Король підкатів, майстер ударів через себе, володар сильного удару та доволі вишуканої, особливо для його амплуа, техніки володіння м’ячем. Він приходив до київського «Динамо», яке лише відновлювалося після тяжких воєнних років, а залишав команду, коли вона була на злеті й уже здобувала визнання в радянському футболі. Яким він був? Розповідає його син, спортивний директор Професіональної футбольної ліги, заслужений працівник фізичної культури та спорту України Олег Голубєв.
– Ви бачили у грі свого батька. Зможете порівняти його з кимось із сучасних майстрів?
– Напевно, ні. Минуло багато часу – футбол став іншим. Раніше схема була такою, що захисників менше, і роботи, відповідальності в них більше. Це зараз стоять і на флангах, і в центрі. Раніше ж гравець діяв по всій ширині й територію контролював навіть більшу. Скажу словами його сучасників, друзів, одноклубників, які, дивлячись нинішній футбол, говорять упевнено: «Зараз таких захисників, як твій батько, немає!» Пам’ятаю, як динамівський ветеран «Динамо» Олександр Щанов (нині покійний) цілком серйозно сказав: «Зараз четверо захисників не впораються з тією роботою, яку виконував Вітасік! Михайлович самотужки впорався б і нікого не пропустив би».
– Звідки такі чудові футбольні дані? Адже одноклубники називали Голубєва одним із найсильніших та найелегантніших захисників свого часу…
– Це вроджене! У батька було важке дитинство, але й величезне бажання грати у футбол. Коли він хотів ударити через себе, то стрибав не ногами, а корпусом – і перевертався в повітрі, завдаючи удару «ножицями». За це його називали «акробатом». Юрій Грузнов мені розповідав, як на тренуванні Маслов був вражений роботою Голубєва. Той пробивав набряклий від дощу м’яч так, що в суперника, якщо влучав йому в коліно, воно назад виверталося!..
– Футбол з’явився в його житті не випадково…
– Так, його батько, Михайло Голубєв, – футболіст. Родина була небідною, до революції й закінчення НЕПу мали власне виробництво, на кшталт мануфактури. Мати Матрона Єфремівна змушена була змиритися з появою ще одного футболіста… Тож Віталій почав грати в рідній Москві, і з самого початку – у захисті. Війна застала його в старших класах – пережив поранення в Угорщині, у званні сержанта повернувся до свого захоплення.
– А як москвич Голубєв потрапив до Києва та став незамінним захисником славетного «Динамо» 50-х?
– Пограв за армійські команди й в одній із них, київського Окружного будинку офіцерів, був примічений динамівцями. Він потрапив до київського «Динамо» в 25 років, але відразу ж до основного складу, оминувши дубль. На той час для найкращої команди республіки це було нечувано, Голубєв – єдиний такий, але це рішення мало причину. Батько вже отримав пропозицію з рідної Москви. Гінці зі «Спартака» навіть називали точну адресу будинку, де Голубєву виділялася квартира. Але цього ж вечора до нього звернулися динамівці Києва й запропонували квартиру на Хрещатику, у будинку, де кінотеатр «Дружба». Тато порадився з мамою й прийняв рішення залишитися в Києві. Динамівський адміністратор Саша Лемішко розповідав мені історію з життя. Якось на базу на Нивках приїхав із перевіркою якийсь відповідальний партійний працівник. Сів він із цигаркою на лавочці поруч із полем, а батя прямо під час тренування підійшов до нього: «Є закурити?» Затягнувся на полі, попросив передачу з іншого краю поля й відразу з напівльоту, «з двійника», як дав у ворота! Повернув цигарку чиновнику й сказав: «Дякую, до побачення!» Команда прогресувала: взяли «срібло», Кубок. На батька, як і на інших динамівців, звернули увагу в збірній.
– Він грав до 33 років, а потім, після кількох років у хмельницькому «Динамо», вінницькому «Локомотиві» та сумському «Авангарді», узявся тренувати динамівських дітлахів. Невже не тягнуло попрацювати в командах майстрів?
– Ніколи не бажав такого. Отримував величезне задоволення від роботи з юними динамівцями. У Віталія Голубєва тренувалися Дамін, Блохін, Кондратов, Зуєв, Морозов, Гороза, Гатауллін, Нестеренко… Він міг о восьмій ранку піти на тренування й повернутися о дев’ятій вечора. Дітей дуже любив: у дворі збирав усіх та катав на власній машині заради їхньої радості.
– Хвороби Голубєва – прямий наслідок футболу?
– Неодноразово дивилися на батькові ноги й вражалися: скільки там шрамів! Легенди розповідали, як у тата розпухла нога, що аж довелося розрізати бутс, а звідти лилася кров… А від легендарного грузинського майстра йому дістався удар в око, що воно аж плівкою закрилося. Тому здоров’я було надірване, але він жив футболом. До дітей виходив не просто, щоб м’яч їм кинути, а ставав із ними грати. Любив отримати м’яч та віддати в несподівану зону, щоб хлопці думали на полі, приймали швидкі нестандартні рішення. Спочатку йому відрізали гомілку однієї ноги, згодом її забрали повністю – під корінь. Пізніше не стало й другої ноги. Ходити не міг – біль пекельний. Почав дуже багато палити. Одну цигарку скурював – рука за наступною тягнулася. Сліз не було: сприймав життя таким, яким воно було. Підтримували друзі: Макаров, Коман, Онуфрієнко, Каневський. Відвідували Лобановський та Біба. Тата шанували не лише футболісти. Товаришував він, наприклад, з артистом Володимиром Дальським. А партійний керівник УРСР Володимир Щербицький навіть бував у нас удома, тримав мене на руках… Нас, дітей, виховував також спортивними. Моя сестра успішно займалася волейболом, а я відвідував футбольну школу «Динамо».
– Які найтепліші спогади про батька гріють вас і зараз?
– Любив він на Новий рік привезти сосну й обов’язково в’язанку мандаринів. Заходив із морозу – і цей запах для нас символізував безтурботне свято на Хрещатику. Для нас була щастям кожна хвилина спілкування, кожне зустрінуте разом свято. Він любив дітей, любив людей, був дуже добрим, душею будь-якої компанії. Я завжди хотів бути схожим на батька, брав із нього приклад. На жаль, його рівня гри на футбольному полі досягти не вдалося, але він дав мені безцінний досвід, своїм прикладом, поведінкою, діями показав, як треба гідно йти життєвою дорогою з високо піднятою головою. За це йому дуже вдячний і завжди пам’ятатиму не лише як найкращого у світі батька, а і як свого найкращого друга.
Повну версію матеріалу читайте у свіжому номері журналу «Динамо Київ» (№2, 91)
Copyright © FC Dynamo Kyiv