Офіційний сайт «Динамо» згадує найяскравіші фрази Сергія Балтачі.
«Знаєте, у нас поруч з інтернатом стояв, як ми його називали, «сірий будинок», у якому проживали неблагополучні сім'ї, люди, які відсиділи у в'язниці. І, чого гріха таїти, траплялися часом із їхнього боку «наїзди». Однак ми завжди могли їм дати гідну відсіч. Ми були дружні й готові в будь-якій ситуації постояти один за одного. Згуртований колектив у нас склався не лише на футбольному полі, а й поза ним»;
«Динамо» кінця 80-х – одна з найкращих команд у світі, у якій грали найкращі гравці світу. Коли граєш у такому колективі й кожен день проводиш із цими хлопцями, то здається, що в усьому світі такі хороші гравці. Але все пізнається в порівнянні. Коли приїхав до «Іпсвіча», то зрозумів, що таких футболістів насправді дуже мало. Таких тренерів, як Лобановський або Бєсков, ще менше»;
«Мені забороняли у футбол грати – треба було просто м'яча бити куди подалі. «Іпсвіч» – команда першого дивізіону, яка була майже на виході до вищого. Усе зовсім інше, ніж у «Динамо». Тренувальний процес і так далі»;
«Знаєте же формулу, за якою в будь-якій справі можна стати майстром, якщо займатися десять тисяч годин? У дитинстві я добирав ці години у дворі, але зараз вуличний футбол зник (наприклад, мій молодший син грає вдома в комп'ютер, а не на свіжому повітрі у футбол) і атмосферу «десяти тисяч годин» потрібно створювати в академіях, де гравці жили би з чотирнадцяти років»;
«Коли «Динамо» приїхало до мого міста Жданова, я, капітан дитячої команди «Карамелька», вручив перед грою м'яча капітану киян Володимиру Мунтяну. І подумати не міг, що опинюся з Мунтяном в одній команді, і перед тренуваннями буду чути від нього: «Сірий, давай у два дотики зіграємо». Пасували один одному, торкаючись м'яча будь-якими частинами тіла, але не більше двох разів. Хто втрачав м'яча – програвав»;
«У травні 1986-го у фіналі Кубка Кубків з «Атлетико» порвав ахіллове сухожилля. Довелося робити операцію. Я, звичайно ж, відчував, що є ризик погіршити травму, яка турбувала мене. Але у фіналі єврокубка не кожен день граєш! Ось і ризикнув. У підсумку за тим, як хлопці билися в далекій Мексиці, спостерігав з лікарняної палати, а за першою грою з угорцями – мало не з операційної»;
«Травми – це частина нашої професії. І з розбитою головою доводилося грати, і зі зламаним пальцем на нозі. У 1987 році, наприклад, усю зустріч за Суперкубок Європи з румунською «Стяуа» зі зламаним ребром провів. І дихати було складно, і бігати, але терпів. Хлопці нашого покоління всі такі були»;
«Під час одного з матчів Хорст Хрубеш мені при подачі кутового з такою силою у вухо зарядив. Кулаком! Я на кілька хвилин втратив орієнтацію. Але незабаром при «стандарті» біля воріт суперника і я відповів німцю адекватно. Уже коли ми грали матч-відповідь у Німеччині, Хрубеш перед початком матчу сам підійшов до мене та потиснув руку»;
«На Лобановському вчилася вся Італія. Те, що він зробив, ніхто не може зробити. Це основи футболу. Принципи його гри можуть залишатися, але тренер повинен додавати щось своє. Тільки якщо не дотримуватися конспектів Лобановського, то буде антіфутбол. Те, що робив Лобановський, – це сучасний футбол, і прикро, коли про це забувають. Усі розмови з ним були унікальними. Це найкращий тренер, який у мене був. Він був на крок попереду всіх – навіть на 20 років. Я багато з ким працював у Англії, і навіть близько ніхто з ним не стоїть»;
«Я українець. Людина, яка народилася в СРСР, грала за збірну та «Динамо», але живе в Лондоні. Таких людей багато. Коріння всі в Україні, а онуки – шотландці. Син жив там, а потім одружився на шотландці й залишився. Мій випадок – приклад того, як світ змінився, став відкритішим»;
«Найшвидша команда на моїй пам'яті – «Динамо». Футбол не змінився за рахунок швидкості. Наша команда була на 20 років попереду всіх. Зараз трохи схоже грає «Манчестер Сіті». Хіба що відрізняється гра крайніх захисників. Але база та ж сама – один в один грають, швидкості, тренувальні програми»;
«До себе, загалом, за великим рахунком претензій особливих пред'явити не можу: тренувався та грав завжди з повною самовіддачею. Хіба що удачі не завжди вистачало...»;
«Під час Спартакіади народів СРСР, напередодні матчу за третє місце з російською командою, основу якої складали гравці ростовського СКА, до мене підійшов Валерій Лобановський та повідомив, що я став батьком. Так ось, як тільки ми відіграли той поєдинок, як тут же взялися святкувати радісну для мене подію. Одним вечором справа не обмежилася. Коли в призначений час я з хлопцями приїхав на базу, на нас чекав «сюрприз»: Валерій Васильович повідомив, що такі-то й такі-то оштрафовані за порушення спортивного режиму. «Крім Балтачі. У нього пом'якшувальні обставини – син народився», – додав Лобановський...»;
«Мовна проблема, проблеми у спілкуванні, про які так багато говорять при переходах наших спортсменів до закордонних клубів, насправді не варті й виїденого яйця. Занурившись у чуже незнайоме середовище, навпаки, швидше приходиш до тями. Висококласні гравці використовують на полі мову футболу, жести, для цього не потрібно знати досконало англійську, італійську чи російську...»;
«Нещодавно в інтерв'ю BBC Radio власник «Іпсвіча» Девід Шіпшенкс пояснив, чому після нашого знайомства в Москві підписав зі мною контракт: «Балтача не пив та не грав у карти!»;
«Я ціле десятиліття грав у найсильнішій команді країни, виступав за збірну. Коли був футболістом, намагався не думати про нагороди та славу, вважав, що вони прийдуть самі собою, як результат хорошої роботи. На світовому рівні вдалося пограти проти Дієго Марадони, Марко ван Бастена, Карл-Хайнца Румменіге, Мішеля Платіні... Але чим я найбільше пишаюся, так це повагою вболівальників. Я не так часто зараз з'являюся в газетах і на телебаченні, але шанувальники футболу мене пам'ятають. При зустрічі говорять лише теплі та приємні слова».
