Капітан корабля, що потопає, залишає його борт останнім, потурбувавшись про безпеку всіх пасажирів і, можливо, жертвуючи власним життям заради порятунку інших. У футболі все набагато легше, однак певні паралелі провести можна.
Капітан, як-то кажуть, - обличчя всієї команди. Це - лідер, душа колективу, своєрідна іскорка, що може і мусить запалювати у партнерів прагнення до боротьби, вести їх уперед за будь-яких обставин - навіть вкрай несприятливих для досягнення позитивного результату. На моє запитання, чому саме йому вирішили віддати капітанську пов'язку в дублі київського "Динамо", Сашко відповів, що критерієм тут є кількість проведених матчів у складі команди. Може, це й справді так. Однак не можу не відзначити, що Олександр Яценко - КАПІТАН за природою. Своєю позитивною енергетикою, щирістю і зарядженістю на боротьбу він змушує працювати, рухатися, не дозволяє сидіти на місці.
Кажуть, вершини підкоряються тим, хто цього насправді прагне і докладає максимум зусиль задля досягнення бажаного. Не хотілося б забігати наперед і щось прогнозувати, однак якщо Сашко і надалі віддаватиметься футболові так, як він це робить нині, то його мрія - виступ в "основі" київського "Динамо" - обов`язково здійсниться.
Інтерв'ю з щирим, веселим хлопцем і дуже цікавим співрозмовником пропонуємо читачам "Українського футболу".
"ЯКБИ НЕ СПОДОБАЛОСЬ, МІГ БИ ЗАЛИШИТИ НАВІТЬ "ДИНАМО"
- Сашку, почнемо традиційно: розкажи, як прийшов у футбол.
- Розпочинав заняття футболом у ФК "Київ" при заводі ім. Лепсе, де працювали мої батьки. Якось тато запропонував спробувати сили у цьому колективі. Мовляв, є у нас команда при заводі - піди, може, сподобається. Я погодився, сказав, що спробую. Ось так відтоді (а мені було сім з половиною років) займаюся футболом і понині.
- Тренування подобалися?
- Так. Хоча спочатку це було захоплення, а вже згодом воно переросло в професію, якій віддаю всі сили і час.
- Твої досягнення у дитячому футболі...
- Ну, назагал їх не так уже й багато. Був чемпіоном у складі збірної Києва, що виступала у чемпіонаті серед міст України. Також разів три-чотири юнаки "Динамо" ставали переможцями серед команд свого віку у Києві.
- Розкажи, як потрапив до школи київського "Динамо".
- Мене запросив чудовий тренер - Олександр Олександрович Шпаков. Це був травень 1997 року. Наставник запропонував моїм батькам, аби я спробував сили у київському "Динамо". Сказав, що рівень підготовки там достатньо високий і я прогресуватиму. Мама з татом не заперечували. Узагалі, вони ніколи ні до чого мене не силували. Усе залежало від мого бажання. Якби щось не сподобалося, міг би залишити навіть "Динамо". Ніхто не дорікав би.
Ну, так ось: я пішов до школи "Динамо" у дванадцятирічному віці, далі, коли мені виповнилося вісімнадцять, було "Динамо-3", а потім - "Динамо-2". Тобто все відбувалося поступово і події я не квапив.
- А перший виступ за "Динамо-3" пам`ятаєш?
- Аякже. Це було на базі в Кончі-Заспі. Не згадаю, правда, з якою командою ми зустрічалися. Однак пам'ятаю, що я вийшов в "основі". І трапилося це 26 березня 2002 року. Тоді дуже хвилювався, та, увійшовши у ритм гри, заспокоївся, емоції відійшли на другий план. Здається, тоді ми перемогли - 1:0. Це був мій перший матч у дорослому футболі, який запам'ятався надовго.
- Відчуття, безперечно, просто незабутні?
- Звичайно. Емоції якнайпозитивніші. Такі відчуття з'являлися у мене щоразу, коли вперше виступав за якусь команду. Тобто це або молодіжна збірна України, або шість хвилин за основний склад "Динамо" з "Таврією", коли ми перемогли - 4:1. Такі відчуття доводилося переживати нечасто, однак вони найприємніші, найнезабутніші.
- Їхній апогей - виступ за основний склад "Динамо"?
- Так. Це було щось най-найнеповторніше. Позитивні емоції переповнювали мене і, здавалося, що вони просто-таки вирвуться назовні. Відчуття неможливо передати словами: було й хвилювання, і радість від того, що тренери все ж таки звернули на мене увагу і хоча б на шість хвилин не побоялися довірити місце у складі київського "Динамо", де конкуренція дуже серйозна. Я вважаю, що це справді великий клуб.
- У вісімнадцятому турі нинішньої першості ти провів свої перші 90 хвилин у складі "Динамо".
- Так. З приємністю згадую той матч, який, до речі, виявився досить непростим. Адже спочатку ми поступалися донеччанам, проте зуміли проявити характер і переломити хід зустрічі.
