Євген Рудаков, воротар:
— Уже тридцять років минуло з того часу, тому, нині дуже складно пригадати ті події. Підготовка до матчу була звичайною, особливого хвилювання перед поєдинком не було. Тобто все йшло за сценарієм звичайної календарної зустрічі. Нас ніхто не підганяв, мовляв, давайте, потрібно, а матчі відбіркового циклу розцінювалися як звичайні поєдинки чемпіонату Радянського Союзу. А ось уже ближче до фіналу почали більше говорити про матч як у команді, так і в пресі, на радіо, по телебаченню. Хлопці чудово усвідомлювали серйозність матчу і зайвий раз їм про це не потрібно було нагадувати. Усі зуміли зібратися і були готові виконати ту програму, про яку говорили перед грою. Зрозуміло, що на всіх гравців лягала велика морально-психологічна відповідальність і хлопці були зосереджені на фіналі Кубка кубків.
— Євгене Васильовичу, наскільки важливою для команди та Союзу в цілому була перемога в цьому турнірі?
— Проводжаючи нас в аеропорту на матч, і вболівальники, і політики, зрозуміло, бажали нам лише перемоги. І наша перемога у фіналі — це велика честь для всіх футболістів Радянського Союзу.
— Цікаво було б дізнатися, як ви відсвяткували цю перемогу?
— Повернулися на Батьківщину, зібралися в Кончі-Заспі і підняли за перемогу по келиху шампанського. Ось і всі святкування. І знову до роботи — підготовка до матчів союзного чемпіонату. Звісно, така знаменна подія одразу не забулася і ще довго залишалася у нашій пам’яті. Але Кубок кубків змінився вітчизняним чемпіонатом, а далі нові програми підготовки, нові завдання…
— Багато часу минуло після тієї перемоги. Часто збираєтеся з колегами по команді, аби згадати ті часи?
— У кожного нині свої клопоти, свої інтереси. Самі розумієте: сім’я, робота. Інколи зустрічаємося, але дуже рідко, та й то не для того, аби згадати лише 1975 рік. Часто приводом для таких розмов стає участь наших команд в Лізі чемпіонів та Кубку УЄФА. Але глибоко в минуле ми не “пірнаємо”.
— Цього року, можна сказати, ювілей — 30 років від дня здобуття “Динамо” Кубка кубків. Чи плануєте в колі колишніх одноклубників влаштовувати святкування?
— Швидше за все, святкування якщо і буде, то в сімейному колі. А щодо святкування в колі “Динамо” — поки про це ніхто не говорив.
— Євгене Васильовичу, за тридцять років наскільки змінилося “Динамо”?
— О, за тридцять років багато що змінилося. Значно поліпшилася інфраструктура клубу. До керма прийшли віддані футболу люди, які нам всіляко допомагають. Нині я працюю в “Динамо” тренером ДЮСШ. А ця заворуха навколо клубу нам лише шкодить і вибиває зі звичної колії.
Володимир Трошкін, оборонець:
— За кілька днів до того матчу ми святкували 30-ту річницю перемоги в Другій світовій війні, тому, природно, 14 травня хотілося зробити своєрідний подарунок ветеранам. І, що й казати, налаштовувалися на поєдинок, наче на взяття берлінської стіни. Адже сам факт потрапляння до фіналу ще абсолютно нічого не означав. Так, 1972-го ми грали в фіналі чемпіонату Європи, де поступилися німцям. І що ви думаєте? Нас звинуватили у невдачі — срібних нагород виявилося замало… Хоча для мене то був величезний успіх: друге місце в Європі. Майстра міжнародного класу отримав… А ось уже наш черговий програний фінал — із голландцями — вважався успіхом…
Тоді, 14 травня 1975-го, у Базелі гра виявилася надпотужною. Хвилини до десятої-п’ятнадцятої ми настільки притисли суперника, що він не міг перейти навіть центр поля. Щоправда, уболівальників наших тоді не було зовсім, а угорців підтримувало тисяч двадцять… У нас якось у ті часи не було “моди” їздити на недомашні матчі команди. Це “мінус”, але нам він тоді не завадив. Валерій Васильович умів так налаштувати команду, що вона була, немов струна. Нас буквально розривало бажання бігти вперед і забивати. І, без перебільшення, той поєдинок можу назвати матчем Онищенка. Яких два м’ячі він забив Гечі — класному воротареві! Олег завжди був непередбачуваним футболістом, і тут він зробив суперникові неабиякий сюрприз. А третю, остаточну крапку в тій зустрічі поставив Блохін.
