Високий, потужний форвард таранного типу, який володіє високою швидкістю і сильним ударом. Добре грає головою. Виконує великий об’єм чорнової роботи. Достатньо результативний. Ось так, коротко, можна охарактеризувати Максима Шацьких. Футболіст справляє враження спокійної, врівноваженої людини, з ним досить легко спілкуватися. Та й на полі, незважаючи на будь-яку критику, Максим впевнено робить свою справу. Хто ж, як не він, на останніх секундах матчу додасть ложку дьогтю в бочку радості суперника. Досить згадати протистояння з „Металургом”. Пропонуємо читачам ближче познайомитись з цим відомим футболістом.
– Максиме, скажи, що стало вирішальним у виборі професії. Спочатку, мабуть, була спортивна школа?
– Спортивної школи не було. У мене сім’я футбольна, грав і батько, і старший брат Олег. Тільки тому, я думаю, і зацікавився футболом. Спочатку, як всі діти, бігав у дворі, потім потрапив до школи „Пахтакора” і ніби по конвеєру пішов далі.
– Коли ходив до школи і водночас грав у футбол, як наздоганяв однолітків?
– Вчителі допомагали і йшли на поступки. Я рано почав їздити за кордон, а для школи це було велике досягнення. Загалом мені було не важко.
– Після закінчення відвідував рідну школу?
– Відвідував один раз. Багато чого змінилося, а вчителів знайомих майже не залишилось. Але цікаво було – це ж частина мого життя.
– У дитинстві були кумири футболісти?
– Моїми кумирами були Марадона та Пеле, який вже закінчив кар’єру на той час. Це ті люди, які були зірками, та й зараз їхні імена є уособленням досконалого футболу.
– Як потрапив до Росії?
– Здається, мені тоді було 16 років. Спочатку звернув увагу агент, а вже через місяць, я переїхав до Саратова.
– Коли запропонували перейти до „Динамо”, вагався чи відразу погодився?
– Ні, навіть питань не виникало. Мені з самого початку подобалась ця команда.
– Коли почав грати за „Динамо”, відчував різницю між українським та російським чемпіонатами?
– У Росії команд набагато більше та й тривалі перельоти трохи виснажують. А Україні ж легше, тому що все поруч. Проте зараз рівень гри українських команд став набагато кращим. Раніше було як, одна команда – „Динамо” (Київ) – вирішувала всі питання ще до закінчення чемпіонату. Зараз вже є п’ять-шість команд, які реально можуть боротися за чемпіонство.
– Зараз граєш на позиції нападника, на якому амплуа зміг би себе реалізувати не гірше?
– Я думаю, кожен футболіст має бути універсалом. Тому на якій позиції він не грав би, має проявляти себе якнайкраще.
– А як у „Динамо” справи з універсальними футболістами. Всіх гравців можна назвати такими?
– Важко сказати, я за всіх не можу відповісти. Але бувають випадки, коли багато травмованих чи хворих і доводиться грати на зовсім інших позиціях.
– Після зимових зборів в Ізраїлі ти сказав, що наблизився до своїх найкращих показників. Зараз вже досяг піку готовності?
– Самому важко відчувати той максимальний рівень. Коли виходиш на поле і в тебе все виходить, можна сказати, що набрав піку готовності. Зараз я можу стверджувати, що фізично готовий на сто відсотків. За іншими показниками покаже гра.
– Краще вислуховувати схвальні відгуки чи, навпаки, коли говорять: ну, Максиме, тут потрібно допрацювати?
– Мені абсолютно все одно. Я спокійно ставлюсь як до негативної критики, так і до схвальних відгуків. Головне адекватно ставитись до себе і робити певні висновки.
– У команді заведено критикувати один одного?
– Ні, такого у нас не буває. Це просто не тактовно стосовно колег. У кожного бувають помилки, але це не наша справа критикувати. Для цього є ви – журналісти, керівництво,
тренери.
– А критика вболівальників. Всі роблять помилки, але найчастіше перепадає вам?
– Ну то й добре, нехай критикують. Коли вже не будуть, настане час залишати команду. А так, якщо критикують – то помічають. До того ж, бачать тільки мене.
– А ти ніколи не думав, чому саме так?
– Взагалі-то я не знаю причини такої уваги. Коли я сиджу на трибуні, також доводиться чути критику, до того ж, на адресу усіх, без винятку, гравців.
– Розкажи про той випадок, коли тебе переплутали з Серебряниковим під час гри збірних України та Іспанії?
– Під час гри на заміну вийшов Серебряников під номером „16”, і двоє вболівальників, які сиділи поруч на трибуні, подумали, що це я. Футболіст тільки вийшов на поле і зробив неточно першу передачу, і вони відразу ж почали критикувати.
– Тобі не хотілось їм відповісти?
– Вони були не зовсім в адекватному стані – чи то п’яні, чи то накурені. Та навіть якби вони були в нормальному стані я б нічого не сказав. Ми з товаришем просто посміялись і продовжували спостерігати за поєдинком. Вони швидко зорієнтувались, що я, виявляється, не можу грати за збірну України.
