Завтра у Хмельницькому свій прощальний матч зіграє один із найкращих півоборонців українського футболу 90-х років Сергій Ковалець. Одразу після цього для нього відкривається нова сторінка в біографії, вже на посаді помічника головного тренера харківського „Металіста”. Незважаючи на катастрофічний брак часу, Сергій усе ж погодився напередодні від’їзду до Хмельницького поспілкуватися із кореспондентами “УФ”.
“МАРКЕВИЧ ЗРОБИВ З МЕНЕ ФУТБОЛІСТА”
— Сергію, давайте розпочнемо нашу розмову з останньої „свіжої” інформації. Мирон Маркевич у інтерв’ю нашому виданню сказав, що ви будете одним із його помічників у харківському „Металісті”. Особисто ви одразу пристали на пропозицію Маркевича?
— Я неодноразово у своїх інтерв’ю говорив, що Мирон Маркевич зробив з мене футболіста. Саме він віддав мене до київського „Динамо”, а я вважаю — це вершина футбольного життя. У складі киян я виграв чемпіонат і Кубок Союзу, пограв на найвищому рівні в Лізі чемпіонів, національній збірній. Це без перебільшення була вершина футбольного айсберга. Тому якщо Мирон Маркевич зробить з мене хорошого тренера – це буде просто здорово. А повчитися у Мирона Богдановича є чому. Тиждень тому він зателефонував мені і запитав, чи не хочу я попрацювати разом із ним. Я із задоволенням погодився.
— Із своїми майбутніми підопічними вже встигли познайомитися?
— Ще ні. Як ви знаєте, я зараз займаюся підготовкою до прощального матчу, тому всіма питаннями займався Маркевич. Зрозуміло, що зараз у головного тренера багато хороших цікавих проблем – нова команда, нове місто, гравці. Тим більше, він рік перебував без роботи, але я думаю, це піде на користь нашій роботі. Одразу після свого прощального матчу я приступаю до роботи помічника головного тренера „Металіста”. Дуже б хотілося, щоб робота всього тренерського штабу, який буде у Харкові принесла свої плоди і нам вдалося створити хорошу, конкурентоспроможну команду.
— Якими будуть ваші обов’язки у „Металісті”?
— Буду допомагати в тренувальному процесі, а також усіх питань, пов’язаних із футбольним життям команди.
— Крім того, ви будете переймати досвід одного із найдосвідченіших українських тренерів. Вважаєте, така робота може стати трампліном до самостійної тренерської практики?
— Погоджуюся з вами на сто відсотків. Перед нами багато прикладів, коли хороші, великі тренери також починали з посади другого тренера. Той же Моуриньйо навчався поряд із великим Боббі Робсоном, переймав його досвід і вміння, а згодом сам став великим. Найголовніше – сумлінно виконувати свою роботу, намагатися постійно перебувати в русі, навчатися, а результат прийде з досвідом і часом.
— У Харкові останнім часом за загадкових обставин змінюються тренери: спочатку за власним бажанная пішов Литовченко, потім — Заваров. Це не викликає підозри?
— Зі слів Мирона Маркевича я зрозумів, що там серйозне керівництво, хороший мікроклімат. Думаю, усе буде нормально. Крім того, там дуже відчутна підтримка вболівальників. Тільки “Шахтар” може конкурувати за цим показником. Нам потрібно туди йти з відкритим серцем, спілкуватися із прихильниками команди. Тим більше, зараз у Харкові буде власне „дербі”, тому увага до футболу ще підвищиться.
“МАТЧ БУДЕ БЛАГОДІЙНИМ”
— Коли у вас виникла ідея проведення прощального матчу? У нас подібні акції – рідкість.
— Сама ідея виникла десь півтора роки тому, взимку. На той час я вже закінчив грати в „Оболоні”, розпочав тренувати дітей і потроху почав викреслювати у думках щось на зразок матчу, який відбудеться у Хмельницькому. Але зателефонував Віталій Кварцяний і запросив до себе в команду. Я погодився, адже мені сподабався колектив, атмосфера, яка панувала у “Волині”. Провів там півроку і не шкодую про це. Там я також відкрив для себе багато корисного в футбольному плані, тим більше, останні три роки я грав практично як граючий тренер. Я був своєрідною єднаючою ланкою між тренером і гравцями, виконував тренерські завдання безпосередньо на футбольному полі.
