Заради футболу уродженець Кам’янського (тодішній Дніпродзержинськ) щодня зі шкільного віку долав чималі відстані на міжміській електричці. Але тренери підбадьорювали – буде діло! Вони бачили в Гени Литовченка справжній футбольний талант. Працелюбний півзахисник із умінням зіграти на кількох різних позиціях, чудовим баченням поля та гарматним ударом дійсно доріс до найвищого рівня. Віце-чемпіон Європи, учасник фінальних турнірів двох чемпіонатів світу, дворазовий чемпіон СРСР, володар кубкових призів СРСР і Греції.
Литовченко в 80-х славився на всю Європу своїм легендарним дальнім ударом. Від «дальнобоя», зокрема, постраждали Тоні Шумахер (збірна ФРН), Вальтер Дзенга (Італія), Нері Пумпідо (Аргентина), Томас Н’Коно (Камерун), майбутній успішний тренер збірної Туреччини Шенол Гюнеш («Трабзонспор»), майбутній багаторічний президент Болгарської футбольної асоціації Борислав Михайлов («Левськи»), чемпіон Європи Ганс ван Брекелен (як воротар ПСВ) і багато інших голкіперів як в Україні, так і по всьому світу.
А народився Геннадій Литовченко 11 вересня 1963 в Дніпродзержинську (нинішнє Кам’янське) в родині робітників. Батьки працювали в гарячих цехах, тож сину треба було швидко ставати самостійним і відповідальним, аби не підводити батьків, зайнятих на такій важкій і відповідальній роботі.
Мама, Віра Михайлівна, пригадувала, що Гена з дитинства не розлучався з м’ячем: «Тільки-но почав ходити, а вже за м’ячем тягнувся. Був у нас вдома кольоровий резиновий м’ячик, так він його з рук не відпускав. Він на всіх фотографіях з м’ячем: і в дитячих яслях, і в дитсадку, і в піонерському таборі. Ми з батьком не здивувалися, коли він, першокласник, записався в футбольну школу. До цих пір пам’ятаю його заяву, написану величезними друкованими літерами».
Литовченко почав займатися футболом у рідному місті у Івана Михайловича Єрохіна. Саме цей тренер поставив Гені знаменитий удар: «Він перевертав догори ногами гімнастичну лаву, і ми повинні були посилати м'яч на такій висоті, щоб він застрявав в цій лавці. Акцент робився на правильній постановці стопи в момент удару і точності. А сила - вона прийшла з роками. Скажу вам, це дуже підступний для воротарів удар: м'яч стелиться на дуже незручній для прийому висоті». Грав за ЖЕКівську команду, займався в ДЮСШ-3, і скрізь виділявся своєю роботою з м’ячем і вмінням пробити так, щоб ледве не порвати сітку. Взимку 1975 року в Кам’янському проходив турнір з міні-футболу серед команд ЖЕКів і домоуправлінь. І дніпровські тренери, які були на грі, помітили Гену – цікавого юного футболіста з хорошою стартовою швидкістю й постійною націленістю на ворота.
В підсумку в 1976 році Гену перетягнули в групу підготовки команди майстрів «Дніпро». Легендарний Ігор Леонтійович Вітрогонов, найкращий і найпродуктивніший дитячий тренер Дніпропетровська, почав займатися з Геною в неповні 13 років. Помітивши Литовченка на ЖЕКівських змаганнях, він розвинув його навички та допоміг знайти себе в футболі.
П’ять років школяр Гена Литовченко жив за режимом дня дорослих: прокидався у п’ять ранку, щоб встигнути на електричку в обласний центр, до школи їхав трамваєм, витрачаючи по кілька годин на день суто на дорогу. І за всі роки занять пропустив тільки одне тренування, бо тато пошкодував сина й одного разу не розбудив його, щоб той міг хоч раз виспатися. Величезну роботу Литовченко з тренерами провів над своєю силовою підготовкою, адже спочатку субтильний юніор міг підтягнутися лише раз, не вкладався в нормативи з бігу, погано тримався на воді.
Всім було ясно: зростає футболіст. Справжній, із великими перспективами. Але один із найталановитіших вихованців «Дніпра-75» далеко не відразу потрапив у основну команду області. У 1980 році через велику конкуренцію юнака навіть віддали назад у рідне місто, і Литовченко два матчі провів за кам’янський «Металург» у Другій союзній лізі. Щастя, що якраз тоді «Дніпро» під керівництвом Віктора Лукашенка повертався у Вищу лігу й перспективного гравця швиденько підтягнули в команду.
