У 1975 році в Дніпропетровську почала працювати така ж спеціалізована школа, яку так і назвали «Дніпро-75». Лише в 1999 році вона увійшла до структури ФК «Дніпро». Її слава тримається на іменах вихованців: Г. Литовченка, О. Протасова, В. Лютого, А. Сидельникова, С. Перхуна та багатьох інших. Але найпершим називають Анатолія Дем’яненка. Першим не лише за досягненнями, а й за хронологією випуску зі школи. Символічно, що маленький Толя починав у тренера, який виграв свою золоту медаль першості СРСР у першому чемпіонському складі «біло-синіх» – Володимира Ануфрієнка, який часто грав саме лівого захисника.
Найкращий лівий захисник 80-х
У 17 років, у 1976-му, молодого захисника запросили до команди майстрів «Дніпра», де він зіграв три сезони. Хоч в основному складі дніпрян Анатолій дебютував лише 18 травня 1978 року в Алма-Аті проти місцевого «Кайрата», він давно був «на олівці» у Валерія Васильовича Лобановського. У ті роки існував дуже корисний турнір «Переправа», на якому тренери команд майстрів могли переглянути юних перспективних футболістів. На цьому турнірі до Дем’яненка підійшов, можливо, найефективніший селекціонер за всю історію «Динамо» Анатолій Андрійович Сучков і запропонував йому написати заяву на перехід до команди Лобановського. Ще одна цікава деталь: Сучков, як і Ануфрієнко – також чемпіон СРСР в першому «золотому» складі, й також лівий захисник. От він і помітив колегу за амплуа. Анатолій навіть не мріяв про головний клуб республіки, своє майбутнє він бачив лише у «Дніпрі». Спочатку він із радістю погодився, але потім йому почали допікати докори сумління: як він може «зрадити» друзів, наставників рідної команди тоді, коли їй так важко. У ті роки «Дніпро» був аутсайдером вищої ліги, а за підсумками сезону 1978 року навіть залишив її. Отже, Дем’яненко «відбився». Ніби то…
Але з «Динамо» та Лобановським подібне не проходить. Почалася справжня детективна історія із «викликом до армії», із відстежуванням персонажу, нарешті, в січні 1979 року йому насправді довелося пройти «курс молодого бійця» з казармою, стрільбою, у кирзових чоботах замість бутс. Але ненадовго. «Поганих поліцейських» вчасно, коли «юний талант був готовим», змінив «добрий поліцейський». Як зазвичай, у ті часи цю тонку місію виконував Михайло Михайлович Коман. Він умів знаходити потрібні тихі слова, й проблема з позицією лівого захисника в команді зникла на довгі роки. Мабуть, це був найкращий лівий захисник радянського футболу 80-х років та найкращий лівий захисник «Динамо» за всю історію клубу. Принаймні, найвідоміший завдяки досягненням.
Анатолій Дем’яненко – п’ятиразовий чемпіон СРСР, чотириразовий володар Кубка Союзу, двічі срібний та одного разу бронзовий призер першості СРСР. Володар Кубка володарів Кубків УЄФА 1986 року. Він чемпіон Європи серед молодіжних команд 1980 року. У складі першої збірної СРСР за 9 сезонів провів 80 матчів, учасник фінальної стадії трьох чемпіонатів світу(!) в 1982, 1986 та 1990 роках. Віце-чемпіон Європи 1988 року. Тоді ж авторитетний журнал «Франс футбол» «заявив» його до символічної збірної континенту. Сім разів (!) його включали до списку «33-х найкращих» під №1, одного разу під №2 та одного разу під №3. Його було визнано найкращим футболістом СРСР у 1985 році. А ще він встигнув стати чемпіоном України в 1993 році та бронзовим призером чемпіонату Польщі у складі «Відзев» (Лодзь) на рік раніше.
Лідер
Гра Дем’яненка вирізнялася невтомністю, чіпкістю, силою, високою швидкістю, хорошим контролем м’яча та баченням поля, бажанням та вмінням підключатися до атак. Багаторічного капітана «біло-синіх» називали футболістом із двома серцями за невтомну човникову роботу на лівому фланзі поля. Активні підключення Анатолія до атак нерідко призводили до голів. 40 забитих м’ячів на рахунку захисника проти суперників високого класу – дуже гідний показник. Але головна риса цього футболіста – лідерські якості. Вміння налаштувати партнерів на боротьбу та волю до перемоги. Саме завдяки цьому він багато років був капітаном київського «Динамо» та збірної СРСР. Можливо, свій найбільш пам’ятний матч Анатолій зіграв 2 травня 1986 року в Ліоні, коли в якості капітана здійняв над головою Кубок володарів Кубків. Пам’ятний не лише через радість перемоги в євротурнірі, а й через те, що вирішальний матч був дуже складним із психологічної точки зору. Адже фінал відбувався за тиждень після Чорнобильської катастрофи. І дізналися динамівці правду про страшну ситуацію навколо Києва лише у Франції, напередодні матчу, адже в СРСР усе замовчували. А вони ж не лише футболісти, а й у своїй більшості молоді голови родин, де зростають маленькі діти. Як максимально сконцентруватися на грі, та хоч на 90 хвилин відкинути тяжкі думки та почуття? Мабуть, не останню роль у цьому зіграв саме капітан команди.
Душевний тренер
Тренерську кар’єру Анатолій розпочав у травні 1993 року в якості головного наставника Центрального спортивного клубу Збройних Сил України, але вже за два місяці Віктор Колотов запросив його до тренерського штабу «Борисфена». А в 1994 році Дем’яненко став асистентом головного тренера в рідному «Динамо». На цій посаді він працював із Йожефом Сабо, Валерієм Лобановським, Олексієм Михайличенком, Леонідом Буряком. У 2005 році його було призначено головним тренером київського «Динамо». У сезоні 2006/07 він робить «чемпіонсько-кубковий дубль» та заслужено отримує звання найкращого тренера країни. Команда під його керівництвом не програла в чемпіонаті жодного матчу (!) та випередила донецький «Шахтар», який фінішував другим, на 11 очок. Однак втриматися в рідному клубі на посаді головного тренера Дем’яненку не вдалося. У вересні 2007 року після поразки в Лізі чемпіонів від «Роми» 2:0 він подав у відставку.
Після цього Анатолій Васильович, на відміну від своїх не менш відомих колег по грі у складі «біло-синіх», не соромився очолювати зовсім скромні клуби. В Азербайджані півроку очолював «Нефтчі» та виграв там бронзу. Більш успішною була його робота в Узбекистані, де, окрім срібних нагород, виграв ще й Кубок АФК – другий за вагомістю клубний турнір в Азії, умовно кажучи, аналог Ліги Європи.
Взимку 2012 року повернувся до України, де почав працювати із «Волинню». Поки ще зарано робити висновки, але з Дем’яненком луцька команда показує себе бійцівським та непоступливим колективом.
Щодо людських якостей Дем’яненка, всі відзначають його доброту, душевність, відповідальність, відсутність навіть найменшого апломбу. Мабуть, найточніше його охарактеризував товариш по «Динамо» Сергій Балтача: «Така людина ніколи не залишить інших у лиху годину».
Інформаційний відділ ФК «Динамо» Київ