— Мабуть, останнім часом ви відчули на собі, що таке організаційні клопоти. Які проблеми виникали при підготовці до поєдинку?
— На перший погляд здається, що це не так вже й важко, але це не так. Останнім часом з’явилися навіть люди, які заздрять або ж не сприймають цю ідею. Я ніяким чином не хочу перебільшити свої заслуги, поставити себе вище тих людей, які виграли Кубок кубків. Боронь, Боже! Я просто хочу створити справжнє свято на Хмельниччині, звідки я родом, де пройшло моє дитинство. Звідти розпочалося моє футбольне життя, саме звідти я потрапив до київського „Динамо”. Це буде свято для дітей, яке разом зі мною організовують мої друзі, які відгукнулися на запрошення приїхати на матч. Це буде благодійний матч, зібрані кошти передамо в один із дитячих будинків. За свою кар’єру я грав у восьми командах: з кожної я намагався запросити своїх друзів, тому на футбольному полі зійдуться зірки київського “Динамо” — команди, в якій я провів найкращі роки свого життя, і збірна клубів України. Ідея мені здається правильною, а те, що там говорять мені, чесно кажучи, байдуже. Не говорять тільки про тих, хто нічого не робить. Найголовніше, що футболісти дуже по-доброму, із розумінням поставилися до цієї їдеї. Цвейба зателефонував із Москви, сказав, що із задоволенням приїде: ми поспілкуємося, згадаємо старі часи. Практично ніхто не відмовився. Не зможе приїхати Вітя Скрипник – у нього турнір у Бремені і він не може залишити свою команду. Не дали ще остаточної згоди Олег Лужний, а також Юрій Калитвинцев.
— Чому саме у Хмельницькому, а не в Києві, де пройшли найкращі роки вашої кар’єри?
— Причина проста – у столиці подібні матчі вже проходили, а от у Хмельницькому це буде перше таке дійство. Мене там пам’ятають, тому просто хотілося б віддати шану вболівальникам. У мене є касета мого останнього матчу за „Поділля” – увесь стадіон, стоячи, проводжав мене до „Динамо”. Такі моменти не забуваються. Для Хмельницького це буде справжнє свято футболу.
— Кого найважче було запросити?
— Як я вже казав, проблем не було ні з ким. Єдине – серед запрошених є діючі футболісти: Головко, Чижевський, Ребров, Єзерський. Я телефонував головному тренеру „Таврії” – Олегу Федорчуку, він сказав, що зробить для запрошених із його команди гравців два дні вихідних. Приємно, що є розуміння.
— Ви, схоже, за традицією будете грати у кожній з команд по тайму?
— Так. У „Динамо” я провів шість років, у інших командах грав із не меншим задоволенням. Думаю, вистачить сил відіграти два тайми по сорок хвилин.
“ФУТБОЛ НАВЧИВ БУТИ СПРАВЕДЛИВИМ”
— Що ви відчуваєте, залишаючи великий футбол? Ностальгія не буде мучити?
— Чесно кажучи, я думав, що буде набагато важче. Але я досить легко переключився на іншу роботу. Можу сказати, що різні страхіття мені ночами не снилися. Навіть несподівано легко для себе усвідомив, що більше вже ніколи не виходитиму на поле в якості футболіста. Психологічних проблем не було ніяких. Можливо, допомогла робота з дітьми – одразу після завершення активних виступів я почав тренувати дітей. Так само легко переключився на роботу з дублюючим складом „Борисфена”. Від цієї роботи я отримував справжнє задоволення. У Борисполі був дуже хороший колектив, тренерський штаб. Взагалі, мені на тренерів постійно щастило. Кожухов Володимир Анатолійович, який працював у Еміратах з Великим Лобановським, Литовчак Микола Олексійович, який дуже багато працював із дітьми і має колосальний досвід. Незважаючи на те, що дублюючий склад завершив сезон внизу турнірної таблиці, ми грали в свою гру, показували непоганий футбол. Причому склад у нас був молодіжний – хлопці 87-го року народження. У наступному сезоні чоловік 8-9 з цієї команди гратимуть за „Борисфен” у першій лізі.