У Вищій лізі Литовченко дебютував 2 травня 1981 року в домашньому матчі з «Кубанню». На момент його виходу на заміну замість Васютича (66 хв.) господарі вже програвали краснодарцям і в підсумку так і не змогли відігратися. А 20 червня того ж року відкрив лік своїм голам, забивши у ворота Расулова та «Нефтчі» (поразка 2:4 в Баку). Зате борючись по ходу чемпіонату за виживання, новачок Вищої ліги «Дніпро» не просто зберіг свою прописку, а фінішував у серединці, а сам Литовченко провів 17 матчів (2 голи) в дебютному сезоні, утвердившись у якості футболіста першої команди.
Тоді мало хто міг уявити, що всього за два роки «Дніпро» стане чемпіоном СРСР. Але тренерський тандем Ємець – Жиздик поступово збирав той колектив, який «прогримить» своїми успіхами. А в центрі команди були молоді Литовченко та Протасов – двоє гравців, яких називали в числі найперспективніших у тодішньому радянському футболі. Разом вони стали бронзовими призерами молодіжного чемпіонату Європи 1982 року. До слова, універсал Литовченко там спершу грав правого захисника, а завершував турнір – в атаці з Протасовим.
Та до визнання був непростий шлях. Як пригадував сам Геннадій Володимирович, грати йому спершу доводилося між «мастодонтами», авторитетними ветеранами: «Я спершу грав правого півзахисника. По тій бровці діяв Дамін (правий захисник), а під нападниками – Надєїн. І от під час матчу один кричить мені: «Давай, повертайся! Чого попереду «стирчиш»?», а інший – «А ну, підтягуйся до мене! Що, всю гру збираєшся в захисті ховатися?».
Чемпіонами СРСР дніпряни стали в сезоні, в якому ставили перед собою завдання бути в верхній половині таблиці, в вісімці найкращих. Очолили таблицю лише в розпал сезону, в другому колі. І лише в заключних турах повірили в можливість здобути золоті медалі. 4:2 над «Спартаком» у заключному турі – і є чемпіонство 1983 року! А з ним – і визнання. Уже в кінці того року Лобановський викликав Литовченка в збірну СРСР, а вже при Малафєєві він дебютував 28 березня 1984 року в Ганновері – і відкрив рахунок у матчі зі збірною ФРН, однією з найсильніших у світовому футболі.
1984 року «Дніпро» не захистив чемпіонство, обмежившись бронзовими медалями. Проте всебічний прогрес клубу та його лідерів не залишився поза увагою. Литовченка всесоюзний референдум журналістів визнав найкращим футболістом СРСР. Рідко коли опитування присуджувало це звання 21-річному гравцеві… А ще ж Геннадій за підсумками голосування в колективі був обраний капітаном «Дніпра». Все це тільки підкреслювало важливість і авторитет молодого футболіста. А він сам залишався скромним, небагатослівним, відповідальним. У 1981-87 роках Литовченко зіграв за «Дніпро» в чемпіонаті, кубку 213 матчів, відзначившись 49 голами.
Із «Дніпра» він перейшов у київське «Динамо» в міжсезоння 1987/88 разом із Олегом Протасовим. І треба ж, без лідерів «Дніпро» став чемпіоном СРСР 1988! Але загалом вибір дуету майстерних і досвідчених уже футболістів допоміг їм вийти на якісно новий рівень. Із «Динамо» Литовченко став чемпіоном і володарем Кубка СРСР 1990 року, і взагалі жодного року не провів без медалей. Не було жодних сумнівів: це гравець, спроможний виконувати тренерські настанови та грати в сучасний футбол найвищого рівня інтенсивності та відповідальності. «Один із провідних півзахисників країни 80-х. Фізично міцний, швидкий, працездатний, добре технічно підготовлений, багато переміщався по всьому полю. Прагнув до атакуючої, розмашисто грі, вміло переводив м'яч з флангу на фланг, володів потужним дальнім ударом з правої ноги, продуктивно реалізовував «стандартні» становища», – таку характеристику дали йому сучасники.
