Віктор ХЛУС. Майстер спорту СРСР, чемпіон СРСР-81, володар Кубка СРСР-82. Народився 12 лютого 1958 року в місті Новгород-Сіверський. Майстер спорту. Нападник. Виступав за клуби: "Буковина" (Чернівці), "Динамо" (Київ), "Чорноморець" (Одеса), "Гурія" (Ланчхуті, Грузія), "ГАІС" (Гетеборг, Швеція), "Ельфсборг" та "Юнсері" (усі - Швеція). У вищій лізі чемпіонату СРСР зіграв 162 матчі, забив 35 м`ячів.
ШЛЯХ ДО ВЕЛИКОГО ФУТБОЛУ
- Вікторе, розкажіть будь ласка, про свої перші кроки у футболі, з чого все почалось?
- Я народився в Чернігівській області, в маленькому містечку Новгород-Сіверський. На жаль, у місті не було футбольної секції. Тому змушений був записатися до секції легкої атлетики і навчався в школі-інтернаті. Закінчивши вісім класів, переїхав до Чернівців і вже там почав займатися футболом.
- Хто був вашим першим тренером?
- Людина, з якою я й зараз підтримую стосунки. Михайло Гнатович Мельник був чудовим тренером, і я багато в чому завдячую саме йому. А також дружу з футбольною школою "Буковина" і з моєю допомогою команда цієї школи відвідує щорічний турнір "Gotia Cup", що проходить у Швеції.
- Як склалася ваша футбольна кар'єра?
- Спочатку грав за футбольну школу "Буковина" в першості України серед юнаків. Після закінчення Чернівецького технікуму за направленням поїхав до Фастова. Тоді там була досить сильна команда. А після того, як я пограв за фастівців, через рік мене повернули до "Буковини". Провівши в "Буковині" кілька місяців, привернув до себе увагу селекціонерів команд вищої ліги.
- Які саме клуби запрошували вас на оглядини?
- Першими на мене звернули увагу селекціонери дніпропетровського "Дніпра", потім - "Таврії" і, врешті-решт, київського "Динамо".
- Вам не було боязко їхати з Чернівців до Києва, адже клас команд вищої та другої ліг значно відрізнявся?
- Був зовсім молодим, пограв у другій лізі лише кілька місяців. До того ж, керівники області та клубу вмовляли й погрожували, щоб я залишився в Чернівцях. І це спочатку їм вдалося. Приїхавши до Києва, я навмисне поводив себе так, аби мене якнайшвидше відрахували. А через тиждень я просто втік.
- І що ж було далі?
- Схоже, Валерій Васильович Лобановський щось у мені побачив, можливо, на тренуванні, можливо, якось по-іншому. І вже через тиждень до Чернівців прийшов наказ з Києва, щоб мене в супроводі начальника команди та старшого тренера привезли на співбесіду до Лобановського. Після розмови з тренером я повірив у себе і написав заяву про перехід до київського "Динамо".
РОКИ В "ДИНАМО"
- Коли саме розпочалася ваша київська епопея?
- Це було навесні 1979 року. Перші збори були для мене дуже важкими, навантаження порівняно з "Буковиною" виявилися просто неймовірними. Та й умови, атмосфера були зовсім інші. Поруч зі мною на тренуваннях займалися Буряк, Блохін, Веремеєв, мій кумир - Віктор Колотов. Можете уявити мій стан, якщо я раніше бачив цих людей лише по телебаченню, а тут одразу потрібно тренуватися поруч з ними?!
- Подейкують, тоді в команді була "дідівщина"?
- Чесно кажучи, я цього не відчув. Хоча мені, як молодому динамівцю, говорили, що, мовляв, ти прийшов не в той час, було б це років десять тому, то чистив би бутси гравцям "основи". А, можливо, і через те, що як тільки я приїхав на динамівську базу, то спершу мешкав у одній кімнаті з Юрієм Роменським, який мав великий авторитет у команді. В наш час було таке слово - "підстьожка". Це коли такі гравці, як Блохін, Буряк, Коньков, мали право накричати на молодих, підстьогнути їх. Але це зовсім інше. А "дідівщини" при мені в команді не було.
