Євген Рудаков, 65 років, тричі визнавався найкращим голкіпером Радянського Союзу. Володар Кубка кубків-1975 та європейського Суперкубка, нині він тренує дітей на динамівській базі на Нивках. Домовився про зустріч, зателефонувавши на домашній телефон Рудакова, —мобільного він не має.
Ви — один із небагатьох динамівців, хто після завершення кар’єри не зробив її в професійному клубі. Чому?
— Я ще під час активних виступів вирішив для себе, що згодом перейду на розміреніший ритм життя. Адже я по 250–300 днів на рік не бачив сім’ї. Щоб в особистому житті все було добре, потрібно приділяти увагу й дружині, й доньці, й сину, який з’явився пізніше. До Івано-Франківська та Кременчука, де тренував місцеві «Спартак» у 79-му й «Кремінь» у 94-му, потрапив стихійно. Мене просто попросили допомогти командам на певному етапі. Щодо іншого – у мене були пропозиції очолити команди вищої ліги, допомогти в їх становленні, але я відмовлявся.
— У світовій практиці важко пригадати успішного тренера-воротаря. Хіба що Діно Дзоффа, який з ”Ювентусом” виграв Кубок УЄФА, а зі збірною Італії — друге місце на Євро-2000. Чому так?
— Спочатку багато воротарів працювали помічниками головних тренерів. Пізніше у футболі сформувалося окреме амплуа – тренера воротарів. Його й уподобали багато голкіперів, які вирішили присвятити себе тренерській діяльності. У нас такої посади ще не було. Наприклад, мене з Банниковим тренували Коман, Терентьєв, Петрашевський. В основному – били по воротам і ”навішували”, аби відпрацьовувати гру на виходах.
— Ваш ігровий стиль був прагматичним. Нині, коли навчаєте дітей, прищеплюєте їм таку ж манеру?
— Коли я приїжджав до збірної СРСР, Лев Іванович Яшин мені завжди говорив: «Женя, не треба багато падати. Потрібно брати своє за рахунок досвіду та вибору місця. Той, хто намагається бути артистичним, рідко досягає успіху в нашій справі. Навіщо тобі ця гімнастика? Це зайве”.
— Чи є помилка, про яку згадуєте й сьогодні?
— У 1967 році, коли ми приймали московське ”Динамо”. Вели 2:1, потім гості зрівняли рахунок, а десь на 85-й хвилині я припустився жахливого ляпу — не сконцентрувався, не контролював ситуації і пропустив м’яч між ніг від Геннадія Гусарова. Ми поступилися 2:3. Після цього спересердя навіть хотів закінчити кар’єру. Маслов умовляв, щоб не робив дурниць.
— Кого з нападаючих, проти яких довелося грати, вважаєте найсильнішим?
— Німця Ґерда Мюллера. Він у 1972-му забив мені шість м’ячів у двох матчах. Ще — Едуарда Стрельцова. Я познайомився з ним, коли потрапив у торпедівський дубль. На тренуваннях частенько бив по моїх воротах. Удари Едуарда Анатолійовича (так я його називав, незважаючи на різницю у віці в чотири роки) добре запам’ятав. А ось у матчах, коли я був уже в «Динамо», Стрельцов мені не забивав жодного разу. Дуже цікаво й складно водночас було протистояти Анатолію Банішевському.
Ярослав Шонь, «Газета по-українськи».