Я знав, що у мене багато вболівальників (і на стадіоні, і перед екраном телевізора), тому намагався своїми діями не розчарувати.
- І, зрозуміло, ти мрієш грати в основному складі "Динамо"?
- Ну, звичайно. Це мрія будь-якого футболіста, котрий виступає у другому, третьому складах головної столичної команди. Я народився у Києві, можу назвати себе вихованцем київського футболу, тому серце лежить лише до "Динамо".
- Тобто виступати в якійсь іншій команді не хотів би?
- Ні. Немає такого бажання. Усе своє дитинство, юнацькі роки я віддав "Динамо". І любов до цього клубу і рідного міста збережеться назавжди.
- Перший виступ у складі збірної пам'ятаєш?
- Так. Це була відбіркова зустріч із греками у квітні чи травні 2003 року на виїзді. Тоді ми зіграли внічию - 0:0. У тому матчі мусили обов'язково перемагати, тому поєдинок виявився нервовим, напруженим. Я відіграв 45 хвилин і мене замінили, бо потрібно було вносити певні корективи у гру. Відзначу, що спробувати себе на такому рівні справді цікаво. І я радий, що відіграв один тайм у футболці молодіжної команди.
Щодо виступів за юнацьку збірну, то найнезабутнішим виявився відбірковий турнір, коли ми перемогли французів (2:1) і виграли (4:3) у команди з Боснії і Герцеговини. Зустріч видалася тоді напруженою, нервовою, на нас тиснуло те, що обов'язково потрібно було виходити з групи. До того ж, грали у Києві, і глядачі, керівництво нас просто не зрозуміли б, якби поступилися… Тоді ми доклали максимум зусиль, аби досягти позитивного результату. Незабаром буде також дуже важливий відбірковий турнір у Словенії, де на нас чекають досить непрості суперники. Із групи виходить лише одна команда. А Данія, Англія і та ж Словенія - колективи пристойного рівня. Візьмімо їхні національні команди: думаю, юнацький футбол там ні в чому не поступається. Так що буде важко.
"ІМПОНУЄ КАПІТАНСЬКИЙ ХАРАКТЕР РОЯ КІНА"
- Сашку, сьогодні у "Динамо-2" з ким підтримуєш найтепліші стосунки?
- Це - Башлай, Рожок, тобто ті гравці, з якими я пройшов юнацький футбол, починаючи зі школи "Динамо" під керівництвом Шпакова, перейшов до третьої команди, далі - до другої. Разом ми крокуємо по життю ось вже п`ять років. І саме з ними підтримую найтепліші стосунки. Однак це аж ніяк не означає, що з рештою хлопців я не спілкуюся - дружу з усіма.
- На чий виступ орієнтуєшся в основній команді?
- Я не така людина, щоб когось наслідувати. Не сказав би, що маю кумира. Та його, можна стверджувати, ніколи й не було. Просто подобаються гравці, які демонструють красивий, цікавий футбол. Свого часу імпонувала гра зв'язки Головко - Ващук. У 1997-1998 роках здавалося, що це найсильніша зв'язка в Європі. А взагалі подобається гра Нести, Мальдіні, Стама, Барезі.
- Можливо, є гравець, який подобався в дитинстві?
- Це, напевно, Барезі. А потім я найбільше стежив за київським "Динамо", коли там виступали Головко, Ващук, Шевченко, Ребров, Калитвинцев, Максимов. Це була справді сильна команда. Саме заради неї я й ходив постійно на стадіон.
Узагалі ж, окрім футболу, в мене було багато захоплень. Пробував себе і в карате, і в у-шу. Однак ніде не прижився, ніде більше двох місяців не протримався. Приходив додому і казав: "Мамо, це мені не подобається, не хочу туди ходити". А от футболом як почав займатися у сім з половиною років, так і не залишив його дотепер.
- Першого свого наставника пам'ятаєш?
- Тренер, під чиїм керівництвом я почав грати у чемпіонаті Києва, - це Юрій Іванович Ястребинський. Нині він працює разом із Хмельницьким в академії 1988 року. Це - наставник, після співпраці з яким я перейшов до школи "Динамо". Він дав мені дуже багато: заклав своєрідну базу і технічного, і фізичного футболу, і витривалості - від цього я відштовхуюся нині.
Потім був Олександр Олександрович Шпаков, який також вклав у мене дуже багато. Його вважаю найкращим психологом. Таких в Україні я поки що не зустрічав. Це тренер, як-то кажуть, від Бога. Щиро кажучи, дуже радий, що працював під його керівництвом. Завдяки цій людині я пізнав багато у футболі.
