18-го листопада відбувся його дебют у складі першої команди. Він став результатом наполегливої праці футболіста, успішного виступу за молодіжну команду «Динамо» і плідної роботи на зборах з основним складом. Прийшов час ближче познайомитися з динамівським дебютантом:
- Діма, коли дізналися про те, що потрапите в заявку на матч з першою командою?
- Я відіграв весь матч за молодіжну команду, а після гри тренер Олександр Хацкевич сказав, що я потрапляю в заявку на поєдинок першої команди, і залишаюся в Донецьку ще на один день. Спочатку я був настільки засмучений невдалим результатом нашої гри, що навіть не думав про це. Лише коли приїхав у готель усвідомив, наскільки це чудово. Звичайно, зрадів, все ж, така подія вперше в житті.
- Що відчували, перебуваючи під час матчу на лаві запасних?
- Не можу сказати, що сильно хвилювався. Сподівався, що вийду на поле, не думаючи про те, скільки часу мені нададуть. Сам факт того, що я дебютую за першу команду, вийшовши на поле навіть на хвилину, був для мене великою подією. А коли мене покликали тренери у другому таймі, я подумав: «Ну, нічого собі, скільки часу мені довірили!»
- Яку установку давав Олексій Михайличенко?
- Сказав чіплятися за м'ячі, загострювати гру попереду, приносити користь команді і, звичайно ж, забивати м'ячі, цього навіть говорити не потрібно, я і сам знаю. Не скажу, що відчував себе цілком комфортно, але відчуваю, що не загубився. Пару разів отримував м'яч, словом, як для першого разу, влився в гру досить непогано.
- Значить, залишилися задоволені своїм дебютом?
- Так, просто шкода, що команда програла. Якщо чесно, не думав, що він відбудеться так скоро, це стало приємною несподіванкою.
- Як вас прийняли гравці основи?
- Добре, навіть до помилок вони нормально ставляться. Поки я тренувався з першою командою, рідко чув на свою адресу якісь докори, претензії. Вони самі були молодими, тому з розумінням до цього ставляться.
- За власним відчуттям могли б грати проти команд Прем'єр-ліги?
- Не скажу, що я вже переріс рівень молодіжного чемпіонату, але відчуваю, що стрімко його переростаю. Про це можна судити, навіть порівнявши мої результати в минулому сезоні та нинішньому. Я лише в першому колі цього сезону забив вдвічі більше м'ячів, ніж за весь чемпіонат минулого року. Не знаю, якою буде моя подальша доля, але мені б хотілося грати в Прем'єр-лізі вже в наступному сезоні чи через рік. Довше в дублі просто немає сенсу залишатися, потрібно рости, а не топтатися на місці. Перехід в молодіжну команду є для футболіста великим кроком вперед при закінченні академії. Вперше потрапивши в дубль, я відчував приблизно ті ж почуття, що й тепер, дебютуючи за першу команду.
- Перший сезон у молодіжній команді «Динамо» після закінчення клубної Академії, напевно, для вас був більше ознайомчим. А як можете оцінити другий?
- За великим рахунком, я і в першому сезоні непогано виступив, адже не всім вдається одразу ж потрапляти в заявку. А я після випуску з Академії почав грати в стартовому складі і незабаром закріпився в ньому, провівши там все друге коло.
- Судячи з усього, перехід від дитячо-юнацького футболу в дорослий дався вам не дуже складно?
- Він дійсно, дається важко. Просто потрібно знайти в собі сили перебороти страх помилок, старших партнерів, які можуть створювати певний вплив, тиску відповідальності. Обов'язково, нехай потроху, але потрібно щось робити, триматися свого курсу. Спочатку достатньо просто виходити на заміну, приносити користь команді. Тоді тренер побачить, що ти корисний і буде давати шанс.
- Ви завжди грали на позиції нападника, з самого дитинства?
- Так, до Києва я приїхав саме як нападник. Пізніше мене ставили і центральним півзахисником, і правим, а одного разу навіть грав опорного хава! Щоправда, мене поставили на цю позицію лише на кілька останніх хвилин - у тому матчі була безвихідна ситуація. Взагалі, вважаю, футболіст може грати скрізь; якщо він у футболі давно, не загубиться на будь-якій позиції. Будь-який нападник може без проблем зіграти центрального півзахисника. А в атаці функції центрального форварда і флангових дуже схожі - також бігаєш, відкриваєшся, приймаєш м'яч...
- Розкажіть, як ви починали займатися футболом?
- М'ячем грався із самого дитинства там же, де й народився - у місті Лохвиця Полтавської області. А коли мені було років шість-сім, почав займатися в дитячій школі, яка працює досі. Грали з друзями в своє задоволення в залі, звісно, спочатку ніякої серйозності не було. А батьки були задоволені, що їхня дитина чимось зайнята, не п'є, не курить. Повторюю, це була зовсім не така серйозність, з якою зараз тренуються малюки на базі на Нивках. До них ставляться занадто відповідально, кричать, а це не дуже добре. У такому віці їм ще все одно, вони повинні грати в своє задоволення.
