29 листопада виповнюється 88 років від дня народження заслуженого майстра спорту СРСР, заслуженого тренера УРСР, чемпіона Європи з футболу та багаторічного півзахисника київського "Динамо" Юрія Войнова.
Його називали одним із найкращих півзахисників світу кінця 50-х – першої половини 60-х. Це підтверджують не лише потрапляння до списків 33 найкращих в СРСР, а й місце в символічній збірній чемпіонату світу 1958 року, а також звання чемпіона Європи 1960 року, де динамівець Києва здобув визнання як видатний майстер, один із найкращих у своєму амплуа. Лідер середньої лінії «Динамо» (Київ) причетний і до першого чемпіонства нашої команди в чемпіонаті СРСР – здобув золоті медалі 1961 року.
З нагоди чергових роковин від дня народження Ю.М.Войнова пригадуємо слова великого футболіста.
«Мій батько, Микола Сергійович Войнов, 1942-го року загинув на полі бою. Моя мати, Поліна Опанасівна, влаштувалася на підприємство, де раніше працював батько, і незабаром стала контролером ВТК. Їй було нелегко одній ростити двох синів, годувати, одягати і вчити їх. І я ще хлопчиком мріяв оволодіти якоюсь професією і зняти з плечей матері хоч частку того тягаря, який вона несла на собі.
* * *
Уперше я познайомився з цією грою 1943-го року. Ми складали гроші, які батьки давали на сніданки, і купували собі хоч і погані, але справжні м’ячі; тренуватись ходили на околиці міста; боялися, що старші хлопці відберуть у нас ці м’ячі. Такі випадки вже були, і ми не хотіли ризикувати.
* * *
Бутсів у нас не було. Тоді мої черевики завжди мали такий вигляд, що мати тільки за голову хапалась. Одного разу, коли я захекавшись прибіг додому, вона глянула на обідрані носи й відірвані підошви моїх недавно куплених черевиків і мовчки заплакала.
* * *
Закінчивши училище, я зі свідоцтвом слюсаря четвертого розряду почав працювати. Через місяць я приніс додому свою першу зарплату. Це був найщасливіший день у моєму житті. Мені здавалося, що тепер мати може негайно покинути роботу і нарешті перепочити. Я навіть уявив себе главою сім’ї, вирішив, що своїми грішми допоможу братові закінчити інститут. Але мати розсудила інакше. Ми поїхали до Москви і купили мені костюм.
* * *
Якось, після чергової гри на першість підприємства, до мене підійшов тренер команди Микола Олексійович Гуляєв і сказав:
– Приходь на наші тренування.
Я так працював, що, повертаючись додому, просто падав на ліжко від втоми. Футбол тоді не давав мені тієї насолоди, на яку я розраховував. Він навіть починав лякати мене. Були такі дні, коли я казав собі: «Кину все до біса, не можу, не хочу так жити».
* * *
Я був запрошений до ленінградської команди «Зеніт», що виступала в класі «А». Відмовитись від такого запрошення я, звичайно, не міг. Але виникла нова тривожна думка: а як же завод, як моя професія?
* * *
Якось я мав «виключити» Петра Дементьева. Ті, хто бачив його гру, знають, яким блискучим майстром фінтів, дріблінгу був цей невисокий білявий футболіст, і зрозуміють усю складність завдання, яке було покладено на мене. Я так захопився цим поєдинком, що навіть перевищив «план». Коли Дементьєв раптом утік від мене і вийшов до лицьової лінії, я ривком дістав його і надто сильно штовхнув грудьми. Нападник вилетів далеко за межі поля і опинився в ямі з піском, куди стрибають легкоатлети.
Я дуже поважав Дементьєва і ладен був провалитись крізь землю від власної грубості. Я так розгубився, що не здогадався навіть допомогти йому підвестись. Він це зробив сам, обтрусив із колін пісок і пішов до мене. Майнула думка, що зараз він скаже мені щось дуже образливе. Але Петро Тимофійович сказав несподіване:
– Добре ти мене криєш, молодець. Проте не раджу звикати до грубощів на полі. Погана звичка. Вона ганьбить хорошого футболіста. Бери не силою, а вмінням. Сили в кожного дурня вистачить. Навіщо наслідувати погані звички?
