17 жовтня 1961 року – пам’ятний день в історії команди «Динамо». Цього дня динамівці Києва вперше у своїй історії стали чемпіонами Радянського Союзу! З тих славетних часів минуло півстоліття. Багатьох гравців команди-чемпіона вже немає в живих, покрита голова сивиною в тих, які живуть і донині. На клубному сайті ФК «Динамо» триває цикл публікацій, присвячений перемозі 1961 року.
Анатолій Сучков – один із гравців першого чемпіонського складу «Динамо» початку шістдесятих років, коли всі без винятку матчі команди збирали по п’ятдесят тисяч глядачів на одноярусному ще тоді Центральному стадіоні. А стадіон «Динамо», який вміщав двадцять п’ять тисяч людей, ущерть заповнювався на поєдинках дублерів. Саме на цьому стадіоні й відбулася наша розмова.
- Народився я в центрі Москви, на Кропоткінській вулиці, зовсім недалеко від храму Христа Спасителя, зруйнованого трохи раніше, у грудні 1931 року. Правда, нині він відновлений. Подвір’я будинку, де я провів перші роки життя, знаходилося біля художньої Академії. Там працював мій дід. У цьому районі сім’я мешкала до 1938 року, згодом ми переїхали в район метро «Аеропорт». Здається, нині цього аеропорту вже не існує.
- Коли ви почали грати у футбол?
- Дворовий футбол у Москві був дуже популярний. У нього грали всі! Неподалік від нас споруджували будівлю Міністерства закордонних справ. На цьому будівництві використовували працю німецьких військовополонених. Ми створювали свою команду з хлопців 13 – 15 років і грали з німцями, коли вони були вільні від роботи. Місця на будівельному майданчику вистачало, і ми грали повними командами: одинадцять на одинадцять. Серед німців були дуже вправні футболісти. Напевно, до війни десь грали. Це було в 1947 – 1948 роках.
- Виходить, що свою міжнародну футбольну кар’єру ви почали ще до старту регулярних тренувань?
- Узагалі, я починав із лижного спорту. Мій батько добре бігав на лижах, до війни це було справою звичною. Він працював на заводі, який підпорядковувався МВС, а за спорт на заводі відповідало товариство «Динамо». Там почав працювати і я. Під час війни батько евакуювався до Куйбишева (тепер Самара), а ми й далі жили в Москві. Згодом він повернувся й навчив мене добре бігати на лижах. Тож тренуватися я почав саме в лижній секції, але згодом перейшов у футбол. Першою моєю недворовою командою була юнацька команда «Крилья Совєтов», за яку я грав на першість Москви. Поєдинки проходили на Стадіоні юних піонерів, скорочено – СЮП. Перша команда «Крилья Совєтов» до війни грала в класі «А» (тодішня вища ліга). Разом зі мною за юнацькі команди виступали відомі згодом футболісти: Борис Батанов, Віталій Арбатов, Валентин Іванов. За юнацькі команди я грав до 1952 року.- А потім опинились у Запоріжжі?
- У нас був наставник Володимир Георгійович Блінков. Саме він порекомендував мене Георгію Глазкову, який їхав працювати тренером до Запоріжжя. Я провів сезон у Запоріжжі, потім прийшов час проходити військову службу. На мене був так званий «персональний наряд». Призвали на флот, де тоді служили п’ять років. Це означало, що я мав грати за флотську команду. Спочатку приїхав до Талліна, де була футбольна команда «Будинок офіцерів», яка грала в класі «Б». Та за місяць її перевели до Севастополя, де існувала своя команда з такою ж назвою. Там я жив майже чотири роки. Наприкінці сезону мене побачив Микола Петрович Старостін і запросив до московського «Спартака», але за нього я зіграв лише три поєдинки.
- І що далі?
- Усе вирішило моє знайомство з Олегом Олександровичем Ошенковим, який добре знав мої можливості. Тоді його якраз знову запросили до Києва. І він узяв мене до команди. За це йому надзвичайно вдячний. Вийшло, що я не лише знайшов свою команду, якій віддав майже сорок років, а й став киянином на все життя! П’ять років поспіль я виступав за «Динамо». Грав і лівим, і правим захисником. Якщо треба було, грав персонально проти Михайла Месхі, Слави Метревелі, інших швидкісних та технічних футболістів. Обидві ноги в мене були, як кажуть, робочі, а не лише для пересування.
- Як команда сприйняла раптову заміну Ошенкова на Соловйова?
- Ми – гравці, і ці питання не в нашій компетенції. З В’ячеславом Дмитровичем поступово вилізли з дна турнірної таблиці й закінчили чемпіонат на пристойному сьомому місці. Команда заграла, і я донині вважаю, що ми були готові виграти й чемпіонат 1960-го року, але в ключовому поєдинку в Києві нелогічно поступилися московському «Торпедо». Ми грали на рівних із чудовою командою Віктора Маслова. Уже наступного року їх перемогли й стали чемпіонами. Якби не травми, яких я зазнав у поєдинках проти спартаківців Москви та Єревана, то взагалі, мабуть, не пропустив би жодного матчу. Останню гру в Москві проти «Локомотива» я спокійно дивився з трибуни – ми вже були чемпіонами. Соловйов дещо змінив «бойовий» склад, даючи змогу деяким футболістам «награти на медаль». - Чим ще пам’ятний 1961 рік?
- Радості було багато. Команда виглядала дуже добре. У воротах стояв надійний Олег Макаров. Його гра в Тбілісі, коли ми перемогли 1:0, – фантастична. Незаперечним авторитетом на полі був Юрій Войнов. Яскраві особистості – Каневський, Лобановський, Базилевич, Біба, Сабо – працювали на команду, як і Кольцов, Серебреников, Щегольков, Ануфрієнко, Щербаков, Турянчик. Здається, нікого не забув. Ключова гра в Москві з «Торпедо» й гол Василя Турянчика, який звів рахунок до нічиєї і зробив нас, по суті, чемпіонами – хіба можна таке забути?
- Що змінилося після 1961 року?
- Змінилося ставлення до нас. Усі зрозуміли, що не тільки в Москві добре грають у футбол. Ми відчували це під час кожного поєдинку. Тому в 1962 – 1963 роках нам важко було повторити успіх 1961-го. Наступного року на початку йшли попереду, але подвійна поразка в матчах у Москві відкинула нас назад, і згодом «Динамо» не потрапило навіть у призери з тим же складом гравців, посівши п’яте місце. 1963 рік виявився взагалі невдалим і для команди (здобуто дев’яте місце), і для мене (отримав важку травму). Погравши ще два роки у львівських «Карпатах», я завершив кар’єру футболіста. Подальша моя доля була багато років пов’язана з селекційною службою київського «Динамо», яку я нещодавно залишив. Але це зовсім інша історія. Кожен новачок команди, котрий лишив слід у її історії заслуговує на окрему розповідь.
Інформаційний відділ ФК «Динамо» (Київ)
