Віктор Чанов

Віктор Чанов

21 липня 1959 року народився легендарний голкіпер київського «Динамо» Віктор Чанов, який надійно захищав ворота столичної команди в 1982-1990 роках та став багаторазовим чемпіоном і володарем Кубка СРСР, а також завоював у складі «біло-синіх» Кубок Кубків 1986 року.

Династії бувають різні. Трудові, і ті, що по знайомству, на «теплих» місцях. Зайве казати, що воротарем по блату не поставлять. Коли Віктору, який грав тоді за «Шахтар», передали запрошення від Лобановського до «Динамо», він довго вагався. На сімейній раді вирішили: «Треба їхати!»

Син воротаря, брат воротаря

Батько нашого героя Віктор Гаврилович Чанов виступав за післявоєнний ЦСКА (тоді називався ЦДКА) – знамениту «команду лейтенантів». Він – двічі чемпіон СРСР, володар Кубка Союзу, в 1951 році отримав нагороду військового міністра – іменну зброю. У 1952-59 роках захищав ворота «Шахтаря», був визнаний найкращим голкіпером Української РСР у 1958, 1959 рр. Після завершення ігрової кар'єри, в 1961 році тренував луганську «Зорю». Пізніше працював начальником команди в футбольній школі донецького «Локомотива».

Займалася спортом і мати. Входила до складу найкращих спортсменок-п’ятиборок Союзу. До 55 років виступала на Всеукраїнських змаганнях ГТО.

Старший брат В'ячеслав (1951 р.н.) – теж воротар. З 1969-го по 1978 рік грав за «Шахтар», в 1979-84 – за московське «Торпедо», в 1985-86 – у бакинському «Нефтчі», у 1987 – у ЦСКА. Більше 15 років тренував голкіперів ЦСКА, виховав Ігоря Акінфєєва, Володимира Габулова, Веніаміна Мандрикіна. Останні роки готував воротарів у тульському «Арсеналі».

Сам же Віктор Вікторович Чанов (21 липня 1959 р – 8 лютого 2017) – молодший представник славетної династії воротарів. Заслужений майстер спорту (1986). За збірну Радянського Союзу – 21 матч. Учасник чемпіонатів світу (1982, 86, 90). Віце-чемпіон Європи (1988). Володар Кубка Кубків (1986). Чемпіон СРСР (1985, 86, 90). Володар Кубка СРСР (1980, 82, 85, 87, 90). Найкращий воротар СРСР (1986). Чемпіон Європи серед юнаків (1978). Чемпіон Європи серед молоді (1980). Чемпіон Ізраїлю (1991). Володар Кубка Ізраїлю (1991, 93). Виступав за команди «Шахтар» Донецьк (1976-81), «Динамо» Київ (1982-90), «Маккабі» Хайфа, Ізраїль (1990-93), «Бней Єгуда» Тель-Авів, Ізраїль (1993-94), ЦСКА «Борисфен» Київ (1994-95).

Людина в «рамці»

Лобановському він подобався - на тренуваннях працював, не знаючи втоми. Коли всі йшли в роздягальню, Чанов разом із трьома-чотирма «ентузіастами» залишався постукати м'ячиком. Бувало, тренер кричав їм: «Усе! Досить!» Валерій Васильович не хотів, щоб вони перевтомлювалися перед вирішальними матчами. Дружини приїжджали за ними на тренування, терпляче сиділи далеко осторонь. У команді за давньою традицією не прийнято, коли жінки близько до поля, потрапляють на очі тренерам.

Віктор, який завжди відзначався акуратністю та охайністю, а в ці хвилини - весь у бруді, із запалими від утоми очима, він намагався якомога швидше проскочити в роздягальню, щоб дружина не помітила.

Сім'я для нього - святе. Одружився рано, незабаром народився син. Треба було заробляти гроші, удосконалюватися у воротарській справі. Крім батька, багато допомагав старший брат В'ячеслав: вони разом креслили різні схеми - де повинен перебувати голкіпер у тій чи іншій ситуації, як діяти, як приймати, відбивати. Усі Чанови-воротарі відрізнялися самовідданістю, працьовитістю і надійністю.

«Життя - це школа, яка постійно вчить. Усе добре в ній не буває», - любив повторювати Лобановський. Віктор намагався наслідувати його. Без краватки з дому не виходив. Ніколи не лаявся, не вживав ненормативної лексики, не був серед порушників дисципліни.

Хоча... Не дивлячись на воротарську холоднокровність, одного разу все ж не стримався. Він згадував: «У першому матчі фіналу молодіжного Євро-80 з НДР на їхньому полі (0:0, у матчі-відповіді, вдома СРСР виграв 1:0) я на 89-й хвилині зловив м'яча. Незадоволений суперник на прізвище Деннштедт, пробігаючи, плюнув мені в обличчя та кинув: «Русіш швайн!». Я його сильно «перехопив». Після мого удару він мало не на трибуни побіг. Зате потім завжди першим зі мною вітався. Це була моя перша й остання червона картка».

А ще був випадок, коли на свою адресу довелося вислухати чимало міцних слів, але вже справедливо. «Після невдалої гри «Шахтаря» до нас на базу приїхав секретар обкому партії. І замість тренування нас посадили в автобус, привезли на шахту та спустили десь на глибину 800 метрів. Поговоривши з гірниками, ми зрозуміли, хто ми є насправді. Це був фольклор, що не піддається перекладу. Родинне дерево згадали від самих коренів. Але це дало позитивний ефект - у тому сезоні ми взяли «срібло».