- Валік ніколи під час гри не підвищував голосу, все тримав у собі, хоча інколи потрібно й прикрикнути, в роздягальні послати кого-небудь куди подалі. Це ж спорт - фактично, дуже емоційне заняття. А він завжди був спокійний та пояснював хлопцям усе доволі доступно та раціонально. Тут теж спрацьовувала його логіка: «Ну навіщо мені кричати на футболіста, якщо він навіть потенційно не може грати так, як мені хочеться?» Але я знаю, що всередині Валік усе переживав, і коли юніорська команда U-19 виграла чемпіонат України, то нарешті дав волю емоціям.
Згадуються аж ніяк не перемоги над європейськими грандами, хоча, напевно, це були найяскравіші штрихи спортивної біографії. Чомусь перед очима постають картинки з дитинства. Як ми пацанами бігали на асфальті трамвайно-тролейбусного управління, як поїхали на турнір до Риги - й тоді на нього вже приходили дивитися фахівці. Як потім потрапили до мінського «Динамо» та вирушили в турне до Південної Америки... Та поїздка взагалі окрема історія. Це був цілий місяць карнавалу, в якому, окрім футболу, були присутні ще ром «Президент» та кола - ми їх змішували та пили після ігор. Варто зауважити, що графік цілком сприяв такому способу життя: грали-то раз на тиждень, а весь інший час невпинно подорожували континентом. А там, повір, було на що подивитися...
Коли можна й потрібно було їхати, він став капітаном київського «Динамо». Тоді й команда була зовсім іншою, регулярно вигравала чемпіонат України та виступала в Лізі чемпіонів. Так, пропозиції були. «Ліверпуль», «Саутгемптон», «Еспаньйол», «Реал Сосьєдад»... Цікавим йому здавався лише перший варіант: ліверпульці дійсно завжди ставили лише максимальні цілі, а інші він і не розглядав. Але і з англійцями не склалося. Мені здається, саме тому, що в Києві Валіка все влаштовувало й до якихось змін він не прагнув.
Чи дивував він мене? Найбільше тоді, коли познайомився з Анею Седоковою та чотири місяці нікому, навіть мені, про це не розповідав. Я дізнався, що вони зустрічаються, лише коли він запросив на весілля. Після тренувань ми зазвичай кудись їздили - пограти в боулінг або більярд. А тут дивишся: раз немає хлопця, другий... На телефон не відповідає. Питаєш: «Слухай, тебе бачили в місті з Сєдоковою...» - «Так це ми просто в компанії з дівчатами з «Віа Гри» опинилися...» - «Щось ти мене в цю компанію не тягнеш...» - «Так ти ж одружений чоловік...» Посміхнулися, посміялися, а потім тобі р-раз - і вручають запрошення на церемонію одруження. Начебто все життя людину знаєш, а виявляється, не до кінця...
Смерть Валика - це найбільша втрата в моєму житті, ніколи ще не доводилося ховати настільки близьку людину. Зараз думаєш: можливо, не треба було нам і сперечатися та на чомусь наполягати... Ми ж весь час були разом, ще з дитинства. Я, здається, за два дні всі сльози виплакав, потім знову не стримався. Найважчий момент був, коли закрили труну та робили коло пошани по стадіону «Динамо». І потім на цвинтарі, коли поцілував Валіка востаннє...
* використано витяги з інтерв'ю www.pressball.by