 |
|---|
| Йожеф Сабо |
Нинiшнiй вiце-президент київського "Динамо" мрiє про тренерську роботу, хоч усвiдомлює, що через поважний вiк на лаву запасних бiльше не повернеться
"Бiбу i Мунтяна, Сабо й Поркуяна ждуть медалi, ждуть!" - цей хiт був популярний на трибунах кожного матчу київського "Динамо" в 60-х роках. Iз цього квартету сучасний вболiвальник, безсумнiвно, найлiпше знає уродженця Ужгорода Йожефа Сабо. Вiн встиг попрацювати головним тренером київського "Динамо" та збірної України. Iще вiн вiдзначається рiзкими та скандальними висловами. В ексклюзивному iнтерв'ю "Експресу" нинiшнiй вiце-президент "Динамо" розповiв про свої скандали, а також про позакулiсне сiмейне життя. Та насамперед - про найголовнiше...
- Йожефе Йожефовичу, приймiть нашi вiтання з перемогою у боротьбi за проведення Євро-2012...
- Дякую. Я теж хочу привiтати всю Україну. Вiд Євро 2012 матимуть задоволення не лише футбольнi вболiвальники. Пересiчний українець полiпшить свiй добробут. Я в цьому певен. Признаюся чесно: я не чекав, що Україна та Польща виграють тендер. Це велика несподiванка. Я шкодую, що мене не було в Уельсi поруч з тими українцями, якi були присутнi пiд час оголошення переможця тендеру.
- Ми всi бачили, як нашi чиновники емоцiйно сприйняли звiстку Мiшеля Платiнi. Йожеф Сабо теж був емоцiйним?
- Звичайно. Я якраз був у Харковi, адже того дня "Динамо" грало з "Металiстом". I ми всiєю командою дивилися пряму трансляцiю з Кардиффа. Всi були на сьомому небi вiд щастя. Я не стримався, пiдвiвся з крiсла i почав стрибати, як на трибунах. Нiхто не міг повiрити, що ми втерли носа самим iталiйцям.
"Мене налякав Лобановський"
- Йожефе Йожефовичу, ви нинi обiймаєте посаду вiце-президента київського "Динамо". Чи можна казати, що це ваше мiсце під сонцем?
- Нi, я не цiлком вдоволений своєю роботою. Так, це почесно бути вiце-президентом такого клубу. Та мене тягне до тренерської роботи. Iнодi я по-доброму заздрю своїм колегам, якi очолюють команди. Та повертатися на тренерську лаву намiру не маю. Свого часу я зробив виважений та обдуманий крок, покинувши тренерський мiсток "Динамо". Я чудово розумiв, скiльки менi рокiв i що в такому вiцi може статися з людиною. Мене налякав Лобановський. Своєю смертю. От тодi я твердо вирiшив, що треба поберегти своїх нервових клiтин i подбати про здоров'я. Все-таки хочеться ще пожити на цьому бiлому свiтi. I житиму я футбольним життям. Все-таки я вже понад пiвсотнi рокiв у футболi. Пригадую, у 1956-у роцi вперше одягнув футболку ужгородського "Закарпаття". Тодi менi було 16 лiт. I ось я п'ятдесят рокiв у футбольному свiтi.
- Яка, цiкаво, найпам'ятнiша мить цього пiвстолiття?
- Звiсно, найкращi часи - молодi. Добре пам'ятаю 1959-й рiк, коли пiдкорив столицю. Через три роки у складi збiрної СРСР поїхав на чемпiонат свiту. Ще через чотири роки був другий Мундiаль. Тодi ми були популярнi в усьому Радянському Союзi, а в Українi - справжнi герої. Ми чули, як українськi вболівальники спiвали про нас пiснi пiд час матчiв. Це були незабутнi часи. На вiдмiну вiд уболiвальникiв, тодiшнiй владi ми були нецiкавими. У 1966-у роцi ми вибороли бронзовi медалi на чемпiонатi свiту. Уявiть собi, в аеропорту Москви, а потiм i Києва нас не зустрiла жодна собака! Зате вболiвальники нас на руках носили. Пригадую 1961-й рiк. Ми вперше виграли чемпiонат СРСР. Словами не передасиш те, що творилося на українських вулицях. Думаю, нинi такої ейфорiї не було б навiть пiсля того, як київське "Динамо" виграло Лiгу чемпiонiв. Це я кажу без перебiльшення. Люди ходили сiм'ями на футбол. I поводилися коректно. Нинiшнє поколiння зiпсувалося!
"Я нарештi дочекався онука!"
- Йожеф Сабо вiдомий у футбольних колах, як автор рiзких та скандальних висловлювань. Ви часто шкодуєте, що на емоціях сказали зайве на людях?
- Нi, я звик казати правду i про неї нiколи не шкодую. Так, я частенько давав волю емоцiям. Але повiрте, я вмiю стримано висловлюватися. Я знаю набагато бiльше про кожного футболiст, анiж те, що вже сказав пiд час своїх iнтерв'ю.