- Коли вперше вдалося зіграти за "Динамо"?
- Спочатку, як і всі, мусив відіграти за дубль. І 1980 року ми стали чемпіонами серед дублерів. Того ж року я зіграв свій перший матч за "основу" київського "Динамо", а вже з 1981 року став гравцем основного складу. Про мене почали писати газети, мені вдалося забити кілька важливих м`ячів і деякі журналісти почали називати мене хлопчиною із світлою головою. Можливо тому, що в основному я забивав свої м'ячі саме ударами головою.
- Не було психологічно важко два роки грати за дублерів?
- Так, коли ми стали чемпіонами серед дублерів, я був найкращим бомбардиром команди. До Києва почали приїжджати селекціонери московських "Динамо" та "Торпедо", намагалися переконати, що мені варто перейти до їхніх клубів, де я відразу ж отримав би місце в "основі".
Але треба було знати Валерія Васильовича Лобановського. Тільки зараз я почав розуміти, що він витримав мене в дублі, як добре вино, і лише потім, коли я вже був готовий до матчів вищої ліги, почав випускати мене в "основі". Якби він цього не зробив, то, можливо, усе моє футбольне життя склалося б по-іншому. Адже моя манера гри дуже залежала від фізичних кондицій, від мене самого. Є гравці тактично, технічно грамотні, вони можуть після травми легко повернутися до "основи". Мені ж потрібні були місяць-два, щоб увійти в ритм гри. Це дуже великий проміжок часу для гравця основного складу команди вищої ліги. Я виконував роль форварда таранного типу, і для того, щоб випереджати захисників, мені треба було бути в чудовій фізичній формі.
- Проти кого із захисників вам було грати найважче?
- У наш час була плеяда талановитих захисників. Особливо сильними і незручними суперниками були захисники московського "Динамо": Бубнов, Новиков, Нікулін. Грати проти них було досить складно, вони вміло виконували свої обов`язки. А от "найулюбленішою" моєю командою було мінське "Динамо". Майже в кожному матчі вдавалося забити їм м`яч.
- Хто був вашим найкращим партнером?
- Мені дуже приємно було грати в одній команді з Віктором Колотовим. Він був справді великим футболістом.
- Чи брали ви участь у договірних матчах?
- Так, але не зі своєї волі. Вболівальники із стажем чудово пам'ятають серію із 42-х матчів київського "Динамо", які ми зіграли без поразок. Я думаю, що зараз вже можна сказати про те, що киян примусили, за наказом генерала, програти зустріч московському "Динамо", бо очки були потрібніші москвичам. І якби не було тієї закулісної гри, то, можливо, серія "Динамо" була б ще більшою.
- Що ви можете сказати про 1983 рік, коли командою керував Юрій Морозов?
- При Лобановському, хоча, можливо, дехто його і недолюблював, ми завжди говорили про тренера з великою пошаною, трепетом. Лише одна поява Лобановського на базі, в автобусі - будь-де змушувала нас бути дисциплінованими. Ось такою людиною був Валерій Васильович. Я пограв під керівництвом багатьох наставників і, чесно кажучи, мені немає чого згадати про інших тренерів, не лише наших, а й закордонних. По-рівняно з тим, що дав нашому футболу Лобановський, інші тренери - "ніщо".
Коли прийшов Морозов, який, буцімто, пропагував ті ж ідеї, що й Лобановський, ми всі відразу зрозуміли, що він насправді дуже далекий від ідей Лобановського. Лобановський і Морозов - дві різні людини. При Морозові команда розбилася на якісь групи, табори. Лобановський перед тим, як підпустити гравця до "основи", витримував його кілька років у дублі, а Морозов почав ставити гравців дубля до "основи" одразу ж. Більшість колишніх гравців "основи" тепер не знали, чи будуть грати в наступних матчах. Він почав змінювати амплуа гравців, наприклад, я став правим півзахисником, хоча все життя виступав центрфорвардом. Дякувати Богу, це тривало недовго, до команди повернувся Лобановський. І хоча 1984 рік став провальним для київського "Динамо", великий тренер почав наводити порядок у тому хаосі, що залишив після себе Морозов.
