Його свято припало на післявідпускний час, тому Василь Ярославович відзначає його в Києві, за роботою, адже саме зараз його команда «Динамо-2» розпочала перший етап підготовки до весняної частини сезону. Іменинник зізнався, що відзначати ювілей із розмахом не збирається, а також згадав знаменні події своєї футбольної кар’єри:
- Це той випадок, коли 40-річний ювілей прийнято не відзначати. Я дотримуюся цієї прикмету. Можливо, просто чисто символічно посидимо за столом у родинному колі, але без тостів та особливого розмаху.
- У такому разі, який День народження, що запам'ятався найбільше, можете пригадати?
- Не можу сказати, що я не люблю свої Дні народження, але, як на мене, на них більше чекає донька, як і на мамині. У 20 років такі свята були подією, а зараз я спокійніше до них ставлюся. Донька сама по собі – найдорожчий подарунок, не кажучи вже про презенти, які вона готує.
- Який подарунок вам хотілося би отримати в цьому році?
- Ви знаєте, якось особливо й не замислювався. Коли був молодший, надавав цьому більше значення, а зараз просто хочеться, щоб усі навколо були здорові, щасливі та з гарним настроєм.
- Ваше свято в січні, напевно, коли були гравцем, часто доводилося його відзначати на підготовчих зборах?
- Так, переважно, так і було. Навіть не можу пригадати, коли я відзначав День народження в колі сім'ї, серед рідних та близьких людей. Лише ближче до завершення кар'єри виходило зібрати друзів та відсвяткувати, як і належить.
- Чи дозволяв Лобановський за вечерею з'їсти торт?
- Не пригадаю такого. Лише якщо керівники готелів, де ми базувалися, дізнавалися, що в когось свято, могли спекти торт. А про те, щоб випити келих вина, і взагалі мови не було, це було виключено.
- Як до відсутності іменинника вдома ставилися ваші рідні та близькі?
- Вони розуміли, що нема куди дітися, це частина мого життя, частина роботи. Але коли мене вперше викликали до молодіжної збірної напередодні Великодня, мама дуже дивувалася й ніяк не могла змиритися, як таке свято можна проводити поза домом, не в сімейному колі.
- Після завершення кар'єри гравця, напевно, стало більше часу, щоб проводити із сім'єю та відзначати свята?
- Звичайно. Відразу взагалі часу було дуже багато, я навіть не знав, чим зайнятися та куди себе подіти. Було незвично після стількох років життя за суворим розпорядком та розкладом, що тепер був наданий сам собі та міг присвятити свій час сім'ї.
- Чи залишилася у вас рідня у Львові? Як часто вдається бувати в рідному місті?
- Так, залишилася мама, сестра з племінниками, бабуся в селі, а також друзі, однокласники. Я завжди намагаюся відвідувати їх під час літнього міжсезоння або зимової перерви. Лише цього разу не склалося.
- Як провели зимову відпустку? Де відпочивали?
- Ми давно обіцяли дитині показати Діснейленд, тому днів на п'ять їздили до Франції, погуляли по Парижу, відвідали Лувр. Загалом, культурна та екскурсійна програма була насиченою. Плюс закінчував курси та захищав диплом категорії PRO, що вимагало моєї присутності в Києві.
- Хотілося би згадати основні етапи вашої футбольної кар'єри. Розкажіть, як прийшли у футбол і коли зрозуміли, що це захоплення серйозне?
- Класі в 3-му почав займався самостійно, потім потрапив до СДЮШОР «Карпати», потім уже опинився в команді майстрів, і пішло-поїхало. Напевно, вже після школи зрозумів, що це серйозно.
- У досить юному віці ви поїхали до ізраїльського «Маккабі», як вирішилися на такий перехід?
- Спочатку я їздив туди ще в 19 років на перегляд, але потім повернувся. Потім сталося так, що я блиснув у складі «Карпат», а фінансове становище було важким, і мене продали. Тренер так і сказав: «Продаємо, щоб на тобі заробити». Не скажу, що я горів бажанням туди їхати, але тим не менш, ні про що не шкодую. Ізраїльський клуб тоді виступав у відборі Кубка європейських чемпіонів. Крім того, це був для мене важливий досвід, адже я опинився в чужій країні зовсім один. Взагалі підібралася сильна команда, дев'ять-десять людей із команди виступали за національну збірну Ізраїлю. Приємно, що вдалося навіть стати чемпіоном Ізраїлю. Взагалі, з ностальгією згадую ті часи, адже з «Карпатами» вдалося пограти в Кубку Кубків, з «Чорноморцем» – у Кубку УЄФА, з «Динамо» – в Лізі чемпіонів. Словом, у всіх найпрестижніших клубних турнірах.
