З нагоди ювілею київського клубу знаковий захисник «Динамо» та збірної України 90-х-2000-х, колишній тренер юнацької та молодіжної збірної України Олександр Головко в інтерв'ю офіційному сайту «біло-синіх» поділився яскравими спогадами від виступів за наш клуб, першого чемпіонства історії незалежної України, а також розповів особисту історію, пов'язану із вторгненням росії на територію нашої країни.
– За час виступів за київське «Динамо» ви стали 7-разовим чемпіоном України, 5-разовим володарем Кубка України. Що означає для вас «Динамо»?
- Це вершина моєї футбольної кар'єри, найкращі роки, досягнення, пов'язані з футболом, якщо не брати до уваги перше чемпіонство у складі сімферопольської «Таврії», це путівка у життя. Дуже радий, що я є частиною цього легендарного клубу. Захищаючи «біло-сині» кольори, робив усе можливе для того, щоб «Динамо» було на вершині турнірної таблиці в Україні та гідно виглядало у європейських турнірах.
- Який найяскравіший момент у «Динамо» для вас особисто?
- Перший, 1995 рік у київському «Динамо», коли лише приєднався до команди, також це чвертьфінал та півфінал Ліги чемпіонів. Пам'ятних матчів достатньо як у позитивному, так і в негативному плані, але найбільше запам’яталися ті, що були на європейській арені. Один із таких – з «Барселоною».
– За 95 років існування «Динамо» – найтитулованіший клуб України, чимало вихованців стали відомими в Європі. Яку роль в історії радянського та українського футболу відіграв київський клуб?
- Якщо брати до уваги здобутки збірної України, а також команд різних вікових категорій, ключову роль відігравали кияни, хлопці, які мають у крові футбол. Якщо ми говоримо про збірну СРСР, де були представлені найкращі футболісти радянських республік, то більшість гравців були українцями. Ця збірна завжди виходила на чемпіонат світу, гідно виступала на міжнародній арені. Але не лише визначні гравці збірної СРСР були українцями, а і тренери.
- Свій перший титул ви завоювали у «Таврії», зараз цього клубу не існує через анексію Криму, військову агресію росії проти України. Які враження залишилися від гри за сімферопольський клуб?
- Це мій перший професійний клуб, найпозитивніші емоції мене пов'язують із «Таврією». Я був молодий, гарячий, не обізнаний у всіх справах: футбольних та навколофутбольних. У 20 років стати першим чемпіоном України було дуже добре. Тоді все склалося в єдиний пазл – правильний підбір футболістів головним тренером Анатолієм Миколайовичем Заяєвим, партнери по команді жили футболом, мотивація. У 1992 році це спрацювало, щоб стати першими чемпіонами в історії незалежної України. Хоча тоді були труднощі з огляду на те, що не було досвіду.
- Після переходу з «Таврії» ви одразу влилися до колективу «Динамо»?
- Так, будучи гравцем «Таврії», я вже виступав за збірну України, з багатьма динамівцями я вже був знайомий. Плюс, вимоги Йожефа Сабо були більш-менш зрозумілими. І не можу сказати, що футбол дуже відрізнявся, адже чемпіонат тільки починався, всі команди були плюс-мінус рівні за багатьма критеріями. Тому всі фактори дозволили нам стати чемпіонами України. З кимось із гравців того покоління «Таврії» збереглися контакти – Андрій Опарін, Олексій Антюхін, Олександр Гайдаш.
– На піку вашої кар'єри у «Динамо» у вас були пропозиції від топ-клубів Європи. Чому вирішили залишитись у «Динамо»?
- Була ймовірність переходу до «Ліверпуля», але сталося нестикування. Раніше трансфери вирішувалися по-іншому. Ця причина призвела до того, що я залишився в «Динамо», але я про це не жалкую, тому що наступного сезону ми дійшли до півфіналу Ліги чемпіонів.
- У нинішніх реаліях «Динамо» – один із небагатьох українських клубів, який продовжує об'єднувати людей не лише завдяки матчам, а ще й у благодійному плані. Наскільки це потрібно зараз?
- Це потрібно для того, щоб люди могли трохи перемикатися від усіх жахів, не можна вічно в цьому жахітті жити. Тому у мене лише позитивне ставлення до всіх благодійних акцій, матчів. До того ж хлопці готуються до чемпіонату світу.
- Як уродженець Херсона, ви могли уявити, що можлива окупація Херсонської області росією і все те, що відбувається зараз у вашому рідному краї?
- Не думав, що таке можливе, як і всі люди. Загалом мені важко про це говорити, у мене батьки там зараз перебувають. Є не дуже добрі там новини. Живі – і добре.
- Що могли б побажати вболівальникам «Динамо» та всім українцям у непростий для України час?
- Усім українцям хотілося б побажати миру і щоби весь кошмар швидше закінчився і ми повернулися до мирного життя. А динамівці молодці показують гідний футбол. «Динамо» - це максималізм. Справжні уболівальники люблять клуб незалежно від того, який результат.
