Воротар київського «Динамо» Денис Бойко перебуває у Вале зі своєю командою. В інтерв’ю радіо Rhone FM він розповів, через що проходить його народ та як він допомагає йому, граючи у футбол.
У суботу ввечері «Сьйон» провів свій передостанній підготовчий матч. У Сав'єсі швейцарці поступилися київському «Динамо» з рахунком 0:1. Таких товариських матчів український клуб із початку року провів близько двадцяти. Через війну з Росією чемпіонат України було зупинено. Підопічні Мірчі Луческу колесять Європою, щоб нагадати людям про серйозність становища в їхній країні. 34-річний Денис Бойко – сімейна людина та воротар київського «Динамо».
- Як проходить ваше перебування у Вале?
- Ми тут, щоби підготуватися до сезону. Це завжди період, коли ми багато працюємо, по два тренування на день. Потрібно бути готовим до другого кваліфікаційного раунду Ліги чемпіонів у середині липня проти «Фенербахче». Ці товариські матчі – чудовий спосіб підготувати нас до офіційних матчів.
- Офіційні матчі, ви не грали із грудня. Ти сумуєш за ними?
- Звісно. Нам потрібно грати офіційні матчі. З часів зимової перерви чемпіонату України такого не було. В даний час ми готуємось грати знову. Але у нинішній ситуації ми не знаємо, що буде завтра. Війна – найбільша проблема. Усі українські команди переживають цей непростий період.
- А ти, як ти живеш?
- Російська агресія – це жахливо. Це неймовірно. Повторюю, ми живемо, не знаючи, що може статися завтра. Із цим змушений зіткнутися весь український народ, вся наша країна, наші клуби – футбольні чи інші спортивні. Ми повинні робити все можливе, щоб допомогти. Для мене це означає грати матчі за мир і зосередитись на цьому, на нашій підготовці.
- Які спогади у вас залишилися про 24 лютого, день, коли почалася війна?
- Я прокинувся вдома із сім'єю. На той час я не розумів, що відбувається. Коли я це зрозумів, мені було дуже важко. Я не знаю, як це висловити... почуття, яке я ніколи раніше не відчував, нахлинуло на мене. Спочатку я постарався врятувати сім'ю. Як тільки це сталося, - завдяки допомозі «Динамо», - я нарешті зміг усвідомити справжній масштаб того, що відбувається: війну. У 21 столітті це щось ненормальне. Щоби боротися, ми продовжували жити максимально нормально, продовжуючи грати у футбол, тренуватися.
- Чи можливо це у цьому контексті?
– Ні. Тому що це війна. Справжня війна. Коли росіяни кажуть, що щось інше, це неправда. Правда у тому, що це війна. Вони вбивають наших людей, вони вбивають наших дітей, вони все спалюють, все знищують. Тож складно зосередитися на футболі. Але це наша робота, ми маємо бути професіоналами. Ми маємо зробити це для нашого народу, для нашої країни. Ці матчі за мир приносять гроші тим, хто їх потребує, в Україні.
- Ви поїхали з України із родиною. Які контакти, зв'язки зберегли там?
- У мене багато друзів, які й досі там. Дружина та діти живуть у Бухаресті, а батьки все ще в Україні. Вони в безпечному місці, але я все ще дуже хвилююсь про них. Росіяни бомблять всю нашу країну. Ви не знаєте де може впасти наступна бомба. Це справді жахливо. У мене також є друзі в армії. Вони роблять все можливе, щоб наші люди спокійно спали і могли прокидатися щоранку.
- Яка роль футболу у всьому цьому?
– Це важкий час для всіх. Коли ми граємо у футбол, ми показуємо нашим людям, що ми живі. Ми намагаємося говорити про війну, щоб її засудити, пояснити Європі та світу, що відбувається в Україні. Це війна. Ми повинні говорити це щодня, щоби світ не забув про це. Це наша місія, коли ми перебуваємо за межами країни.
- Денисе, вам 34 роки і за плечима довга кар'єра футболіста. Чи можна порівняти те, через що ви зараз проходите, з чимось ще, через що ви пройшли?
- Ніколи. Я ніколи не міг уявити, що у 21 столітті у моїй країні буде війна. Це неймовірно…
- Чи розглядали ви перехід із київського «Динамо» до іншого клубу? Європейського, щоб захистити свою сім'ю, щоб захистити себе?
– Ні. Як я вже сказав, клуб зробив усе для наших сімей, для персоналу, для всіх людей, які працюють у «Динамо». Я ніколи не думав про те, щоб залишити клуб через війну. Це неможливо. Я мушу допомогти клубу, моїй країні. Я не можу піти зараз.
- Як ви вважаєте, чи скоро відновиться чемпіонат України?
- Так це можливо. І ми маємо відновити чемпіонат. Це важливо для нашої країни, нашого народу. Ми маємо показати всьому світу, що ми живі, що ми продовжуємо грати у футбол, що ми продовжуємо жити, що ми робимо все можливе в Україні, щоб виграти цю війну. Спорт – один із способів зробити це.