Далі - Юрій Петрович Єськін - доволі специфічний тренер. Він знаходить спільну мову з молодими через жарти, допомагає гравцям пристосуватися, звикнути. Тобто, одночасно дає людині розслабитися, не думати про гру, адже розуміє, що тут наявні переживання, оскільки важко перейти до дорослого футболу, і треба вміти допомогти це зробити. Другий тренер "Динамо-3" - Павло Олександрович Невєров - також доволі непоганий фахівець, який допомагає молодим футболістам почуватися впевненіше на полі. Гравці розуміють, що, можливо, вони ще не настільки вправні виконавці у дорослому футболі, однак почуваються і поводяться розкутіше, вільніше. І це, відзначу, величезний плюс для тренера, який уміє тонко розібратися у психології і вплинути на футболіста.
Володимир Іванович Онищенко - дуже вимогливий і вміру жорсткий. Він дає зрозуміти, що йому потрібно від футболістів, і хоче бачити у тренувальному та ігровому процесах повну самовіддачу. На полі Володимир Іванович не ставить гравців у якісь рамки, дає їм свободу дій і сподівається на розуміння виконавцем ситуації і відповідну гру. Також багато уваги приділяється обговоренню помилок. Докладаються максимум зусиль, щоб гравець зрозумів свої огріхи і обов'язково виправив їх у майбутньому.
Можна сказати, що Юрій Петрович - трохи м'якший, Володимир Іванович - жорсткіший. Шпаков - водночас і вимогливий, і м'який. Одному гравцеві він може сказати дещо суворіше, іншому - в протилежній формі. Павло Олександрович Яковенко - абсолютно інший. Він вимагає од гравців стовідсоткової самовіддачі, і якщо бачить, що футболіст викладається лише частково, то надалі може з ним і не працювати, яким би хорошим нападником чи оборонцем він не був.
- Кого з цих наставників можеш виокремити як людину, котра дала тобі найбільше у футболі?
- Це Шпаков Олександр Олександрович, який запросив мене до "Динамо". Взагалі ж кожного наставника я поважаю як справжнього фахівця, що дав мені дуже багато і став другим батьком. Усі вони різні. І у кожного є своєрідна родзинка. Як відомо, футбольне життя - швидкоплинне, і у майбутньому я також, можливо, пов'яжу долю із тренерською діяльністю. Од кожного свого наставника тоді візьму все найкраще, аби використати вже у своїй практиці.
Якщо порівнювати тактику роботи Володимира Івановича Онищенка і Павла Олександровича Яковенка, то вона, можливо, різниться. Хоча, у принципі, київське "Динамо" і збірна - це одна робота. Однак вимоги все ж таки різні. Так, у дублі киян немає постійного, награного складу - там грають футболісти і з першої команди, тому Володимир Іванович не може вимагати від усіх однакового футболу, адже розуміє, що це нереально. Ось якби була зіграна команда - інша річ. Од кожного вже можна було б вимагати стовідсоткової самовіддачі. У принципі, така ж ситуація і в збірній - різні люди, різні склади. При цьому завжди потрібно досягати максимального результату: перемагати люблять усі, а програвати подобається не кожному.
- Олександре, як оцінюєш рівень першої ліги?
- З кожним роком рівень футболу в другому за значимістю дивізіоні країни зростає. Нині, приміром, є п'ять-шість команд, що борються за вихід до еліти. І, як на мене, рівень кожної з ліг українського чемпіонату поступово зростає. Візьмімо для прикладу дніпропетровський "Дніпро", що за останні три-чотири роки значно додав. Нині він може дати бій будь-якій команді, у тому числі "Динамо" й "Шахтарю".
Думаю, що з кожним роком футбол в Україні прогресуватиме, і успішність цього процесу значною мірою залежатиме від матеріального становища команд. Буде нормальна фінансова база, увага до дитячого футболу - позитивні результати не забаряться.
- Який зі світових чемпіонатів тобі найбільше подобається?
- Англійська прем'єр-ліга. Імпонує мені цей чемпіонат боротьбою, самовіддачею гравців. Може, там не такий технічний футбол, як в Італії чи Іспанії, однак наполегливої, впертої, непоступливої боротьби вистачає. А футбол, як такий, в Англії демонструють "Арсенал", "Манчестер Юнайтед". Та й решта колективів демонструють пристойний рівень гри. Десь поряд з англійським чемпіонатом можна поставити німецьку бундеслігу, де команди на тлі боротьби ще й показують непогані технічні прийоми і досягають позитивних результатів. За цим досить цікаво спостерігати.
Моя улюблена команда - "Манчестер Юнайтед", за яку вболіваю у Лізі чемпіонів (коли там не грає "Динамо"). Може, саме через симпатію до манчестерців мені і подобається англійська першість.
- Кого ж зі складу "Манчестера" можеш виокремити?
- Мені дуже подобався склад, який був до цього. Нині там відбулися певні зміни, однак надалі імпонує гра Кіна, Гігза, Скоулза, Гаррі Невілла, тобто футболістів, які перебувають у команді вже тривалий час. Вони демонструють доволі пристойний футбол. Так, Рой Кін імпонує характером. Одразу помітно - типовий капітан команди, який може "завести" колектив у найважчу хвилину. Іноді він підводить партнерів - однак, з ким не буває? Трапляється, емоції просто переповнюють тебе і стримати їх неможливо. Ти чудово розумієш, що існують певні рамки, за які виходити не можна, але… Футбол - хто б там що не говорив - гра емоційна.