Потужно виступав Литовченко й у складі збірної СРСР, в якій відіграв 57 матчів, забив 14 м’ячів (ще 2 матчі, 1 гол – у неофіційних матчах, і 2 матчі – в складі олімпійської збірної). Особливо сильно грав у 1988 році, здобувши срібні медалі Чемпіонату Європи та забивши красивий м’яч у ворота збірної Італії. Той матч проти «Скуадри Адзурри» можна назвати класикою футболу Лобановського. Недарма італійські провідні тренери, в числі яких Капелло, Саккі та Беарзот, називали ту гру «грою майбутнього». Що цікаво, Литовченко забив у своєму першому та останньому матчах за збірну СРСР. Попереду, після чемпіонату світу 1990 року, були зміни…
Восени 1990 року Протасов, а через кілька місяців – Литовченко, перейшли в пірейський «Олімпіакос», де їх пам’ятали по товариському матчі 1988 року Греція – СРСР, що завершився з рахунком 4:0, а цей дует оформив результат на двох. На той час цей клуб кілька років втрачав шанс стати чемпіоном, опускався навіть на восьме місце, тож із приходом на тренерський місток легендарного Блохіна пов’язував великі надії. Олег Володимирович зібрав у своїй команді трьох радянських футболістів (ще – торпедівець Савичев), мав ще кількох сильних місцевих і приїжджих гравців.
«Олімпіакос» покращив результати, здобув Кубок Греції 1992 року, а також три комплекти медалей (два «срібла» та одна «бронза»). Колектив видавав абсолютно божевільні матчі, як гостьова перемога 3:2 над «Панатінаїкосом» у 1993 році з голами Батісти, Литовченка та Протасова. Порівняно з попередниками це був очевидний прогрес, але порівняно з очікуваннями амбітного керівництва – недопрацювання. Тим більше, палахкотіла скандальна історія навколо оборудок тодішнього керівництва клубу, яке й із київським клубом підписало сумнівний трансферний контракт, гроші за який «Динамо» так і не побачило – хай це буде на совісті тих, хто на той час прикривався великим брендом. А ще президент Саляреліс не повідомляв Блохіну, Литовченку, Савичеву та Протасову деталі особистих контрактів, тож клуб багато заборгував радянським легіонерам. І коли вкотре видані чеки визнали неплатоспроможними, гравці й тренер навіть оголосили забастовку та подали на суд.
У якийсь момент легіонери готові були розбігатися з «Олімпіакоса», хто куди, тож Литовченко перейшов у бориспільський «Борисфен» (у складі якого, до слова, грало тоді чимало авторитетних гравців), який виступав у Другій лізі. Дебютував і в збірній України, проявивши справжній патріотизм – адже за тодішнього керівництва національна команда не мала ні грошей, ні слави, і багато хто з «вихованців» українського футболу тікав за довгим карбованцем у сусідні збірні, жадібні до чужого.
Пізні роки своєї кар’єри Геннадій Литовченко провів у австрійському клубі «Адміра-Ваккер» та кіпрському АЕЛі. Ці команди піднялися на певний рівень, з віденським колективом він навіть «пошумів» у єврокубках (хоча й грав уже, як кажуть, «на уколах»). А потім догравав у «Чорноморці» в Леоніда Буряка. Свої виступи в футболі Литовченко закінчив у неповних 33 роки – замучили травми. Проте, вже працюючи тренером, чув від підопічних: «Володимирович, чому ж ви так рано з футболом зав’язали? Могли б іще грати й грати з таким ставленням до справи!».
Проте й тренером Геннадій Володимирович став таким же висококласним і відповідальним, як був півзахисником. Розпочав роботу в тренерському штабі ЦСКА, де в 1996-97 зібрався чудовий тренерський колектив із Безсоновим і Лозинським. Потім працював у «Кривбасі» – спершу з Тараном, потім – сольно. Це був найуспішніший період криворізького клубу, який позначився двома бронзовими медалями, фіналом кубка та виходом у європейські клубні турніри.
Очолював Литовченко «Металіст», «Арсенал» і ФК «Харків». Багато років плідно працював з «Динамо-2» і молодіжними, юнацькими збірними України. В тандемі з Юрієм Калитвинцевим вони підготували видатне покоління 1990 р.н. – чемпіонів Європи серед одноліток 2009 року. Разом працювали у збірних і різних клубах.