- Хто був вашим першим тренером?
- Олександр Харченко. Саме він заклав фундамент мого футбольного становлення. Також великий внесок зробив мій батько, тому що він сам футболіст. Напевно, він також грав би на професійному рівні, якби не його батьки, які наполягли, щоб він займався навчанням, а не футболом. Звісно, в той час не було таких умов, як зараз. Батьки тоді нічого не дозволяли, все повинно було йти за звичним розпорядком.
- Народившись в Полтавській області, ви починали займатися футболом в Полтаві?
- Ні, там я ніколи не грав. Батько спочатку хотів, щоб я кудись поїхав. Був період, коли мене взяли грати в Ромни - це місто в годині їзди від Лохвиці - в клуб «Електрон». Тоді він був досить непоганого рівня, але зараз вже розпався. Я був маленьким і, чесно кажучи, їздити туди не дуже хотілося, але тато змушував. А коли я перестав там грати, зв'язок все одно підтримував.
- А як ви потрапили в «Динамо»?
- Після одного з дитячих турнірів, який проходив у Києві влітку. Незважаючи на те, що місто маленьке, у нас була хороша команда, у своєму районі ми обігрували всіх і якось отримали право поїхати до Києва. Мені тоді було 11 років, я грав досить вдало, і хтось із динамівських селекціонерів мене помітив. А після гри поговорив із моїм батьком і сказав, щоб я приїжджав на збори, які проходили на базі в Кончі-Заспі, до тренера Олега Крисана. Перші три дні пройшли нормально, а через певний час почав сумувати за батьками, почалися сльози і прохання забрати мене назад. Але в підсумку мене залишили і правильно зробили. З часом я звик, завів друзів і майже одразу почав грати в офіційних матчах. Олег Петрович - дуже досвідчений фахівець, ми були зовсім маленькими, і він замінив нам батька.
- Наступним вашим тренером був Олег Хвоя?
- Так, він працював з нами протягом наступного періоду, любив пожартувати. Потім команду прийняв Валерій Кінашенко, після нього - Сергій Журавльов, з ним також було цікаво працювати, а закінчувала Академію наша група під керівництвом Юрія Єськіна. У кожного з моїх тренерів був свій підхід і стиль тренувань: хтось суворий, хтось розумний, хтось хороший психолог. Всі вони дали мені дуже багато чого, вклали свою працю і старання в навчання, за що я їм дуже вдячний
- Чотири роки тому після фіналу кубка Києва тренер Валерій Кінашенко сказав, що ви володієте низкою неординарних якостей - хорошою швидкістю, ударом з двох ніг, назвав вас «футбольним хлопчиком», який все схоплює на льоту. Що ще додалося до цих характеристик з того часу?
- Перш за все, думка, футбольний інтелект. У дорослому футболі без цього просто неможливо: потрібно швидко думати і приймати рішення.
- За десять років вашого навчання у важкі періоди жодного разу не виникала думка все покинути?
- Ні, такого не було, тому що вчився я погано, а футбол мені завжди дуже подобався. Він не може просто раптом взяти і набриднути. Тим паче, у мене виходило, тому завжди був стимул.
- Чи часто відвідуєте батьків?
- Не дуже. Вони до Києва майже ніколи не приїжджають, лише тато інколи на ігри. Тож бачимося ми тоді, коли я приїжджаю. А буваю я вдома регулярно - раз на два місяці, а іноді і раз місяць, коли дають вихідні. Але якщо раніше я їздив додому тому що сумував за друзями, то зараз просто для того, щоб відвідати батьків, молодшого брата, родичів.
- Які дитячо-юнацькі турніри вам запам'яталися найбільше? У яких з них ви перемагали?
- Із Сергієм Журавльовим виграли чемпіонат України, а перед цим з Валерієм Кінашенком посіли третє місце, потім п'яте, і в останній рік також п'яте. А дитячих турнірів було дуже багато, більш за все запам'яталися змагання у Франції, де посіли перше місце, хоча раніше там ще жодна динамівська команда жодного разу не вигравала. У наступному році на цьому ж турнірі ми посіли друге місце. Також була пам'ятна поїздка до Бельгії з Хвоєю. Словом, з кожним тренером ми брали участь у різних турнірах.
- Але, незважаючи на те, що ви лише одного разу перемагали в чемпіонаті України, це не завадило вам та іншим хлопцям 1994-го року народження закріпитися в дублі та «Динамо-2»?
- Так, але, на жаль, туди не можна взяти всю команду, хоча вона у нас була дуже хороша. За особистостям у нас були дуже сильні виконавці. Але очікувалося, що саме Хобленко, Гемега, Фаворов, Ісраїлов, я потрапимо в команди на рівень вище. Протягом усіх років ми були провідними гравцями. Не було такого, що хтось вистрілив при одному тренері, хтось - при іншому, ми весь час грали стабільно. Тож ймовірність того, що заберуть саме нас, була набагато вищою, ніж у інших. Нас вже брали на збори з молодіжною командою та «Динамо-2». Андрій Гусін взагалі одразу сказав, що хоче бачити в своїй команді Хобленка ще після закінчення фінальної частини ДЮФЛ. А багатьох хлопців просто не знали і їм віддали документи. Можливо, варто було дати якийсь шанс, як випускникам 1995-го року народження, у яких є турнір U-19. Там кожен має час, щоб адаптуватися і шанс проявити себе. У наших же хлопців було не більше, ніж півтора тижні тренувань з «Динамо-2». За такий короткий час не кожен може проявити себе. Хоча, повторюю, гравці були хороші.
