Для «Динамо-2» перша половина сезону закінчилася раніше, ніж очікувалося. Через епідемію грипу частина матчів була перенесена на 2010 рік. Отримавши відпустку, захисник команди Темур Парцванія поділився думками з приводу виступів у першому колі, проаналізував ігри, розповів про запрошення до молодіжної збірної України і своє футбольне життя.
- Темуре, почнемо із самого початку. Як потрапив до футболу?
- Мій тато раніше грав у футбол, але не на професійному рівні. Коли я був маленький, він завжди казав, що я маю стати футболістом. Не можу сказати, що в мене в крові футбол, батьки просто взяли і віддали до футбольної секції. Потім почав додавати, вже в 14 років тренери казали, що я достатньо перспективний, можу поїхати абикуди закордон. Я завжди хотів грати в «Динамо» Київ. Тато сказав, що потрібно їхати до Києва на перегляд. Відбір до Академії пройшов успішно. Грав, потім прийняв українське громадянство. У 16 років мене перевели до «Динамо-2», почав грати на професійному рівні.
- З чим пов’язана зміна громадянства? Хотів за збірну України грати?
- Ні, справа не в збірній. Змінив, тому що коли школу закінчуєш, потрапляєш до другої ліги, в якій легіонерам грати не дозволяється. Щоб уникнути подібних проблем, я змінив громадянство.
- Одна з яскравих подій 2009 року – твоє запрошення до молодіжної збірної…
- Подзвонив адміністратор і повідомив цю інформацію. Коли потрапив до збірної, розмовляв особисто з Павлом Яковенком. Він залишив дуже хороше враження. Пройшов із командою збори, але в матчі в основному складі не вийшов. Залишився в запасі.
- Як тобі матч Бельгія – Україна?
- Дуже сподобався. Сильно хвилювався перші 15 хвилин, адже почали ми не дуже вдало. Проте всі старалися, хлопці довели, що можуть грати і показувати хорошу гру.
- Чи відрізняється тренувальний процес у «Динамо»-2» та молодіжній збірній?
- У Павла Яковенка інший підхід до тренувань. У «Динамо», наприклад, ми працюємо більше з м’ячем, а в збірній більший ухил робиться на фізику, багато бігаємо. Це важко, але дуже корисно.
- Ти граєш під третім номером…
- Завжди в дитинстві грав під 3-м, або під 13-м номерами. Коли прийшла моя черга обирати номер у «Динамо-2», улюблений перший із них виявився вільним.
- Коли приїхав із сонячної Грузії до України, які були враження? Довго адаптувався?
- Період звикання, звичайно, був. У перший день мого приїзду до України було, напевно, мінус 30 градусів, я до такого не звик. Але минув рік, стало все гаразд. Зараз повністю адаптувався. Коли їду кудись, а потім повертаюся до Києва, почуваю себе тут немов удома. Буває, звичайно, сумую за рідною країною.
- Що спільного між українцями та грузинами?
- Скажу так – наші нації схожі. І грузини, і українці дуже гостинні.
- Мама приїжджає в гості, приходить на стадіон?
- Батьки сильно хвилюються за мене. Тато прагне приїжджати до Києва на ігри, а мама ні. Вона хвилюється, а потім дзвонить і питає, як зіграли. У мене ще є дві старші сестри, вони заміжні й мешкають у Грузії.
- Живеш на базі чи знімаєш квартиру?
- Клуб знімає мені квартиру. Потрапити до «Динамо» і грати за цей клуб – моя мрія. Тут створені всі умови, щоб зосередитися на грі у футбол.
- З ким із партнерів краще за інших взаємодієш на полі?
- У парі граю з Родіною. Ми з Вадимом добре розуміємо один одного, почуваю себе з ним комфортно.
- Яке ставлення у старших динамівців до молодшого покоління?
- Коли я тільки прийшов, у команді були старші хлопці: Алієв, Олійник, Морозюк. Але всі нас розуміли, нормально пояснювали, показували, допомагали. У нас в «Динамо» дружній колектив. Зараз до команди прийшов хлопці 1992 року народження, тепер уже ми їм підказуємо.
- З ким із хлопців із першої команди підтримуєш стосунки?
