Як сорок років тому кияни святкували перемогу над мадридським «Атлетико» у фіналі Кубку кубків? Яка атмосфера панувала в роздягальні? Чому Ігор Бєланов міг у 1986-му залишитися без «Золотого мʼяча», а Анатолій Дем’яненко – не підняти над головою європейський трофей?
На ці та багато інших запитань капітан «Динамо» другої половини вісімдесятих відповів у інтерв’ю для офіційного сайту клубу.
– Згадуючи про святкування перемоги в фіналі, одні ваші одноклубники стверджують, що Кубок кубків здатен вмістити шість пляшок шампанського, інші переконують, що вісім. Як капітан, який доручив тоді кожному з партнерів захопити в Ліон із Києва по пляшці, саме ви можете допомогти з точною відповіддю...
– Із плином часу в пам’яті залишається все менше деталей, однак, здається, пляшок у трофей вмістилося таки вісім. Але «доручив» – то якось надміру офіційно... Повернувшись зі стадіону до готелю вже після опівночі, зібралися в тамтешньому ресторані, поставили на стіл кубок і використали його за призначенням, наповнивши з привезених із дому пляшок, – посміхається Анатолій. – Ейфорія після переможного матчу ще не вщухла. Ми раділи, обіймалися, згадували окремі моменти фіналу, навіть про щось сперечалися. Кожен робив із чаші ковток та казав кілька слів – не наперед обміркований тост, а те, що «підказувала» душа.
– А як щодо забобонів, притаманних кожному футболісту? З одного боку, як запасатися шампанським до матчу, аби не зурочити? А з іншого, Блохін розповідав мені, як у 1975-му в чартер, наданий Володимиром Щербицьким для подорожі на фінал до Базеля, завантажили аж два ящики ігристого...
– От бачите: забобони на такі речі не поширювалися. Вистачало інших прикмет, які ми не дозволяли собі порушувати.
– Святкувати, розповідають, команда почала ще в роздягальні...
– Не те щоб святкувати. Організатори завжди приносили для команди пиво, а Валерій Васильович рекомендував після гри випити по пляшці, аби відновити втрачену на полі рідину. Попри пиво, втім, ми з Яремчуком на допінг-контролі впоралися не одразу: впливав післяматчевий стрес. Не кожного дня здіймаєш над головою єврокубок!
– А яка атмосфера панувала після фіналу в динамівській роздягальні? Кажуть, хтось із гравців навіть плакав...
– Не пригадую, але припускаю, що таке могло бути. В переможній роздягальні можна різне побачити. Хтось радіє, стрибає, співає, в когось емоції на нулі, а дехто, відпустивши нарешті нервове напруження, дійсно може й сльозу пустити. З перемогою до одного футболіста приходить неймовірна радість, до іншого – цілковите спустошення.
– Швидко відсвяткувавши перемогу над «Атлетико» в Ліоні, команда сіла в автобус і вирушила до Парижа?
– Взагалі-то, ми мали переночувати в Ліоні. Однак через надлишок емоцій спати нікому не хотілося, а мати більше часу для прогулянки Парижем бажали всі. Мене хлопці відрядили до Лобановського домовлятися – Валерій Васильович не заперечував.
– Той-таки Блохін згадував, що 1975-го, після переможного фіналу, вони з Буряком, прогулюючись Базелем, зайшли до якогось магазину й купили... іграшкові пістолети, що стріляють пластмасовими кульками. Пояснити навіть собі цей вчинок не могли ні тоді, ні згодом. А ви у Парижі на емоціях від недавнього матчу безглуздих придбань не робили?
(Сміється). – Ми трохи ощадливіше поставилися до отриманих за виграш Кубка кубків преміальних, що на ті часи були величезними – 520 доларів на кожного. Додому з Парижа привезли, як завжди, якісь сувеніри та одяг, який у СРСР був дефіцитом.
– Коли напередодні фіналу «Динамо» прилетіло до Франції, в аеропорту «Шарль де Голль» журналісти розпитували вас не стільки про майбутній матч, скільки про аварію в Чорнобилі. Володимир Безсонов розповідав, що репортери вдивлялися динамівцям у очі, намагаючись побачити в них радіоактивний блиск, а дехто навіть прихопив із собою дозиметр...
– Щодо дозиметрів – не пригадую, але ажіотаж навколо нашого прибуття справді був неймовірним. Преса цікавилася, як почуваємося після страшної техногенної катастрофи – і дуже дивувалася, коли ми відповідали, що нічого особливого з нами не відбувається, і після матчу збираємося повертатися додому.
– Ваші партнери по команді пізніше розповідали мені, що дивилися по французькому телебаченню сюжети про події в Чорнобилі й стривожені телефонували додому, аби переповісти почуте родинам.
– Ми, дійсно, дізналися про те, що відбувається за якихось сто кілометрів від Києва, тільки коли опинилися у Франції. Наше телебачення подробиць не повідомляло, а в Європі новини демонстрували кадри напівзруйнованого енергоблоку та наводили показники радіоактивного фону. Лобановський бачив, як це впливає на нас емоційно. Тому й закликав перед фіналом викластися на полі на всі сто і перемогти заради вболівальників.