- Хтось із них десь влаштувався?
- У футболі майже ніхто не залишився з тих, з ким я спілкуюся. Хтось почав займатися боксом, хтось взагалі пішов зі спорту. Пару хлопців були в київському «Арсеналі», «Оболоні», поки вона не вилетіла в першу лігу. Але давно вже їх не бачив.
- Розкажіть про свої виступи в складі юнацьких збірних.
- Безумовно, найважливішим турніром для нас був чемпіонат Європи, який ми з успіхом провалили (посміхається). Відбірковий турнір ми пройшли, а от в еліт-раунді програли всім, кому можна було. Другий відбір до континентальної першості відбувся зовсім нещодавно, ми дуже добре виступили, виграли всі матчі, лише з англійцями довелося задовольнитися нічиєю 1:1 і вийшли в еліт-раунд з другого місця. Хоча могли і з першого, якби не пропустили м'яч на останній хвилині. А взагалі турнірів було дуже багато, але ці два - найбільш пам'ятні. А на нещодавньому турнірі Гранаткіна у Мінську мене визнали найкращим гравцем матчу.
- У минулому сезоні ви провели в молодіжній команді 24 матчі і забили п'ять м'ячів. За рахунок чого вдалося одразу закріпитися в основному складі?
- Завдяки самовіддачі, працьовитості. Не скажу, що я одразу відрізнявся майстерністю, спочатку просто виходив на заміну, приносячи команді маленьку користь. Тренер бачив, що я хочу грати, більш того, можу грати, він мені довіряв, давав шанс. Не довелося довго чекати, як я забив свій перший м'яч за дубль, потім другий, третій і далі пішло-поїхало.
- Відомо, що футболісти - люди забобонні. Нападники, мабуть, ще більше, ніж інші?
- Ні, зараз я взагалі не забобонний, не вірю у них. А от раніше - так.
- Логічним продовженням вашої кар'єри стала поїздка на збір із першою командою влітку нинішнього року. Що корисне отримали для себе під час нього?
- Це було для мене дуже великою подією. Я сам не знав про те, що мене хочуть взяти на збір з основою, мені повідомили про це друзі, які прочитали новину в Інтернеті. Звісно, це було несподівано, спершу я перебував у шоці, хоча чутки ходили, але я в них не вірив. Це був один з найважливіших кроків, адже я побачив, у якому напрямку потрібно йти, до чого прагнути. Все робилося трохи швидше, потрібно було постійно бути на крок попереду.
- Тодішній тренер команди Юрій Сьомін сказав, що на Хльобаса слід звернути пильну увагу. Тобто, завдання добре проявити себе вдалося виконати?
- Думаю, так. Та й старші хлопці добре до мене поставилися, підтримали. Плюс, тоді на зборі працювали кілька молодих футболістів, тож зі своїми було легше. Ми - один колектив, в будь-якому випадку, спілкуєшся з усіма. Ну, може, більше подружився з Андрієм Богдановим.
- А як взагалі слід поводитися молодому футболістові в першій команді?
- У побуті просто достатньо бути собою і з усіма нормально спілкуватися. Не потрібно звертати гори і збивати люстри (посміхається). А от на полі потрібно збивати.
- Напевно, вам стало набагато легше грати в молодіжній команді після повернення?
- Чесно кажучи, коли я повернувся, мені здавалося, що в дублі все настільки повільно! Коли проведеш одне тренування з першою командою, це не так помітно, але після двотижневих зборів різниця очевидна і дуже відчутна.
- До речі, з ким живете в кімнаті на базі?
- Нас четверо: Раджабов, Болденков, Цибульник і я.
- Другим вашим досвідом в першій команді, не враховуючи тренувань, стала товариська гра проти «Вердера». У цьому матчі відчували себе вже більш спокійно і впевнено?
- Звичайно, в будь-якому випадку, вже не так, як в перше, коли абсолютно все нове для тебе. Звісно, вдруге вже багато чого розумієш, знаєш тренерів і стає не так важко.
- Ви і зараз тренуєтеся з першою командою?
- Після матчу з донецьким «Металургом» кілька тренувань провів з основою, але оскільки в суботу гратиму за молодіжну команду, то і тренуюся разом з нею. У порівнянні з Юрієм Сьоміним, помітно, що у Олега Бохіна дисципліна та самовіддача стоять на першому місці. Пожартувати, звичайно, можна, але в паузі, а не під час завдання.
- Чи розраховуєте поїхати на зимовий збір разом з першою командною та закріпитися там з другої спроби?
- Я на це сподіваюсь.
