Сьогодні, 1 лютого, 80-річний ювілей відзначає Борис Іщенко, який майже 20 років віддав київському «Динамо». У столичному клубі він виконував роль перекладача з португальської та іспанської мов, а також фактично відповідав за адаптацію американських легіонерів.
З 2019 року цей ерудований фахівець, що майстерно володіє своїм ремеслом, допомагав вже юнацькій динамівській команді. Від справ він відійшов лише минулого літа, коли Україну залишили тепер уже колишні координатори клубної академії – іспанець Рамон Катала та аргентинець Гільєрме Самсо.
Втім, зв'язки з рідним клубом ювіляр не втрачає та із задоволенням згадує гарячі футбольні будні.
– Борисе Григоровичу, що підштовхнуло вас до вивчення іноземних мов?
- Випадок. В юності я займався музикою і після призову до армії служив в оркестрі штабу Київського військового округу – грав на кларнеті. Якось 1962 року нас відрядили в аеропорт «Бориспіль» для зустрічі кубинської делегації на чолі з Фіделем Кастро. Слухаючи його емоційну мову, отримував задоволення – і від жвавого звучання іспанського, і від професійної роботи перекладача. Тоді я вирішив вступити на факультет іноземних мов київського Університету. Там уже навчався мій товариш, який наполегливо вмовляв мене наслідувати його приклад. Словом, про роботу в столичній консерваторії, яка раніше здавалася пріоритетним варіантом, я більше не думав.
Рано залишившись без батьків, я виховувався у дитячому будинку, де були дуже хороші викладачі. База отриманих знань, у тому числі – з російської мови та літератури, дозволила без особливих проблем скласти вступні іспити. В Університеті я закінчив іспанське відділення і майже одразу отримав напрямок на Кубу, зрештою пропрацювавши на острові три роки. Пізніше був відряджений до Африки – до Мозамбіку, де досконало опанував португальську. Добре, що ці дві мови дуже схожі.
– Як на вашому обрії виник футбол?
– Перший досвід роботи у спортивній сфері я здобув у 1980-му, коли на запрошення мого приятеля, журналіста Георгія Кузьміна працював в олімпійському прес-центрі. Щодо «Динамо», то на нього я вийшов сам – це було вже наприкінці 1998 року. Дізнавшись, що суперником нашої команди у чвертьфіналі Ліги чемпіонів буде «Реал», зателефонував до генерального секретаря київського клубу Василя Бабійчука та запропонував свої послуги.
Як виявилось, «Динамо» на той момент уже домовилося з іншим перекладачем, проте мій телефон Василь Григорович все одно зберіг. І коли колега, на якого розраховували динамівці, несподівано відбув у відрядження перед прибуттям мадридців, мені зателефонували. Виходить, і тут у справу втрутився випадок.
- Отже, саме приїзд європейського гранду і став відправною точкою у вашій футбольній кар'єрі?
- Почасти. Я був прикріплений до «Реала» і щільно працював з ним протягом усього перебування іспанців у Києві, проте наступного разу «Динамо» звернулося до мене лише через три з половиною роки. У липні 2002-го в команді з'явилися перші бразильські легіонери спочатку Леандро Машаду, а незабаром за ним Діого Рінкон. Ось коли знадобилося знання португальської! Переговорив із Ігорем Михайловичем Суркісом та приступив до нових обов'язків.
– Погодьтеся, для футбольного перекладача недостатньо добре знати мову. Необхідно розбиратися в грі та вміти правильно про неї говорити.
– Безперечно! Звичайно, у цьому плані у мене були прогалини, але я постарався якнайшвидше їх усунути. Багато спілкувався із самими бразильцями – ставив питання, уточнював значення тих чи інших термінів, словосполучень. Допомагали і хлопці з динамівського клубу, які постачали мені роздруківки текстових трансляцій матчів бразильського чемпіонату. Звідти я почерпнув багато корисного, зокрема – безліч стійких професійних виразів, які я виписував і брав на озброєння.
– Покладені на вас функції, очевидно, передбачали максимальну близькість до першої команди?
– А інакше – ніяк. Зрозуміло, я не пропускав жодного тренування, перед матчами разом із новачками обов'язково заглядав до Олексія Михайличенка, який очолював «Динамо», який давав їм персональну установку. Під час ігор разом з іншими членами персоналу сидів поруч із запасними, щоб у разі потреби передати бразильцям тренерські побажання – наприклад, перед їхнім виходом на заміну. У перерві з тієї ж причини вирушав разом із гравцями у роздягальню.
- У якому режимі вам доводилося працювати під час теоретичних занять?
– Бразильці кучкувались навколо мене – колись їх у команді було п'ятеро чи шестеро, і я відтворював їм усе, що говорив тренер. Синхронний переклад – найважчий і найвідповідальніший процес у нашій справі. Ніхто на мене не чекав, ніхто не робив пауз. Натомість Андрій Шевченко регулярно відпускав зауваження, просив говорити тихіше (посміхається).
Звичний формат довелося змінити, коли «Динамо» очолив Сергій Ребров. Теорію при ньому вів Рауль Ріанчо, а я перекладав слова іспанця для всієї команди. Складнощів додавав той факт, що Рауль, викладаючи свої думки, просто-таки сипав метафорами, квітчастими епітетами, і цим доводилося розбиратися на ходу.
– І все ж, гадаю, суто футбольні аспекти були лише малою частиною ваших обов'язків у клубі.