– Ти досить стриманий на полі. Бувають випадки, коли зриваєшся, можливо, використовуєш ненормативну лексику?
– Я дуже емоційна людина, але так вихований, що намагаюсь тримати себе в руках. Тому що були випадки, коли вилучали з поля, і через це страждала вся команда.
– Взагалі, важко стриматись і не відповісти на образу?
– На полі намагаюсь не конфліктувати і ставлюсь до суперника достатньо коректно, і так ставляться до мене. А коли ти почнеш заводитись, опонент може трапитись такий же гарячий – і все може закінчитись неприємно для обох.
– Як вирішуєте конфлікти не на полі, а в команді?
– Чесно кажучи, і не пригадаю таких непорозумінь. Я все намагаюсь вирішити по-людськи, без розмахування кулаками та бійок. За роки перебування в „Динамо” у мене таких серйозних проблем не було. На полі буває, тому що там завжди вирують емоції, ніхто не хоче програвати. А залишили межі поля і все затихає, ніхто нічого не пам’ятає.
– А останній конфлікт Реброва і Родриго?
– Не можу сказати, тому що розминався в цей час і що там трапилось не знаю. Моє ставлення до них не змінилось. Я просто зробив певні висновки щодо обох.
– Скажи, фанатки не надто набридають?
– Зараз вже ні, а раніше було, навіть листи надсилали.
– А дружина як на це реагує?
–Вона розуміє, що я в якійсь мірі публічна людина. А ці листи я приношу додому і даю читати дружині. Їй самій цікаво. А взагалі, ніяких розмов на цю тему у нас не виникає.
– Зберігаєш ці листи на пам’ять?
– Зберігаю. Приємно, коли у тебе є віддані фанати, а після гри важко навіть виїхати зі стадіону.
– Тебе не часто помітиш на різних публічних заходах. Чому?
– Я це не дуже полюбляю.
– Ти домашня людина?
– Можна і так сказати. Я не люблю різні тусовки, фуршети, банкети, мені це не дуже подобається.
– Як ти відпочиваєш?
– Вихідні у нас не часто бувають. Кожну вільну хвилинку намагаюсь провести вдома, з сім’єю. Особливо, коли напружений графік, часто ігри. Потрібно ж увагу приділяти і дружині, і дітям. Тому бувати на різних заходах не має ні часу, ні бажання.
– Як ти вважаєш, рівень суддівства в Україні відповідає всім стандартам?
– Нічого не можу сказати, це не моя справа.
– У одному із інтерв’ю ти сказав, що якщо і надходять пропозиції щодо тебе з інших клубів, то ти про це нічого не знаєш. Керівництво не повідомляє?
– Ні. Якщо і є такі пропозиції, то вони обговорюються на рівні президентів клубів. Коли якийсь варіант зацікавить керівництво, тоді і буде розмова зі мною, запитають мою думку, погоджуюсь я чи ні.
– За який клуб тобі хотілося б пограти?
– Мріяти можна багато про що, а взагалі, в сильній команді, наприклад, в якійсь лізі.
– Впевнений, що „Динамо” – це той клуб, де ти можете реалізуватись на сто відсотків?
– Потрібно постійно навчатись, навчатись і ще раз навчатись. Можливо, я ще не знаю всього свого потенціалу. Все залежить від колективу. Можна погано грати за одну команду, а перейдеш до сильнішого клубу і в тебе все виходитиме набагато краще. Дуже важливо знайти свій колектив.
– Бувають моменти, коли набридає цей режим, здається нестерпним, хочеться все залишити?
– Звичайно, буває. Футболісти ж нормальні люди. Інколи навіть улюблена справа набридає так, що хочеться забутись, але це відчуття – на мить. Ти одразу розумієш, що це твоє життя, робота, і все стає на свої місця.
– З ким із команди ти товаришуєш?
– У нас колектив дуже дружний. Але найбільше спілкуюсь з хлопцями, з якими в команді вже багато років, – це Белькевич, Ващук, Милевський, Ребров, Федоров.
– Важко спілкуватися з легіонерами, які погано знають мову?
– Взагалі – ні. Багато з них уже знають основні слова, тож мовного бар’єру не виникає. Звичайно, вони більше спілкуються між собою, тому що розмовляють однією мовою. Але їх можна зрозуміти, це все одно, що я буду розмовляти іспанською, яку не знаю. Проте на полі для всіх одна мова – мова футболу.
– Як у тебе справи з українською мовою? Ти ж навчаєшся в Університеті фізичної культури?
– Ось у квітні державні іспити, а мову я досить добре розумію, просто ще спілкуватися не можу.
– Ти спостерігаєш за матчами Ліги чемпіонів?
– Так. Хотів подивитись матч „Севілья” - „Шахтар”. Шкода, що іспанці заборонили трансляцію.
