Історію динамівського клубу творили і зірки, чиї імена досі на слуху, і скромні «роботяги» футбольних полів. Вони теж мають достатньо титулів та нагород, але далеко не кожен нині може їх згадати.
За всієї поваги до пам'яті Володимира Левченка, до зірок його навряд чи можна приписати. Але без таких, як він, без тих, хто «тягне рояль», жодних успіхів не було б.
ШЛЯХ ДО МАЙСТЕРНОСТІ
Володимир Максимович Левченко народився 18 лютого 1944 року в Києві у не найпрестижнішому районі столиці – Деміївці (тоді вона називалася Сталінкою), у футбол почав грати на майданчику середньої школи №39. Для тих, хто цікавиться географією міста, – це неподалік Будинку дитячої та юнацької творчості Голосіївського району (колишнього клубу імені Фрунзе). Кількома роками раніше там робив перші кроки й інший учень згаданої школи – Валерій Лобановський.
Наступною «поляною», де Левченко ганяв м'яча вже підлітком, була не менш знаменита в історії київського футболу школа №36, розташована неподалік Караваєвих дач. Там же пізніше розпочинали Анатолій Бишовець, Володимир Мунтян, Олег Блохін.
«Середню» футбольну освіту хлопець здобував у двох найкращих дитячих школах Києва – ДСШ-1 (команда ГорОНО) та «Динамо». 1961 року у складі «біло-синіх» 17-річний Левченко став чемпіоном СРСР серед юнаків. З того складу переможців союзних змагань його прийняли до дубля головного київського клубу. Малі золоті медалі чемпіона Союзу серед дублерів Володимир завойовував тричі – у 1963, 1965, 1966 роках.
1965 рік. Дублери київського «Динамо» – чемпіони СРСР. У наступному сезоні Анатолій БИШОВЕЦЬ (стоїть третім ліворуч), Володимир ЛЕВЧЕНКО (стоїть четвертим праворуч), Євген РУДАКОВ (стоїть другим праворуч), Володимир МУНТЯН (сидить третім ліворуч), Анатолій ПУЗАЧ (сидить третім праворуч) та Сергій КРУЛИКОВСЬКИЙ (сидить крайнім праворуч) стануть володарями вже дорослого золота.
Переведення з дубля в основу – важливий і водночас складний момент у житті кожного футболіста. Не всякий долає цей бар'єр. Володимир згадував: «Не лише я один довго грав у дублі. Рудаков, Круликовський, Мунтян, Медвідь, Бишовець провели там кілька років, але вірили у свою зірку. Хтось раніше, хтось пізніше, але ми всі стали гравцями основного складу.
Були, звісно, сумніви. Звали до інших команд. У мінське "Динамо" заяву писав, але потім забрав. З ЦСКА вночі приїжджали, хотіли до армії забрати – у них це робилося швидко та рішуче. Але мене, на щастя, не виявилося вдома, бо невідомо, як би все повернулося. Маслов нікуди не хотів відпускати, запевняв, що заграю в «Динамо», хоча наприкінці 64-го було бажання піти. Та й куди, за великим рахунком, було йти? Адже я – корінний киянин, і нас таких тоді в «Динамо» було багато».
ЛЕВЧЕНКО – ФУТБОЛІСТ ОСНОВИ «ДИНАМО»
Цей щасливий момент рішуче настав 1965 року. А наступний – 1966 рік – став поворотним у кадрових пріоритетах Віктора Олександровича Маслова. Як читач здогадався, тут простежується прямий зв'язок із ЧС-1966 в Англії.
На той час національні чемпіонати через мундіалі не переривалися. Тодішній головний тренер збірної Союзу Микола Петрович Морозов до свого заявкового списку із 22 футболістів включив п'ятьох київських динамівців – Віктора Баннікова, Леоніда Островського, Йожефа Сабо, Віктора Серебряникова та Валерія Поркуяна.
Нині в ЗМІ можна прочитати, що воротарі Євген Рудаков, які залишилися вдома, і зовсім молоді 20-річні півзахисник Володимир Мунтян та форвард Анатолій Бишовець «перекрили кисень» Баннікову, Сабо й Серебряникову, які перестали потрапляти до основи.
Не зовсім повний розклад. З цієї обойми імен якось випадає боротьба Леоніда Островського та Володимира Левченка за позицію лівого захисника основного складу «біло-синіх». Судіть самі. З одного боку – учасник трьох фінальних турнірів, чемпіон Союзу та двічі володар Кубка країни 30-річний Островський (до того ж гравець із обойми Діда ще з часів «Торпедо»). З іншого – ще без досвыду 22-річний Левченко.
Цю здорову конкурентну сутичку за місце в основі найкраще проілюструє статистика виходів на поле у стартових складах за роками:
Коментарі зайві, все закономірно: обидва – класні футболісти, а вирішальний фактор – вік.
Досягнення Володимира Левченка у складі «Динамо». Чемпіон СРСР: 1966, 1967, 1968. Володар Кубка СРСР: 1964, 1966. У «33-х найкращих» СРСР: № 1 (1967), № 3 (1968). У чемпіонатах СРСР: 144 гри, 2 голи. У Кубку СРСР: 13 ігор, 1 гол. У єврокубках: 9 матчів.