- Так, вирішення всіх побутових питань, з якими стикалися новоприбулі гравці, також лежало на мені. Оформлення документів, ремонт квартир та машин, оплата рахунків… Ну і звичайно, самими футболістами справа не обмежувалася. Потрібно було допомагати їхнім сім'ям – відвезти до поліклініки дітей, знайти для дружини чи подруги потрібний магазин, ательє, салон краси, оформити візи батькам. Усього одразу й не згадаєш. Доводилося крутитися – адже я розумів, що чим із меншою кількістю проблем зіштовхуватимуться тут бразильці, тим більше уваги зможуть приділяти вони безпосередньо футболу. Якоюсь мірою від мене залежав час їхньої адаптації на новому місці.
– Чи легко знаходили спільну мову з підопічними?
– Наприклад, з Леандро та Діого, яких я згадував, і у роботі з якими я тільки набирався досвіду, взагалі жодних проблем не виникало. Поступливі, ввічливі хлопці. Відмінні взаємини у мене були і з Родольфо, що з'явився на два роки пізніше. Він взагалі молодець – усміхнений, компанійський хлопець, який моментально став тут своїм. Ми настільки зблизилися, що він нас із дружиною навіть на весілля запросив – у Ріо-де-Жанейро! Сплатив дорогу, цілий тиждень проживання у чудовому готелі, організував дозвілля – екскурсії по всіх основних пам'ятках.
До речі, наш приїзд до Ріо розпочався з невеликого казусу. На прізвище «Іщенко» броні в готелі не виявилося, і лише коли ввечері під'їхав Рінкон, ситуацію вдалося розрулити. Виявилося, що він записав мене як «Григорійович». Саме так найчастіше зверталися до мене футболісти та головний тренер Йожеф Сабо. Ось Діого і вирішив, що Григорович – моє прізвище… Було кумедно!
– З ким із іноземців доводилося найважче?
– Через мої руки пройшли близько 40 легіонерів, у кожного – свій характер. І за 19 років роботи у «Динамо» справді траплялося всяке. Пам'ятаю, була у мене сутичка з іспанцем Лукасом Пересом, який приїхав зі Львова 2013-го, але так і не зіграв за Київ жодного матчу. Я приніс йому якось документ від керівництва – на підпис. Він папір вихопив, розкричався, мене вигнав… Нас, щоправда, колеги з «Карпат» попереджали, що Перес – зарозумілий хлопець.
Але, мабуть, найбільше клопоту завдав Родріго – захисник, який прийшов до команди на початку 2005 року. Відбулося одразу кілька інцидентів за його участю, пов'язаних у тому числі з порушенням режиму. Президент неодноразово викликав футболіста, влаштовував рознос.
– А ви ніколи не пом'якшували окремі вирази, якщо відчували, що хтось із співрозмовників перегинає ціпок?
- Ні-ні. Моя справа – точно передати сенс сказаного. Тому перекладав усе як є. Дослівно (усміхається).
– Враховуючи специфіку вашої роботи, гадаю, що без дзвінків серед ночі теж не обходилося?
- Я ж говорю - всяке траплялося. Наприклад, зупиняє машину патруль, порозумітися з поліцейським футболіст не може, ось і набирає мене.
– Наскільки я пам'ятаю, авто у бразильців у Києві викрадали неодноразово.
– Тричі, якщо не помиляюсь. Постраждали Родріго, Данило Сілва, Клебер. Останній через снігові замети не зміг під'їхати до будинку – залишив машину в одному з провулків, а вранці не зміг пригадати, де саме. Її так і не знайшли. Втім, Ігор Суркіс, враховуючи заслуги нападника, який на той час перебував у команді на перших ролях, пішов йому назустріч і забезпечив новою іномаркою.
– Хто з бразильців проявив себе краще за інших у вивченні мови?
– Мабуть, Данило Сілва. Він у найкоротший термін досяг пристойного рівня – легко спілкувався з одноклубниками, давав інтерв'ю місцевим ЗМІ. І не випадково, мабуть, затримався тут на цілих сім років. Назву також універсала Бетао, який двічі приходив до «Динамо», а ще Родольфо, який після Києва встиг пограти у московському «Локомотиві» та «Анжі». У Махачкалі, розповідали, він уже висловлювався практично без акценту.
Крім того, мене вразила дружина Алессандро, захисника, якого «Динамо» придбало 2004-го. Щоб вивчити мову, їй вистачило шість місяців, які вони з чоловіком провели у Києві.
– З кимось із екс-футболістів «Динамо» підтримуєте зв'язок?
– Той же Рінкон приїжджав до Києва кілька років тому з дружиною та дитиною – вони зупинилися у мене на цілих 10 днів. Його візит відбувся у рамках масштабного соціального проекту, а захід, заради якого він опинився в Україні, проводила євангельська церква. Хлопець сам пережив непрості часи, мав проблеми з алкоголем, мало не розлучився, але врешті-решт викарабкався і тепер допомагає дітям з неблагополучних сімей.
Влітку 2020-го телефонував Леандро Алмейда, центрбек, який грав тут за часів Газзаєва та Сьоміна. Він перебрався на Мальту, але щось у футболіста там не склалося, ось і просив підшукати йому варіант в Україні. В «Динамо», каже, я вже не потягну, а ось команді простіше можу стати в нагоді. Зрозуміло, що нічим хлопцеві я допомогти не міг – тим більше якраз почалася пандемія. Втім, мабуть, воно і на краще. Наскільки я знаю, Алмейда таки залишився на Мальті і все ще виступає за місцевий «Хіберніанс».
Нарешті, буквально минулого року зі мною зв'язувався Данило Сілва, який якраз привіз до «Динамо» Вітіньо – добре поспілкувалися! Приємно, що хлопці не забувають.
Костянтин Паткевич, «Футбольний клуб»