- На твою думку, чому капітанську пов'язку зараз віддають саме тобі?
- Не знаю. Узагалі - в "Динамо-2" капітана обирають на кожен матч за кількістю зіграних поєдинків у першій лізі. Хто найчастіше виходив на поле - той і виконуватиме ці обов'язки. За якісь особливі заслуги її не дають.
Хоча, звичайно, дуже приємно, коли саме тебе обирають капітаном. Виходиш тоді на поле із подвійною енергією, адже чудово розумієш, що капітан - це людина, яка має "завести" команду в нелегку хвилину, вона повинна бути лідером. Я не вважаю себе лідером у "Динамо-2", однак намагаюся демонструвати пристойний футбол і бути помітним на полі. І дуже приємно, коли тренери відзначають твою роботу. Адже, справді, під час антракту ми непогано попрацювали: їздили на кубок, тренувалися у Києві, грали на хороших полях в Іспанії. Тобто робота проведена чимала. Може на основі цього тренер і зробив відповідні висновки.
- Як оцінюєш свої плюси і мінуси на полі?
- Ну, робити це самому гравцеві, думаю, некоректно. Оцінювати дії того чи іншого футболіста - прерогатива тренерів. Та й журналістам уже легше це зробити.
У процесі гри ти часто багато чого за собою не помічаєш. Тобто, припустився помилки - і не побачив її, адже кожна миттєвість матчу - це рух, швидка зміна подій. Тому дуже важко про щось говорити.
Назагал же права нога у мене від природи сильніша за ліву, над якою наполегливо працюю. Гра головою? У нас всі доволі непогано діють на "другому поверсі". Для оборонця, вважаю, це дуже необхідно. Певні швидкісні якості, відбір та перехват м'яча - також мають бути. Якщо, наприклад, тобі доведеться зіграти на позиції нападника - маєш і з цим упоратися. Універсалізація - головна складова сучасного футболу.
- Завжди виступав на нинішній позиції?
- Чітко визначеної позиції у мене немає. Ось матч із вінницькою "Нивою" починав останнім захисником, а у другому таймі вийшов Андрій Прошин і я вже був переднім оборонцем. Багато гравців до "Динамо-2" приходить з "основи". Вони виступають на своїх позиціях, а ми вже діємо там, де скаже тренер.
Якщо говорити про дитячі і юнацькі роки, то у Ястребинського я грав переднього, останнього і опорного захисника (як і нині в "Динамо-2"), у Шпакова - останнього оборонця. В основній команді у кубковому матчі виступав на позиції лівого захисника.
Якось, згадую, читав інтерв'ю покійного Валерія Васильовича Лобановського, в якому він казав, що футболіст має бути готовим зіграти там, де його поставлять. Тобто зациклюватися на якійсь конкретній позиції не можна.
- Мав бажання спробувати себе у нападі?
- Не думаю. Який з мене форвард? (Сміється). Ну, може, в майбутньому. Хоча навряд чи це трапиться, адже становлення футболіста відбувається до 21 року. Маю сумнів, що за два роки перекваліфікуюся на нападника.
- Місце у "рамці" також не приваблює?
- Усе може бути. Є матчі, коли голкіпера вилучають, заміни вже зроблено, і польовий гравець мусить ставати у ворота.
- Ще не доводилося цього робити?
- Поки що ні. Однак футбольний шлях, сподіваюся, у мене достатньо довгий, тому все ще попереду.
- Як вважаєш, до скількох років можна виступати на пристойному рівні?
- У нас, в Україні, - до 34, навіть до 35-ти. Усе залежить від того, як людина почувається. Ось, наприклад, Олег Лужний. Уже у досить солідному віці він грає на пристойному рівні. І це дуже добре. Футболісти з таким досвідом просто необхідні команді. Трапляються речі, якими ти не можеш поділитися з тренером, а ось із партнером поговорити про них набагато легше.
За кордоном кар'єру завершують раніше. Межа - приблизно 29 років. Хоча 34-річний Роберто Баджо демонструє справді класний футбол і про завершення виступів поки не думає.
Назагал усе змінюється. Футбол не стоїть на місці, і вже за рік усе може бути по-іншому.
"ШКОЛА ШКОЛОЮ, А ФУТБОЛ - ВАЖЛИВІШИЙ"
- Сашку, давай трохи відійдемо від футболу і поговоримо про твою сім'ю.
- Маю батька, матір і молодшого брата. Тато працює у фірмі, що займається продажем кабелю; мама - у сфері соціального забезпечення населення. Брат навчається в школі - у восьмому класі. Також займається футболом, грає у дитячій команді, що на Теремках.
