Четвертого жовтня 1967-го київське «Динамо» створило одну з найбільших сенсацій Кубку європейських чемпіонів – не лише за 13-річний період від моменту започаткування змагань для топ-клубів Старого Світу, а і, як виявиться, на тривалу історичну перспективу.
Для цього підопічним Віктора Маслова знадобилося здолати в стартовому раунді турніру шотландський «Селтик»: дебютант залишив за бортом тодішнього володаря срібної чемпіонської амфори! У гостях підопічні Віктора Маслова були сильнішими – 2:1, а в рідних стінах не дали себе переграти – 1:1. Матч у відповідь уперше в історії української столиці зібрав на трибунах Центрального стадіону 100 тисяч уболівальників.
Не доводилося сумніватися: домашня прем’єра динамівців у Кубку чемпіонів пройде за аншлагу. До цієї події приурочили відкриття верхнього ярусу київської арени, яка відтоді стала найбільшою спортивною спорудою в СРСР. А перемога в Глазго зробила ажіотаж просто-таки неймовірним.
Звістка про те, що частина квитків реалізуватиметься за межами України, спричинила... акцію протесту попід стінами Верховної Ради республіки. Принаймні так стверджує ресурс The CelticWiki (сповнена цікавинок онлайн-енциклопедія шотландського клубу). Звісно, це, скоріше за все, байка. Яка, проте, мала підґрунтя, адже на «чорному ринку» білети дійсно розліталися за ціною в 15-20 номіналів!..
До 89-ї хвилини господарі поступалися – 0:1, причому гол Леннокса на 60-й хвилині стався невдовзі після того, як «Селтик» залишився в меншості. Італієць Сбарделло вилучив шотландця Мердока за нестриманість, коли той, незадоволений черговим свистком, пожбурив у рефері м’ячем.
Два дисциплінарні попередження гравцеві своєї команди, що змусили «Кельтів» битися вдесятьох, прокоментував на післяматчевій прес-конференції наставник гостей Джок Стейн. «Навряд чи є логіка в тому, щоб карати за усну образу, залишаючи при цьому без уваги відверту агресію на полі, – цитував авторитетного тренера тижневик France Football. – Бачили б ви ноги Джонстона, котрого відверто замучив Сабо під байдужим поглядом пана Сбарделло».
Утім, гості таки втілили в забитий м’яч свою територіальну перевагу. Й навіть забили вдруге, але гол Джона Х’юза судді скасували, зафіксувавши порушення в боротьбі з Віктором Банниковим. Зарано раділи й господарі, коли ціль вразив Федір Медвідь: вердикт – гра рукою.
Якби до фінального свистка рахунок лишився мінімальним, це б лише додало матчу історичності. В тому сезоні УЄФА ввів для стадії 1/16 фіналу правило, згідно з яким кожен виїзний гол мав подвійну «вагу». Й м’ячі двох Анатоліїв – Пузача та Бишовця – знецінювали б київський успіх «Селтика». (Цікаво, що саме завдяки гостьовому голу, важко подолавши скромний північноірландський «Гленторан», пробилася до наступного етапу португальська «Бенфіка», яка дійшла аж до фіналу.)
Але Бишовець схилив шальки терезів на нашу користь – 3:2 за підсумками двоматчевого протистояння.
«ДИНАМО» (Київ) – «СЕЛТИК» (Глазго, Шотландія) – 1:1 (0:0)
Кубок чемпіонів-1967/68. 1/16 фіналу. Матч-відповідь. 4 жовтня 1967. Київ. Центральний стадіон. 100 000 глядачів.
Голи: 0:1 Леннокс (60), 1:1 Бишовець (89).
«Динамо»: Банников, Щегольков, Соснихін, Круликовський, Левченко, Сабо, Турянчик, Медвідь, Бишовець, Серебряников, Пузач. Тренер – Маслов.
«Селтик»: Сімпсон, Крейг, Джеммелл, Мердок, Мак-Нейл, Кларк, Джонстон, Уоллес, Леннокс, Оулд, Х’юз. Тренер – Стейн.
Арбітр – Сбарделло (Італія).
Попередження: Сабо, Серебряников – Кларк, Мердок. Вилучення: Мердок (57).
Далеко не всі британські журналісти списали невдачу «Селтика» на ексцентричного арбітра. Більшість погодилася з тим, що в Києві шотландці так і не змогли здивувати опонентів нічим, окрім, хіба що, форми – де номери були набиті не на спині, а на трусах.
