Ось і здійснилося: київське “Динамо” вперше в історії радянського футболу виграло почесний європейський трофей — Кубок володарів кубків. Виграло переконливо, яскраво, авторитетно, не давши найменшого приводу засумніватися у закономірності свого найбільшого тріумфу.
Десять років йшли до мети київські футболісти. Десять довгих літ. Пам’ятаю 1965 рік, коли керівники вітчизняного футболу зважилися, нарешті, включити наші клуби у популярні європейські турніри, відхиливши такі неспроможні аргументи, як “невигідні строки проведення”, “комерційний характер змагань” і т.п.
Щоб добиватися видатних успіхів, треба зустрічатися з найсильнішими клубами Європи і світу, а не варитися у власному соку, не боятися програти, бо поразка від сильного суперника — не ганьба, а перемога над ним — честь і слава.
І ось “прорубати вікно у футбольну Європу” довірили київським динамівцям. Не скажу, що дебют виявився вдалий, але й розчарування не приніс. Ми перемогли ірландський “Колрейн” — 6:1, 4:0, норвезький “Русенборг” — 4:1, 2:0 і поступилися перед шотландським “Селтиком” — 0:3, 1:1, який наступного року виграв Кубок європейських чемпіонів.
Потім у команди були і видатні перемоги, і прикрі поразки, аж поки не прийшов тріумф 14 травня, але я вважаю, що в нинішньому успіхові “Динамо” є частка зусиль того покоління київських футболістів, яке грало в шістдесятих роках. Адже воно прокладало шлях до сьогоднішнього свята на київській вулиці.
“Ми програли сильнішому суперникові, який своєю грою заслужив європейський трофей”, — так сказав після матчу тренер “Ференцвароша” Єне Дальнокі, хоч йому було тієї хвилини не до слів та інтерв’ю. Найвищу оцінку нашій команді дали швейцарські газети, численні спортивні оглядачі та фахівці.
Щоб заслужити таке визнання і такий авторитет, київський клуб мав здійснити якісно новий крок у своєму футбольному зростанні. І він здійснив його.
Мені вже доводилося писати про сьогоднішнє обличчя “Динамо” — його раціональну тактику, технічну озброєність, відмінну фізичну підготовку, готовність кожного гравця на будь-якій дільниці футбольного поля боротися до кінця. Свої найкращі якості (а вони прийшли до команди після систематичних, наполегливих, на науковій основі поставлених, тренувань, планомірної підготовки) динамівці столиці України з повним блиском продемонстрували у фінальному поєдинку.
Підкреслю: за складом учасників нинішній розиграш Кубка кубків не тільки не поступався перед Кубком європейських чемпіонів, а навпаки, переважав його. Досить тільки сказати, що в ньому брали участь нинішні чемпіони своїх країн — “Реал” (Мадрид), “Ейндховен” (Голландія), “Бенфіка” (Ліссабон), такі уславлені клуби, як “Црвена Звєзда” (Бєлград), “Ліверпуль” (Англія).
Не слід забувати, що “Ференцварош” — найпопулярніший клуб Угорщини, володар найгучніших титулів і рекордів, самобутній колектив з європейським іменем. І якщо у грі з таким суперником наші хлопці зуміли виступити так переконливо і повністю полонити вимогливого базельського глядача, значить, вони майстри високого міжнародного класу.
Ще і ще раз повертаюсь до подій базельського фіналу, щоб дати оцінку діям кожного гравця і не одважуюсь цього робити. Всі зіграли здорово. Я бачив, як бив по воротах угорців Стефан Решко, як врятував команду від вірного гола Євген Рудаков, як наводив паніку в лавах суперників невтомний Володимир Трошкін, як уміло обирав місце для атаки Володимир Онищенко, як, незважаючи на недавню травму, ривок за ривком здійснював Олег Блохін. Кожний з одинадцяти грав однаково сильно, але кожний з одинадцяти був не схожий на іншого. Спасибі вам, хлопці, за чудову гру, за незабутню ніч, за дорогоцінний і довгожданий подарунок!
Віддамо належне й угорським футболістам. Так, вони програли фінальний матч сильнішому суперникові, але впродовж усього матчу вони вели нелегку боротьбу тільки дозволеними засобами, не принизившись до грубощів та інших проявів антифутболу, як це дозволили собі у недавньому матчі першості країни футболісти єреванського “Арарата”.
Тепер у киян новий серйозний екзамен — матч першості Європи з Ірландією. А взагалі у них ще буде не один відповідальний матч. Тож побажаємо нашим славним динамівцям базельського класу і надалі.
Йожеф САБО, заслужений майстер спорту.
Газета "Молодь України", травень 1975 року.