- Хоче стати професіональним футболістом?
- Ну, поки що йому подобається. А як буде далі - покаже час. Я також спочатку не думав, що стану футболістом. Це було якимось захопленням, азартом, а вже потім, з роками, переросло у професію. Так само може трапитися і з ним.
- Як мама з татом ставилися до твого захоплення футболом?
- За освітою мама у мене бухгалтер, тобто велику увагу приділяла алгебрі та геометрії. Тому до 8-го класу з цих предметів у мене були п'ятірки. Потім же почалися різноманітні турніри, виїзди, часто доводилося йти з останніх пар. Відповідно - успішність погіршилася. І мама почала висувати певні претензії. Однак батько заступився і сказав, що школа школою, а футбол - для мене важливіший. Хоча загалом маю доволі непоганий атестат - без жодної трійки.
- Які предмети подобалися у школі?
- Як і будь-якому спортсменові, фізкультура. Ну, і ще такі собі легкі дисципліни - музика (до 8-го класу), праця і ДПЮ. Узагалі ж, чесно кажучи, школу не любив. Це був спосіб провести час до тренувань. Проте водночас намагався вчитися, робив домашні завдання, писав реферати. Це до 10-го класу. В 11-му - вже ні.
- Іноземні мови не приваблювали?
- У школі я вивчав англійську. Проте, чесно кажучи, особливого потягу до неї не мав. Пропускав пари… Нині ось хочу записатися на курси. Виникали певні проблеми і з українською мовою - навіть не знаю чому, адже я українець… А от після 8-го класу у табелі була єдина трійка з української мови.
- Здобуваєш вищу освіту?
- Так. Навчаюся заочно на другому курсі в Інституті фізичної культури і спорту. Незабаром сесія - і два роки навчання позаду. Важко навіть повірити, що так швидко минає час... Тобто про навчання я думаю, як і всі футболісти "Динамо-2" і "Динамо-3", котрі вчаться зараз на другому курсі. Футбол футболом, а все може трапитися. Не дай, Боже, травма чи ще щось…
- Навчання не набридло?
- Ні. Навіть подобається. В інститут доводиться ходити раз у півроку і це досить цікаво: спілкуєшся з викладачами, іншими студентами. Пам'ятаю першу сесію. Тоді сам склав усі екзамени, заліки. Тобто, сидів, учив. Окрім тренувань, знаходив ще час на навчання. Не кажу, що в заліковці п'ятірки - є й трійки, і четвірки - однак заслужені вони чесно.
- Ким будеш після закінчення інституту?
- Спеціальність - тренер/вчитель фізкультури. Може, вже на п'ятому курсі буде якась спеціалізація, щось обиратимемо - ще не знаю. Упевнений лише в одному - вчитимуся до кінця.
- З колишніми однокласниками підтримуєш стосунки?
- Так. У мене є найкращий друг, з яким спілкуюся щодня - чи по телефону, чи зустрічаємося, адже мешкаємо поруч. Це - Олександр Березовський. Вчилися з ним разом з 5-го класу.
Інших однокласників часто бачу, адже майже усі вони мешкають у моєму районі. Проте надто тісних стосунків з ними не підтримую. Ось із Сашком справді дружимо: я у нього майже щодня вдома, він у мене - також.
- Олександре, твої батьки якось пов'язані зі спортом, зокрема з футболом?
- Ні. Хоча тато ганяв у дитинстві м'яча на рівні дворових команд. А взагалі ж футбол він дуже любить і вболіває за "Динамо". Починаючи з 80-х років, постійно ходив на стадіони і брав мене з собою. Нині відвідує матчі рідше, адже робота не дозволяє це робити. Однак коли трапляється вільна хвилина і я граю, тато обов'язково приходить мене підтримати.
- Отже, мама з татом - найпалкіші вболівальники?
- Так. І ще брат. Це - найвідданіші фани. Вони вірять у мене і завжди допомагають. Навіть мама вже змирилася. Раніше їй футбол не подобався взагалі, а зараз вона вже розуміє, що таке штрафний, кутовий, удар від воріт. Купує спортивні газети батькові і братові і, буває, й сама щось почитає.
- Тобто, ніяких заперечень з її боку щодо твоїх занять футболом уже немає?
- Звичайно. Зараз, можна сказати, - це моя основна робота. А раніше мама хвилювалася лише через те, що я не встигав у школі. Однак сам факт, що син не тиняється десь будинками, не палить, не п'є, їй подобався. У нашому районі дуже багато наркоманів. Бувало, глянеш на своїх однолітків - страшно стає. Зараз навіть 12-річний підліток замість того, аби йти до школи, нюхає клей. Я ж був зайнятий тренуваннями, мама знала де я і чим займаюся, тож щодо цього могла бути спокійною. А стосовно школи, то і з цим вона змирилася, усвідомивши, що моя любов до футболу набагато більша, ніж до навчання.
- У тебе є дівчина?