Вітчизняні ЗМІ, котрі після поєдинку в Глазго змагалися у використанні найвищих ступенів порівняння при описі дій киян, загальну перемогу сприйняли вже дещо стриманіше. Мовляв, так і мало бути, рахунок – по грі, наш чемпіон довів, що не слабший за чемпіона Європи. Хоча подекуди невгамовні гордість і захоплення командою Маслова, щиру вдячність її гравцям і тренерам можна було прочитати навіть не «поміж рядків».
Улюблене видання українських уболівальників – «Спортивна газета» – звичайно ж, готувала докладну розповідь про вечірній двобій у номер. Яскрава й різноманітна картина успіху «Динамо» народжувалася вночі – робилися фото, писалися й набиралися тексти, що їх згодом лінотип перетворював на гарячі в буквальному значенні рядки. Вручну – на металевих столах-талерах версталися майбутні сторінки, які ще треба було кілька разів вичитати, звірити й завірити (зокрема – в цензора), щоб до сьомої ранку тираж був розвезений по кіосках «Союздруку».
За помилки карали суворо, жодні нарікання на цейтнот не приймалися. Футбол був справою майже політичною. Всі в редакції добре знали, що «Спортивка» буде першим виданням, яке дивитиметься по дорозі на роботу вболівальник номер один Володимир Щербицький.
Список творчої бригади, яка працювала над матеріалами з матчу «Динамо» – «Селтик», нараховував вісьмох журналістів. Уявіть собі очі будь-кого з цієї вісімки, хто після безсонної ночі в технічних даних гри, за кілька сантиметрів від своїх прізвищ, наштовхувався на «історичну» неточність. Датою зустрічі, яка вперше пройшла в Києві за 100-тисячної аудиторії й вивела біло-синіх в 1/8 фіналу, привернувши до команди багато зацікавлених поглядів із усього світу, там прописане 4 вересня… замість 4 жовтня.
Утім, напевно, винуватців покарали не надто суворо. Переможців не судять. Загальна ейфорія виявилася для когось справді рятівною.
«Нам не доводилося бачити такого радіння, яке охопило киян після матчу з «Селтиком», – зізнавалися у звіті для тижневика «Футбол» спеціальні кореспонденти Олександр Віт і Геннадій Радчук. – Майже сто тисяч глядачів ринулися на Хрещатик. Він був заповнений із початку і до кінця. Люди співали, посміхаючись, кричали «Мо-лод-ці!», танцювали. Ще мить, і, здавалося, автобус із футболістами буде піднятий і його понесуть на плечах. Це нагадувало футбольні карнавали в Ріо, про які ми так багато чули. Але хто міг підозрювати такий палкий темперамент у киянах?»
Що ж, коли твоя команда перемагає не кого-небудь, а чемпіона чемпіонів, коли на внутрішній арені вона на тлі більшості суперників має вигляд ансамблю справжніх чаклунів м’яча, цілком можна й святкувати по-бразильському. Інколи це допомагає не звертати увагу на чиїсь зарозумілість, пихатість і заздрість.
«Майже сто тисяч глядачів» жодним чином не знайшли цифрового відображення ні в найпопулярнішому профільному виданні СРСР, ані в «Совєтському спорті», недільним додатком до якого був «Футбол». 98 000 у «Спортивці» також з’явилися не самі по собі.
У той час єдиним радянським 100-тисячником офіційно вважалася Велика спортивна арена московського Центрального стадіону імені «вождя світового пролетаріату» – чи то пак «Лужники». Вміщуючи максимум 85-90 тисяч, вона все ж мала залишатися недосяжною навіть тоді, коли в українській столиці побудували стадіон із реальними 100 164 місцями для глядачів. «Приймати» сотню на газетних шпальтах Києву дозволили пізніше, коли «ленінські» трибуни в москві й собі «роздулися» до 102 тисяч...
Цікаво, що у вже згаданому звіті France Football, за авторством популярного оглядача Жака Тібера, фігурує ще одна цифра відвідуваності поєдинку між «Динамо» та «Селтиком – 109 900!
«Якби мене спитали, що ви вважаєте найкращим у грі «Динамо», я б відповів – справжню командну згуртованість, – писав тоді Тібер. – Головною красою футболу є його ефективність. «Динамо» якраз і виявило себе більш ефективною командою, ніж «Селтик». Як у нападі, так і в захисті.
Я також, подібно до Христофора Колумба, зробив іще одне справжнє відкриття. Виявилося, що київські глядачі темпераментні, як французи, сповнені ентузіазму й разом із тим украй об’єктивні. Для мене хвилюючим видовищем став цей стотисячний натовп, який вщерть заповнив трибуни. Київські любителі футболу гідні мати таку велику команду. А їхнє улюблене «Динамо» гідне мати таких чудових прихильників!»
Юрій КОРЗАЧЕНКО