Рахунок 3:0 нас повністю влаштовував, тому до свистка арбітра він так і не змінився. Однак, наголошу ще раз, мобілізація у динамівських лавах тоді була неабиякою! А перемога, самі розумієте, викликала небувалий резонанс на Батьківщині. Ми першими у Радянському Союзі виграли кубок! Близьким до цього було ще московське “Динамо”, яке також вийшло до фіналу, але програло — тоді, до речі, за москвичів виступав Йожеф Сабо. Тому можете собі уявити, що ми, футболісти, відчували по завершенні фінальної зустрічі у Базелі. Нам тоді вручили щось на зразок склянок, на перший погляд — абсолютно звичайних. Але коли з неї п’єш, бачиш вирізьблену дату — 14 травня — й назву міста — Базель. Може, для когось це дрібниця, але для мене особисто та склянка дуже цінна, бережу її й досі.
Як святкуватимемо ювілей? Навіть не знаю. Я особисто не чув, аби федерація чи “Динамо” щось організовували. Хоча можна було б це зробити — зіграли б, наприклад, якийсь матч… Як-не-як, непогана дата. Було б цікаво. Можливо, зателефонують, привітають…
Віктор Матвієнко, оборонець:
— Щодо нашого шляху до фіналу, то найважчим, на мою думку, було протистояння з франкфуртським “Айнтрахтом” у другому раунді. Дуже важко нам було в Німеччині. Добре, що вони “розкрилися”, була й певна недооцінка. Вдала гра на контратаках — і ми забили три м’ячі. До кінця матчу вони змогли скоротити відставання до мінімуму, але й у Києві ми не надали їм шансів для перемоги й знову тріумфували з мінімальним рахунком.
Також не можна не виділити півфінальний двобій проти голландського ПСВ, особливо матч у Києві. У той час голландський футбол був на підйомі після чемпіонату світу 1974 року, де “помаранчеві” першими продемонстрували ознаки тотального футболу. Перед матчем із ПСВ ми переглянули кілька відеозаписів з їхніми матчами. Деякі побоювання, звичайно, були. Але вдало обрана тактика Валерієм Васильовичем — і перемога з великим рахунком у Києві, яка додала нам упевненості у повторному матчі.
Перед фіналом налаштовувалися, як завжди, на перемогу, бо іншого варіанту для нас не було. Не знаю, як в інших, але в мене була впевненість, що ми обіграємо угорців. Якщо деяких наших гравців “бив мандраж”, то ми із Володею Трошкіним не сумнівалися, що обіграємо їх. Упевненості нам додавав той факт, що в ті часи всі радянські команди (як і збірна СРСР) вдало грали проти угорців.
Після перемоги у фінальному матчі (в якій, здається, не сумнівалося навіть керівництво клубу, оскільки ще з Києва було привезене мускатне шампанське, яке в роздягальні після матчу й було випито з Кубка кубків) святкувань особливих не було. Єдине — прийом у готелі, який влаштувала УЄФА для фіналістів. Летіти одразу до Києва зі Швейцарії було вже пізно, тому ми виспалися й наступного дня пообіді прибули додому.
Михайло Фоменко, оборонець:
— Михайле Івановичу, пригадайте, коли 1973-го команду очолив Валерій Васильович Лобановський, до цього ви двічі поспіль брали “срібло” першості Радянського Союзу. Чи змінював Метр щось кардинально? Усе ж таки — новий тренер, свіжі ідеї. Адже трофеї посипались майже одразу!
— Безперечно, особливо щодо навчально-тренувального процесу. Ми стали організованішими, вміло застосовували пресинг, та й взагалі почали грати в агресивніший футбол.
— Вам знадобилося не так багато часу, щоб завоювати перший для клубу міжнародний трофей. З чим би ви пов’язали таку легкість на шляху до фіналу: ви програли лише раз і то після більш ніж переконливої перемоги над ПСВ — 3:0?!
— Річ у тім, що навіть ту перемогу над ПСВ я не назвав би легкою — просто ми, на відміну від голландців, свої моменти реалізували. Що ж уже тоді казати про решту матчів. Дуже важко гралося з “Айнтрахтом”.
— Але ж ви і більшість ваших партнерів відіграли чи не весь турнір без замін — “фізики” вистачало?
— Аякже, якби не вистачало, то грали б інші. У команді на лаві запасних завжди були люди, які за потреби могли стати рівноцінними замінами будь-кому з нас.
— Ви б могли пригадати перипетії того фіналу, яка атмосфера була в Базелі?
— Атмосфера… Я навіть не знаю. Кожен хотів виграти, тому перед грою всі думки намагався гнати з голови, аби не “перегоріти”. Це ж було вперше, а тому тягар відповідальності, звісно, мав місце.
