Час минає швидко. Події, які були, здається, лише вчора, уже стали історією. Люди, навколо яких вирували пристрасті, встигли увійти в підручники або, навпаки, виявилися назавжди забутими. І тому особливо цінними для нас є свідчення людей, які не лише бачили все на власні очі, а й безпосередньо творили історію, нехай і не на перших ролях. Олександр Чубаров, якому днями виповнилося 75, є живою історією нашого футболу. І це насправді так, адже він почав працювати в київському «Динамо» ще в 1977 році! На відміну від футболістів і тренерів, які займалися лише безпосередньо футболом, Чубаров у ролі адміністратора займався абсолютно всім. І робив це блискуче. Як у радянському футболі, так і у футболі незалежної України. Недарма ж сам Валерій Лобановський цінував його як фахівця і довіряв йому як людині. Нинішній ювіляр був у центрі подій у всі доленосні моменти історії нашого футболу, і тому може розповісти про них не лише як свідок, а й як їхній безпосередній учасник. Наша бесіда з Олександром Чубаровим тривала кілька годин і заслуговує якщо не на книгу, то цілу серію цікавих публікацій. А поки що ми пропонуємо згадати разом із ним про найголовніші моменти динамівської біографії.
- Не кривитиму душею, якщо скажу, що моя робота в «Динамо» ділиться на два періоди – до і після Григорія Суркіса. Коли я тільки-но прийшов до «Динамо» – це була суто радянська структура, яка давала результат виключно завдяки генію Лобановського і підтримці вищого керівництва України. Потім часи змінилися – потрібно було шукати інші способи вести футбольне господарство. Наприкінці вісімдесятих і на початку дев'яностих владі було не до футболу. Без достатнього фінансування величезна кількість успішних спортивних структур починали занепадати, а деякі взагалі припинили існування.
Тому в останні роки радянської влади почали створюватися самостійні госпрозрахункові футбольні клуби. Не залишилося осторонь і київське «Динамо». Разом із Ошенковим, Лобановським, Веремєєвим, Зеленцовим і Мирським я безпосередньо брав участь у створенні «Динамо» як окремого, самостійного футбольного клубу. На перших порах допомогло – клуб отримав можливість сам розпоряджатися своїми коштами. Але джерел цих коштів ставало все менше – економічна ситуація початку дев'яностих не обіцяла високих прибутків від футболу. Потрібні були люди, готові ризикнути і вкласти у футбол свої власні, причому чималі кошти.
«Динамо» в той час очолював Віктор Безверхий – талановитий і порядний керівник. Але і він не знав, де брати гроші для підтримки клубу на належному рівні. Це знала інша людина – Григорій Суркіс. З того часу минуло майже 25 років, але я й досі пам'ятаю нашу першу з ним розмову. Він сам підійшов до мене після одного з тренувань. Розповів про те, у якому жалюгідному стані перебуває клуб, який тоді вже був практичним банкрутом. Сказав, що сам оплачував рахунки за витрати клубу, тому що в касі вже не було грошей. Пояснив, що треба зробити для того, щоб виправити становище.
Якщо коротко – Григорій Суркіс хотів зробити клуб акціонерним товариством. Президент клубу Безверхий був із цим згоден, але лише за умови, що залишиться на своїй посаді. Акціонери, які були готові вкласти гроші в «Динамо», були з цим не згодні. Саме тому Суркіс шукав у клубі людей, які поділяли його погляди і могли б допомогти виправити становище. Мене його доводи переконали, я тоді відразу повірив цій людині, і час показав, що я не помилився.
На звітно-виборчих зборах, які заслухали звіт Віктора Безверхого, думки розділилися. Прихильників змін і тих, хто не хотів нічого міняти, була майже однакова кількість. Упродовж бурхливих дебатів, у яких я теж брав участь, вирішили голосувати. За те, щоб змінити керівництво клубу проголосувало 19 людей із 31-го. Ті ж 19 голосів були за те, щоб обрати президентом клубу мене. І тоді почалося! Наше зібрання намагалися оголосити незаконним. Але право було на нашому боці. Футбольний клуб «Динамо» (Київ) було перетворено з малого підприємства на акціонерне товариство. І вже рада акціонерів, до якої увійшов і я, обрала Григорія Суркіса президентом.
Саме після цього почалося справжнє відродження «Динамо» – команда отримала все необхідне для успішних виступів.
Знаєте, коли молоді футболісти приїжджають сьогодні до динамівського манежу, вони не хочуть вірити, що маленький будиночок біля нього і два футбольних поля були на момент приходу Григорія Суркіса клубною базою. Сьогодні всі захоплюються нашою базою, футбольними полями, умовами для проживання і тренувань. Те ж саме відбулося і з дитячою школою «Динамо» на Нивках, яка стала такою, як сьогодні, вже тоді, коли президентом клубу став Ігор Суркіс.
Але створити умови для команди було лише половиною справи – потрібна була людина, яка б очолила процес відродження «Динамо». Ім'я цієї людини всі знали – Валерій Лобановський. І мені приємно, що саме мені Григорій Суркіс запропонував першим поговорити з Лобановським про його повернення.
Він викликав мене і сказав: «Візьміть перекладача і їдьте на юнацький чемпіонат світу до Катару. Подивіться на перспективних хлопців із інших країн. З Катару вирушайте до Кувейту і поговоріть із Лобановським про його повернення. Він нам дуже потрібен».
Я приїхав до Лобановського, ми розговорилися. Він сказав: «Ти повинен пояснити Суркісу, що, з огляду на стан, у якому перебуває український футбол, рішення зробити сильну команду «Динамо» нічого не дасть, це безглуздо. Потрібно реформувати весь футбол, створювати професійну лігу. Я отримав достатньо достовірної інформації щодо Суркіса. Я думаю, що йому до снаги організувати професійну футбольну лігу. Якщо все вдасться, я приїду, інакше не бачу сенсу повертатися». Я повернувся до Києва і все це розповів Григорію Михайловичу. Що було далі, ви знаєте і без мене.
Мене дуже турбує те, що сьогодні відбувається в нашому футболі. Колись, уже багато років тому, були розмови про «конфлікт інтересів». Це було після обрання Григорія Суркіса президентом ФФУ у 2000 році. Я можу розповісти, що це був за «конфлікт» – збірна України готувалася до матчів на динамівській базі, футболісти інших клубів почувалися у нас, як удома. На збірну працювало все динамівське господарство – від кухарів і прибиральниць до масажистів і адміністраторів. Для збірної робилося все можливе і неможливе! І нікому навіть не спадало на думку вимагати за це додаткову плату – адже це наша збірна! Зараз же збірна країни чомусь їде до Харкова, шукає там житло і поля... Можливо, це «конфлікт інтересів»?
На жаль, формат нашої публікації не вмістив і десятої частини розповіді Олександра Чубарова. Усьому свій час. Головне, щоб «живу історію» нашого футболу не підводило здоров'я. Ще раз вітаємо Олександра Федоровича з 75-м днем народження!
Copyright © FC Dynamo Kyiv