Так я отримав іще один урок, який запам’ятав на все життя.
* * *
Можна по-різному забивати м’ячі. Адже можна взяти ворота суперника і випадково, добиваючи м’яч, що відскочив від рук воротаря, можна опинитись поблизу воріт у момент атаки партнерів і вдало підставити ногу під прострільний м’яч, від чого він сам влетить у сітку. І все-таки ці голи я б вважав не зовсім повноцінними.
Значно вагомішим буде гол, забитий з так званого стандартного положення, передбаченого комбінацією, у якій має взяти участь і півзахисник.
* * *
Краще вже зовсім не грати, ніж грати погано.
* * *
195-го року, граючи за «Зеніт», я забив двічі в одному матчі у Фінляндії. Відтоді я остаточно закріпився на п’ятому номері. Але тоді я не міг ще знати, що для мене починається зовсім нова гра, та сама гра, яка зрештою буде названа радянськими спортивними журналістами «агресивним півзахистом» і яка через кілька років знайде своє «академічне» підтвердження в діях півзахисників збірної команди Бразилії – нового чемпіона світу.
* * *
Пушкаш виявився надзвичайно грубою і неприємною людиною. Навіть жорстокою. Ні до, ні після того матчу я жодного разу не зустрічав на полі людину, більш мерзотну, ніж отой коротконогий угорець із важким, жорстоким обличчям. І не випадково, утікши із соціалістичної Угорщини після контрреволюційного заколоту, він знайшов притулок саме у фашистській Іспанії.
* * *
Міжнародні матчі були корисними, зокрема для мене. Я побачив нову, незнайому манеру гри, переконався, що наш почерк не найпрогресивніший, що є чого повчитись і в друзів – насамперед їхньому вмінню на швидкості, в темпі обробляти м’яч, уміло чергувати короткі паси із середніми, гостро атакувати навіть двома гравцями. Сподобалася нам їхня гра головою.
* * *
В одному з матчів за збірну в Індії я пішов уперед і забив м’яч. Тренер Качалін за це мені виказав. Я відчував роздратування. За що мене так лають, що я такого особливого зробив? І, вважаючи себе правим, я з надією обвів поглядом товаришів: мовляв, виручайте, хлопці. Я не сумнівався, що вони на моєму боці. І тут трапилось уже зовсім несподіване. Яшин, Нетто, Симонян, Башашкін в один голос почали «добивати» мене. Вони говорили, що я не мав права принципово змінювати план гри без домовленості з тренером і командою, що моя отака «самостійність» може завдати прикростей у відповідальних матчах, що мене варто добре провчити за цю суперечку з тренером і за порушення основи основ футболу – ігрової дисципліни, яка вимагає від усіх нас точного виконання наміченого плану гри.
* * *
У Ленінграді я часто хворів. Не минало жодної весни або осені, щоб я довгий час не проводив у ліжку. І ось лікарі запропонували мені змінити клімат. Переді мною постала необхідність розпрощатись із прекрасним Ленінградом. Треба було хоч на кілька років переїхати на південь. Але куди?
Я дедалі більше схилявся до киян, звичайно, якщо вони знайдуть можливим прийняти мене у свій колектив. Бажання переїхати до Києва було не випадковим. Я вже кілька разів побував тут і полюбив чарівну природу України, її столицю, людей. Мені дуже подобалась команда динамівців. Схильність футболістів цього клубу до тонкої комбінаційної гри, їхня неабияка техніка завжди імпонували мені. Можна було б вважати честю для себе, що така команда дасть мені притулок. Очевидно, кияни стежили за моєю грою і дали їй відповідну оцінку, бо коли я звернувся до них, вони одразу погодились на мій переїзд.
* * *
Оскільки жодних контрактів у футболістів із клубами тоді не було, я написав заяву про звільнення з «Зеніта» і зі спокійною душею купив квиток на поїзд Ленінград - Київ. Ніяк не думав, що цей перехід буде коштувати мені стільки нервів. Керівникам федерації футболу СРСР дуже не сподобалося, що я знехтував пропозиціями московських клубів - "Спартака", "Динамо" і ЦСКА. Це був виклик засадам нашого футбольного суспільства. До будь-якого переходу перспективного гравця в немосковські команди тоді ставилися дуже болісно. У міжсезоння мене двічі викликали в столицю, намагалися переконати "по-доброму".
