В турнире первой лиги сезона 2006/07 «Динамо-2» в 36 играх набрало 59 очков и финишировало на пятой позицииДев’ять місяців тому, 14 вересня, Володимир Федорович Мунтян святкував своє 60-річчя. А цього року, коли його рідний ФК “Динамо” Київ сягнув 80-річного рубежу, давайте разом згадаємо про цього яскравого Гравця і Тренера.
У славній історії київського “Динамо” лише двоє – Володимир Мунтян та Олег Блохін – є семиразовими чемпіонами СРСР. По праву старшого на шість років, першим досяг цієї “вершини” Мунтян. Разом вони п’ять сезонів поспіль грали за суперкоманду рідного клубу 70-х, здобувши 1975 року перший Кубок володарів кубків європейських країн та Суперкубок УЄФА. З плином часу, особливо на тренерському поприщі, у кожного з них окреслились самостійні шляхи… Пригадую, як наприкінці серпня 1996 року досить несподівано я зустрів Мунтяна на стадіоні “Динамо” столиці України після одного з матчів національного чемпіонату. Чому несподівано? Саме тоді у Володимира Федоровича ще тривав період “закордонних подорожей”: уже минув рік його роботи в Африці, де він очолював національну збірну Гвінеї, за укладеним контрактом лишалося працювати ще два роки. До рідного міста його привела халепа – хворе коліно… Необхідна була кваліфікована консультація й, звичайно, невідкладне лікування. Коли я нагадав Мунтяну, що через два тижні у нього буде 50-річний ювілей, він досить скептично зазначив: “Востаннє за київське “Динамо” я грав 19 років тому. Тож нині кому це буде цікаво згадувати?” — “Упевнений, — відповідаю, — багато кого зігріють ваші спогади та розповідь про те, чим тепер займаєтесь. Хіба дарма колись ( я це бачив і чув!) вщерть заповнений сотнею тисяч людей Республіканський стадіон тут, у Києві, неодноразово дружно скандував:”Муня! Муня! Муня!”?” – “Дійсно, — усміхнувся Володимир Федорович, — хоч не “маг-чародій”, дивував і я колись народ…”
Так на півстолітній ювілей Мунтяна в одній з київських газет з’явилося моє з ним інтерв’ю — “Футбол, він і в Африці футбол”. Я не є старанним збирачем своїх публікацій в ЗМІ, той матеріал не зберіг, але добре запам’ятав нашу неспішну розмову на диктофон.
Отже, Володимир Федорович Мунтян народився 14 вересня 1946 післявоєнного року в місті Котовську Одеської області. Ще в його ранньому дитинстві сім’я Мунтянів переїхала до столиці України. А коли він був малим хлопчиком, помер батько. Ця сумна життєва обставина змушувала Володю самостійно робити кроки у доросле життя. Футбол не відразу став для нього визначальним, спочатку після занять у школі він удосконалював себе в акробатиці. Звичайно, не відмовлявся разом з друзями, де тільки можливо, ганяти наввипередки футбольного м’яча. Якось вони завітали на київський стадіон СКА, де з першого ж заняття юний Мунтян став вихованцем тренера Корсунського. Той відразу зрозумів, що до його футбольної секції цілком випадково (ну яка тоді була селекція?!) потрапив дуже обдарований хлопчина. У напрочуд координованого і спритного Володі кожен дотик до м’яча на землі чи в повітрі мав розумне продовження командних дій: завжди своєчасні передача партнерові або удар по воротах… Природа не зробила його силачем та гігантом, але він зумів офіційно стати класиком радянського футболу в 23 роки, коли 1969 року за підсумками референдуму щотижневика “Футбол — хоккей” був проголошений найкращим футболістом Радянського Союзу.
До речі, до складу дублюючого складу київського “Динамо” Мунтяна зарахували 16-річним, а гравцем основи він став 1966 року, коли Банникова, Островського, Серебряникова, Сабо, Паркуяна (вони поїхали на чемпіонат світу до Англії в складі збірної СРСР) достойно замінили у матчах чемпіонату країни та Кубка СРСР вчорашні дублери Рудаков, Соснихін, Медвідь, Бишовець і наш герой. Як мовиться, вони разом “каші не зіпсували”, зробивши перший в історії ФК “Динамо” Київ “золотий дубль” (чемпіонський титул плюс кубок)! І в наступні два роки — 1967 та 1968 — знову стали переможцями всесоюзної першості, лише 1969-го зробили один крок назад, до “срібла”… Цікаво, коли 20-річний Мунтян лише освоювався в основі київського “Динамо”, найбільше йому допомагав сам Андрій Біба, який був ще серед тих, хто здобував перше “золото” 1961 року, а при Маслові став капітаном команди. Саме дебютного для Мунтяна року старший за нього на 9 років Біба був офіційно проголошений першим з українців найкращим футболістом Радянського Союзу за підсумками сезону-1966.