Ще коли був в Ізраїлі, приїжджав грати за молодіжну збірну України, й тоді в мене сталася розмова з президентом «Динамо». Він хотів мене бачити у своїй команді. До речі, тому я так і відреагував у «Маккабі». Але коли я приїхав на збори, побачив, що Йожефа Сабо вже немає, а тренує «Динамо» Володимир Онищенко. Зрозумів, що він ставить на інших гравців. Повернувся до себе до Львова, і через певний час отримав запрошення з «Чорноморця» та «Дніпра». Від одеситів зі мною розмовляв Леонід Буряк, а дніпропетровців представляв спортивний директор, і слова тренера переважили.
Але, як говориться, від долі не втечеш, і вже з третьої спроби мене таки взяли до «Динамо», коли я вже став сформованим гравцем.
- Одеський період вашої кар'єри згадуєте з особливою теплотою?
- Так, я був молодим бешкетником, у «Чорноморці» все добре складалося. Із Буряком команда вдало виступала як на внутрішній, так і на міжнародній аренах. Я грав там лише півтора сезони, але це був хороший час. А потім я перейшов до київського «Динамо».
- Коли ви були гравцем «Динамо», напевно, найбільше запам'ятався сезон 1998/1999, коли команда дісталася півфіналу Ліги чемпіонів?
- Так, звичайно. Зараз лише із жалем можна згадувати той сезон у тому плані, що не вдалося дістатися фіналу, хоча тій команді це було цілком до снаги. А у фіналі могло статися все, що завгодно, невідомо, як би все могло закінчитися.
- На початку вашої кар'єри ви досить багато забивали за «Карпати», «Стрий», «Чорноморець», але потім ваша результативність зменшилася. Це пов'язано з вашими функціями на полі?
- Я починав як чистий нападник. Лише в «Чорноморці» більше почав грати «під нападниками», також міг діяти праворуч або ліворуч, тобто, не був прив'язаний до конкретної позиції.
- Можете назвати найяскравіший матч у вашій кар'єрі, найбільш ефектний гол?
- На євроарені це ігри Ліги чемпіонів, з «Арсеналом», «Панатінаїкосом», за збірну з Північною Ірландією. Ефектний гол забив рівненському «Вересу» у складі «Карпат» якимись напівножицями. Для нас той матч уже нічого не вирішував, а суперник вів боротьбу за те, щоб залишитися у вищій лізі. Ми програвали, а я забив переможний гол.
- Відомо, що після закінчення вашої кар'єри гравця ви працювали тренером команди зірок естради «Маестро». Чи відрізняється специфіка роботи з ними від професійних команд?
- Звичайно, відрізняється. Там хлопці грали не на контрактній основі, а просто через любов до футболу. Часто бувало, що, наприклад, сьогодні ввечері в них був концерт, який закінчувався далеко за північ, а наступного дня о десятій ранку тренування. І найцікавіше, що вони приїжджали! Ми брали участь у різних турнірах, багато їздили Україною. Про спортивний режимі у чистому вигляді, коли відбій у встановлений час, звичайно, говорити не доводилося (посміхається). Але справедливості заради варто відзначити, що це було єдине послаблення. До гри або перед початком тренування ніхто не міг собі дозволити жодної краплі спиртного. Ми відразу домовилися, що з пляшкою пива або келихом вина краще спостерігати за тренуванням з боку. А після – будь ласка.
- Якось, коли були тренером ФК «Маестро», ви зізналися, що хотіли б попрацювати з професійною командою. Такою стало «Динамо-2». Які тепер подальші плани, чи мрієте про самостійну тренерську кар'єру?
- Найближчі плани – це вдало провести передсезонну підготовку з «Динамо-2» та добре виступити у весняній частині чемпіонату, щоб після її завершення в підсумку посісти не передостаннє місце в турнірній таблиці, а діаметрально протилежне або просто як можна більш вище.