- Так. Звуть її Аліною. Мешкає вона у моєму районі. Зараз закінчує 11-й клас. Знайомі ми вже приблизно місяців десять. Ну, і весь свій вільний час намагаюся приділяти батькам, братові та їй.
- Як Аліна ставиться до футболу?
- Вона також стала вболівальницею, доволі часто приїжджає на матчі, стежить за спортивними новинами. Каже, що полюбила футбол. Нині завжди намагається підтримати, розуміє.
- Сашку, тобі вже не раз довелося побувати за кордоном, тому мо-жеш порівняти наших дівчат із тамтеш-німи.
- Ну, не так уже і легко щось сказати, адже їздимо ми туди на матчі, а не на перегляд дівчат (сміється). На основі того, що я побачив (в аеропорту, на вулицях), можу зробити висновок, що наші дівчата - українки, росіянки, білоруски - набагато красивіші. Вони стежать за фігурою і це радує. В інших країнах - не все так добре. Пристойна кількість гамбургерів, чізбургерів дається взнаки і не особливо позитивно впливає на фігуру дівчат. Так що дивитися на них не зовсім приємно.
- Якою має бути дівчина, щоб тобі сподобатись?
- Не можу сказати, що до цього маю якісь критерії. Мені подобаються дівчата, які мають красивий вигляд - низенька вона чи висока, блондинка, брюнетка чи з каштановим кольором волосся - не так уже й важливо. Дівчина, перш за все, - це краса. А на зріст, колір волосся чи нігтів уваги не звертаю.
- Які моральні якості цінуєш у представниць протилежної статі?
- Головне, щоб дівчина розуміла тебе, була чесною, доброю… І симпатичною. А ще, аби мала голову на плечах. Подобаються веселі, говіркі дівчата, що вміють пожартувати.
- Мабуть, таким ти є і сам?
- Так. Я дуже комунікабельна людина. Не люблю мовчати. У команді, наприклад, теж постійно жартуємо. І так веселіше жити, сумувати ніколи.
- Напевно, "приколів" у колективі вистачає?
- Звичайно. Може, зараз я чогось конкретно і не згадаю, однак те, що вони є, - це точно. До того ж, жарти спрямовуються на адресу будь-кого із гравців. І ніхто не ображається - не прийнято. Адже всі розуміють, що це жарт і вже за якихось 15-20 хвилин щось подібне можуть сказати і в твій бік. Думаю, всі мають почуття гумору. У декого воно виражене яскраво, і такі люди стають душею компанії, завжди можуть розвеселити.
"НЕНАВИДЖУ ЧИТАТИ!"
- Розкажи, будь ласка, як проводиш вільний од футболу час?
- Ну, його не так уже й багато. Коли ж трапляється вільна хвилинка, люблю відвідати кінотеатр (ось навіть вчора був). Коли надворі тепло, можна піти в ботанічний сад, прогулятися містом. Узимку, звичайно, із цим проблемніше: сидиш вдома, на базі. А ось коли тепло - можна і в театр сходити. Звісно, роблю я це нечасто, однак кілька разів був. Треба розвиватися. До того ж, це відволікає від футболу. Приходиш наступного дня на тренування з новими силами, емоціями. Також частину вільного часу намагаюсь присвячувати рідним людям.
- Може, любиш щось почитати?
- Ні. Чесно кажучи, немає в мене особливої любові до цього. Беру, бувало, якусь книжку, а дочитати до кінця не можу. Ну, не йде і все. Одне слово, просто ненавиджу читати книги. Я краще телевізор подивлюся: якийсь фільм чи передачу, почитаю газети спортивні, світську хроніку, перегляну новини. А ось книги - ні. Це у мене ще зі школи пішло, коли задавали читати величезні романи.
- Які фільми подобаються?
- Люблю картини, в яких є сенс. Бойовики не подобаються. Там все банально: півтори години один герой бореться з армією ворогів і зрештою всіх убиває. Тобто, лише почавши дивитися фільм, ти вже наперед маєш, чим усе завершиться.
Я люблю переглядати мелодрами із цікавим і заплутаним фіналом, драми, комедії, трилери і фільми жахів про вампірів. У принципі, якщо стрічка цікава, то не зважаю на жанр. З усіх фільмів, які я переглянув, сподобалася картина з Брюсом Віллісом "Шосте відчуття" і мелодрама "Заплати іншому". Це дві справді життєві стрічки, які я бачив уже не один раз.
Подобаються радянські комедії: "Джентльмени удачі", "Іван Васильович змінює професію", "Операція "И"… Щоразу переглядаєш такі фільми з великою цікавістю і знаходиш для себе щось нове.
- Якій музиці віддаєш перевагу?
- Не люблю чогось одного. Коли настрій хороший - слухаю швидку, ритмічну музику, якщо ж на душі не дуже весело - віддаю перевагу спокійній. Узагалі ж люблю італійську музику. Не знаю, чомусь вона мені дуже подобається. Маю кілька дисків Рамазотті з 80-90-х - Тотто Кутуньйо і збірник італійської музики.