”З неабияким задоволенням на тренуваннях, — згадує Андрій Андрійович, — я працював у парі з Володею, і швидко переконався, що він народжений для футболу. Недарма (сміється) за віком його визнали першим номером у нашому футболі на шість років раніше, ніж мене! Був час, коли у команді майстрів київського “Динамо” ми по-братськи ділили одну на двох ставку футболіста. З такими, як Мунтян, найулюбленіша гра людей на Землі мені, без перебільшення, здавалася цілорічно новорічною казкою, в яку нас усіх привела Людина на прізвище МАСЛОВ”.
Дійсно, казковий злет до вершин футбольної слави очолював з 1963 по 1970 роки тренер від Бога Віктор Олександрович Маслов.
“Це був дуже мудрий і справедливий чоловік, — згадує Володимир Федорович, — хоча більшість з нас за віком могли бути його онуками. Іноді здавалося, що він від нас вимагає щось неможливе. Але ми з честю втілювали його бачення сучасного футболу, бо з боку Маслова ніколи не було приниження нашої людської гідності. За нашого Діда (так між собою ми приязно називали Віктора Олександровича) готові були грати проти найкращих у світі команд! Треба приклади? Восени 1965 року київське “Динамо” першим з радянських клубів дебютувало в європейських клубних турнірах: у розиграші Кубка володарів кубків ми упевнено пройшли північно-ірландський “Колрейн” та норвезький “Русенборг”, а в 1/4 фіналу навесні 1966-го жереб подарував нам шотландський “Селтик”, який виявився тоді сильнішим – 0:3 і 1:1. Нам судилося знову зустрітися віч-на-віч восени 1967 року на першому ж етапі розиграшу Кубка європейських чемпіонів, яким, до речі, заволоділи на той час саме “смугасті” з Глазго. Пам’ятаючи наше перше “рандеву” в Кубку кубків, футболісти “Селтика” дещо зверхньо поставилися до київського “Динамо” в першому матчі на своєму полі. А ми вийшли грати лише на перемогу: два голи у виконанні двох Анатоліїв – Пузача і Бишовця — у підсумку принесли нам перемогу — 2:1. Уперше про київське “Динамо” заговорила уся футбольна Європа! Справою честі було показати, що цей наш успіх — не випадковий, у матчі-відповіді. Напередодні цієї гри Київ охопила футбольна “лихоманка”: Республіканський стадіон не зміг вмістити усіх бажаючих… “Селтик” уже діяв проти нас на повному серйозі, але ми не подарували йому шансів урятуватися – 1:1. Лише так здобувається міжнародний авторитет… А ще саме Маслов започаткував у київському “Динамо” чемпіонську традицію 1960 року, яку він запровадив у московському “Торпедо” — виходити на домашні матчі перед своїми палкими вболівальниками у білих футболках, трусах і гетрах, а також грати білого кольору м’ячем. На прикладі свого власного ігрового досвіду я остаточно переконався, що Віктор Олександрович був генієм і в цьому аспекті: коли на зеленому прямокутнику футбольного поля твоя команда у світлій екіпіровці, значно легше усім разом вести розмашисту, комбінаційну, результативну гру!”.
То був дійсно незабутній період: при Маслові київське “Динамо” утвердилося в статусі незаперечного лідера радянського футболу. Саме в ті роки у народі став популярним такий анекдот: “Вірменське радіо запитує: “Що треба для того, щоб футбольним чемпіоном СРСР став нарешті єреванський “Арарат”?”. Вірменське радіо відповідає: “Для цього треба, щоб за “Арарат” почали грати Мунтян, Поркуян та дев’ятеро киян”.
Коли 1970 року В.О.Маслова на посту головного тренера київського “Динамо” замінив О.О.Севидов, у оновленому складі до попереднього здобутку (три чемпіонські титули, один Кубок СРСР) Мунтян разом з партнерами додав “золото” - 71.
З осені 1973 року динамівців столиці України очолив тренерський дует О.П.Базилевич – В.В.Лобановський. Вони досить швидко вивели наше “Динамо” на ще якісніший рівень міжнародного визнання. Через багато років у своїй книзі “Безкінечний матч” Лобановський, зокрема, зазначив: “Мунтян став гравцем основи “Динамо” задовго до мого призначення на пост тренера. Цей футболіст з його бездоганною технікою, по-котячому м’якими діями з м’ячем, відмінною координацією, умінням миттєво приймати правильні рішення, влучним та потужним ударом був потрібен новій команді. Ми дуже на нього розраховували і відверто сказали йому про це. Щоправда, трохи сумнівались, думали, що йому складно буде переносити наші тренувальні навантаження. Але він з ними зумів упоратися майже бездоганно. А коли найстарший гравець робить на заняттях усе, то грішно не робити це ж саме молодому. Мунтяну не заборонялося показувати свої найкращі індивідуальні якості. Його непередбачувані ходи, зрозумілі лише партнерам, гармонійно поєднувалися у командній грі, надаючи їй яскравість, елегантність, певний шарм. У переможному для нас розиграші Кубка кубків-1975 Володимир Мунтян зіграв у восьми матчах з дев’яти, в тому числі й у фіналі, і забив два голи. Багато чого варті його 49 ігор за збірну країни та участь у мексиканському чемпіонаті світу 1970 року. Це одна з найяскравіших фігур радянського та європейського футболу першої половини 1970-х років”.
