Форвард — від Бога, здобутки — від наполегливості. Таким був Володимир Онищенко на футбольному полі. Вмів забивати, вмів доводити своєю грою право на статус гравця “основи”. Тому й став потрібним у “Динамо”. В якому здобув не один чемпіонський титул. І перший трофей для радянського клубного футболу — Кубок кубків. Не забуваймо, що Онищенко вписав яскраву сторінку і в літопис ворошиловградської “Зорі”, в складі якої також став чемпіоном Радянського Союзу. Залишивши футбольне поле, Володимир Іванович відбувся і як непересічний тренер. І нині ділиться своїм щедрим досвідом із динамівською молоддю, яка, за словами Володимира Івановича, не дозволяє йому відчути вікового “тягара” — днями Володимирові Онищенку виповнилося 55 років! З чим і віншує тренера “Український футбол”.
— І слава Богу, що зі своїми хлопцями я забуваю, скільки мені років, — говорить ювіляр. — Я просто не встигаю звертати увагу на свій вік, адже постійно перебуваю серед людей, подій, перемог і розчарувань. Так, роки — то роки, але ж тренерові в паспорт не заглядають...
— Володимире Івановичу, для вас ця дата — передовсім рубіж чи радше можливість для підбиття підсумків?
— Для мене цей день — час спогадів. Причому приємних. Спогадів про те, як грали колись зі своїми колегами по цеху. Звичайно, я усвідомлюю, що минуло відтоді стільки років, що це вже стало історією. Проте без цієї історії не буде майбутнього. Та й, відверто кажучи, в душі ми всі — молоді.
— Святкуєте з родиною чи в ширшому колі?
— Так сталося, що мій день народження припав на доволі напружену пору — матчі чемпіонату, підготовка до Ліги чемпіонів та й у житті країни також важливий період. Тому я розумію, що для свята це не надто успішний день. Але ж навряд чи в цьому є моя провина. Тому в колі сім’ї — обов’язково. З колегами — також. Посиділи, згадали. Словом, усе пройшло так, як того вимагає дата.
— 55 років — це для футболіста забагато. Але для тренера, здається, усе лише має починатися?
— Розумієте, все це відносно. Майже все залежить від здоров’я, адже загальновідомо, що тренерська праця — ніби перебування на електричному стільці, постійні інфаркти чи інсульти. Приміром, я певен, що великий Лобановський створив би ще не одну конкурентоспроможну команду, однак його вже немає серед нас. Я, звичайно, не порівнюю себе з Валерієм Васильовичем, але скажу так: здоров’я дозволятиме — буду працювати.
— Не усвідомлюєте невдячності тренерської роботи, адже нині ви працюєте з другою командою “Динамо”, а до першої ваші вихованці потрапляють нечасто?..
— Будемо відверті: той “матеріал”, з яким нині працюємо, не зовсім тієї якості, яку б хотілося мати. Хлопці ще не завжди спроможні витримати конкурентну боротьбу з тими ж легіонерами. На жаль чи на щастя, час, коли “молодим завжди у нас дорога”, минув. Нині за місце під сонцем треба боротися. Своє право треба доводити працею. Такі вимоги професіонального спорту. Проте я певен, що через кілька років наші хлопці зможуть голосно заявити про себе. Передумови для цього є. А все інше залежить лише від них.
— У вас не виникає бажання очолити якийсь вищоліговий колектив?
— Умовно кажучи, очолити якусь команду можна. Однак не в цьому справа. Головне — отримувати насолоду від роботи й бачити результати своєї праці. А де гарантія, що в якійсь умовній команді я все це отримаю? Нині я працюю з молодими футболістами й мені це подобається. Я отримую від цієї роботи моральне задоволення, як свого часу від роботи з молодіжною збірною.
— Незабаром у вас буде ще один ювілей — тридцятиріччя першої перемоги “Динамо” в Кубку кубків. Вочевидь, також неабияка для вас дата?
— Безумовно. Хтось має бути першовідкривачем. Так сталося, що ця місія випала тому поколінню київського “Динамо”, яке в 1975 році по-справжньому відкрило для радянського клубного футболу Європу. Мені здається, та перемога стала першим кроком на шляху становлення вітчизняного футболу, його фундаментною першоосновою.
Олександр Панфілов, газета "Український футбол".
(Публикуется языком оригинала)