1969 рік. Динамівці на старті чергового чемпіонату СРСР, після трьох поспіль золотих сезонів. Володимир ЛЕВЧЕНКО – четвертий праворуч.
Коли журналіст через багато років, після завершення спортивної кар'єри Левченка, поставив йому питання, що визначало стиль гри футболіста, і в чому полягали його сильні якості, той відповів: «Думаю, що найкраще мені вдавався відбір м'яча. Заслужений тренер України, Росії та Білорусі Євген Горянський казав, що такого відбору, як у мене, не було ні в кого в Союзі. Звичайно, це було приємно. Свої менш сильні «футбольні» якості я намагався нівелювати тим, що вмів робити краще».
Відповідь, звичайно, правильна, але скромна, що було притаманним Володимиру Максимовичу. У тій команді Маслова йому не знайшлося би місця, якби він, крім того, не вмів грамотно підстрахувати партнерів із оборони, якби не міг організовувати вихід із захисту в напад – адже ліва бровка киян (Левченко – Медвідь – Хмельницький) була дуже небезпечною у разі розвитку атак. Взагалі, якби Володимир не був класним командним гравцем.
ЛЕВЧЕНКО ТА ЗБІРНІ СРСР
Уже у 18 років Володимира почали помічати та виділяти тренери різних збірних команд Союзу. Він входив до складу юнацької збірної СРСР (1962). За першу збірну СРСР зіграв 3 матчі (1968).
До активу Левченка історики футболу вписують і включення його до заявного складу збірної СРСР на чемпіонат Європи-1968. Дивуватися тут немає чого. 1966-1968 – славетний період в історії «Динамо», три чемпіонства поспіль! Сам Володимир у попередньому сезоні-1967 був визнаний найкращим лівим захисником радянського футболу, та й у першості-1968 також був включений до бажаного всіма футболістами «списку 33-х найкращих», щоправда, вже під №3, що, втім, все одно почесно.
У тодішньому швидкоплинному форматі фінальної стадії континентальної першості – турнір проходив в Італії з 5 по 10 липня – брало участь лише 4 збірні, які пройшли горнило кваліфікаційного раунду: команди господарів, Югославії, Англії та СРСР.
У заявці на фінальний етап із 22 футболістів у всіх лініях радянської дружини значилися київські динамівці: воротар Євген Рудаков, захисник Володимир Левченко, півзахисник Володимир Мунтян та нападник Анатолій Бишовець. Проте з цього квартету «біло-синіх» – команди абсолютного лідера футболу СРСР-1968 – лише Бишовець став гравцем основного складу, решта лише знайомилися зі збірною СРСР і лише з лави запасних.
Рудаков до цього лише одного разу відстояв у «рамці» СРСР – у «товарняку» проти Мексики, в активі Левченка було два матчі – проти Мексики та Чехословаччини, а Мунтян взагалі дебютував за збірну вже після європейської першості.
Свій третій та останній матч за збірну СРСР Володимир ЛЕВЧЕНКО (крайній праворуч) зіграв уже після ЧЄ-1968, у Ленінграді, проти Австрії (3:1)
«Хитрий Міхей» – тодішній головний тренер збірної Союзу Михайло Йосипович Якушин – вважав за краще скласти лінію оборони виключно з одного клубу – ЦСКА: воротар Юрій Пшеничников, захисники Юрій Істомін, Альберт Шестернєв, Володимир Капличний та Валентин Афонін. Гадаю, Левченка, який грів «банку», не дуже надихало, що двоє з цього квартету беків – Істомін та Капличний – вихованці українського футболу.
Нерадісний результат участі збірної СРСР на Євро-68 – 4-е місце з 4-х, і власна роль глядача на лаві запасних психологічно причавили Володимира. Зазначав це і капітан «Динамо» Андрій Біба: «Лівий захисник Володя Левченко разом зі збірною був на чемпіонаті Європи в Італії. Така, скажу відверто, подорож, оскільки він не брав участі в офіційних матчах, не пішла йому на користь. Перше, на що ми звернули увагу, коли він повернувся до «Динамо», поганий фізичний стан. Володя досить довго приходив до тями. І майже повністю відновився лише восени, у середині другого кола». Саме до кінця першості Союзу він набрав свою ігрову форму, тому і був включений до списку «33 найкращих».
ФАТАЛІЗМ. АВТОМОБІЛЬНИЙ
Професійна футбольна кар'єра Володимира зламалася далеко не в поважному віці – у 27 років.
Трагедія сталася 13 травня 1971 року. Через багато років Левченко згадував той день: «Тоді й сталася аварія. На перетині Богданівського провулка та Повітрофлотського проспекту я не впорався з керуванням та врізався у стовп. Начебто він досі там стоїть із вм'ятиною. У мене була клінічна смерть, але я вижив. Нога не згиналася, про футбол довелося забути. Хоча пізніше, трохи одужавши, ще погравав за ветеранів «Динамо», коли їх тренував Сабо, і навіть за збірну ветеранів СРСР».
Залишивши великий футбол, він працював у будівельній сфері. Хоч і кажуть, що снаряд не потрапляє в одну вирву двічі, це не завжди так. У квітні 2006 року Володимир Максимович Левченко трагічно загинув, потрапивши під колеса автомобіля.
Семен СЛУЧЕВСЬКИЙ, «Футбольний клуб»