- Який матч за "Динамо" вам найбільше запам`ятався?
- Чвертьфінальний поєдинок Кубка чемпіонів у Бірмінгемі проти "Астон Вілли". Цей матч мені вдався найкраще, недарма мене було визнано найкращим гравцем зустрічі.
- Ваш найважливіший гол?
- Гол у Лужниках московському "Спартаку". Володимир Лозинський зробив точну передачу з правого флангу і мені вдалося влучно пробити в "дев`ятку" за кілька хвилин до закінчення матчу. Ми перемогли - 2:1.
ОДЕСА - МІСТО СКАНДАЛІВ
- У чому була причина переходу до одеського "Чорноморця"?
- У основному, вона пов'язана з моєю дружиною, яка родом із Одеси. 1985 року в середині сезону я зазнав травми і в липні поїхав до Одеси відпочивати. Буквально в останній день відпочинку мене знайшли селекціонери "Чорноморця" і відвезли на базу одеситів. Всю ніч ми розмовляли з Прокопенком, і він таки переконав мене перейти до "Чорноморця", обіцяючи місце в основному складі. Після повернення до Києва я одразу ж звернувся до Лобановського з проханням дозволити перехід в Одесу. Саме в той час дуже вдало грав Бєланов, та й Блохін, Євтушенко, Заваров були у чудовій формі. Я не бачив сенсу у двадцять сім років сидіти на лаві запасних. Валерій Васильович порадив мені подумати ще місяць, та я для себе вже все вирішив. І тут почалося моє друге футбольне життя. Пізніше я вже зрозумів, що Одеса - це місто конфліктів. У футбольному клубі не було єдності. Начальник команди вимагав одне, президент - інше, Прокопенко - ще інше.
- Вам вдалося зіграти в Кубку УЄФА проти "Вердера" та "Реала"?
- На жаль, в тих матчах я участі не брав, бо не був ще повністю фізично готовий. Після вдалих матчів у Кубку УЄФА, в чемпіонаті країни команда почала опускатися на дно турнірної таблиці. Лише в перехідних іграх "Чорноморцю" вдалося залишитися у вищій лізі.
- У наступному сезоні ви стали гравцем "основи"?
- Так, з перших турів почав грати в "основі", і після перших п'яти матчів "Чорноморець" був лідером чемпіонату, а я очолював список бомбардирів. Але раптом мене і Пасулька відрахували з команди за те, що ми, буцімто, були у таборі не тренера, а президента. Так, у мене склалися непогані стосунки з президентом клубу, бо ми жили по-сусідству й інколи навідувались один до одного. Коли ми з Пасульком приїхали на тренування, Прокопенко заявив про те, що ми відраховані з "Чорноморця". А далі, ви самі все чудово розумієте: Одеса, літо, море, відпочинок. А "Чорноморець" почав котитися турнірними сходинками донизу. Вболівальники почали вимагати повернення Пасулька і Хлуса, але Прокопенко був невблаганний. Коли ж команда опинилася на самому дні таблиці, керівництво вирішило повернути тільки мене. Але я уже повністю був розтренований, відпочиваючи два місяці на пляжах Одеси. Хоча мені й вдалося кілька разів відзначитись, ми вже не могли нічого зробити. Команда була приреченою на виліт до першої ліги. Після одеських пригод я чекав на пропозицію будь-якого клубу.
"ХЛУСМА"
- І ви вирішили перейти до "Гурії" з Ланчхуті?
- Президент "Гурії" зателефонував і запросив приїхати на переговори до Москви. Поспілкувавшись з ним, я вирішив їхати до Ланчхуті. Знаєте, я прийшов у команду, в якої був дуже хороший тренер - Олександр Котрикадзе. Після Лобановського на друге місце я поставив би саме його. Це був дуже талановитий, чуйний, прекрасний тренер, єдиним "недоліком", якщо можна так сказати, була його доброта. Він ніколи не міг накричати на людину, був дуже інтелігентним.
