В історії київського «Динамо» є три сезони, коли Юрій Роменський був основним воротарем – за цей час він завоював дві золоті та одну бронзову медаль чемпіона СРСР. Три сезони, три роки – це небагато, якщо брати контекст людського життя чи історії великого клубу. Проте це свідчення високого класу окремо взятого футболіста, якщо за цей період він встиг вийти на такий рівень, щоб заграти в найкращій команді країни в доволі зрілому віці, дебютувати в збірній та довести всім – і собі, що ти вартий такого визнання.
Юрій Роменський – це особистість в історії «Динамо», проте це ще й справжній колективіст і людина, яку поважають колеги. Недарма пізніше, уже в якості тренера, його запрошували у свої штаби колишні одноклубники, з якими, суворо кажучи, він грав не так багато та довго, як інші, проте заслужив їхню повагу як професіонал і надійний, перевірений друг і співробітник.
Юрій Роменський народився 1 серпня 1952 року в місті Мінгечаур, що в Азербайджані. Його батько Михайло Роменський, військовий, оселився в Азербайджанській РСР через роботу – він брав участь у побудові Мінгячевірської ГЕС, великого народного будівництва, яке завершилося вже через два роки після народження сина. Величезне плесо на річці Кура, гідроелектростанція – найбільша на Закавказзі, усе місто, уся республіка, жили цим будівництвом.
А от юнь Мінгечаура жила футболом. Зважаючи на можливості містоутворюючого підприємства, при кожному ЖЕКу створювалися дитячі команди. Якраз на дитинство Юри Роменського припало заснування клубу «Шкіряний м’яч», і майбутній збірник пройшов ці змагання. Команда «Зірочка» з Мінгечаура виграла республіканські змагання й представляла Азербайджан у всесоюзному фіналі, який проходив у Горькому (нинішній Нижній Новгород). Турнір серед 14/15-літніх виграла команда грузинських школярів – «Цискарі», проте «Зірочка» та її воротар запам’яталися й заслужено здобули друге місце.
Пізніше, через чотири роки, голкіпер головної республіканської команди, «Нефтчі», Юрій Роменський отримає спеціальну нагороду – кубок першому представнику «Шкіряного м’яча», який дебютував у Вищій лізі чемпіонату СРСР.
Перший тренер Роменського, Баба Ханларович Мустафаєв, старався розкрити різносторонні можливості своїх юних підопічних. Саме тому Юра встиг пограти на різних позиціях, хоча в підсумку був відправлений у ворота. Проте навик гри в атаці залишився з Роменським назавжди – і в своїх подальших виступах він інколи виходив в поле і навіть забивав у ворота суперників «Чорноморця» у товариських матчах під час закордонних турне.
У рідному місті Юрія була команда майстрів – «Текстильник», а при ній – ДЮСШ, де він почав займатися з 1965 року. У неповні 17 років Роменський опинився в команді Класу «Б», яка йшла ближче до лідерів у закавказькій групі (6 місце серед 20 учасників, серед яких «Діла» Горі, «Гурія» Ланчхуті, «Металург» Руставі, «Колхіда» Поті та «Динамо» Сухумі). За два неповних сезони юний гравець встиг проявити себе з найкращої сторони – мінгечаурський клуб змушений був відпустити його в «Нефтчі».
Очолював «нафтовиків» на той час легендарний Алекпер Мамедов – близько ста голів за «Нефтчі» та «Динамо» (Москва), виступав за збірну СРСР, у тому числі – в відбіркових матчах до чемпіонату Європи 1960 року, який виграла збірна СРСР. Досвідчений спеціаліст поступово підтягував Роменського до гри, проте в команді були більш досвідчені голкіпери. Прорив відбувся в 1972 році, коли, після вильоту в Першу лігу «Нефтчі», і Геннадій Бондаренко та Валентин Хлистов почали частіше довіряти місце молодому голкіперу. Коли клуб повернувся в «Вишку», Роменський уже був важливим і майже незамінним гравцем. Майстер спорту 1977 року. На запрошення Костянтина Бєскова вже з Баку їздив у збірну Першої ліги СРСР, а Нікіта Сімонян запрошував Юрія і в збірну СРСР на контрольні матчі проти провідних клубів Вищої ліги СРСР на зборах. Почали ним цікавитися інші клуби – зокрема, був момент, коли Роменський опинився за крок від переходу в московське «Торпедо».