– Після того, як Тимощук пішов із „Шахтаря”, це суттєво на грі команди не позначиться?
– Це досить сильна команда і, на мою думку, це не вплине на рівень гри. Не могла вся команда триматися на одній людині, тим паче, що він не вирішував усі їхні питання. Це був чудовий опорний оборонець, але це команда з великими амбіціями, і не буде проблеми його замінити. У „Шахтарі” на одне місце – два футболісти. Тимощук віддав частину свого життя цьому клубу, тому для них, можливо, – це велика втрата.
– Максиме, ти забобонний, маєш упередження?
– Так, є певні речі. Розповідати не буду – це особисте. Але в день гри ніколи не голюсь.
– Це поганий знак?
– Не знаю чи поганий, але я так вирішив для себе особисто.
– Тебе у команді називають Бай, або Байок. Цьому передує якась історія?
– Ще коли ми на базі за бажанням вивчали англійську мову, потрібно було придумати власний nik-name. Перше, що спало мені на думку – Байок, а Бай це скорочена форма. На сході так називають людину, яку всі поважають. Після цього за мною закріпилося це прізвисько.
– Твої батьки зараз у Ташкенті, часто з ними зустрічаєтесь?
– Вони прилітають до Києва двічі-тричі на рік. Я там буваю тільки, коли приїжджаю грати за збірну.
– А з братом?
– Брат, після того, як завершив кар’єру, залишився у Москві. Там мешкає з родиною. Бачимося дуже рідко, тому що ні він, ні я не маємо часу. Інколи Олег приїжджає в гості.
– Як оцінюєш гру збірної Узбекистану. Що хотілося б змінити для покращання результатів?
– Справа в тому, що кількість гравців у нас обмежена. Рівень чемпіонату не відповідає вимогам, адже азійські команди значно виросли. Також у нас дуже повільно відбувається зміна поколінь. Багато футболістів грають у російському чемпіонаті, від цього, звичайно, збірна виграє. Але кістяк команди все одно базується на якомусь чемпіонаті. Ось була можливість потрапити на чемпіонат світу. Можливо, найближчим часом вже не буде такої нагоди. Але наші імпульсивні керівники подали цей незрозумілий протест і цим самим ускладнили собі життя. Також багато залежить від фінансів. Хоча матеріально збірна забезпечена, але, можливо, неправильно нею керують. Поки ти гравець, не вникаєш в суть справи, твоє діло – грати.
– Після закінчення кар’єри футболіста, як думаєш себе реалізувати?
– Про це ще зарано думати. Але дружина хоче, щоб був тренером.
– А ти, як вважаєш, зміг би?
– Навіть не знаю. Хочеться ще пограти, а що буде через років 5-10, важко сказати.
– Є таке явище, як зоряна хвороба, особливо у молодих футболістів...
– Ніколи не страждав на цю недугу.
– Але ж серед молодих футболістів це часто трапляється. Важко з ними знаходитись в одному колективі?
– Часи змінюються. Зараз вже дещо інша молодь. Вони потрапили у сприятливіші умови. Я маю на увазі, що вже немає тих правил та законів. Вони себе досить вільно почувають.
– Київ – це твоє місто, плануєш тут залишитись?
– Так.
– З ким із тренерів найкраще працювалося чи працюється?
– Мені пощастило пройти школу Валерія Лобановського. Я вважаю, що для мене це великий плюс. А конфліктів ні з ким не було. Кожен тренер бачить по-своєму того чи іншого гравця. Звичайно мені, як і кожному гравцю, неприємно, коли я не граю і не знаю, чому. Але пояснювати ніхто нічого не зобов’язаний.
– На твою думку, англійський досвід тренер–президент виправдовує себе?
– Важко сказати, тому що я особисто з цим не зустрічався. Я так розумію, мова йде про „Манчестер Юнайтед” і сера Алекса? Взагалі, так набагато простіше тренеру. Він контролює фінанси і тренує, ніхто не заважає своїми порадами і поглядами. Він сам собі господар і веде команду, куди вважає за потрібне.
– Якби не футбол, чим би ти займався?
– Важко сказати. Хоча до футболу я і боксом займався, і на плавання ходив.
– Але це однозначно був би спорт?
– Так.
– У „Динамо” немає суперечок за капітанську пов’язку?
– Завжди перед початком сезону ми пишемо на аркуші прізвища капітана, віце-капітана і двох помічників. Багато років так вибирали Белькевича, зараз це Сергій Ребров. Мені здається, на полі він намагається вести за собою команду.
– Ти б хотів бути капітаном?
– Для мене вже честь, що я не раз виходив на поле із капітанською пов’язкою, коли не було ні капітана, ні помічників.
– А офіційно одягти пов’язку?
– Це для мене має велике значення, але не є самоціллю. Це велика відповідальність. У важкий момент всі рівняються на капітана. Якщо він поводить себе неправильно, вся команда страждає. Тому капітан має бути взірцем на полі.
Олена Медовщук, газета «Український футбол».
