Цього дня він відзначає знаменний ювілей – йому виповнюється 60 років! Вихованець казанської команди «Трудові резерви», Юрій Ковальов закінчив київський спортінтернат та був зарахований до «Динамо».
У 1974-му році провів п'ять матчів за основний склад киян, але переважно грав за дубль, у складі якого записав на свій рахунок 10 забитих м'ячів. Після цього 20-річний футболіст став стабільним гравцем основного складу луганської «Зорі». У 1975-му році разом із командою вийшов до фіналу Кубка СРСР.
Після завершення сезону повернувся до Києва, навесні 1976-го року зіграв за першу команду «Динамо» 9 матчів та забив 2 м'ячі, а восени – провів 6 матчів, забив 1 м'яч.
У наступному сезоні Ковальов забив 12 м'ячів за дублюючий склад та отримав пропозицію від дніпропетровського «Дніпра», де провів два хороших сезони.
Потім були московське «Торпедо» та запорізький «Металург», а завершив свої виступи у великому футболі динамівець у чернігівській «Десні». Отримавши поздоровлення 60-річчя Юрій Володимирович розповів офіційному клубному сайту, як збирається відзначати круглу дату та згадав свою динамівську кар'єру:
- Як збираєтеся відзначати свій 60-річний ювілей?
- Планую зібрати друзів у ресторані. Серед них будуть футболісти, з якими я свого часу грав, та близькі люди, з якими я спілкуюся вже багато років, – загалом 25 людей. Можливо, навіть приїде одесит Іван Гецко, який зараз у Києві на фіналі ДЮФЛ. Сподіваюся, захід буде дуже хорошим.
- Вам пощастило, що ваш День народження на початку липня. Коли були гравцем, він збігався з міжсезонням?
- Так, справді, пощастило, що я можу відзначати його у відпустці.
- Який День народження, що найбільше запам'ятався, можете пригадати?
- Напевно, п'ять років тому, коли відзначав 55-річчя в ресторані, власником якого є мій товариш Володимир Кацман. Я зібрав майже таку ж компанію, як і цього року, й він запросив нас до свого закладу. Володя зробив знижку, організував свято, забезпечив хорошу атмосферу, й ми блискуче відзначили моє 55-річчя. Усім гостям це запам'яталося. У цьому ж році мені порадили інше місце – й ми вирішили змінити обстановку.
- Який подарунок вам хотілося б отримати цього року?
- Для мене найголовніше, що є друзі, близькі люди, з якими ми спілкуємося, допомагаємо одне одному. Мені не потрібно жодних дорогих подарунків, головне – увага, радість людського спілкування та хороші стосунки. Але, все ж, напевно, найкращим та найціннішим подарунком для мене буде перемога моєї команди хлопців 1998-го року народження у фінальному турнірі ДЮФЛ. Коли я проводжав команду, побажав хлопцям успіху, думаю, вони будуть намагатися стати чемпіонами та мене порадувати.
- Що значить для вас дата 60 років?
- Якщо чесно, я про це не замислювався. Це вже пристойний вік – не 30, не 40 та навіть не 50 років. Я вже навіть ходив до пенсійного фонду та оформив собі пенсію, хоча ще хочу працювати в «Динамо» та приносити футбольній школі ім. Валерія Лобановського якусь користь, спілкуватися з хлопцями тощо.
- Із 1974-го до 1976-го року ви грали в основній команді «Динамо». Чим вам запам'ятався той період?
- Мене запросив до «Динамо» Олександр Севідов – дуже хороший тренер, уважний, інтелігентна людина, у мене про нього лише найкращі відгуки. Після нього прийшов Валерій Лобановський – також дуже серйозний тренер, професіонал своєї справи.
Коли я зібрався залишити «Динамо», Валерій Васильович викликав мене до себе, порадив не поспішати та потерпіти, сказав, що мій час ще прийде. Але я був капітаном молодіжної збірної СРСР, і всі інші футболісти, які туди викликалися з інших клубів, грали в основних складах своїх команд.
Я був єдиним, хто грав за дубль. Бажання грати в основному складі переважало, тому не погодився терпіти, й у 1974-му році перейшов до «Зорі», де весь сезон грав в основному складі, дістався фіналу Кубка Союзу та отримав звання майстра спорту. Потім мене знову повернули до «Динамо». У 1976-му році я грав в основному складі, став срібним призером першості. Але тоді у складі грали такі особистості, як Трошкін, Матвієнко, Буряк, Колотов, Мунтян – покоління 1946, 1947, 1948-го років. А я був 1954-го р.н. Потрібно було просто почекати, про що мені й казав Лобановський. Шкодую, що я його не послухав – був нетерплячим. Можливо, тоді б зміг багато чого досягти з «Динамо», став би володарем трофеїв.
- Який матч, проведений за «Динамо», згадуєте найчастіше?
- У 1976-му році ми грали в Єревані з «Араратом». Ми перемогли 2:1, а я забив вирішальний м'яч. Мені ця гра запам'яталася тим, що стояла дуже сильна спека, за 40 градусів. На установці другий тренер Михайло Коман із власного досвіду порадив хлопцям перед грою прийняти гарячий душ – 2-3 хвилини. Футболісти поставилися до цього скептично, а я дослухався до його поради, прийняв гарячий душ та вийшов на гру. І що б ви думали? Почувався дуже добре, бадьоро! І забив переможний м'яч. Тож цей поєдинок мені запам'ятався на все життя, до цього часу його згадую.
- А який забитий м’яч вам найбільше запам’ятався?
- Ми грали в Києві на Республіканському стадіоні з одеським «Чорноморцем». На 85-й хвилині Олег Блохін, видатний гравець та тренер, обіграв трьох суперників та віддав мені пас під удар. Я шульга, а тут бачу, м'яч мені котиться на праву ногу. Скажу чесно, права нога в мене, м'яко скажемо, не дуже, слабка (посміхається). У штрафному майданчику було купа народу – наші гравці, захисники суперника, але я вдарив по м'ячу, й він, стрибаючи по землі, залетів у дальній кут воріт! Ось цей неординарний гол, мабуть, і був для мене найбільш пам'ятним. Напевно, це єдиний м'яч, який я забив правою ногою.
- Як часто вдається бачитися з вашим колишніми одноклубниками?
- На щастя, доволі часто. Іноді мене запрошують пограти за ветеранів. Наприклад, 2-го липня Віктор Хлус проводить на Оболоні захід, там будуть Віталій Хмельницький, Сергій Кузнецов, Володимир Лозинський та багато інших – будемо грати матч у складі ветеранів. Я із задоволенням беру участь у таких матчах та виходжу на поле грати хвилин на 15-20, щоб продовжувати своє футбольне життя. Ми не лише бачимося, але й спілкуємося телефоном. Намагаємося не втрачати зв'язку один із одним.
Copyright © 2014 FC Dynamo Kyiv