— Після завершення кар’єри футболіста були які-небудь інші варіанти працевлаштування або ж до тренерської роботи ви готувалися заздалегідь?
— Останні 3-4 роки я був граючим тренером, постійно підказував своїм молодшим партнерам, намагався передати їм свій досвід гравця. Так само було, коли я прийшов до київського „Динамо” у 87-му році. Там грали зірки: Рац, Дем’яненко, Безсонов, Михайличенко. Вони мені підказували, не кричали, коли я помилявся, а намагалися допопогти, розказати, як потрібно було зіграти. У „Динамо” за Лобановського був дуже хороший колектив, молодим завжди допомагали, адже в такому разі вони швидше починали прогресувати. Ті ж Юран, Заєць, Анненков „виросли” за рахунок того, що у нас був колектив і молодим постійно допомагали.
— Є такі речі, які з футболу ви взяли на озброєння, застосовуватимете в житті та тренерській кар’єрі?
— Мабуть, справедливість. Справедливість того дійства, тих справ, які ти робиш. Треба не боятися говорити в очі те, що є. У принципі, в мене впродовж життя так і є. Пригадую ще в школі був один епізод: на комсомольських зборах, які відбувалися у великому залі, в якому зібралася уся школа. Я написав записку комсоргу класу, який сидів не сцені у президіумі, мовляв, посміхнися – біля тебе сидить гарна дівчина. Цю записку прочитав завуч школи і давай причитати: „ Комсомолець, який це написав, встань, ми тут вирішуємо важливі завдання, а ти пишеш усілякі дурниці”. Я піднявся, але від „покарання” мене захистив класний керівник, який розказав, що я найкращий учень в класі і просто написав те, що думаю... Я сам у своєму житті, перш за все, намагаюся бути справедливим до своїх колег, підопічних, журналістів — це найголовніше.
“ДОСЯГ ПРАКТИЧНО ВСЬОГО, ЧОГО ПРАГНУВ”
— Сергію, розкажіть, як починався ваш футбольний шлях?
— У футболі я з шести років. Мені пощастило – у Красилові ми жили навпроти стадіону. Влітку я разом із братами на стадіоні – ганяли м’яч із ранку до самого вечора. Я скажу, що в ті часи дуже багато футболістів, якщо не всі, виросли саме в дворах – Сабо, Медвідь, Мунтян, і цей список можна продовжувати до безкінечності. Тренування – це добре, але якщо ти не працюєш над собою, то нічого не буде. Зараз, на жаль, немає дворів. Усе застроїли і маємо проблеми в дитячому футболі. Лише останнім часом усі схаменулися, що без дитячого футболу в нас апріорі неможливий футбол дорослий.
— Свого часу ви пограли в Голландії, там проблем із розвитком дитячого футболу немає. І результати представники „країни тюльпанів” показують відповідні. Які враження залишилися від європейського періоду вашої кар’єри?
— Я пробув там недовго – сім місяців свого футбольного життя, але приємних спогадів залишилося дуже багато. Там усе робиться для футболу, для футболіста. Діти займаються на чудових полях, про які можуть мріяти деякі наші команди, на компактних стадіонах. Усе цивілізовано, без крику. Дітям дається свобода на футбольному полі, вони можуть фантазувати, обігрувати, відшліфовувати техніку. У нас же тренери навіть можуть собі дозволити кричати на дітей. Я такого взагалі не розумію, як так можна? Мені дуже неприємно, коли я чую такі речі. Якщо ти обрав для себе шлях педагога, то потрібно тримати себе в руках. У всіх довідниках написано, що до 14-ти років дітям потрібно давати імпровізувати, потім уже можна ставити фізику, тактику. Це всі знають, але роблять по-іншому. У Голландії в цьому плані все на найвищому рівні. Ніхто не робить трагедії з поразки: робиться аналіз — і все.