- Ви маєте на увазi Андрiя Гусiна. Ви його вважаєте своїм ворогом?
- Нi, Гусiн багато про мене говорить пiд час своїх iнтерв'ю. Причому багато неприємних речей. Я буду толерантнiшим. Повiрте, якби я розповiв людям все, що знаю про Гусiна, то Андрiю було б дуже неприємно. Особливо про той перiод його життя, коли його мама бiгала вiд одного тренера до iншого i просила, щоб її сина взяли до команди.
- Гаразд, а обiцянка поставти пам'ятник донецькому "Металургу" пiсля того, як цей клуб вiдбере очки в "Шахтаря" - це були емоцiї чи добре обдуманi слова?
- Це були добре обдуманi слова, висловленi на емоцiях. I я про них не шкодую. Я справдi лаштувався поставити пам'ятник Чеснiй грі в примiщеннi донбасiвського клубу. Донеччани не вiрили, що справа дiйде до серйозного. Я зробив макет пам'ятника. Хотiв поставити його в донецькому клубi. "Металург" вiдмовився. У Донецьку мені порадили встановити цей монумент у Федерацiї футболу України. Дивно. До чого тут федерацiя? Прикро, та вболiвальники так i не побачили мого пам'ятника. Все одно я певен, що моя iдея пiшла на користь "Металургу". Як бачите, вони почали вiдбирати очки у донецького "Шахтаря".
- Торiк, коли тривали перипетiї довкола пам'ятника Чеснiй грi, ви не полетiли на матч "Динамо" з донецьким "Металургом" через те, що гуляли синове весiлля. Вже онукiв дочекалися?
- Так, дочекався. 26-го березня у мене народився перший внук, перший продовжувач роду Сабо. Його назвали Андрiйком. Я щасливий, що мiй син Юрiй зробив такий подарунок нашiй сiм'ї. Тепер слово за моєю донькою (Смiється).
- Вашi дiти зi спортом на ти?
- Спорт вони люблять. Особливо футбол. Та таланту до спорту Бог їм не дав. Ще коли мiй син був дитиною, я знав, що добротним футболiстом вiн не виросте. Пiшов у науку. Закiнчив унiверситет, нинi працює в будiвельнiй фiрмi в Сполучених Штатах Америки. Обидва моїх дiтей живуть в двох країнах: в США та в Українi. Ось i катаються через океан. До речi, мiй син - копiя мене. Про це кажуть всi нашi оточуючi. Юрко перейняв мою зовнiшнiсть, а не хист до футболу. Сподiваюсь, третє поколiння Сабо скаже своє слово у футболi.
- Як часто ви навiдуєтеся до рiдного закарпатського краю?
- На рiдному Закарпаттi я буваю частенько. Як правило, їжджу до села Верхнього Студене, що в Мiжгiрському районi. Там я за Радянських часiв побудував будинок. У цьому селi чудовi краєвиди. Саме там я вирiшив оселитися через те, що поблизу цього села є чудовi умови для гiрськолижного спорту. На лижах я кататися дуже люблю. Признаюся, до цього села навiдуюся частiше, анiж до батькiвської оселi. Я родом з Ужгорода. Батьки вже покинули цей свiт. В цьому мiстi лишився лише старший брат та молодша сестра зi сiм'ями. Стараюся у них гостювати.
- Свого часу закарпатський регiон був справжньою кузнею футбольних талантiв...
- Авжеж. Про наш край говорив весь Союз. А що нинi? Я не пригадую жодного вихiдця iз Закарпаття, який примiряв футболку київського "Динамо". Менi боляче на це дивитися. Юнаки живуть у злиднях. А дiти заможнiх закарпатцiв мають iншi клопоти: компютери, Iнтернет. I, загалом, захiдний регiон став бiднiшим на футбольнi таланти. Це прикро. Деякi хлопцi мають талант, але потерпають вiд свого характеру. Це я кажу не про захiднякiв, а про всiх українських молодих футболiстiв. Вважаю, що характер людини може знищити її талант. У футбольних колах є термiн "пiжон". Я його часто вживаю. Таким епiтетом нагороджую гравцiв, якi завчасно ловлять зiрку з неба. Я вже не кажу про пиякiв-футболiстiв, якi не вмiють тримати себе в руках, ходять вночi по розважальних закладах замiсть того, щоб дотримуватися спортивного режиму.
- В "Динамо" є гравцi, якi потерпають вiд характеру?
- Так, в нашiй командi такi хлопцi є. Особливо молодi гравцi, якi дiстають першi заробiтки. У такий перiод життя дуже легко пiддатися спокусам. Як правило, через рiзнi спокуси таланти пропадають, а лишаються лише тi футболiсти, якi вмiють долати рiзнi життєвi насолоди.
Олег Зубарук, газета «Експрес».