Аргументи щодо здоров'я, без турботи про яке моя ігрова кар'єра може швидко закінчитися, відкидалися з порога. Коли стало ясно, що від свого рішення я не відступлюся, голова федерації футболу Валентин Гранаткін пригрозив річною дискваліфікацією. Жодної юридичної зачіпки для цього не знайшлося. Тож покарали інакше, більш витончено: вивели зі складу збірної СРСР. Пояснили, ніби з точки зору тренерів збірної у мене спостерігається ігровий спад, пов'язаний із переходом до нового клубу. Не виключаю, що за цим ховалася помста керівників федерації, які вирішили все ж провчити Войнова за "норовистість".
* * *
Чому я не взяв участь в Олімпіаді ’56, де міг стати чемпіоном разом із збірною СРСР? Була причина суто особистого характеру. Перший шлюб у мене не склався, і я тоді щойно розлучився з дружиною. За нормами радянської моралі вважалося, що людина з такою "підмоченою репутацією" не може захищати честь Батьківщини на Олімпійських іграх. Зараз це навіть не смішно - просто середньовічна дикість...
* * *
У Києві я вперше почав грати у футбол на снігу. Це входило в план підготовки команди. Здавалось, що мчиш по полю на ковзанах, і треба було розвинути неабияку спритність, щоб утримати рівновагу і навіть у таких умовах правильно контролювати м’яч, грати в темпі і точно.
* * *
Тактика стала в київському «Динамо» головним напрямом учбової роботи. І, скажу по щирості, лише в Києві я вперше почув від Ошенкова такі слова, як «оперативний простір», «стандартні положення» тощо. Ми схилялись над макетом, переставляли фігурки футболістів, дивились, що можна зробити, щоб вони не були скуті захисниками суперника. Були тут і прориви крайніх, і численні переміщення, і зустріч крайніх нападників та півсередніх на перехресних напрямках, і підключення до атаки гравців другого ешелону тощо.
* * *
До числа прогресивних тактичних шукань я відношу, зокрема, і запропоновану Ошенковим побудову команди за схемою 1–3–3–4 (воротар, троє захисників, троє півзахисників і четверо нападників). Кілька років тому ця схема була зустрінута мало не в штики. Деякі недалекоглядні товариші приписували їй захисний характер, казали, ніби вона суперечить духу всього радянського футболу.
Мине кілька років, і не тільки динамівці Києва почнуть грати за системою 1–3–3–4, – її підхоплять і інші радянські команди. Зустрінемо ми цю ж побудову і за кордоном. Більш того, граючи саме в такому ключі, ми, динамівці, через п’ять років станемо володарями золотих медалей чемпіонату країни.
* * *
Але не тільки спортивні спогади вивезли ми з Південної Америки. Запам’яталась мені і зустріч з одним емігрантом. Не знаю, як і де він дізнався, що я з Києва, але підійшов одразу до мене і заговорив українською мовою. Старий вже чоловік, занесений на чужі краї вітром війни, він плакав, коли говорив про Україну, і проклинав себе, що занапастив своє життя.
– Як повернутись назад, порадьте, як це зробити? – благав він, хапаючи мене за руку.
Що я міг відповісти йому? Що батьківщина не костюм, який можна міняти коли і як завгодно, що ніякі жодні сльози не змиють ганебної плями зради? Це була важка і неприємна розмова.
– Клопочіть, – знизав я плечима, – може, є обставини, які допоможуть вам.
– Не знаю, не знаю, – бурмотів він, – я так чудово жив. А тепер? Помру на чужині, як собака.
* * *
Під час чемпіонату світу 1958 року поселили нас у Хіндосі, невеликому місті за сорок кілометрів од Гетеборга, на затишній туристській базі. Почували ми себе тут чудово: тиша, зелень, чисте повітря, хороші умови для тренувань. Мали ми там і футбольне поле, а недалеко від нього – озеро, на березі якого потім часто відпочивали, переживаючи радощі і невдачі.