Але в 1977 році Роменський опинився в лазареті. Травма меніска – на той час серйозне випробування для майбутнього в долі гравця команди майстрів. Довелося пережити операцію, яку проводили аж у Москві, а також тривалу реабілітацію. Юрій повідомив тренерам, що завершує виступи. На той час у нього було 84 матчі за «Нефтчі» (лише 12 з них – у Вищій лізі). Боляче було прощатися з воротарем – але керівництво змушене було змиритися з тим, що Роменський переїде жити на батьківщину – в Одесу.
Чи то був хитрий трюк, чи здоров’я справді зжалилося над спортсменом, але вже невдовзі після відновлення Роменський опинився в складі одеського «Чорноморця». Для «Нефтчі» це був удар – і республіканська влада вирішила поборотися за «вкраденого» футболіста. В УРСР відправилася депеша з вимогою відправити в розташування армії призовника Роменського. А раптом одумалося й ЦСКА – і перед футболістом виникла малоприємна дилема: покинути «Чорноморець», щоб або продовжити грати за інший клуб, або відправитися служити звичайним солдатом. Деякий час довелося навіть переховуватися – щоб уникнути будбату, переховувався Юрій по одеських родичах – добра бабуся ховала його в приватному будиночку в мікрорайоні Слободка приватного сектору.
На щастя для вітчизняного футболу, секретар Одеського обласного комітету КПУ Костянтин Масик посприяв тому, щоб Роменському не довелося надягати кирзові чоботи. У сезоні 1978 року, граючи після травми, Роменський провів 26 матчів за «Чорноморець», пропустивши лише 23 м’ячі. Одеський клуб тривалий час навіть лідирував, хоча в підсумку фінішував лише сьомим. Юрій творив чудеса – наприклад, у московському матчі з «Торпедо» парирував два пенальті – від Васільєва та Ванюшкіна (закінчили з сусідами по таблиці 2:2). Загалом, за пропущеними в Вищій лізі тоді одесити стали найкращими із середняків – та що там, приміром, бронзовий призер «Шахтар» у 1978 році пропустив більше…
Нема нічого дивного, що восени того ж року Роменського викликали в збірну СРСР, куди раніше він потрапляв у розширений список і на селекційні збори, а дебютував уже в якості гравця «Чорноморця». 19 листопада 1978 року він зіграв у товариському матчі з японцями (впродовж тижня їх відбулося аж три), а загалом за два роки провів п’ять матчів – у яких пропустив лише двічі. Коли вкотре постало питання служби, і армія та МВС почали «воювати» за футболіста, ситуація вирішилася якнайкраще для Роменського. Поки під під’їздом Роменського чекав армійський «УАЗик», готовий відвезти його в військомат і відправити «служити» в ЦСКА, він ухитрився передзвонити Лобановському і прямо перед носом у армійських інтендантів поїхав у розташування внутрішніх військ – динамівську вотчину.
Так на запрошення Валерія Лобановського 26-річний воротар перейшов у київське «Динамо». На той час тренерський штаб проводив зміну поколінь, пішло багато з тих, хто здобував Кубок кубків 1975 року і уособлював собою гру киян. Зате звільнилося чимало місць – і багато з молодих гравців скористалися цим шансом. Якщо в 1979 році «Динамо» (Київ) здобули бронзові медалі, то в наступні два сезони – золоті. Роменьский дуже здорово влився в гру своєї нової команди. Ось як характеризували його сучасники:
Вирізнявся вмілим вибором місця в воротах, швидкою реакцією, холоднокровністю. Нерідко відбивав одинадцятиметрові.
Вболівальникам «Динамо» Роменський сподобався – хороша реакція, впевнена гра на лінії та виняткова сміливість характеризували цього голкіпера. Будучи не найбільш міцної статури, навіть на високих виходах Юрій діяв блискавично, часто компенсував відсутність видатних фізичних якостей чи школи, яку могли мати вихованці столичних клубів, ось цією воротарською хоробрістю. Не дивно, що й результати були відповідні – за перші два сезони Роменський в середньому пропускав лише 0,63 м’яча за гру, а в чемпіонаті 1980 року видав «суху» серію на 1098 хвилин – одну з найкращих того десятиліття (і близьку до супер-орієнтира від легендарного Банникова – 1122).