- Спілкуюся з молодими гравцями – Денисом Гармашем, Дімою Коркішком. А із старшими ще не дуже, вони займаються своїми справами, завжди зайняті. Дуже подобається Тарас Михалик, він великий професіонал. Аналогічно можу сказати про Мілевського. І, звичайно, Шевченко! Справжня зірка футболу, легенда. Він зараз набрав форму, грає дуже добре. Для всіх молодих динамівців повернення Шевченка – чудовий шанс для прогресу. Андрій багато чого досяг у футболі, є для всіх нас яскравим прикладом успішного гравця. Він не тільки класний футболіст, але і проста, хороша людина. Часто дивлюся тренування першої команди, він завжди всім допомагає, пояснює. Я це ціную. Головне, бути людиною хорошою.
- Зараз «Динамо-2» на дев’ятому місці в турнірній таблиці. Як збираєтеся виправляти ситуацію?
- У нас залишаються дві гри в запасі. Ці матчі перенесли через карантин. Гадаю, друге коло розпочнеться добре. На початку сезону прийшло багато молодих гравців, команда була трохи незіграна. Упевнений, «Динамо-2» друге коло завершить на вищому рівні і місці в турнірній таблиці.
- Який матч у першій половині сезону був найбільш невдалим для команди?
- Гра з ПФК «Севастополь» («Динамо-2» поступилося 0:5, – прим. автора). Я теж не дуже добре зіграв. Не можна сказати, що ми не налаштувалися на матч, просто не пощастило. Ця гра – немов справжній шок. Але в нас, слава богу, дуже хороші тренери. Геннадій Володимирович Литовченко і Юрій Миколайович Калитвинцев із нами поговорили, спромоглися налаштувати на наступну гру.
- Тепер про найкращий матч першого кола для «Динамо-2»…
- З ФК «Львів» добре вдалося зіграти. У нас часто буває так: перший тайм добре граємо, а в другому йде спад. А тут навпаки сталося. Хороші ігри вийшли з «Прикарпаттям», «Зіркою», «Нафтовиком». В цілому, було більше позитиву, ніж негативу!
- Центральний захисник – відповідальна позиція. Чому вирішив зупинитися на цьому амплуа?
- Мене ще в дитинстві сюди поставили. Тато побачив у грі на цій позиції, адже він сам центральним захисником грав. Одного разу поставили – добре зіграв, вдруге поставили – добре, і так далі.
- Гра кого із захисників найбільш імпонує?
- Мій кумир – Карлос Пуйоль.
- Як оцінюєш власну гру? Багато фахівців серед твоїх переваг виділяють гру головою…
- Мені про себе важко казати. Зате знаю, над чим потрібно працювати. Наприклад, пас можу чужому віддати, хоча хочу партнеру. Ось такі бувають помилки. Прагну над цим працювати, прогресувати.- Хто був твоїм першим тренером?
- У Грузії – Елгуджа Кометіані. А потім, коли сюди переїхав, вчився грати у футбол у В’ячеслава Семенова і Сергія Журавльова.
- Чим цікавишся окрім футболу?
- Граю в більярд, настільний теніс. Гуляю з друзями містом, ходжу в кіно. Люблю вдома з батьками провести вільний час.
- Українську мову вивчив?
- Як сказати, розумію достатньо добре, а розмовляти не дуже виходить.
- Яка в тебе мета у футболі?
- Хочу потрапити до першої команди «Динамо», потім не відмовився б перейти до «Мілана». Але для цього потрібно працювати і працювати. Мені подобається італійський і англійський футбол, цікавий чемпіонат в Іспанії. Головне, стати професіоналом. Тоді поступово прийдуть успіхи.
- Яка в тебе освіта, де вчишся?
- У київському інституті фізкультури. Футбол навчанню не заважає, нас там розуміють і роблять поблажки. Я трохи запізнився з навчанням. Мав ще минулого року вступити до інститути, але виникли проблеми з документами. Цього року вступив, вчуся з хлопцями 1992 року народження. Ось, 9 грудня починається сесія. Навчання в інституті мені багато чого дає.
- Життя футболіста – постійні роз’їзди. Відвідавши багато куточків України, де сподобалося більше за все?
- Були якось чотири дні в Івано-Франківську, дуже красиве місто! Ще подобається Київ, який став мені рідним будинком.
- Чим займаєшся під час відпустки?
- Зараз у Києві, потім поїду кудись відпочити. Можливо, додому, до Грузії. Із 23 грудня в нас починаються тренування, а після Нового року дадуть ще кілька днів відпочинку.
- Зараз задоволений своїм життєвим вибором – стати професійним футболістом?
- Звичайно! Я така людина, що якщо чогось хочу, завжди йду до кінця. Можна сказати, цілеспрямований. Для мене футбол – це життя.
Яна Котик, спеціально для Інформаційного відділу ФК «Динамо» (Київ)