Одне слово, музику підбираю залежно від настрою. Це може бути і "Металіка", і "Руки вверх", і "Дискотека Аварія", і Вєрка Сердючка.
- Кухня якої країни найбільше смакує?
- Не сказав би, що мені особливо подобається якась кухня. Люблю домашню їжу, приготовану своїми руками, червоний борщ з пампушками, зелений борщ, картопляне пюре, м'ясо, рибу. Не можу виділити одну найулюбленішу страву. Щодня намагаюсь урізноманітнювати своє меню: сьогодні їм м'ясо, завтра - рибу.
- Напої?
- Не дуже люблю газовану воду, віддаю перевагу соку. На якомусь заході, наприклад, дні народження, можу випити келих червоного вина - лікарі кажуть, що воно корисне для здоров'я. Однак для цього, повторюю, має бути привід. Спиртних напоїв не люблю. Краще випити склянку соку, з'їсти морозива, фруктів - від цього буде якась користь
- Який стиль одягу обираєш для себе?
- Я - людина багатогранна. Можу одягтися класично, можу - більш молодіжно. Усе залежить від того, куди я йду, з ким зустрічаюся. Великого гардеробу у мене немає: є класичні речі, спортивні, молодіжні.
- Спортивний стиль ще не набрид?
- Звичайно, після дво-тритижневих зборів, де ти носиш лише спортивний костюм, хочеться одягти джинси, сорочку, щось змінити. А так, щоб дуже набридло, то ні. Моє життя пов'язане зі спортом, а форма - це його складова.
- Які марки машин подобаються?
- Є багато непоганих автомобілів. Особливо ж подобається БМВ третьої моделі. І в майбутньому, напевно, я її придбаю, якщо буде можливість. Серед спортивних авто подобається "Субару". Звичайно, красива машина "Мерседес", однак вона дуже дорога та й може швидко набриднути. Нині ж з'явилося доволі хороше авто - "Мазда-6". Однак я ще не маю прав водія - якось руки не доходять. Та й, чесно кажучи, швидкої їзди трохи побоююсь - не знаю, чому…
- Сашку, уяви таку ситуацію: тобі щойно повідомили, що доведеться поїхати на безлюдний острів. Часу для зборів небагато - які три речі візьмеш з собою?
- Це цікаво. Навіть не знаю… А футбольну команду можна?! (сміється). Ну, напевно, щоб не було скучно, взяв би когось із собою. Батьків, думаю, запрошувати немає сенсу, брат також зайнятий. Швидше за все, це була б дівчина. Також захопив би футбольний м'яч, аби хоча б не забути, який у нього вигляд. І третє - напевно, намет, аби якось влаштуватися… Ну, все це, звичайно, абсурдно, весело. Якщо серйозно, то треба трохи часу, аби подумати над таким запитанням. І взагалі - я не хотів би на безлюдний острів. Тут мене все влаштовує: друзі, батьки. Загалом - весело.
- Ну, хіба ніколи не виникало бажання залишити все і хоч трохи відпочити від цієї метушні, шуму?
- Воно з'являється у період відпусток. Тоді відпочиваємо один від одного і, повертаючись, усвідомлюємо, як скучили за людьми, які завжди поряд. Тоді і працювати починаєш з подвійною енергією.
- Тобі вже довелося побувати не в одній країні. Яка з них сподобалась і запам'яталась найдужче?
- Чудові враження залишилися від Італії, де я був двічі. А Венеція - просто надзвичайне місто: вузенькі вулички, човни… Ми були там влітку і враження якнайкращі.
- Пригадай подію, яка найкардинальнішим чином вплинула на твоє подальше життя.
- Це, напевно, запрошення до юнацької школи "Динамо". Граючи у ФК "Київ", я сприймав футбол як захоплення. А вже у "Динамо" почав задумуватися про серйозніші речі. Згадую, тоді до мене додому (я якраз був на вулиці) прийшов один з динамівських тренерів і запропонував батькам віддати сина до їхньої школи. Мама з татом сказали: спробуй, якщо сподобається - добре, ні - то ні. Я і пішов. Сподобалось…
- А найвеселіший випадок з дитинства.
- Багато було веселого. Навіть не знаю, про що розповісти. А, ну, може, ось це (сміється). Ще в дитячому садку (у чотири-п'ять років) ми з другом билися через одну дівчинку. Тоді нам здавалося, що закохані в неї обидва. Бійка, до речі, була доволі серйозною: мало не покалічили один одного. У підсумку, нікому наша любов так і не дісталася. Навіть пам'ятаю, що звали її Женею. А суперник мій неподалік нашого дому мешкав, так що змагався я з сусідом. Коли розповів про це батькам, вони довго сміялися… Ось так. Це, напевно, була моя перша любов.
- Після того випадку часто закохувався?