Дійсно, Володимир Федорович цілком заслужено до уже здобутих чотирьох вітчизняних титулів зумів додати ще три – 1974, 1975 та 1977 років. Не секрет, що в ті часи, коли київське “Динамо” нерідко збирало на своїх матчах (особливо у європейських турнірах) повну “чашу” стотисячного Республіканського стадіону, десятки тисяч глядачів приходили насамперед “на Мунтяна”. Їх дуже вабили його пластичність, навіть ексцентричність у володінні м’ячем. Тому недарма багато хто називав його “київським бразильцем”. Щоправда, викликає іронічну посмішку, коли молоді колеги із спортивних ЗМІ, які, вочевидь, не бачили його гру, називають сьогоднішнього “легіонера” київського “Динамо” Клебера “бразильським Мунтяном”. Але добре, що хоч ось так згадують…
Усього у вищій лізі чемпіонату СРСР наш герой провів 302 матчі (57 голів), а у єврокубках – 36 (6). Шість разів під № 1 в амплуа півзахисника його називали у почесному списку “33 найкращих футболістів СРСР”. А ще 1974 року він удруге став володарем Кубка СРСР, і це був другий “золотий дубль” у його блискучій кар’єрі гравця…
До речі, тоді, 33 роки тому, у Москві на футбольному полі стотисячного стадіону “Лужники” у вирішальному матчі за кришталевий Кубок країни зійшлися дві українські команди “Динамо” Київ – “Зоря” Ворошиловград (нині – знову Луганськ). Матч гідних суперників, бо “Зоря”, як відомо, 1972 року стала чемпіоном СРСР, а потім ще кілька сезонів була достатньо конкурентоспроможною, що й підтвердив її вихід до фіналу всесоюзного Кубка-74. Уперте протистояння залишило рахунок незмінним — 0:0 у основний час. Здавалося, дарма так самовпевнено київські динамівці вийшли на цю гру, як нині мовиться, в екслюзивних футболках: на грудях над літерою “Д” був вигаптуваний силует жаданого трофея… Та у додатковий час усе стало на свої місця, коли спочатку Володимир Мунтян здалеку потужним ударом нарешті розпечатав ворота “Зорі”. У підсумку ж було 3:0.
Коли у віці 31 рік Володимир Федорович змушений був припинити свої виступи за київське “Динамо”, його запрошували до своїх лав ледь не половина клубів вищої ліги. Але він твердо вирішив завершити ігрову кар’єру. Низка непередбачуваних життєвих обставин поза футбольним полем не дозволила йому відразу повернутися до улюбленої гри в якості тренера. Врешті-решт, він у званні майора став працювати викладачем танкового училища у столиці України. Уперше тренерського “хліба” покуштував 1981 року, тренуючи СКА Київ… Несподівано йому запропонували закордонне відрядження до Мадагаскару, де він успішно — з 1986 по 1988 роки —очолював армійський футбольний клуб “Косфаба”. Повернувшись до Києва, досить плідно тренував з 1992 по 1994 роки молодіжну збірну України. Варто зазначити, що нинішнє ядро української національної збірної (Андрій Шевченко, Сергій Ребров, Олександр Шовковський та інші ) – його вихованці. А найбільша екзотика у тренерській біографії Мунтяна – це трирічне керування (1995 – 1998) національною збірною Гвінеї. Сміючись, він згадував своє перше тренування з чорношкірими “збірниками”: “Я побачив перед собою юрбу, так би мовити, футболістів, одягнених у що кому заманеться. Більшість з них вийшла тренуватися босоніж! Довелося мені за свій кошт на всю цю компанію придбати екіпіровку (майки, труси, гетри, бутси), а також м’ячі. Звичайно, пізніше Федерація футболу Гвінеї компенсувала ці мої витрати…”
Володимир Федорович зумів організувати непогану команду, яка достойно захищала футбольну честь Гвінеї на турнірах будь-якого рівня, насамперед у розиграші Кубка Африки. Його опорою були, звичайно, професійні гравці (переважно з клубів Франції), серед яких він насамперед згадав Тіті Камара. “А якою мовою, — запитую, — ви спілкувалися зі своїми підопічними?” – “Французькою, з допомогою перекладача. Знаю також багато слів і фраз їх місцевого діалекту…” – “Як буде гвінейською “Добрий день!”?” – “Манауна тука!” – засміявся Мунтян.
Повернувшись з гвінейського відрядження, Володимир Федорович уже працював, не від’їжджаючи далеко від рідного дому: ФК ”Черкаси” (1999), “Таврія” Симферополь (2000), “Оболонь” Київ (2000-2001), “Аланія” (Росія, 2002), “Кривбас” Кривий Ріг (2003), “Ворскла” Полтава (2004-2005)… А нещодавно Мунтяна обрано президентом Асоціації ветеранів українського футболу. Творчого завзяття і наснаги вам, Володимире Федоровичу!
Анатолій СЕМЕНОВ, "Український футбол".