Перші матчі ми провели на пристойному рівні, були в середині турнірної таблиці. Мені дуже подобалося виступати за "Гурію", але знову свою роль відіграли закулісні розбірки. Того року спад у грі мало тбіліське "Динамо". Про те, щоб "Гурія" виявилися вищою в турнірній таблиці, не могло бути й мови. У підсумку ми повинні були програти "Динамо" (Тбілісі) і харківському "Металісту" для того, щоб "Металіст" програв тбілісцям. Таким чином тбілісці, за рахунок "Гурії", лишилися у вищій лізі.
- Різницю між виступами в "Гурії" та "Чорноморці" відчули?
- "Гурія" завжди здобувала очки на своєму полі, а в гостях ми залишалися з нулем. У грузинів особливий менталітет. Приїхавши до України чи Росії, вони більше думали про дівчат, ніж про футбол. А от на своєму полі, перед своїми рідними, їх було не впізнати. Вивезти очки з Ланчхуті вдавалося не кожному.
- Як вам гралося під керівництвом Михайла Фоменка?
- У команді спочатку була чудова атмосфера, за "Гурію" виступало п'ятеро-шестеро українців. Та пізніше вона розділилась на табори: український та грузинський. Будь-яка сутичка на тренуванні могла закінчитися бійкою, і хоча атмосфера в команді була досить напруженою, гра "Гурії" від цього не потерпала, ми здобували свої очки й надалі.
- Як вам жилося в Грузії?
- Мені дуже подобалося ставлення людей до футболу. Перед тим, як поїхати до Швеції, мені вдалося побувати там, де люди по-справжньому люблять футбол. Уже за годину до початку матчу стадіон на будь-якій зустрічі був ущерть заповнений. Це був справжній футбольний бум. Подібного ніде не бачив. Після матчу нас зустрічав натовп уболівальників, а якщо ми здобували й перемогу, то поки доходили до автобусу, в наших кишенях було 500-600 рублів. Люди самі дякували за гру і пхали гроші до наших кишень. Організації встановлювали різноманітні призи для футболістів. Наприклад, мене за кожний забитий м'яч одна з чайних фабрик нагороджувала десятьма кілограмами їхнього найкращого чаю. Мені було дуже приємно перебувати в тій атмосфері. Моїй дружині також дуже подобалось жити в Ланчхуті. Вона майже не витрачала грошей. Коли ми йшли на базар, то нам потрібно було кілька вантажників, щоб забрати тільки те, чим нас пригощали. Люди ображались, не давали проходу, якщо ми в них нічого не брали. Мене навіть назвали "Хлусма" - на грузинській мові закінчення "а" означає щось братське. Та мені вже був тридцять один рік, і саме з'явилася можливість спробувати свої сили за кордоном.
- Чому саме Швеція?
- Це не залежало від футболістів. Куди пропонував їхати "Совінтерспорт", туди й їхали. Мені вдалося швидко оформити документи, підготувати відеокасети з моїми матчами та голами.
- Керівництво "Гурії" не було проти вашого від'їзду?
- Звичайно було: Фоменко навіть обізвав мене зрадником команди. Вболівальники "Гурії" зібрали мішок грошей заради того, щоб я залишився. Але я мав досить тверде рішення і вирішив не зупинятися, хоча від'їздив з Ланчхуті зі сльозами на очах. Ще місяць я провів у поїздах між Москвою та Києвом, влаштовуючи питання з візами. Вирушив до Швеції повністю розтренованим.
ЗАКОРДОН
- До якого клубу ви потрапили в Швеції?
- Це була команда вищої ліги з міста Гетеборг. "ГАІС" був народною командою. Поки я набував фізичної форми, зазнав травми - надрив заднього м'яза стегна. Це мене дуже збентежило, бо в контракті був такий пункт: якщо упродовж місяця не вилікуюся, то "Совінтерспорт" на моє місце пришле іншого футболіста. Та президент команди після розмови зі мною вирішив продовжити контракт. Клуб надав мені авто, віллу на узбережжі. Доки лікувався, мав можливість вивчити шведську мову, навіть записався на курси. Коли був травмований, мені було заборонено з'являтися на базі клубу, а тільки відпочивати. Лікували, не роблячи жодного уколу, що неабияк мене здивувало. Адже в нас у будь-якому випадку робили якісь процедури та давали б уколи. У першій своїй зустрічі я відкрив рахунок забитих м'ячів за "ГАІС", після цього став гравцем "основи". Команда посіла третє місце, я отримав бронзову медаль за виступи в "основі" і золоту - за матчі в дублі. На жаль, наступного року контракт зі мною не продовжили. Я залишився в Швеції і почав самостійно підшукувати команду. Мені вдалося заявитися за клуб вищої ліги "Ельфсборг", який представляв містечко неподалік Гетеборга. У мене були добрі стосунки з норвезьким наставником команди, але, на жаль, після закінчення сезону і він був змушений залишити клуб. Слідом за ним пішов і я.
