Ігор Суркіс дав ексклюзивне інтерв’ю клубній телевізійній службі «Динамо Київ ТВ». Найцікавіші висловлювання Ігоря Михайловича ви зможете побачити в програмі «100% Динамо». Ми ж пропонуємо вам розкодоване інтерв’ю в повному обсязі.
Частина третя : трохи історії
- Разом із своїм братом ви причетні до часів відродження «Динамо». Скажіть, будь-ласка, наскільки важко було тоді?
- Є два етапи розвитку подій. «Динамо» довелось відроджувати двічі. Коли прийшов мій брат, він подивився на проблему комплексно, а саме – що потрібно для того, щоб команда вийшла на якісно новий рівень. Як вияснилось, для цього необхідно було збудувати базу, тренувальні поля, інфраструктуру дитячо-юнацького футболу і все, що пов'язано із реконструкцією наявного на той момент динамівського «господарства». Це був важливий стратегічний корок, і було заплановано витратити на це п'ять років. У 1996 році вдалось повернути великого тренера Валерія Васильовича Лобановського, який взяв команду під свій контроль. І для нього були створені всі умови. Він переїхав на нову базу, був створений медико-реабілітаційний центр, і ми почали випереджувати Європу у створенні умов для футболістів. Та й на даний момент наша база, база того ж донецького «Металургу» стоять набагато вище багатьох клубів Європи.
Другий етап розпочався після смерті Лобановського. Я як людина, що багато років пропрацювала в футболі, розумів, що беру команду у найважчий період. Все є у команди – але немає Лобановського. І потрібно було знайти людину, яка візьме цю команду і не опустить її до планки, яку потім підняти буде практично неможливо. Я довірив цей пост наступнику Лобановського – Олексію Михайличенку, і йому вдалось на якомусь етапі підтримувати команду. Вона не прогресувала – вона трималась на тому ж багажу, який був закладений ще при Лобановському. Повірте, мені було не легше, ніж моєму братові. Він брав команду з нуля і відроджував її. Я ж брав її на підйомі – і потрібно було підтримувати тонус, рух і, найголовніше, результат. У чемпіонаті України в мене було ще виправдання – з'явився донецький «Шахтар», який теж хоче виграти золоті медалі. У нас же немає патенту на «золото» немає, і не може бути в принципі. А от на європейській арені почались спади. Михайличенко провалив домашній матч із «Трабзонспором» - і вважав за можливе звільнити його.
За кермо став емоційний Йожеф Йожефович Сабо, який, потрапив до Ліги чемпіонів, але своїми емоціями вніс до команду не конструктив, а, швидше, а опустив її ще нижче у психологічному плані. Так, спочатку це був емоційний сплеск, прийшов досвідчений тренер, знайомий із тренувальним процесом… А потім команда почала руйнуватись. Розпочались взаємні претензії Ію що найстрашніше, Йожеф Йожефович не шукав причини в собі. Завжди у нього винен хтось, тільки не він: президент, гравці тощо. Він завжди хоче бути на білому коні. І це його найбільша проблема. І от, за місяць до завершення чемпіонату, він різко поставив мене перед фактом, що у будь-якому випадку по закінченню сезону він піде в відставку. Для мене це було несподіванкою. Але ситуація всередині команди була така, що відчувалось – визрівав конфлікт. Гадаю, саме тому він вирішив піти на свою попередню посаду в клубі. І яки я не ставився з повагою до всіх ветеранів клубу, я би ні за що не прийняв назад його на роботу, оскільки він поставив мене у найважчу ситуацію за той час, що я був президентом клубу.
Мені потрібно було терміново шукати заміну. Під рукою, можна так сказати, знаходився спортивний директор – Леонід Буряк. Прийшовши в команду, Леонід Йосипович вніс багато нового та цікавого у тренувальний процес, команда заграла в дещо інший футбол. Але не було найголовнішого – результату. Уболівальники ж пробачити поразку від «Тюна» Буряку не могли. Якби Буряк повів себе на той момент по-іншому, відкинув свої амбіції та емоції, переговорив би з командою, запевняю вас, він продовжив би працювати. Але не вистачило у нього тієї мудрості. Почались звинувачення зі сторони Реброва, Гаранчича… Негайно, якщо не помиляюсь, після гри з «Іллічівцем», я відсторонив Буряка, навіть не поставив його до відома, після чого зателефонував Дем'яненку та призначив його в.о. головного тренера.