— Потім був поєдинок з легендарним “Байєрном” і не менш переконлива перемога.
— Цей матч був ще складнішим за зустріч з “Ференцварошем”. У німців були лише світові “зірки”. Це нині Суперкубок дещо відійшов на другий план, а тоді це був дуже відповідальний міжнародний матч.
— Кубок кубків, Суперкубок Європи, “бронза” Олімпіади — це був пік, вершина слави. Які почуття вас тоді переповнювали і що ви тоді відчували?
— Кожен трофей сприймався по-своєму. “Бронзу”, наприклад, я за успіх не вважаю, вона навіює лише розчарування через втрачене “золото”.
— Михайле Івановичу, нині ви наче відійшли у тінь. Чим займаєтеся?
— Відпочиваю — тренерська робота забирає дуже багато сил. Звичайно, тягне на футбол — дивлюся, аналізую.
— А до тренерської практики повертатися збираєтесь?
— А чому б і ні — були б прийнятні умови.
— Є пропозиції?
— Так, але вони мене не зацікавили.
Стефан Решко, оборонець:
— Перипетії фінального поєдинку на “Сент Якоб” у Базелі я пам’ятаю до найменших подробиць. Грали ми 14 травня, а перед цим, 9-го числа, провели принциповий і напружений поєдинок в Єревані проти “Арарату”. Матч чемпіонату не був легкою прогулянкою напередодні зустрічі проти “Ференцвароша”. Як наслідок, із ушкодженням надкісниці до Швейцарії вирушив Блохін, були певні проблеми зі здоров’ям у Мунтяна. Усі чудово розуміли важливість цього поєдинку, до якого ми йшли впродовж виснажливого сезону, тому були готові грати, незважаючи навіть на травми. Фінал є фінал — потрібно було виходити і обігрувати наших опонентів. На поле ми вийшли мобілізованими і впевненими у своїх силах. Що там говорити — “Динамо” було на голову сильнішим за “Ференцварош”. Відверто кажучи, у перемогу ми повірили після двох голів Онищенка у першій половині поєдинку. Але на другий тайм ми вийшли, відкинувши навіть думку про те, що маємо перевагу в два м’ячі, зіграли чітко і впевнено. Після поєдинку, звичайно, відсвяткували перемогу. Для цього випадку спеціально було заготовлено ящик мускатного шампанського, яке пішло у хід уже в роздягальні.
Кожен гравець тієї команди був особистістю. Багато років ми грали пліч-о-пліч в чемпіонаті Союзу, збірній. У команди був справжній динамівський дух, чого, на превеликий жаль, у деяких епізодах бракує нинішньому поколінню гравців. Один за одного голову могли покласти на футбольному полі, якби у цьому була потреба.
Чи буде організовано святкування ювілею? Не знаю. Було б непогано, якби всі зібралися. Особисто для мене це дуже пам’ятна дата і, гадаю, її потрібно відсвяткувати.
Володимир Мунтян, півоборонець:
— Тридцять років — це не вчора, тому так одразу й не згадаєш, що ми тоді відчували. Нашій перемозі передували важкі матчі, тому лише вихід до фіналу для нас був великим досягненням. Що ми відчували, коли виграли трофей? Радість, радість і ще раз радість. Уперше київське “Динамо” подарувало вболівальникам таке свято: Кубок і “золото” СРСР, Кубок кубків, потім Суперкубок УЄФА — що ще було потрібно?
Найважчими пригадуються матчі з “Айнтрахтом” (Німеччина). Німецькі газети прогнозували нам поразку — 0:5, 0:6, 0:7… Якось так співпало, що матч проходив у той період, коли народився Адольф Гітлер. Як-не-як, а ажіотаж був величезний навколо матчу. Ми відчували неабиякий мандраж! А тут ще й німці першими забили. Ми навіть передачу нормально не могли віддати. Але потім заспокоїлися, почали “бачити” поле, забили у відповідь. А за рахунку 2:2 мені вдалося проштовхнути м’яч у сітку.
Після цього вже німецькі вболівальники скандували: “Динамо”!” Яскраво пригадується і фінал Кубка кубків у Швейцарії. Тепер смішно згадувати, що на передматчевому тренуванні хвилювалися і ми, й угорці. А тоді було не до жартів. Адже “Динамо” і “Ференцварош” вперше потрапили у фінал такого турніру. І по закінченні тренування Валерій Васильович Лобановський попросив нас стати у центрі і швидко-швидко розбігтися в різні боки, наче віяло. Після такого трюку ми помітили, що угорці стояли блідими. Хтозна, можливо, це було своєрідною психологічною атакою, яка потім у матчі й допомогла нам.
