згадую роки, прожиті у Швеції після «визволення з рабства «Совінтерспорта», як щасливі. По-перше, весь цей час я був у рідній футбольній стихії. Усі побутові умови, які нам надали, чудові, не пам'ятаю, щоб у сім'ї виникали якісь проблеми. Я повністю був зосереджений на футболі. Від мене була потрібна самовіддача на тренуваннях і матчах. При цьому слід врахувати, що у Швеції тоді більшість клубів не мали професійного статусу. Поруч із 5-6 професіоналами грають любителі, які зайняті іншою, основною роботою. Це пояснюється тим, що у футболістів Швеції - не такі заробітки, як в Італії, Іспанії або Англії.
Звичайно, після навантажень київського «Динамо» тренування у Швеції здавалися легкою прогулянкою. Матчі проходили з тижневим інтервалом. Погодьтеся, достатньо часу, щоб відновитися, належним чином підготуватися до наступної гри. Спочатку не знав, що робити з вільним часом. Взявся за вивчення мови».
Після кар'єри футболіста
Вони з дружиною приїхали до Києва в 1997-му у відпустку, да так і залишилися вдома. Стелла Захарова організувала щорічний великий гімнастичний турнір.
Віктор тренував дітей, очолив Дитячо-юнацьку спортивну школу ЦСКА, пізніше перейменовану на футбольну школу «Арсенал». Велика частина представників цієї ДЮСШ виступала в різних збірних України, відстоюючи честь нашої країни на міжнародній арені. Працював головним тренер ФК «Арсенал»-2 Київ, віце-президентом ФК «Борисфен» Бориспіль.
Хлус - голова Благодійного фонду "Спорт і діти". Президент Асоціації ветеранів футболу Києва. З 2002 р. - заступник голови київської міської Федерації футболу (ФФК), з 2013р. - її віце-президент і член Виконкому. З 2006р. Почесний працівник фізичної культури і спорту України
Досягнення
Виступав за команди «Рефрижератор» (Фастів), «Буковина» (Чернівці) 44 гри, 12 голів; «Динамо» (Київ) - 1980-1985, провів 111 матчів, забив 25 голів; «Чорноморець» (Одеса) - 1985-1986, «Гурія» (Ланчхуті) - 1987-1989 г, 72 гри, 26 голів; ГАІС (Гетеборг) - 1989, «Ельфсборг Бурос» (Швеція) - 1990.
Чемпіон СРСР, дворазовий, володар Кубка Союзу. Бронзовий призер чемпіонату Швеції.
Книга «Преемники» (автори - Семен Случевський та Володимир Кулеба)