Не знаю – інтуїтивно, сон мені приснився, – але я довірив Дем'яненку. І зараз вважаю, що ми стоїмо на порозі відродження київського «Динамо». Ми пройшли той важкий шлях. Перемоги ж додають впевненості команді. Практично всі в команді спілкуються однією мовою. Навіть уже бразильці наші розмовляють російською. Так, з акцентом, але це не біда. Адже всі футболісти розуміють один одного, вони розуміють, чого від них хочуть, Дем'яненко завоював певний авторитет серед гравців. І я мрію, щоб ця команда почала підніматись вверх. Якщо цього не станеться – звичайно, відбудеться чергова зміна головного тренера, можливо, запросимо іноземного спеціаліста. Але якщо прийде іноземний тренер, то це повинна бути людина з іменем, здобутим на тренерському поприщі. Є також тренер в Україні, якого я б хотів бачити наставником київського «Динамо», - це Олег Блохін. Але Олег Володимирович прив'язаний контрактом до збірної України. Свого часу прозвучала заявка зі сторони Федерації футболу, що тренер національної збірної не буде суміщати свою посаду із роботою в клубі. І ми не будемо іти наперекір усім. Також на сьогодні в мене немає гарантій успішності приходу іноземного тренера, але я вірю, що той самий успіх може прийти і при Дем'яненку.
Відносини з Лобановським
- Чи було важко повернути Лобановського до Києва?
- Неймовірно важко. Мій брат намагався повернути його в 1994 році. Ми готові були виплатити Федерації футболу Кувейту компенсацію за дострокове розірвання контракту з ним – а це склало би приблизно мільйон доларів. Лобановський же знаходив шляхи, щоб не повертатись назад в Україну. Але в 1996 році, летівши в літаку після поразки від швейцарського «Ксамакса», до мене підійшов уже покійний адміністратор Григорій Спектор і сказав : «Друже, скажи Григорію Михайловичу, що Лобановський в Києві». Я зрозумів – це сигнал! Вони дуже дружні, і я зрозумів, що Лобановський готовий прийняти «Динамо». Наступного дня, вставши дуже рано, ми зателефонували Валерію Васильовичу і він сказав, що чекає нас. Упродовж двох-трьох годин ми вирішили всі питання. Скажу відверто – тоді ми навіть не підписували жодного контракту. Ми повірили один одному на слово, що з Лобановським, повірте, було дуже важко. Через певний час він говорив, що якби не повірив нам, то ніколи в житті не зробив би цього. Він побачив, що за ці два роки команда набралась досвіду. Все решта він брав на себе. Психологія, тренувальний процес, якість гри – він пообіцяв усе це вивести на якісний рівень. Лобановський не обіцяв фінали та чвертьфінали Ліги чемпіонів – він просто говорив нам, що ми побачимо новий, значно якісніший рівень, а навіть футболістів будуть купляти в Європу. І це сталось – Ребров, Максимов, Лужний, Шевченко, Каладзе виявились бажаними у кращих західних клубах. Тобто, Валерій Васильович виконав усе, що обіцяв нам у перші хвилини нашого знайомства. Ми підняли наш бренд до настільки високого рівня, що тепер для нашого вболівальника мало лише одного виходу до групового турніру ЛЧ. Планка була піднята на таку висоту, що сьогодні наші фани не прощають команді невихід із групи чемпіонської Ліги.
Візьмемо донецький «Шахтар». У чому Ренату Ахметову зараз легше, ніж нам? У цьому клубі не було традицій, не було гучних успіхів. А він крупицями створює ці традиції. Вони виходять до Кубку УЄФА – і це розцінюється як успіх. Але, слава Богу, що в Україні є така команда як «Шахтар». Є з ким конкурувати на внутрішній арені. Продовжую надіятись, що й інші підтягнуться.
- Дуже довгий час ви перебували на лаві запасних поруч із Лобановським. Чому ви навчились від Метра?
- Ми не просто сиділи рядом з Лобановським на лаві, потискали один одному руки і розходились, коли закінчувався футбольний матч. Ми проводили із ним вихідні, свята, наші дачі були навмисне збудовані поблизу. Ми жили практично як одна сім'я. Я був тим сполучним «містком» між Лобановським і моїм братом. Сьогодні у мене такого «містка» немає. У мене немає людини, яка, як і я, була сполучною ланкою. Хоча я намагаюсь робити так, щоб такою ланкою став Буряк, Сабо, Ашкеназі (віце-президент клубу). Але вони, швидше за все, не хочуть працювати на футбол 24 години на добу, не хочуть приділяти увагу дрібницям. Багато хто мене звинувачує, що я купляю гравців на свій смак, вторгаюсь у тренувальний процес. Я відкритий перед вами і готовий заявити, що ні при Дем'яненко, ні при Михайличенко, ні при Сабо я жодного разу не купив гравця, попередньо не узгодивши кандидатуру новачка із наставником. Також жодного разу не втручався в процедуру визначення складу на гру, і жоден тренер не чув від мене вказівок із цього приводу. Коли я починав читати в пресі подібні роздуми, я навіть перестав заходити до роздягальні гравців, щоб не виникали усілякі непорозуміння. Я перестав сидіти на лаві, хоча, можливо, моя присутність додавали би футболістам додаткового стимулу. Лобановський навчив мене найголовнішому – дивитись на футбол іншими очима. Я не гірше тренерів розбираюсь у тренувальному процесі, і тепер зі мною не можна розмовляти як із президентом-дилетантом. І я дуже вдячний йому та його сім’ї, що у мене була можливість п’ять років перебувати поруч.