- Яким був наступний клуб у вашій шведській кар'єрі?
- Ще один клуб з Гетеборга, але цього разу команда першої ліги "Юнсері". Я підписав з нею контракт на три роки, але пограти зміг лише два, бо зазнав важкої травми і завершив виступи. За згодою з президентом клубу, став тренувати кадетів, після цього дубль, а з другого кола виконував обов'язки головного тренера.
ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ
- Чому ж ви залишили Швецію?
- 1996 року, приїхавши в Україну, побачив, які значні зміни відбулися в нашому суспільстві. Вирішив залишитися в Києві. Мій син почав виступати за дитячу команду "Сталь", а я на той час був без роботи.
Спостерігаючи за тренуваннями сина, я попросив керівництво "Сталі" надати мені можливість потренувати дітей. Погодився працювати безплатно - головне навчати дітей. Через деякий час керівництво команди ЦСКА, яке опікувалося "Сталлю", запропонувало мені стати директором футбольної школи ЦСКА. Мені вдалося зібрати групу однодумців, і вже через рік наша команда вийшла до вищої дитячо-юнацької ліги. Зараз це один з найсильніших клубів міста Києва.
- Чим нині займаєтесь?
- Працюю директором футбольної школи "Арсенал", а також обіймаю посаду заступника голови Федерації футболу міста Києва. У федерації відповідаю за ветеранський футбол. Саме зараз у нас проходить чергова першість міста серед ветеранів.
- З ким із футболістів у вас склалися дружні стосунки?
- Контактую майже з усіма футболістами, тим більше, що я відповідаю за ветеранів. Та найбільш дружні стосунки склалися з Юрієм Роменським та Віктором Чановим.
- Ви самі були легіонером, що скажете про легіонерів, які виступають в першості України?
- Легіонер у будь-якій країні повинен бути на рівень кращим за місцевих футболістів. На мою думку, завозимо гравців, і, на жаль, увага приділяється кількості, а не якості. Наприклад, у Швеції дозволено купувати тільки тих легіонерів, які грають у збірних командах своїх країн. Я вважаю, що повинен бути якийсь ліміт на кількість легіонерів.
- Як розцінюєте шанси збірної України в боротьбі за путівку на чемпіонат Європи 2004 року?
- Це також пов'язано із засиллям легіонерів. На жаль, у нас зараз немає хорошої команди, яка могла б з честю виступити у Португалії. Див не буває. Нині у головного тренера збірної немає одинадцяти висококваліфікованих майстрів шкіряного м'яча.
- Тож, яка команда є нині еталоном сучасного футболу?
- Я вважаю, що Марчело Ліппі створив дуже хорошу команду. Саме вона, на мою думку, незважаючи на поразку у фіналі Ліги чемпіонів, нині є взірцем розвитку світового футболу.
- Хто найкращий футболіст сезону за вашою версією?
- Однозначно важко відповісти. Як колишній нападник, пильніше спостерігаю за грою футболістів саме цього амплуа. З великої когорти класних нападників - таких, як Анрі, Рауль, Шевченко, ван Ністельрой, - я все-таки вирізнив би Кристіана Вієрі. Упродовж кількох останніх років він показує прекрасну гру.
- Яке ваше хобі?
- В основному, свій вільний час проводжу вдома, разом із сім'єю. У мене чудова дружина, син та маленька донька. Найприємніші хвилини життя у мене проходять разом з ними. А ще я люблю порибалити, але, на жаль, часу зовсім мало.
Андрій Цибульський, газета "Український футбол".