— Після нетривалого вояжу до Європи ви знову повернулися до сурових українських реалій...
— Так, я повернувся до дніпропетровського „Дніпра”, але зіграв за цю команду всього-навсього 20 хвилин. У „Дніпра” розпочалися проблеми із фінансами, мене викликав до себе Грозний, сказав, що не може виконати ті умови, на які мене запрошували. Він чесно сказав: “Якщо хочеш – можеш знайти собі іншу команду”. Я дуже поважаю його як тренера, бо він усе розказав, як було. Я подякував і поїхав до львівських „Карпат”, у які мене запросив Мирон Маркевич. Але в першому колі грати за першу команду я не міг, так як був заграний за дніпропетровців. Тому три місяці провів у другій команді. Але, знаєте, я живу за принципом: що не робиться — усе на краще. Я дуже вдячний Маркевичу, який повірив у мене, залишив у команді, адже там були свої нюанси. Львів – дуже гарне місто, на мою думку, там є всі умови для футболу, але керівництво чомусь не знаходить спільної мови з головними тренерами. Але я задоволений, що мені випала доля пограти у „Карпатах”. Це був один із важливих етапів у моїй кар’єрі.
— Але головний етап кар’єри — це київське “Динамо”?
— Безумовно. “Динамо” — це ім’я, всі хочуть потрапити в цю команду. Це завжди великі завдання, найвища планка. Приємно, що вдалося пограти на такому рівні. Чемпіонат Союзу входив тоді в п’ятірку найкращих чемпіонатів Європи. Потім були незабутні матчі Ліги чемпіонів, коли нас підтримував заповнений стотисячний стадіон, поєдинки національної збірної. У футбольній кар’єрі я досягнув практично всього, чого прагнув. Звичайно, було б непогано виграти який-небудь європейський трофей, зіграти за національну збірну на чемпіонаті світу або Європи. Але ми маємо розуміти, що наше покоління потрапило в такий нелегкий час, коли розвалився Радянський Союз, багато футболістів поїхали до Росії, прийняли громадянство. А могли б грати за Україну! Мій тренер, Кожухов Володимир Анатолійович, говорить, що наше покоління підтримало чемпіонат України, підняло його рівень. Ми також могли поїхати, але хто б залишився?
— Не шкодуєте, що залишили “Динамо”? Можливо, не варто було через конфлікт із тренером залишати команду, адже хто знає, як усе могло скластися?
— Був конфлікт футболіста і тренера. У принципі, були емоції з мого боку, але я через пресу вибачився перед Онищенком. Зараз ми бачимось – усе нормально. Я розумію, що тоді була несправедливість стосовно мене, але тренер завжди правий. Він може діяти так, як вважає за потрібне. Але ж треба пояснити, чому так або інакше. На той час Володимир Іванович цього не зробив. Утім, усе склалося так, як склалося – шкодувати немає сенсу.
— Можете виокремити який-небудь матч, який найбільше запам’ятався?
— Багато було хороших матчів. Кожен запам’ятався по-своєму, але говорити про якийсь один не варто.
— Тоді порівняйте “Динамо”трьох поколінь – кінця 80-х, середини 90-х і нинішню команду?
— У Союзі було більше патріотизму, ми хотіли битися за країну. Тоді був сильніший футбол, ми грали не тільки за гроші, але й за ідею. На початку 90-х була дуже хороша команда: Сабо дав можливість проявити себе молодим Леженцеву, Косовському, Ващуку, Призетко, Реброву. Ми лише почали потрапляти в Лігу чемпіонів, але час тоді був такий, що тільки-тільки проявлялися перші ознаки команди після розпаду Союзу. Сабо поставив на молодих і не прогадав. От і зараз усі чекали, що Йожеф Йожефович дасть шанс молодим – Милевському, Алієву, але нині зовсім інші завдання, тому перспективним українським футболістам дуже важко. З одного боку потрібно, звичайно, потрапляти до Ліги чемпіонів, а з іншого – не можна довіряти тільки легіонерам, адже сидіння у запасі і матчі за другу команду не додадуть упевненості молодим. Про потенціал команди, яку створив Йожеф Сабо, говорить той факт, що Лобановський з тими ж, по суті, людьми міг виграти Лігу чемпіонів 97-го року. Тоді, принаймні, все йшло до того. Але перед цим ця команда набиралася досвіду в протраних поєдинках “Баварії”, “ПСЖ”. Була лише перемога над “Спартаком” у Києві. Це ще раз доказує, що потрібен час.