- Ні. Можливо, зараз ось зустрічаюся з дівчиною - певні почуття є. Але що буде далі - покаже час.
- Про одруження, напевно, ще не думаєш?
- Ні. Ще зарано. Це поки що так - на рівні зустрічей. Не більше. Про щось глобальне зараз не думаю.
"СПОРТ ТРЕНУЄ ХАРАКТЕР"
- Як охарактеризуєш себе сам?
- Неправильно, гадаю, самому себе оцінювати. Це мають робити люди, які бачать мене збоку. Можу, наприклад, щось перебільшити, чогось не помітити…
Узагалі ж відзначу, що спорт тренує характер. Ти розумієш, що перемагати треба не лише на футбольному полі, а й у житті. Далі - той же спорт якось коригує стосунки з людьми. У мене багато друзів, знайомих. Як з ними поводитимешся - такої думки про тебе вони будуть.
- Може, є якісь риси, що тобі не подобаються? Наприклад, упертість…
- Так. Мені кажуть, що я впертий. Говорять, що занадто гордий. Однак, думаю, гордість є у кожного. Та й упертість теж. У принципі, це запитання також треба поставити людям, які мене знають. Адже я можу вважати, що та чи інша риса - мій плюс, оточуючі ж, буває, іншої думки…
- Якого принципу дотримуєшся у житті?
- Звичайно, хочеться досягти заповітної мети - грати у київському "Динамо"; жити в достатку аби допомагати мамі з татом.
- На твою думку, гроші псують людей?
- Важко відповісти на це запитання, адже великих грошей у мене зараз немає. Узагалі ж, думаю, що так. Хоча все залежить від особистості.
- Ти взагалі "домашня" людина?
- Ні. Не подобається сидіти на одному місці. Люблю постійний рух, спілкування. Упродовж дня можу побувати у трьох-чотирьох місцях. Мені подобається різномаїття.
- Домашні улюбленці є?
- За все життя у мене було два папуги. Один утік, а другий… загинув. Ми поїхали до бабусі в село, а його залишили на балконі. Приїжджаємо - а там уже курча гриль - спека була неабияка. Після цього випадку я не хотів уже ні пташок, ні звіряток.
- Кішки, собаки також особливої симпатії не викликають?
- Річ у тім, що я мешкаю в квартирі батьків, а вони особливого бажання заводити когось не виявляють. Батько каже, що кіт подряпає меблі, шпалери, а з собакою треба гуляти. Я ж мамі колись обіцяв, що за папугою доглядатиму. А робила все вона… Якби була можливість, завів би кота.
- Твоє улюблене місце в Києві?
- Квартира батьків, де я завжди знаходжу розуміння і підтримку. Мама з татом для мене - це святе.
- Якби професії футболіста на світі не існувало, що обрав би тоді для себе?
- Навіть не знаю. Напевно, пішов би шляхом батьків. Є, в принципі, і чоловіки-бухгалтери. Однак там багато паперів, цифр - важко…
- Твій ідеал чоловіка і жінки.
- Якщо не помиляюся, у Біблії написано, що не треба створювати собі ідеалу. Його потрібно будувати навколо себе…
Назагал же ідеалом жінки назвав би маму, чоловіка - тата.
- Найцінніші речі, які дали тобі батьки - це…
- … виховання. Вони навчили мене поважати дівчину, жінку, старших людей, нормально поводитися з оточуючими. У школі, приміром, я ніколи не встрявав у бійки (якщо і робив це, то поза спиною батьків). Узагалі ж, хочу відзначити, що мама з татом виховували мене правильно. Провинився - іди в куток, не виходь на вулицю. Пригадую: літо, спека, друзі кличуть - виходь гуляти; а я не можу, бо відбуваю покарання. Ось брата вони виховують вже зовсім по-іншому: у нього, можна сказати, життя - малина. Напевно, експериментують.
Раніше, коли був меншим, - ображався. Мовляв, любите його більше, ніж мене. А нині все чудово розумію і щиро вдячний їм за такий підхід. Зараз відповідальність за виховання брата лежить якоюсь мірою і на мені. Батьки кажуть: пояснюй йому те і те - тебе він послухає.
- Своїх дітей виховуватимеш так, як робили це твої батьки?
- Думаю, дещо візьму від них, однак щось додам і своє. Як не як, мої мама з татом виховувалися у 70-80-ті роки. Від того часу минуло більше двадцяти років. Багато що змінилося… Однак переконаний, що свою дитину спочатку віддам на виховання мамі. Вона знає що й до чого.
- Олександре, яка твоя найзаповітніша футбольна мрія?
- На разі - грати в "основі" київського "Динамо". А також зіграти у фіналі Ліги чемпіонів, і виграти його. Це - найзаповітніша мрія.
- А поза зеленим газоном?
- Хочу, щоб були здоровими батьки і жили ще довго-довго. Головне - здоров'я. Буде воно - все інше додасться.
Ірина Холод, газета "Український футбол"