– Переважна більшість уболівальників «Динамо» повірила в перемогу над «Атлетико» лише після голів Блохіна та Євтушенка наприкінці матчу. А ви розуміли, що перемога буде вашою, вже після швидкого голу Заварова?
– Матч триває дев’яносто хвилин плюс компенсований час – і ми знаємо безліч прикладів, коли радикальні зміни відбуваються в сюжетах поєдинків буквально під завісу. Авжеж, після того, як Блохін перекинув мʼяч через воротаря і рахунок за шість хвилин до кінця став 2:0, ми зрозуміли: гру зроблено. Гол Євтушенка, забитий незабаром після виходу віч-на-віч із воротарем, це переконання лише підтвердив.
– Ви в тому Кубку кубків забили двічі. Який з двох голів ставите вище – «Утрехту» за рахунку 0:2 на виїзді чи «Університаті» в Києві, коли 3:0 засвітилися на табло вже на тринадцятій хвилині?
– Найважливішим був, зрозуміло, гол «Утрехту». Це ж принципово – приймати в двоматчевому протистоянні суперника після виїзних 0:2 чи 1:2! Тим паче, що за тодішніми правилами забитий на виїзді гол мав подвійну «вартість».
Що можу сказати напевно – жодної недооцінки опонента в нас не було і бути не могло. Лобановський перед кожним поєдинком застерігав від подібної помилки – незалежно від того, проти кого грали. Напевно, ми просто недостатньо знали «Утрехт», хоча мали розуміти, що голландці – завжди голландці...
– Важко уявити, що одне з найвищих досягнень у вашій кар’єрі могло й не відбутися. Адже у 1978-му, після переможного для збірної України турніру «Переправа», ви спочатку погодилися на перехід до «Динамо», а потім – відкликали заяву.
– Нічого дивного. Мені тоді було лише дев’ятнадцять, я тільки почав грати в основному складі «Дніпра». Звичайно, «Динамо» для кожного з українських футболістів було тоді й залишається найвищою мрією, однак завжди є острах, що не зможеш вписатися до команди, стати своїм у колективі, де що не ім’я – легенда! Але тоді мене переконали – і я вдячний тим, хто знайшов правильні слова.
– Якщо не помиляюся, ви й у 1984-му, коли вже були основним гравцем у «Динамо», замислювалися над тим, аби повернутися в «Дніпро»...
– Хворів тато, і мені хотілося бути поруч. Але Лобановський переконав: «Толю, ти потрібен команді!» До того ж «Динамо» підключилося, допомагало, аби у батька було все необхідне й він не залишався без уваги.
– Пізніше вже ви вмовляли Бєланова залишитись. Чому він хотів піти з «Динамо»?
– Ігор прагнув не стільки поїхати з Києва, скільки повернутися до рідного міста. Він був одеситом до глибини душі. Лобановський доручив мені взяти шефство над хлопцем, який попервах був не дуже компанійським – напевно, це трохи заважало йому відчути себе своїм у колективі. Я залучив Бєланова до нашої компанії, в якій також були Безсонов та Баль із сім’ями (я тоді холостякував). Разом відпочивали, їздили на природу.
– Уже за рік Бєланов виграв «Золотий м’яч» кращого футболіста Європи. А вас у 1985-му визнали найкращим гравцем СРСР, що, погодьтеся, для лівого захисника було чимось неймовірним!
– Напевно, заслужив. (Сміється). А якщо серйозно, той сезон вийшов для мене доволі вдалим. «Динамо» стало чемпіоном, а я не просто не пропустив жодного матчу – забив вісім голів лише у чемпіонаті. А ще – Кубок Союзу, єврокубки, збірна.
– Це ж Лобановський перекваліфікував вас, правшу, в ліві захисники?
– Валерій Васильович бачив футбол на багато років уперед – і вже тоді помітив істотні переваги в переведенні шульги на правий фланг і навпаки. Радив мені за першої нагоди зміщуватися в центр, бити по воротах, виконувати подачі. Не забуваючи, звісно, про ліву бровку. «Постійно рухайся праворуч-ліворуч – і нехай тебе ловлять...» – казав Лобановський, уперше пояснюючи мені нову роль на полі.
– У 1986-му вас обрали капітаном «Динамо»...
– Перед початком сезону в нас відбулося таємне голосування. Кожен із гравців писав на папірці три прізвища, адже потрібні були капітан і двоє віце-капітанів. Перший у «бюлетені» отримував три бали, другий – два, третій – один. Я, точно пам’ятаю, першим вказав Безсонова.
– Мало хто знає, що у паспорті ваше прізвище записано як Демяненко – без апострофа. Звідки виникла плутанина?
– Змінювати в документах батьківське прізвище, хоч і радили, не вважав потрібним. Одного разу, пам’ятаю, через цю розбіжність у аеропорту затримали на дві години літак зі збірною СРСР, яка летіла до Туреччини на відбірний матч чемпіонату світу. Прикордонники телефонували до МЗС, чекали на якийсь спеціальний дозвіл. Якби не випустили мене – не забив би у дебютному матчі за збірну, яка у Стамбулі тоді перемогла з рахунком 4:0...
Дмитро ІЛЬЧЕНКО