— Але ж колись потрібно надати шанс, адже без нього заграти практично неможливо?
— Усе залежить від цих хлопців і не тільки від їхньої дії на полі, але й поза ним. Крім того, потрібне терпіння. Знаєте, як кажуть: “Бог терпів – і нам велів”. А по грі, я думаю, у них є непоганий шанс заграти. На чемпіонаті світу принаймні наша юніорська команда виглядає досить непогано.
“ЩАСТИЛО НА ХОРОШИХ ТРЕНЕРІВ”
— На початку нашої розмови ви говорили про вплив на вас з боку Мирона Маркевича. А хто ще з тренерів залишив по собі найкращі спогади, хто чим запам’ятався?
— Свою душу в мене вклав перший мій тренер Віктор Андрійович Безрядін, який опікувався нами, немов власними дітьми. Він дав мені віру в те, що я можу грати в футбол. Коли я ще бігав кроси у Красилові і мріяв, що гратиму в “Динамо”, подумав, коли даватиму перше своє інтерв’ю, скажу: “Мені в житті щастило на хороших тренерів”. Також, на жаль, уже покійний Яков Давидович Горбачов. Звичайно, Валерій Васильович Лобановський. З ним було легко, тому що якщо ти виконував усі його настанови – все виходило само собою. Головне — було совісно виконувати свою роботу.
— Німецький наставник “Дніпра” з його особливим, поблажливим підходом до гравців не здивував вас після методів Лобановського?
— Після років у київському “Динамо” мене важко було чимось здивувати. Я постійно намагався бути “режимщиком”: палити я розпочав і одразу кинув у третьому класі, алкоголь мене ніколи не цікавив. Після “Динамо” тренер із західним менталітетом сприймався нормально. Він багато що дозволяв, змінив графіки заїздів на базу. Одного разу, коли команда заїхала на базу після гри, сказав: „Де ваші дружини і діти, вони мають знати, як ви заробляєте на життя”. Рехагель, який виграв із Грецією чемпіонат Європи, казав, що він розмовляв не тільки з футболістами, а й із їхніми дружинами. На мою думку, ми також маємо переходити до цього.
— Наостанок, як вам виступ національної збірної у відборі на Чемпіонат світу? Схоже, цьому поколінню гравців удасться досягнути того, що не вдалося вашому – потрапити на Мундіаль.
— Напрочуд вдалий виступ. Олег Ьлохін був геніальним футболістом і став хорошим тренером. Я особисто вірив у нашу команду, адже атмосфера у збірній зі слів Володі Єзерського, якому я часто телефоную, просто фантастична. І в цьому, перш за все, є заслуга тренера. Пам’ятаєте, як Блохін у поєдинку проти Данії спочатку випустив Бєлика на заміну, а потім замінив його. Бєлик не образився, бо тренер підійшов до нього, потис руку, пояснив, що заміна тактична. І як Буряк міняв Шевченка з іспанцями. Мені дуже імпонує гра нашої команди, і думаю, у нас усе попереду.
— А підсумок національної першості? “Шахтар” заслужено виграв чемпіонат?
— Загалом була рівна боротьба впродовж усього сезону. “Динамо” втратило ритм навесні, програвши вдома запорізькому “Металургу”, а потім важко було наздогнати. Індивідуально був сильнішим „Шахтар”, колективно – „Динамо”. Це футбол.
Сергій ЦИБА, Ігор НІЦАК, газета "Український футбол".
(печатается на языке оригинала)
