Легендарному капітану першого чемпіонського складу «Динамо», найкращому бомбардиру тієї команди, учаснику чемпіонату світу 1962 року Віктору Каневському сьогодні виповнилося б 90 років.
1. Корінний киянин, він народився 1936 року в родині постачальника Академії архітектури УРСР Ізраїля Каневського та домогосподарки Олександри Якубенко. Дитинство провів на території Софійського монастиря, келії якого перетворили на комунальні квартири. Захоплювався спортом, ганяв із друзями у футбол, вправно бігав на ковзанах і грав у юнацькій збірній Києва з волейболу.
На відбір до футбольної команди міського відділу народної освіти, де працював легендарний дитячий тренер Михайло Корсунський, Віктору запропонував сходити приятель, із яким відвідував ковзанярську секцію. З багатьох претендентів обрали одного Каневського, але до сімнадцяти років він і уявити не міг, що футбол стане колись справою всього життя.
Родина майбутнього знаменитого форварда у повоєнні роки бідувала: працював лише батько, а мати, у якої після нещасного випадку віднялися ноги, тримала на собі домашнє господарство. Як міг допомагав батькам старший син Леонід, котрий улаштувався у друкарню Академії архітектури. Пішов працювати й Віктор – спершу на завод «Арсенал», де наносив гравіювання на фотоапарати «Київ».
2. Тоді він іще мав час грати за «Машинобудівник», очолюваний Йосипом Ліфшицем – півзахисником «Динамо» другої половини 1930-х. Працюючи ж на заводі «Транссигнал», про футбол на півроку довелося геть забути.
Тим більш несподіваною виявилася листівка із запрошенням до «Динамо», яке саме у 1953 році вирішило розбавити зібраний з «варягів» склад місцевими хлопцями. Каневський став першим корінним киянином у повоєнній команді: згодом з’явилися Лобановський, Базилевич, Трояновський...
Віктор іще не встиг дебютувати за основну команду «Динамо», а вже зазнав важкої травми, що нагадувала про себе всю подальшу карʼєру. Зміщення хребців заробив на рівному місці: під час розминки пішов сніг, і він невдало нахилився, аби зліпити сніжок. Хрускіт у спині, як згадував Каневський, чули всі навколо. Хлопця винесли на ношах, а відновлення тривало півроку.
3. Тренер Олег Ошенков залучив його до складу першої команди наприкінці 1955-го, але після дебютного поєдинку з «Локомотивом», що завершився нульовою нічиєю, несподівано вирішив відрахувати. І невідомо, як склалося б футбольне майбутнє Каневського, якби наступного року, граючи за команду військової частини, він не забив вісім м’ячів у матчі, на якому був присутній Олег Олександрович. Той одразу після гри доручив доправити форварда на базу. Наступного дня Каневський вийшов у стартовому складі проти кишинівського «Буревісника», очолюваного Віктором Масловим – тренером, який вісім років по тому фактично створить ситуацію, за якої його тезко буде змушений піти з київського «Динамо».
Вже 1957-го Каневський уперше приміряв капітанську пов’язку – в поєдинку з московськими одноклубниками. Ще за рік дебютував за збірну СРСР у товариському матчі з Чехословаччиною. Сезон 1959-го, коли після восьми стартових турів без перемог Ошенкова змінив В’ячеслав Соловйов, вийшов для Віктора не дуже вдалим (лише два голи), але вже у 1960-му він зробив перший хет-трик – у матчі з «Кайратом».
4. Соловйов, за спогадами Каневського, створив у команді переможну атмосферу: динамівці повірили, що здатні нарешті зруйнувати гегемонію московських команд і стати чемпіонами. Віктор був лідером колективу – як сказали б зараз, на полі та в роздягальні. Невипадково партнери зі згоди старшого тренера довірили йому на постійній основі роль капітана. Хоча «згори», як розповідав сам Каневський, була принципова вказівка обрати іншого...
У чемпіонському 1961-му він став найкращим бомбардиром «Динамо», забивши 18 голів у 26 матчах. Загалом на рахунку Віктора в тому сезоні майже третина мʼячів із загальнокомандного доробку, а третю частину із забитих ним особисто склали переможні влучання. Сильними сторонами Каневського вважали високу стартову швидкість, відмінне бачення поля, поставлені удари з обох ніг і фірмовий фінт, що ставав проблемою навіть для досвідчених захисників.
На першому етапі сезону найбільше запамʼятався дубль Каневського у ворота московського «Спартака». На другому – гол у ворота чинного на той момент чемпіона – «Торпедо», від якого кияни наприкінці турніру відірвалися на три очки. У поєдинку з харківським «Авангардом» голів не було, але й нічия дозволила «Динамо» за тур до фінішу гарантувати собі золоті медалі.
5. Каневського поважали кращі воротарі радянського чемпіонату. Єдиний володар «Золотого мʼяча» серед голкіперів Лев Яшин називав Віктора відмінно підготованим тактично гравцем із широким кругозором і визнавав, що деякі мʼячі, пропущені від київського форварда, були справді «мертвими».
Із Яшиним і Маслаченком, уродженцем Дніпропетровщини, Каневський товаришував, тож ті не ображалися, коли, вітаючись перед матчами, він обіцяв їм забити – і найчастіше слова дотримував.
