Він народився в місті Каневі Київської губернії в родині річкового капітана-наставника Бориса Кас’яновича, який згодом водив Дніпром великі пароплави. Микола був молодшим, мав двох братів, Андрія та Івана, сестру Євдокію. Хист до футболу проявлявся в усіх братів, але лише Миколі вдалося вийти на найвищий рівень. Якщо Андрій згодом залишив футбол, а найвищим досягненням Івана була участь в іграх на першість Києва у 20-ті роки, то Микола пройшов усі щаблі, які вели до футбольних висот.
Він почав грати 1925 року в командах відомства «Райкомводу», де працював його батько, або, як тоді казали в народі та в засобах масової інформації, у «Водниках». Спочатку – за дитячі та юнацькі команди, а згодом – і за дорослу. 1932 року молодий нападник перейшов до київського «Динамо» й пережив із ним усю нелегку першу половину 30-х років, коли воно було на грані зникнення. Після організаційного та спортивного зміцнення команди Микола Махиня став одним із її провідних виконавців. З 1934 року він – гравець збірних Києва та України, учасник міжнародних матчів із футболістами Туреччини, Франції, Бельгії, Басконії.
Навесні 1936 року Микола Махиня разом із командою стає другим призером першого чемпіонату СРСР серед команд товариств і відомств. 24 травня він забив перший м’яч «Динамо» в чемпіонатах СРСР і зробив це в першому ж матчі. За підсумками року, Махиня разом із Костянтином Щегоцьким став найкращим бомбардиром команди (7 м’ячів). Наступного року він із «Динамо» – уже треті призери чемпіонату. Із середини сезону в інтересах команди Микола Махиня починає грати в захисті, встигши при цьому забити ще кілька м’ячів. На новій для себе позиції він вирізнявся самовідданою й непоступливою грою. 1938 року увійшов до списку «55 кращих футболістів СРСР». У чемпіонатах 1936 – 1941 років провів 110 зі 113 поєдинків команди, пропустивши по одній грі в чемпіонатах 1938 – 1940 рр.
З початком війни Микола Махиня брав участь в обороні Києва. Після відступу радянських військ він був направлений до Казані, де грав за місцеву команду в 1942 – 1943 роках, а в середині 1943-го перебував у складі московського «Динамо». Після звільнення Харкова Микола Махиня відновлював там футбольне господарство, а після визволення Києва, у листопаді 1943-го, отримав завдання якнайшвидше відновити рідну команду. В умовах війни це було нелегко. Частина футболістів ще не повернулася з евакуації, а грала переважно в динамівських командах різних міст СРСР. Частина – ще воювала на фронтах, частина футболістів, вихідців із приєднаних до СРСР у 1939 році західних областей, опинилася за кордоном. Усю зиму та весну Махиня збирав команду, і 2 травня 1944 року столиця УРСР побачила футбол. У товариському матчі зійшлися київське «Динамо» та московський «Спартак» – 1:1. З кінця 1943-го й до початку 1945-го Микола Махиня – фактичний керівник та граючий тренер динамівців. В історії команди він досі залишається наймолодшим наставником: йому тоді виповнився лише 31 рік. Уже в 1944 році динамівці здобули свій перший післявоєнний трофей, перемігши в розіграші Кубка УРСР.
У сезонах 1945 – 1946 років Микола Махиня провів усі 44 гри команди в чемпіонаті СРСР. 1946 року йому присвоєно звання «Заслуженого майстра спорту». 12 серпня на стадіоні «Динамо» Микола Махиня зіграв свій останній поєдинок і за «Динамо», і взагалі. Динамівці перемогли ленінградський «Зеніт» – 3:2.
У період із 1947 по 1953 роки Микола Махиня тренував армійську команду Києва ОБО (Окружний будинок офіцерів), з якою став чемпіоном Збройних сил СРСР, а в 1949 і 1951 роках – чемпіоном УРСР. У 1959 –1961 роках він знову працює з армійськими командами Києва.
1954 року Микола Махиня брав участь у створенні київської ФШМ (Футбольна школа молоді), у якій був старшим тренером і директором до 1959 року.
З 1961 по 1979 рік Микола Борисович працював на викладацьких посадах кафедри фізвиховання Київського інституту інженерів цивільної авіації. Кілька десятиліть він очолював рух ветеранів футболу України й неодмінно – парад відкриття футбольного сезону в Києві.
Брат Миколи Борисовича, заслужений працівник фізичної культури та спорту, Іван Борисович Махиня (1908 – 1997) у молодості, як ми згадали вище, грав у футбол на першість Києва, потім довгі роки обіймав високі посади у сфері фізичної культури та спорту. Він був головою Київського міського Спорткомітету в 1937 – 1952 роках (із перервою в 1942 – 1943 рр.), директором Республіканського стадіону імені Хрущова (1952 – 1956), начальником управління спортивних споруд республіканського Спорткомітету (1956 – 1960), директором спортивного комбінату «Динамо» (1965 – 1970). У пенсійному віці на громадських засадах активно працював у республіканських організаціях із фізичної культури та спорту.
Сергій Іванович Махиня (1947 – 1984), син Івана Борисовича, випускник футбольної школи київського «Динамо», чемпіон СРСР 1965 року серед юнацьких команд. На жаль, рано пішов із життя.
Лариса Іванівна Махиня, дочка Івана Борисовича, також у минулому спортсменка, висловила подяку футбольному клубу «Динамо» і його президенту Ігорю Суркісу за допомогу в облаштуванні могили та встановленні пам’ятника її батькові на столичному Берковецькому кладовищі. До речі, на цьому ж кладовищі, недалеко, покоїться прах і Миколи Борисовича Махині. Брати й тут опинилися разом.
Микола Борисович Махиня (30.11.1912, Канів – 15.03.1990, Київ). Лівий крайній нападник і захисник. Заслужений майстер спорту (1946), заслужений тренер УРСР (1962). Грав за команди «Райкомвод» (1927 – 1931), «Динамо» (1932 – 1941, 1944 – 1947) (обидві – Київ), «Динамо» (Казань) (1942 – 1943), «Динамо» (Москва) (1943). У чемпіонатах СРСР у вищій лізі – 153 гри (враховані 2 поєдинки, які перегравали), 12 голів. У Кубку СРСР – 13, 1. Капітан «Динамо» в 1944 – 1945 рр. Другий (1936в) та третій призер (1937) чемпіонату СРСР. Чемпіон України (1936). Чотириразовий володар Кубка України (1937, 1938, 1944, 1946). Тренував команди «Динамо» (1944 – 1945), ОБО (1947 – 1953), ФШМ (1954 – 1958), СКВО (1959 – 1961), СКА (1961) (усі – Київ), збірну УРСР серед глухонімих (1961 – 1962). Чемпіон Збройних сил СРСР (1950), чемпіон УРСР (1949, 1951), чемпіон СРСР серед глухонімих (1961, 1962). Учасник Великої Вітчизняної війни, кавалер ордена Вітчизняної війни ІІ ступеня.
Copyright © FC Dynamo Kyiv