Чому при цьому провідний воротар країни не опинився в складі збірної на Олімпіаду-80? Це вже питання не до Юрія. Правильно, напевно, попереджував його Лобановський, чесно розповівши про це, коли запрошував у «Динамо»: «Якщо перейдеш у нашу команду, в збірну тобі дорога закрита…». І дійсно – Дасаєв провів шість матчів із семи і жоден інший воротар, крім ветерана Пільгуя, не був допущений до конкуренції, а з киян на Олімпіаду взяли лише Безсонова та Балтачу – м’яко кажучи, мізерне представництво команди-чемпіона… Але нічого – і на клубному рівні стояли максимальні завдання, очікували цікаві випробування, і Юрій був основним у тактичних побудовах Лобановського. На одному з виставкових турнірів (трофей Сантьяго Бернабеу 1980 року) Роменський умудрився парирувати два пенальті від легендарного Румменіге – і перший (в кут), а коли арбітр призначив перебити, і повторний (спровокувавши форварда «Баварії» та збірної ФРН на удар по центру).
Біда прийшла раптово. 29-річний Роменський захворів на запалення легень, і своїм шансом себе проявити сповна скористався значно молодший Михайло Михайлов. Аж до приходу Чанова він не відпускав більше пост №1. Після трьох яскравих сезонів, із добрячою колекцією нагород, Юрій повернувся в «Чорноморець». У 88 матчах Вищої ліги за одеситів він відіграв 88 матчів, пропустивши 92 м’ячі. Якщо спершу його команда була в середняках, то в 1984 році фінішувала четвертою й привезла в місто над Чорним морем єврокубки.
У свої 32 роки Роменський цілком міг би ще пограти, от тільки завадила травма коліна. Тривале лікування не допомогло – після консультацій і операції в Віталія Левенця футболіст разом із лікарем вирішив почепити бутси на цвях. «Стоптаним черевиком» називали лікарі його натруджене коліно… Загалом у Вищій лізі чемпіонату СРСР з футболу зіграв 172 матчі, ще 7 – у єврокубках (на жаль, не вище Кубка УЄФА). У збірній СРСР зупинився на позначці 5 матчів (брав участь, зокрема, в відбірному турнірі Євро-1980). Став бронзовим призером Спартакіади народів СРСР 1979 року. Двічі входив у список «33 найкращих» (№2 – 1978, 1980). Лише кілька матчів залишалося йому, щоб ввійти в «символічний клуб Яшина» для воротарів, які відіграли 100 «сухих» ігор у радянському футболі.
Завершивши виступи, Юрій Роменський працював начальником відділу футболу та старшим тренером Української республіканської ради спортивного товариства «Трудові резерви» (1985-93 роки), грав за команду ветеранів «Динамо». Після розпаду СРСР почав займатися бізнесом – був одним із керівників спільного українсько-американського підприємства, займався торгівлею меблями, побутовою хімією, товарами для дому. Але футбол завжди був у думках бізнесмена. Бувало, на прохання друзів консультував у приватному порядку щодо гри воротарів – у рівненському «Вересі», аматорських і ветеранських колективах столиці. Побував Роменський навіть у швейцарському «Вілі» – допомагав Бєланову та Заварову підіймати скромний клуб. Правда, все завершилося прикро – хоч «Віль» і виграв кубок країни, українські інвестори покинули його з відчуттям незадоволення.
По-справжньому Роменський повернувся в футбол в інтересах збірної України. В 2003 році, коли Олег Блохін очолив національну команду, Юрій Михайлович отримав запрошення ввійти в його тренерський штаб. Працював тренером воротарів, і, треба сказати, то був напрочуд важливий період в історії збірної – було задіяно низку нових голкіперів (П’ятов, Шуст, Старцев), а Олександр Шовковський провів об’єктивно найкращі роки в національній команді. Коли збірна з першого місця (як і обіцяв Блохін) кваліфікувалася на свій перший в історії фінальний турнір чемпіонату світу, весь тренерський штаб було відзначено високими спортивними званнями. Юрій Роменський тоді, в 2005-му, став заслуженим тренером України.
Із давніми друзями та одноклубниками – Блохіним і Балем – Юрій Роменський входив також у штаби одеського «Чорноморця» (2009-11) та київського «Динамо» (2012-13). Мав дві каденції в національній збірній (2003-07 і 2011-12). У «Динамо», яке стало рідним, зайняв посаду помічника спортивного директора. Навіть на заслуженому відпочинку він залишається футбольною людиною, людиною футболу. Підтримує рідні команди, за які пограв під час своїх виступів. Переживає за успіхи збірної – як колективіст, не може бути осторонь від Гри. Та й зараз за «Динамо» та збірну грають воротарі, до розвитку яких мав відношення Юрій Михайлович.