6. Яскрава гра Каневського відкрила йому шлях до збірної, яка вирушала 1962 року на чемпіонат світу до Чилі. Наш герой згодом розповідав, що головним спогадом про світову першість залишився... автограф, який удалося взяти на фіналі Бразилія – Чехословаччина у самого Пеле. Травмований «Король» опинився поруч на трибуні, а єдиним папірцем, на якому міг розписатися, був білет учасника чемпіонату.
На першому й останньому в карʼєрі чемпіонаті світу Каневський узяв участь у двох матчах – проти Югославії та Колумбії, граючи не на вістрі, як у «Динамо», а під нападниками. В наступних поєдинках тренер збірної Гаврило Качалін залишав його в запасі. Радянська збірна зрештою вибула вже в чвертьфіналі, а наставник згодом прилюдно визнав помилку: Каневський був би дуже корисним у вирішальному матчі з господарями чемпіонату чилійцями.
7. У «Динамо» Віктор упродовж кількох років забивав не менше десяти голів за сезон – і вважав свої позиції в клубі міцними. Але у 1964-му команду очолив Маслов, узявши курс на омолодження складу. Тренер добирав футболістів під свій малюнок гри, що передбачав насамперед фізичну перевагу над суперником. Каневський певний час залишався в основній обоймі й навіть ефектно забив переможний гол у фіналі Кубку СРСР. Але...
Під час підготовки до сезону-1965-го ветеран зрозумів, що в атаці новий наставник робитиме ставку на запрошеного зі Львова Анатолія Пузача. 29 років за мірками тодішнього футболу вважалися передпенсійними, тому Віктор сам написав заяву на звільнення. І за швидкістю її візування переконався: у висновках не помилився. Й подався до Запоріжжя, де встиг три місяці попрацювати головним тренером «Металурга», аж поки інший колишній динамівець Юрій Войнов, ставши на чолі «Чорноморця», не попросив допомогти й на деякий час відновити ігрову карʼєру. Віктор погодився, провівши в Одесі доволі непоганий сезон із шістьма голами у 22 матчах. Причому в другій половині чемпіонату до нього приєдналися Базилевич і Лобановський.
8. Повісивши бутси на цвях, Каневський вирішив повернутися до тренерської роботи. І – вкотре зіткнувся з державним антисемітизмом, що приховано панував у СРСР: як і старшого брата Леоніда, який був тренером з академічного веслування і працював на двох Олімпіадах, змусили змінити «немилозвучне» по батькові Ізраїльович на Ілліч. Звісно, Віктор вирішив порадитися з татом. Той сприйняв ситуацію з гумором: «Якщо треба – міняй. Але я ім’я не мінятиму...»
Каневський очолив харківський «Авангард», який через рік став «Металістом», потім – «Буковину». В Чернівцях, утім, затримався лише на три місяці – Соловйов запросив помічником у «Пахтакор». За сезон узбецький клуб піднявся у вищу лігу, а Каневський, попри посаду асистента, став Заслуженим тренером республіки.
А вдома йому постійно «забували» присвоїти звання... Заслуженими майстрами спорту в «Динамо» після історичного першого чемпіонства стали всі, крім капітана! Заслуженим тренером Каневський не став ані після виходу «Металіста» до першої ліги, ані після кубкового півфіналу на чолі «Дніпра», куди попрямував за рекомендацією Лобановського. Вже тоді став замислюватися про відʼїзд за кордон на постійне проживання. А остаточно прийняв рішення, коли, попри офіційне запрошення від алжирського президента очолити національну збірну, його на посаду не затвердили.
9. Подання документів на еміграцію дорівнювало негайному виключенню з компартії та звільненню з роботи. У випадку Каневського це означало й викреслення з історії вітчизняного футболу: в довідниках він більше не згадувався ні як капітан «Динамо» та гравець радянської збірної, ні навіть у списках бомбардирів! А на історичних фото й у кінохроніці його вирізали.
Кілька років займався роботою, ніяк не пов’язаною з футболом. Разом із братом поїхав до Чернігівської області, де працював простим будівельником. Мало не єдиним, хто продовжував у складний час відкрито спілкуватися з Каневським, залишався Лобановський. У 1983-му він домігся, аби другові повернули футбольну роботу: спеціально для нього створили команду «Динамо» (Ірпінь), куди відряджали футболістів, що не проходили до складу «Динамо» київського.
За часів «перебудови» офіційне ставлення до Каневського стало змінюватися на краще. У 1987-му він очолив «Таврію», з якою виграв другу радянську лігу. А за рік, знову подавши документи на виїзд, отримав дозвіл і вирушив до США.
10. Роботу в Америці Каневський знайшов уже через тиждень після приїзду: в створеній для емігрантів спортивній школі не вистачало футбольного відділення. За рік – відкрив власну школу, де тренував упродовж 12 років. А на межі століть пішов на пенсію, облаштувавшись із великою родиною у Нью-Джерсі у власному будинку.
25 листопада 2018 року Віктор Каневський пішов з життя, відсвяткувавши за півтора місяці до того свій 82-й день народження...
Дмитро ІЛЬЧЕНКО