Тут жили і футболісти Бразилії. Але це не завадило нам подружитись. Разом ми ловили рибу в озері, згадували попередні зустрічі в Києві, Москві і Ріо-де-Жанейро. Бразильці виявились веселими хлопцями і чудовими музикантами. Майже щодня вони влаштовували самодіяльні концерти, і можу запевнити, що цим концертам могли б позаздрити навіть деякі професіональні артисти естради. Цікаво, що майже кожен бразильський футболіст вміє грати на кількох інструментах. Крім того, усі вони добре танцюють. Отже, ми не нудьгували в їхній компанії, з насолодою знайомлячись із народними піснями і танцями Бразилії.
* * *
У Судані ми провели «науковий дослід» – поклали на землю яйце, і воно через кілька хвилин стало крутим. Навіть місцеві жителі погано витримують таку спеку, тому від 13-ї до 17-ї години життя в Судані завмирає: усі ховаються в приміщеннях, робота часто припиняється. Тепер легко зрозуміти наш настрій, коли нам сповістили, що гра призначена на 15-ту годину.
* * *
З матчів, зіграних 1959-го року динамівцями Києва, мені особливо запам’ятався той, у якому ми зустрілися з футболістами англійського клубу «Тоттенхем Хотспур». Нам дуже сподобались їхні тренування, які проходять у формі веселих ігор, зовні навіть пустотливих. «Верхова їзда» футболістів один на одному, з обов’язковим завданням подолати певну відстань якомога швидше, чудово розвиває м’язи ніг і виховує витривалість. Численні силові вправи гостей були спрямовані на підвищення загальної фізичної підготовки. Жонглювання м’ячем обов’язкове для кожного члена команди. І користь його зрозуміла.
* * *
Я вже не раз брав участь у відповідальних матчах, але ніколи ще не відчував такого полегшення, як тоді, коли стадіон «Парк де Пренс» вибухнув бурхливою овацією. Факти говорять самі за себе, а факт – аргумент, яким я оперую, – простий: Кубок Європи в Москві. Є різні перемоги в спорті. Я знаю, що паризький успіх ще довго зігріватиме серця наших шанувальників футболу. Тоді, у 1960 році в Парижі, коли ми виграли чемпіонат Європи, то отримали аж по 200 доларів. Та й то, після повернення до Москви виявилося, що ці гроші необхідно повернути.
* * *
Під час турне Італією 1961-го року ми побували в гостях у мера міста Мілан. На нього справили велике враження наші українські сорочки, і він довго придивлявся до візерунків їхніх вишивок.
* * *
Перед початком матчу «Динамо» – «Торпедо», який багато означав у чемпіонаті 1961 року, мені довелось почути розмову між москвичем Вадимом Синявським і нашим коментатором. Вони обмінювались думками з приводу матчу, який мав зробити одну з команд головним претендентом на золоті медалі. Синявський не без іронії дивився на киянина і зрештою сказав:
– Я наперед висловлюю вам своє співчуття, колего!
* * *
Все! В чемпіонаті була поставлена остання крапка. Ми стали чемпіонами країни, незалежно від результатів останнього туру.
Я дивлюсь на стадіон і не вірю своїм очам: він палає тисячами саморобних смолоскипів. Я багато мандрував по світу, але такого бурхливого прояву радості ніде не бачив. Люди обнімаються, як рідні, цілуються, щось вигукують, і майже в кожного в руках газета, охоплена полум’ям. В небо злітають ракети – білі, жовті, зелені, червоні. Десь взявся і оркестр. По трибунах пробігають проміння прожекторів кінорепортерів. Над стадіоном, заповнюючи вечірнє небо, пливе і шириться нескінченне «Ура-а-а!».
Час розходитись по домівках, але глядачі не залишають трибун. Вони вимагають, щоб їхня улюблена команда знову з’явилась на полі. І хлопці виходять, ледве встигнувши помитись. Їх підхоплюють на руки, несуть повз палаючі трибуни, качають, обнімають, бажають здоров’я, нових успіхів. І ще й ще злітають у небо ракети, гримить «Ура!», штормовими перекатами вриваючись на вулиці Києва, линучи всіма магістралями нашого чудового міста.
А в цей час у роздягальні знімають останні епізоди цього дня кінорепортери, цілуються, поздоровляючи один одного, тренери Соловйов і Пономарьов, а ми, футболісти, приймаємо від своїх прихильників своєрідний приз – дев’ятикілограмовий шоколадний торт».