Тоді ми ні про що не думали, ми жили однією хвилиною і були згуртовані єдиною ідеєю. Нам було надзвичайно цікаво працювати у Лобановського та Базилевича і поєднувати успіхи на внутрішній і міжнародній аренах.
Користуючись нагодою, дякуємо всім уболівальникам тих років, які нас підтримували. Заради тих радісних хвилин, що ми пережили, напевно, і варто жити.
Леонід Буряк, півоборонець:
— Звичайно, дуже приємний був 1975 рік. Наша команда тоді була, як ніколи, сильною. Усі працювали на славу, звідси й результат. Усі футболісти у той рік мали дуже потужний вигляд. Це були видатні особистості. Особливо пішла гра в Олега Блохіна, який заволодів тоді багатьма трофеями. Щодо мене, то і в мене, як-то кажуть, пішла гра. Я мав значно сильніший вигляд. А взагалі тоді було дуже багато роботи. Незважаючи на те, що вдалося завоювати Кубок кубків, ми дуже втомилися, адже грати доводилося на багатьох фронтах.
— Ви зазначили, що тоді команда була дуже сильною. А якщо провести паралель між 1975 роком і 1986-м?
— Коли команда виграла Кубок кубків у 1986-му, мене вже в Києві не було. Отож порівнювати не хотілося б. Можу говорити лише про 1975 рік, адже тоді грав. Як на мене, індивідуально саме тоді ми були сильнішими. Тоді як команда зразка 1986 року була сильною завдяки командному духу. Повертаючись до власне гри, зазначу, ми мали беззаперечну перевагу над суперником, тож цілком справедливо перемогли. Приємно було, що там казати. Хотілося б ще раз пережити ті славні миттєвості, та час на місці не стоїть.
— Як вважаєте, чи можливо, щоб українська команда колись щось серйозне виграла?
— Сподіваюся на це. Адже в Україні футбол завжди цінували і любили. Тож, гадаю, ми зможемо підготувати ще багатьох сильних футболістів. Ось тоді можна буде і мріяти про високі результати… А нині треба засукавши рукава працювати і працювати. Лише завдяки титанічній роботі ми зможемо виграти щось серйозне. Інакше й бути не може.
Володимир Онищенко, нападник:
— Володимире Івановичу, часто згадуєте той зірковий сезон-1974/1975, коли київське “Динамо” і ви в його складі завоювали Кубок кубків?
— Відверто кажучи, давно не прокручував у пам’яті події тих років. Частіше нагадують про ті часи, про завойований престижний трофей інші люди. Зазвичай подібна ініціатива надходить від уболівальників. Нині ж маємо чимало проблем на новій — тренерській — ниві.
— Ось ми вже трішки зворушили у пам’яті той тріумфальний сезон тридцятирічної давнини. Скажіть, будь ласка, чи виринають у вас якісь яскраві спогади?
— Розумієте, це було три десятки років тому, а на те, щоб жити лише спогадами, просто не вистачає часу. Реалії сьогодення підносять силу-силенну нових проблем, за якими щось одразу пригадати важко.
— А як щодо настрою, який панував у команді напередодні фінального матчу проти “Ференцвароша”. У своїй перемозі не сумнівалися?
— Стовідсоткової упевненості у позитивному для нас підсумку матчу, гадаю, не було ні в кого. Хоча спрогнозувати переможний для “Динамо” результат можна було спираючись на статистику зустрічей радянських команд з угорськими.
Наші клубні команди та збірна СРСР завжди виходили переможцями в очних дуелях з представниками Угорщини. Пригадую, національна збірна СРСР взяла гору над нашими західними сусідами 1972 року в півфінальному матчі чемпіонату Європи (1:0), хоча гра була непростою. Зустрічалися з угорцями нечасто, але завжди матчі з ними для нас складалися вдало.
Тож психологічно ми були готові до такого результату, хоча в це мало хто вірив — було чимало скептиків. І все ж таки, все для нашої команди склалося якнайкраще.
— Володимире Івановичу, фінальний поєдинок був найважчим у єврокампанії “Динамо” того сезону?
— На шляху до фіналу ми подолали, мабуть, декілька сильніших та вищих за рангом команд, аніж “Ференцварош”. Приміром, “Айнтрахт” із Франкфурта (3:2 та 2:1. — Прим. авт.), ПСВ (Ейндховен) (3:0 та 1:2. — Прим. авт.) — дуже сильні команди. Вважаю, якби у фіналі ми зустрілися з голландцями, то нам було б непросто. Хоча й “Ференцварош” на той час був у доволі непоганому стані. Угорці на своєму шляху також подолали немало бар’єрів, у тому числі й сильний англійський “Ліверпуль”. Незважаючи на пристойних суперників, вони дійшли до фіналу. Слабкі туди не потрапляють, але, очевидно, ми на той момент були сильнішими.
— По ходу гри коли остаточно упевнилися в перемозі?
— Напевне, після другого гола відчули, що свого не втратимо і перемогу не відпустимо. Могли забити й забили третій м’яч, могли засмутити угорців і вчетверте. Ми піймали кураж і зупинити нас уже було неможливо.
— Емоції після фінального свистка арбітра, напевне, били через край…
— Звичайно. Порадував усіх адміністратор команди Петрашевський, який заздалегідь приготував десь 15 пляшок шампанського, яким ми й наповнили завойований кубок. Шампанське Петрашевський не привіз із собою, як тоді писали, а придбав у Швейцарії. Причому зробив це таємно, тож сюрприз був приємний.
— У фіналі ви забили два м’ячі з трьох, причому ці голи багато в чому і забезпечили “Динамо” перемогу. Однак доволі несподіваним для всіх виявився другий ваш гол. Чому вирішили завдати удару, а не віддати пас Мунтяну?
— На це запитання я відповів ще 30 років тому на прес-конференції. Але тоді мене запитали, коли я вирішив завдати удару. Я ж чесно зізнався — рішення вдарити по воротах прийняв ще до гри. Є логічні рішення, а є нелогічні. Але завжди є певні винятки з правил. Вони виправдані тоді, коли приносять результат.
— Але хто не ризикує…
—…той не п’є шампанського. З того самого кубка!
— Уже думали якось відзначити 30-річчя тріумфу в Кубку кубків?
— Ми вже пережили 20-річчя і 25-річчя. Якщо ж хтось захоче нас привітати — місто чи клуб, — гадаю, вони знайдуть таку можливість.
Олег Блохін, нападник:
— До першого в історії київського “Динамо” фінального матчу європейського кубкового турініру я готувався у досить складній обстановці. Напередодні поєдинку на стадіоні “Сент-Якоб” у Базелі ми проводили матч чемпіонату країни у Єревані. На Кавказі матчі ніколи не були легкими, не був винятком і поєдинок тридцятирічної давнини. Єреванці, які ще півтора року тому носили звання чемпіонів країни, робили все, аби зіпсувати настрій тодішньому фіналісту Кубка кубків і водночас цим підняти свій престиж. Проте троє очок нам здобути вдалося, перемогли — 3:2.
Для мене вечір закінчився у лікарні. На ногу хірург Левенець наклав п’ять швів. Участь у поєдинку 14 травня була під питанням, розумієте, що повноцінно тренуватися я не міг.
До Швейцарії з командою полетів. Вранці 14 травня болю не відчув. Тоді ж і було вирішено внести прізвище Блохіна до стартового складу.
Щодо гри. Попервах вона була рівною, суперник, угорський “Ференцварош”, примусив працювати у поті чола нашого воротаря Євгена Рудакова. Пам’ятаю, у складі мадярів виокремлювалися півоборонець Муха та нападник Сабо. Але з кожною хвилиною наші дії ставали більш злагодженими, динамівці вчасно змінювали вектор розвитку атаки, що давало змогу нападникам “обстрілювати” ворота Геці. Це принесло результат: до перерви два влучних удари Онищенка забезпечили нам перевагу в рахунку, у другому таймі суперник вимушений був іти вперед і наразився на ще одну контратаку, яку вдалося завершити вашому покірному слузі. Після третього гола сумнівів у нашій перемозі не виникало.
“Динамо-1975” було сильне, перш за все, колективізмом, кожен міг зіграти через “не можу”, не шкодуючи себе. Уже тоді ми засвоювали уроки тотального футболу, гравці “Динамо” мали фахово діяти на будь-якій ділянці поля, незалежно від амплуа.
Після перемоги у Базелі був і шалений прийом уболівальників у бориспільському аеропорту, і схвальні відгуки преси, яка не шкодувала епітетів, оцінюючи гру “Динамо”. У тому, доленосному, зокрема для мене, 1975-му ми ще раз довели свій клас у матчах за Суперкубок Європи проти мюнхенського “Байєрна” з чемпіонами світу-1974 Беккенбауером, Шварценбеком та Гердом Мюллером у складі. Але це буде потім, а 14 травня стало своєрідною віхою в історичному літописі — уперше представник тодішнього радянського футболу здобув європейський трофей.
Матеріал газети "Український футбол"
